» Доповіді, Новини » Ув’язнені як політичний товар на окупованих територіях Донбасу

Ув’язнені як політичний товар на окупованих територіях Донбасу

Використання утриманих і знущання над ними в контрольованих Росією псевдодержавах на сході України


ОСНОВНІ ФАКТИ ТА ВИСНОВКИ: Заморожені або тліючі територіальні конфлікти на пострадянському просторі, такі як російсько-український конфлікт на Донбасі, конфлікти в Південній Осетії, Абхазії чи Придністров’ї, деструктивні з декількох причин.

 

Як правило, вони спричиняють багаторазові порушення норм міжнародного права та європейського порядку безпеки, закріпленого в Гельсінському заключному акті, Паризькій хартії та інших документах, на підставі яких виконує свої завдання ОБСЄ. Часто вони сприяють утворенню «сірих зон», де не дотримуються ані вимог міжнародного права, ані національного законодавства держави-члена ООН. Беззаконня, що виникає, має серйозні негативні гуманітарні наслідки, в тому числі тяжкі порушення прав людини, які нерідко мають місце. У цьому звіті йдеться про долю затриманих на окупованому Донбасі військових і цивільних осіб та надаються рекомендації щодо вжиття заходів для розв’язання проблеми жорстокого поводження з ними. Ув’язнені особи та обміни ними є важливим аспектом російсько-українського конфлікту з 2014 року. Вони також є постійною темою переговорів в Мінську. Протягом конфлікту тисячі військовослужбовців і мирних жителів потрапили до полону в ОРДЛО. Такі проблеми, як ненадання медичної допомоги, забезпечення гідних умов утримання, якнайшвидшого звільнення полонених продовжують викликати серйозну занепокоєність. Протягом останніх семи років обміни полоненими поступово перетворилися з гуманітарного питання на політичне. Все більше в’язнів на Донбасі засуджуються до тюремних строків очолюваними Росією сепаратистами за сумнівними звинуваченнями та піддаються частим тортурам. Фактично вони стали заручниками, яких тримають для передачі Києву в обмін на політичні поступки або на проросійських агентів, членів нерегулярних формувань і військовослужбовців, ув’язнених українською державою.

З квітня 2014 року російсько-український збройний конфлікт на Донбасі забрав життя близько 14 000 осіб. Десятки тисяч українців отримали каліцтва або травми, а кілька сотень тисяч осіб були змушені залишити свої домівки[1]. Менше уваги з боку міжнародної спільноти приділяється долі тисяч ув’язнених, які утримуються сепаратистами і які були обмінені сторонами конфлікту, а також методам цього обміну.[2]

Станом на листопад 2015 року повідомлялося про 79 місць незаконного утримання осіб в фактично окупованих Росією частинах Донбасу (офіційно «окремі райони Донецької і Луганської областей», або ОРДЛО[3]). За даними Служби безпеки України (СБУ), станом на квітень 2019 року уряд України звільнив 3 233 українця[4]. Достовірні дані про кількість осіб, які утримуються в даний час в ОРДЛО, й інформацію про те, ким вони є, отримати складно, оскільки самопроголошені владні структури неохоче оприлюднюють статистику.

Динаміка обміну полоненими у 2014–2016 роках

На початку війни, в найбільш загострений її період 2014-2015 років, Києву було відносно легко повернути своїх громадян, затриманих в ОРДЛО. В перший рік конфлікту, з квітня 2014 по квітень 2015 року, більшість полонених були учасниками бойових дій.  Переговори про їхнє звільнення часто велися безпосередньо між польовими командирами на місцях, а не виключно в межах Мінського формату постійної Тристоронньої контактної групи (ТКГ) України, Росії та ОБСЄ і її різних робочих підгруп. За офіційними даними Ради національної безпеки й оборони України (РНБО), станом на кінець липня 2014 року сепаратисти, очолювані Росією, продовжували утримувати 396 осіб, в тому числі трьох журналістів.[5]

