» Новини » Дизайн освітніх програм як орієнтир для вступників і роботодавців

Дизайн освітніх програм як орієнтир для вступників і роботодавців

Розпочинається прийом заяв на вступ до закладів вищої. Ті, хто вирішив навчатися в Україні дивляться на рейтинги університетів, прохідний, зважають на ціну контрактного навчання чи відстані, тощо. Втім, не менше важливо поцікавитися у представників ЗВО як вони підходять до дизайну освітніх програм і знайомі вони взагалі із таким поняттям. Пропонуємо вашій увазі текст Олексія Милчановського, керівника магістерської програми з комп’ютерних наук за напрямом “Науки про дані/Data Science” в Українському католицькому університеті. Текст написаний у рамках проєкту «Майбутнє університету» Українського інституту майбутнього, висновки і рекомендації автора покладені в основу концепції «Український університет нового покоління».

Університет Майбутнього повинен орієнтуватися на клієнта. Ця проста теза не є такою очевидною. Почнемо з того, що навчальні та дослідницькі університети можуть по-різному трактувати ким є їх клієнт. Для перших це, очевидно, є студенти, але також їх клієнтом є бізнес, держава та неурядовий сектор, і, зрештою, все суспільство як замовник та працедавець випускників. Для останніх — студенти можуть і не розглядатися клієнтами взагалі, натомість такими будуть вважатися компанії та інституції, які дають замовлення і гранти на дослідження (а студенти будуть радше кваліфікуватися наймолодшими в ієрархії співробітниками).

Втім, в обох випадках університет не втрачає своєї освітньої функції. Відтак, те, чому він навчає повинно бути якісно спроєктованим і задовольняти потреби клієнтів з різних груп. І це також нетривіальна задача. Як з появою інтернету та поширення інформаційно-комунікаційних технологій, викладачі втратили монополію на знання, так і університети, як організації, разом із державними регуляторами втратили монополію на освітні програми. По-перше, конкуренція в академічному середовищі лише зростає (навіть, в Україні). По-друге, світова тенденція — це поширення альтернативних освітніх програм (на кшталт буткемпів в галузі інформаційних технологій), які стають для університетів десь подразниками і конкурентами, а десь, навіть, і партнерами.

Тому, попри всі інші важливі функції та задачі університетів, питання проєктування чи дизайну освітніх програм є кореневим для ефективного існування навчального закладу.

Автор цього тексту був причетний до творення освітніх програм на факультеті прикладних наук Українського Католицького Університету. Зокрема, є керівником та дизайнером магістерської програми «Науки про дані». Описані нижче концепції, поради та підходи були успішно застосовані під час розробки цих освітніх програмах. Тому задля демонстрації, ми періодично будемо наводити конкретні приклади з історії їх творення.

1. Для кого? Навіщо? Що?

В будь-якій справі важливо розуміти та пам’ятати навіщо ми робимо те, що робимо. Саймон Сайнек, автор книжки «Starting With Why: How Great Leaders Inspire Everyone to Take Action», говорить про три питання, які лежать в основі будь-якого бізнесу: What? How? Why? — Що? Як? Чому? Ці питання за важливістю та логікою взаємозв’язків утворюють певну ієрархію. Якщо ми візьмемо довільний продукт чи сервіс, перше що ми побачимо — це відповідь на питання «Що?»: новий iPhone, сервіс відкритих онлайн курсів, освітня програма. Ми бачимо ці об’єкти, користуємося ними і, якщо вони спроєктовані та зроблені добре, отримуємо від цього задоволення. По-іншому можна сказати, що відповідь на питання «Що?» — це інтерфейси взаємодії людини з продуктом/сервісом.

На рівень глибше знаходиться питання «Як?»: як був спроєктований та зроблений новий iPhone; як реалізований сервіс онлайн курсів Coursera; як була спроєктована освітня програма. Продукти або сервіси можуть мати однаковий інтерфейс (відповідь на питання «Що?») — виглядати однаково, але всередині, «під капотом» мати різний функціонал та принципи проєктування.

