Виведення на орбіту українського супутника Січ-2-30 за допомогою ракетоносія Falcon-9 звісно – дуже приємна новина. І для того, щоби вона не залишилася просто яскравим епізодом варто подивитися масштабніше і задати низку не дуже святкових запитань. Наприклад. Чи є достатньо потужностей для розгортання супутникового угруповання? Наскільки сучасними будуть наступні апарати? Чи центри досліджень і розробок, які ще залишилися впораються з викликами модернізації? Чи буде вибудуване партнерство з приватними компаніями, які вже працюють на ринку космічних технологій, або можуть на нього вийти за певних умов? Як впливає на це законодавство та система управління? Що з наземною інфраструктурою?
Почну з останнього. Здійснення запуску – це сигнал про відновлення мінімально необхідної наземної інфраструктури для підтримання зв’язку з апаратом на орбіті та обробки даних. Після анексії Криму Україна втратила значну частину інфраструктури з центру в Євпаторії. На сьогодні запрацював центру правління польотами у Дунаївцях Хмельницької області. Крім того, динамічно розвивається Житомирська політехніка, яка стає регіональним науковим центром сучасних аерокосмічних технологій, зокрема – зв’язку.
Тепер про сам апарат Січ-2-30, його плюси і мінуси. Він призначений для моніторингу використання земель, рослинності, лісових і водних ресурсів, фіксації осередків стихійних лих та їх наслідків. Роздільна здатність апарату — 6,1 м за ширини смуги знімання ~ 36,5 км. За сучасними стандартами це доволі вузький діапазон. Тобто на знімках будуть помітні об’єкти, від семи метрів і більше. Для того, щоб розгледіти в деталях водойму цього недостатньо. Сучасні супутники здатні передавати зображення з роздільною здатністю 30 см. Відповідно державний сектор щороку витрачає близько $1,5 млн на закупівлю в ЄС і США знімків у високій роздільній здатності. Приватні компанії витрачають понад $2 млн. Січ 2-30 цих потреб цілком не перекриє. Зокрема в силу свої технічних характеристик. До речі, його вага (210 кг з корисним навантаженням) – один із побічних ефектів застарілості обладнання. Це, відповідно, збільшило витрати на провайдера послуг запуску.
Апарат, м’яко кажучи, з іншої епохи. По суті розробники КБ «Південне» скористалися платформою EgyptSat-1, створеному 2011 р. внаслідок успішного комерційного проекту в Єгипті. Чи могло б у КБ бути більше таких проектів і, відповідно, просунутіший апарат для української програми. Гіпотетично так. Але для цього законодавцям сіл було пом’якшити регуляторні механізми, ліквідувати зарегульованість, спайку влади з великими підприємствами. Представникам монстрів на кшталт «Південного» варто було зосередитися на перегляді бізнес-моделі та зміні організаційно-управлінської структури замість лобіювання спеціальних умов для себе. Приклад Нової Зеландії, Канади, США та інших держав засвідчує, що для успіху в космічних перегонах потрібен фактичний, а не формальний допуск приватного капіталу або інвестицій у приватні компанії. Зрештою той факт, що Січ полетіла на орбіту на багаторазовій ракеті приватної компанії SpaceX просто кричить про необхідність змін. Безумовно, потрібне стабільне і достатнє фінансування космічних програм, але почати слід з переосмислення моделі урядування у науці й зокрема – в аерокосмічній сфері.
Микола Скиба, експерт напрямку “Освіта” Українського інституту майбутнього
Вам також буде цікаво:
Перспективний, але непривабливий для інвесторів: п’ять напрямів реформування українського ОПК
Зустріч Порошенка з Трампом – це новий етап відносин України та США (відео)
Як не втратити післявоєнне майбутнє. Досвід та помилки інших країн
Питання освіти як тест на проект майбутнього
Нове процесуальне законодавство напередодні другого читання (оновлено)
Білорусь «дотиснула» РФ по «брудній» нафті?