Один з найбільших обмінів військовополоненими за весь час конфлікту відбувся незабаром після масштабного бою під Іловайськом влітку 2014 року, який завершився поразкою української сторони від російських регулярних і нерегулярних сил і підписанням протоколу про припинення вогню в Мінську 5 вересня 2014 року. За словами тодішнього президента Петра Порошенка, близько 1 200 українських військовослужбовців були звільнені протягом перших чотирьох днів після підписання угоди, ще 20 осіб — через кілька днів. Однак у полоні залишилися 863 осіб[6]. Маркіян Лубківський, тодішній радник голови СБУ, заявляв, що станом на жовтень 2014 року близько 500 осіб залишалися ув’язненими в самопроголошених «ЛНР» і «ДНР». Усього з початку війни було звільнено близько 1 500 осіб[7]. 26 грудня 2014 року в результаті широкомасштабного обміну влада України передала 222 члена незаконних збройних формувань «ЛНР» і «ДНР», натомість отримала 150 службовців  українських збройних сил.[8]

На початку 2015 року 110 українських військових були взяті в полон після боїв за  Дебальцеве. 1 лютого 2015 року в результаті обміну військовополоненими Україна отримала 139 осіб, передавши 52 до «ЛНР» і «ДНР»[9]. За перші 18 місяців війни було звільнено 2 957 громадян України[10]. Однак із кінця 2015 року кількість людей, звільнених в результаті обмінів, різко скоротилася.

Четверо українських військовослужбовців були звільнені 20 лютого 2016 року. На початку березня 2016 року з полону в «ЛНР» була звільнена місцева журналістка Марія Варфоломєєва, яку звинуватили в шпигунстві на користь української націоналістичної партії «Правий сектор» і утримували 419 днів. У травні 2016 року відома українська військова, а пізніше політик Надія Савченко, була обміняна на двох офіцерів ГРУ після прямих переговорів між Києвом і Москвою[11]. У 2016 році Україні вдалося звільнити тільки 16 українських військовополонених і цивільних осіб[12].

У 2016 році в «ЛНР»/«ДНР» почали активно використовувати — в основному безпідставно — звинувачення в шпигунстві й «екстремізмі», щоб утримувати місцевих жителів (а не мешканців з іншого боку «лінії зіткнення») в тюрмах і підвалах. На той час повідомлялося про все більшу кількість випадків застосування тортур із метою змусити затриманих зізнатися, що вони є агентами українських спецслужб. Так місцеві цивільні особи поступово замінили в тюрмах обміняних українських військовополонених. Після 2015 року «доступність» військовополонених, яких можна було утримувати для подальшого обміну, зменшилася через зменшену інтенсивність збройних дій, принаймні до квітня 2021 року.

Розвиток подій у 2017–2021 роках

У 2017 році питання обміну полоненими стало все частіше фігурувати на загальних переговорах Мінської ТКГ і її різних підгруп. Питання включення певних людей у списки на обмін стало пов’язане з іншими важливими для «ДНР»/«ЛНР» питаннями, такими як їхнє бажання бути визнаними як повноправними державами. Так, наприклад, протягом певного часу одним із найгучніших випадків політичного переслідування в ОРДЛО була справа відомого історика та релігієзнавця Ігоря Козловського. Козловський, якого було викрадено в його рідному місті Донецьку в січні 2016 року, перебував у полоні до грудня 2017 року за звинуваченням у зберіганні в себе вдома двох гранат. Коли ця справа набула міжнародного резонансу й західні партнери почали вимагати його звільнення, представники керованих Росією сепаратистів наполягли на тому, щоб називати Козловського «громадянином ДНР». На цій підставі квазівлада «ДНР» протягом деякого часу відмовлялася включати Козловського в списки на обміни полоненими, що тоді періодично відбувалися, аж до його звільнення.[13]

За даними СБУ, станом на серпень 2017 року в ОРДЛО незаконно утримувалося 137 осіб. Однак представники двох псевдореспублік підтвердили утримання лише 71 осіб. Публічні заяви про офіційну кількість ув’язнених стали для місцевої квазівлади методом політичного тиску на Київ. Незважаючи на те, що український уряд представив переконливі докази наявності більшого числа затриманих, ніж було визнано «ДНР»/«ЛНР», представники останніх відмовилися підтвердити, що ці люди перебувають під вартою. І тільки після того, як  Україна пішла на політичні поступки під час зустрічі політичної підгрупи ТКГ в Мінську, Віктор Медведчук, хрещеним батьком дочки якого є Володимир Путін, оголосив про наступний обмін полоненими, представивши його як свій особистий успіх, а «ДНР»/«ЛНР» визнали, що мають більше ув’язнених[14]. Також в 2017 році представники «ДНР»/«ЛНР» почали вимагати від Києва звільнення ув’язнених, які мали кримінальне минуле і не мали чи практично не мали стосунку до військового конфлікту на Донбасі.[15]

В кінці 2017 року відбувся великий обмін. Україна передала 233 людини, «ДНР»/«ЛНР» натомість звільнила 73 затриманих. Ігор Козловський, якого утримували майже два роки, був звільнений разом із 59 українськими військовими та цивільними особами. Останніх обвинувачували в шпигунстві й екстремізмі та використовували в політичних цілях під час переговорів у гуманітарній підгрупі мінської ТКГ.[16]

Протягом 2018 року кількість цивільних осіб, затриманих у «ДНР»/«ЛНР», ще більше зросла. Людей іноді забирали прямо на вулицях міст окупованого Донбасу без наявності на те правових підстав. Часто заарештованих кидали в підвали, чинили тиск або катували та змушували зізнатися у шпигунстві, тероризмі чи екстремізмі на користь чи від імені України, тобто звинувачували за так званими «обмінними» статтями. Таким чином, в «ДНР»/«ЛНР» створили своєрідний «обмінний фонд» в’язнів, щоб використовувати цих осіб як політичний товар у перемовинах із Києвом.

28 червня 2019 року Віктор Медведчук виступив посередником у звільненні чотирьох українських в’язнів, переданих в односторонньому порядку з ОРДЛО. Цей широко розрекламований акт явно прокремлівського Медведчука став ще одним кроком на шляху перетворення звільнення утримуваних в «ДНР»/«ЛНР» осіб на інструмент політичної пропаганди. Це було перше звільнення за 18 місяців, на яке погодилася Москва. Проте ці четверо були передані не чиновникам в Києві, а українському політичному діячу, відомому своїми зв’язками з Кремлем.[17]

29 грудня 2019 року відбувся великий обмін ув’язненими. Україна віддала 124 осіб, натомість із полону в «ДНР»/«ЛНР» було звільнено 76 людей, з яких 64 були цивільними й тільки 12 — військовослужбовцями. Дехто з військовополонених пробув у в’язницях кілька років. Це свідчить про те, що діючі центри тримання під вартою в ОРДЛО все більш заповнювалися цивільними особами, часто ув’язненими за «неправильну поведінку» в соціальних мережах.

В ході меншого обміну 16 квітня 2020 року Україна отримала 20 осіб і передала 14 до «ДНР»/«ЛНР». Ряд затриманих, які в ході цього обміну були передані ОРДЛО на підконтрольну українському уряду територію, раніше мали судимість за кримінальними статтями. Як це не парадоксально, деякі навіть були тимчасовими членами незаконних проросійських «повстанських» збройних формувань. Наприклад, Олександр Садовський, якого обміняли в середині квітня 2020 року, через два тижні був затриманий українською поліцією за звинуваченням в організованому шахрайстві в особливо великому розмірі.[18] Володимир Карась, який теж був переданий Україні, був звинувачений в роботі на «міліцію ДНР».[19]

Ставлення до утриманих в «ДНР»/«ЛНР» та мета їхнього тримання під вартою  

З 2018 року тема незаконного тримання під вартою і катування в’язнів в ОРДЛО, зокрема, в одному з найжорстокіших місць — так званій секретній в’язниці «Ізоляція» на вулиці Світлий Шлях в Донецьку, досить широко обговорювалася в українських і міжнародних ЗМІ. Один з авторів звіту, Станіслав Асєєв, що підпільно працював репортером для Радіо Свобода в ОРДЛО, утримувався там протягом 2018 року. «ДНР» жодного разу не допустила представників ОБСЄ або Міжнародного комітету Червоного Хреста (МКЧХ) до Асєєва після його затримання в травні 2017 року.

Серед інших в’язнів «Ізоляції», що стали відомими через їхнє затримання, є молодий лікар з Йорданії, заарештований на блокпосту в ОРДЛО, і невропатолог, затриманий на вулицях Донецька так званим Міністерством держбезпеки ДНР (МГБ) і засуджений до 13 років позбавлення волі[20]. Відео викрадення останнього співробітниками «МГБ» містить зізнання затриманого в шпигунстві та заклик до співгромадян не співпрацювати з українським урядом. Ця заява, ймовірно, була зроблена під примусом.

За особистими спостереженнями Асєєва під час його 28-місячного перебування в Ізоляції, протягом 2018-2019 років через це місце пройшло понад 100 мирних жителів, які зазнали тортур. Більшість із них були звинувачені за вищезгаданими «обмінними» статтями (екстремізм, тероризм, шпигунство), що дозволяло представникам «ДНР» включати їх в списки на обмін. У розмовах з Асєєвим більшість із затриманих підтвердили, що зазнали фізичних і психологічних тортур, серед яких інсценування страти або зґвалтування. Декого змушували виконувати важку фізичну працю.

Жорстоке поводження із затриманими в «Ізоляції» було детально задокументовано, серед іншого, Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) в звіті за 2020 рік.[21] В Офіційному звіті ООН, що заснований на численних свідченнях, докладно описуються різні види «побиття під час допитів» та інші форми жорстокого поводження. «Наприклад, одного затриманого, в наручниках і каптурі, прив’язали до столу. Кати прикріпили один електрод до його геніталій, а в задній прохід вставили металеву трубку з другим електродом. […] Дехто із затриманих в «Ізоляції» не могли стримувати сечовипускання і дефекацію під час тортур електричним струмом». В «Ізоляції» також нерідкі сексуальні домагання. Свідчення у звіті ООН: «Один затриманий сказав УВКПЛ, що, перебуваючи в «Ізоляції», він чув, як охоронці кричали жінкам-ув’язненим, які йдуть до душу: «Ідіть поголіть ваші [вагіни]». Вам зараз наверх, відпрацьовувати».

Кілька затриманих повідомили про присутність медичного працівника під час допитів: «Цей чоловік приводив до тями тих, хто втрачав свідомість, і вчив катів застосовувати тортури так, щоб заподіяти максимальну біль, але не спричинити смерть. Він також оглядав затриманих перед тортурами й цікавився їхнім станом здоров’я; вимірював артеріальний тиск або пульс; робив ін’єкції.[22] Ця практика не обмежується секретною в’язницею «Ізоляція» і документально підтверджена не тільки УВКПЛ. Різні урядові та неурядові українські та неукраїнські організації зібрали аналогічні свідчення стосовно різних місць на окупованому Донбасі.[23]

Жорстоке поводження з ув’язненими в «ДНР»/«ЛНР» — це не просто прояв садизму. Воно виконує раціональну політичну функцію. Фізичні погрози й практика тортур в ОРДЛО, крім стримування можливої опозиції керівництву «ДНР»/«ЛНР», використовуються для отримання заздалегідь сформульованих «зізнань». Після цього ув’язнені можуть бути обміняні на бойовиків псевдодержав і союзників, утримуваних українською владою. В звіті УВКПЛ виснувається, що жорстоке поводження «зазвичай триває, доки затриманий не погоджується зізнатися (усно, письмово або на відео) або надати інформацію».[24] Однак Асєєв також часто спостерігав садистські тортури під час тримання під вартою.

Як не дивно, в «Ізоляції» та інших місцях тримання під вартою утримують не тільки проукраїнськи налаштованих чи випадкових цивільних осіб, а й численних колишніх «ополченців», бойовиків «ДНР»/«ЛНР» або найманців і з України, і з Росії. Незалежно від того, чи є вони громадянами Росії чи ні, багато хто з них також переслідується за статтями «державна зрада» або «незаконне зберігання зброї». Судячи з усього, більшість обвинувальних вироків також базовано на зізнаннях, отриманих під тортурами. За більш ніж два роки перебування в «Ізоляції» Асєєв особисто зустрівся і мав розмови з десятьма проросійськими та російськими бойовиками та цивільними особами. Серед них були полковник, генерал-майор, два підполковники, капітан, старший лейтенант і майор. Всі вони раніше служили в різних частинах «армії ДНР», а один був лейтенантом ВМФ Росії. Були й інші проросійськи налаштовані громадяни України та Росії. З ними поводилися так само жорстоко, як і з імовірно проукраїнськими затриманими, і часто засуджували до тривалих термінів ув’язнення.

Починаючи з середини 2020 року представники «ДНР»/«ЛНР» відмовляються надавати додаткові списки тих, кого вони бажають обміняти з Києвом, хоча український уряд скерував списки осіб, яких він хоче повернути, в ОБСЄ[25]. Серед політичних умов наступного обміну емісари «ДНР»/«ЛНР» висунули вимогу до українського парламенту змінити формулювання резолюції, ухваленої ним у 2020 році. Ця резолюція Верховної Ради стосується майбутніх місцевих виборів в ОРДЛО, і її ухвалення було категорично засуджено Росією.[26] Незважаючи на зауваження координатора ОБСЄ в гуманітарній групі ТКГ Тоні Фріша про те, що політичні вимоги не повинні перешкоджати вирішенню гуманітарних питань, представники «ДНР»/«ЛНР» продовжували перешкоджати обміну полоненими, вимагаючи виконання висунутої умови, тобто зміни тексту резолюції Верховної Ради.

Актуальність цього питання знизилася після місцевих і регіональних виборів в Україні в жовтні 2020 року. Замість нього в кінці 2020 року представники «ДНР»/«ЛНР» висунули нові попередні умови для подальших обмінів полоненими. Відтоді вони вимагають від Києва скасування судимостей дев’ятьом колишнім ув’язненим, яких Київ передав ОРДЛО, а також погодитися з так званим мирним планом для Донбасу, запропонованим «ДНР»/«ЛНР».[27] В результаті висунення цих нових умов на переговорах в Мінську продовження колишньої практики обміну полоненими стало неможливим. Росія і її маріонеткові режими в ОРДЛО перетворили затриманих на політичний товар.

Рекомендації щодо державної політики

На сьогодні процес обміну ув’язненими зайшов у глухий кут, тоді як жахлива ситуація і часті тортури затриманих в підвалах і в’язницях «ДНР»/«ЛНР», таких як «Ізоляція», тривають. Низка певних кроків може допомогти поліпшити ситуацію з правами людини в цілому і полегшити долю ув’язнених в двох псевдореспубліках. Серед цих кроків зокрема такі.

  • Моніторинг і документація. Слід надалі вивчати й розробити механізми пильнішого спостереження за незаконними затриманнями і систематичнішої документації долі затриманих в «ДНР» і «ЛНР». Серед іншого, Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ могла би розширити сферу своєї діяльності, включивши в програму роботи додаткове соціальне патрулювання, а також включати в свої звіти результати розслідувань невійськових справ, включно з порушеннями прав людини. МКЧХ, Організація Об’єднаних Націй, інші урядові та неурядові організації, що вже діють у регіоні, повинні співпрацювати одна з одною і з місцевими ЗМІ, адміністраціями та громадськими організаціями для спільної підготовки всеосяжного реєстру ув’язнених і полонених, а також для докладних описів окремих випадків. Додаткові організації, такі як Міжнародна комісія зі встановлення гуманітарних фактів[28] й інші спеціалізовані правозахисні групи та слідчі органи, що ще не представлені на Донбасі, повинні бути заохочені до активізації діяльності в регіоні та застосування свого досвіду, серед іншого, до вивчення становища ув’язнених. Комісар Ради Європи з прав людини повинна включити ситуацію з правами людини в «ДНР»/«ЛНР» до свого звіту щодо України, не узаконюючи тамтешню владу де-факто. Докладні звіти УВКПЛ є гарним прикладом.
  • Полегшення становища ув’язнених та звільнення. Уряди країн Заходу повинні наполягати на повному доступі МКЧХ та інших гуманітарних організацій до всіх ув’язнених в ОРДЛО. Міжнародні урядові організації та правові механізми, такі як Організація Об’єднаних Націй або Рада Європи, повинні бути мобілізовані, щоб полегшити долю ув’язнених у тюрмах «ДНР»/«ЛНР». Передача утримуваних на територію, підконтрольну уряду України, або їх звільнення в ОРДЛО, а також запобігання новим незаконним затриманням цивільних осіб повинні стати першочерговими завданнями в переговорах Заходу з Москвою. Головуюча країна та держави-учасники ОБСЄ, особливо залучені до нормандського формату Німеччина і Франція, повинні чинити максимальний тиск на Москву, аби покласти край широко поширеній практиці застосування фізичних і психологічних тортур у різних в’язницях «ДНР»/«ЛНР». Партнерам України по ОБСЄ і Нормандському формату слід наполягати на відновленні практики регулярних обмінів полоненими на Донбасі. Нещодавня ідея проросійської сторони про звільнення в’язнів «ДНР»/«ЛНР» лише за умови задоволення політичних вимог, висунутих двома псевдореспубліками, повинна бути безповоротно відкинута. Натомість вирішення базових гуманітарних питань (на додаток до фундаментальних питань безпеки) має стати передумовою для переговорів щодо політичних вимог, які висувають Росія і її маріонеткові режими. Публічна зміна офіційної позиції Європейського Союзу (ЄС) могла би підкреслити, що дотримання основних громадянських прав і прав людини в ОРДЛО — поряд з вирішенням інших фундаментальних питань, таких як відновлення повного контролю України над російсько-українським кордоном — необхідний перший крок до початку політичного процесу на окупованих наразі територіях.
  • Притягнення до відповідальності й судові процеси. Спеціалізовані органи із захисту прав людини та міжнародні суди повинні активніше брати участь у розслідуваннях щодо порушень прав людини на окупованих територіях України. Компетентні установи та особи, такі як комісар Ради Європи з прав людини та УВКПЛ, що вже присутні в регіоні, повинні стати ще більш активними в привернені уваги урядів і світової спільноти до жахливих умов утримання політичних в’язнів на Донбасі та в Криму.[29] Відповідні міжнародно-правові інститути, такі як Європейський суд із прав людини та Міжнародний кримінальний суд, повинні активно залучатися для розслідування порушень прав людини і притягнення до відповідальності за відповідні злочини на окупованих частинах України. Окремий санкційний режим країн ЄС і США може бути розроблений і реалізований в зв’язку зі зловживаннями з боку офіційних осіб в псевдореспубліках Донбасу і російським окупаційним режимом в Криму, зокрема пов’язаними із жахливою практикою затримань і застосування тортур.
  • Для подальшого розгляду. Грубі порушення основних прав людини, про які йдеться в цьому звіті, піднімають також більш загальні питання щодо проблем застосування норм міжнародного права, а також про актуальність європейських зобов’язань в сфері захисту прав людини, які знаходяться в компетенції ОБСЄ та Ради Європи. Це стосується, зокрема, дотримання норм міжнародного гуманітарного права в районах затяжних конфліктів у Східній Європі та можливість притягнення до відповідальності осіб, які вчинили злочини, подібні до тих, про які йдеться вище. Ці складні питання заслуговують більшого міжнародного аналізу та політичної уваги як в рамках практичних зусиль щодо стримування й розв’язання цих конфліктів, так і в рамках відповідних академічних і правових дискусій на ці теми.

Автори: 

Станіслав Асєєв, експерт з окупованих частин Донбасу в Українському інституті майбутнього; автор книжки «Світлий Шлях»: історія концтабору» (Львів, 2020).

Андреас Умланд, старший експерт програми європейських, регіональних і російських досліджень в Українському інституті майбутнього; науковий співробітник програми «Росія та Євразія» Шведського інституту міжнародних відносин в Стокгольмі.


  TAP TO READ ENGLISH VERSION


[1] The armed conflict in the Donbas is a “delegated interstate war” by Russia against Ukraine. See Jakob Hauter, “Delegated Interstate War: Introducing an Addition to Armed Conflict Typologies.” Journal of Strategic Security, vol. 12, no. 4 (2019): 90–103, https://doi.org/10.5038/1944-0472.12.4.1756, https://scholarcommons.usf.edu/jss/vol12/iss4/5/. For more on the nature of the war see Jakob Hauter, ed., Civil War? Interstate War? Hybrid War? Dimensions and Interpretations of the Donbas Conflict in 2014–2020 (Stuttgart: ibidem-Verlag, 2021).

[2] Tetyana Katrychenko, Military and Civilian Detainees in Donbas: Searching for the Efficient Mechanism of Release (Berlin: Deutsch-Russischer Austausch, 2019).

[3] https://interfax.com.ua/news/general/307388.html.

[4] https://jfp.org.ua/blog/blog/blog_articles/58?locale=en.

[5] https://lb.ua/news/2014/07/20/273481_plenu_terroristov_nahodyatsya_396.html.

[6] https://interfax.com.ua/news/political/222349.html.

[7] https://www.radiosvoboda.org/a/26635149.html#player-start-time=4.681382.

[8] https://www.radiosvoboda.org/a/26764464.html.

[9] https://www.pravda.com.ua/news/2015/02/20/7059227/.

[10] https://jfp.org.ua/blog/blog/blog_articles/58?locale=en.

[11] https://jfp.org.ua/blog/blog/blog_articles/58?locale=en.

[12] https://www.radiosvoboda.org/a/news/28197607.html.

[13] https://lb.ua/society/2017/02/16/358871_dnr_otkazivaetsya_vidat_ukraine.html.

[14] https://gordonua.com/news/war/medvedchuk-obmen-27-dekabrya-2017-goda-sostoyalsya-isklyuchitelno-blagodarya-putinu-231845.html.

[15] https://www.bbc.com/ukrainian/features-40774670

[16] https://hromadske.ua/posts/velykyi-obmin-koho-zvilnyly-z-polonu-boiovykiv-na-donbasi

[17] Katrychenko, Military and Civilian Detainees in Donbas, p. 18.

[18] https://www.unian.ua/society/obmin-polonenimi-na-donbasi-oleksandr-sadovskiy-zaareshtovaniy-sudom-kiyeva-pishut-grati-novini-ukrajini-10986920.html.

[19] https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2020/04/16/7248193/.

[20] http://khpg.org/en/1589828711.

[21] United Nations, Office of the High Commissioner for Human Rights. Report on the Human Rights Situation in Ukraine, 16 November 2019 to 15 February 2020 (Kyiv: OHCHR, 2020), pp. 38–42.

[22] Ibid.

[23] See the various reports and numerous articles published by, among others, the Kharkiv Human Rights Protection Group, the “Justice for Peace in Donbas” Coalition, Human Rights Watch and the European Parliament.

[24] Office of the United Nations High Commissioner for Human Rights Report, p. 14.

[25] https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3117560-ukraina-peredala-do-tkg-spiski-polonenih-bojoviki-poki-movcat.html.

[26] https://suspilne.media/57330-kravcuk-poprosiv-zminiti-postanovu-pro-miscevi-vibori-na-vimogu-ordlo-i-rosii/.

[27] https://lb.ua/society/2020/12/18/473356_rosiya_blokuie_obmin_polonenimi_i.html.

[28] https://www.ihffc.org/index.asp.

[29] https://www.ohchr.org/en/countries/enacaregion/pages/uaindex.aspx.