Але те, що, власне, спонукає до існування речей чи послуг — це відповідь на питання «Чому? Навіщо?» Навіщо Стів Джобс вирішив створити iPhone? Навіщо Ендрю Нг та Дафна Коллер створили Coursera? Навіщо ви створюєте освітню програму? Все в цьому світі має свою причину і мотивацію. Тож віднайти правильну причину є ключовим питанням.

Згаданий вище Саймон Сайнек говорить про те, що люди при творенні бізнесів часто плутають послідовність відповідей на ці три важливі питання: Що? Як? Чому? Справді, ми часто можемо стикатися з ситуацією, коли хтось намагається повторити успіх вдалого продукту чи сервісу просто шляхом відтворення його копії (таким чином ця людина дає відповідь на питання «Що?»), але не розуміє чому існує цей продукт/сервіс. З іншого боку, в добрих бізнес-школах вчать, що необхідно знаходити «точки болю» клієнта і вирішувати його проблеми, а не створювати просто цікавий/гарний/привабливий продукт. Історія підприємництва повна зразками добрих, але непотрібних продуктів чи сервісів. І часто основною причиною є те, що автор не спробував поставити і дати відповідь на основне питання: Чому?

В цьому контексті також варто згадати корпорацію Toyota з її відомим підходом до проєктування та вирішення технологічних задач Кайзен (Kaizen). Одним з правил цього підходу є правило «5 чому?» (Five whys). Архітектор Системи розробки в корпорації Toyota, Таїчі Оно описував метод «5 чому» як основу наукового підходу корпорації: шляхом п’ятикратного повторення питання «чому?» до певної проблеми, сама природа проблеми та можливе її рішення стають очевидними. Метод «п’яти чому» дозволяє побачити основу поставленої задачі та більш чітко зрозуміти причинно-наслідкові зв’язки.

Проєктування освітніх програм, як і будь-яка інша справа, яка має на меті досягнення конкретних цілей, так само має включати в себе відповідь на питання «Навіщо?»: навіщо ми хочемо створити цю програму? І коли ви, як проєктувальник, почнете ставити собі ці питання то відповіді можуть бути самим різними. В одному випадку причиною створення буде реакція на запит ринку (університет повинен реагувати на зростання попиту певної професії). В іншому випадку відповіддю може виявитися те, що це є вимога керівництва, спосіб зберегти статус («всі роблять і ми так зробимо»). Головне розуміти, що чесна відповідь на це питання дозволить отримати якісний результат або просто відмовитися від задуму на ранньому етапі і зберегти значні ресурси для чогось більш цінного.

Питання «Навіщо?» не є унікальним і достатнім. Неможливо дати якісну відповідь на це питання, якщо ми не розуміємо для кого ми творимо освітню програму, хто є її реципієнтом. І тут мова не йде лише про студентів, які будуть навчатися на програмі. Необхідно дивитися ширше і включати в коло зацікавлених сторін різні групи — те, кого прийнято називати стейкголдерами. У випадку освітньої програми ними можуть бути:

  • вступники (та їх батьки);
  • поточні студенти та випускники;
  • працедавці (конкретні компанії, професійні асоціації);
  • адміністрація ЗВО;
  • викладачі, дослідники;
  • міжнародні партнери ЗВО;
  • регуляторні інституції (МОН, НАЗЯВО).
  • Муніципалітети, ОТГ, регіональні кластери

Цей перелік не є вичерпним і в кожному окремому випадку створення освітньої програми можна враховувати різний набір стейкголдерів. Також очевидним є те, що в кожного стейкголдера є різні інтереси та цілі, які можуть мати конфліктний характер по відношенню один до одного. Іншими словами, кожна зацікавлена сторона має свою власну відповідь на питання «Навіщо нам мати таку освітню програму?». Тож після того, як проєктувальник дасть собі чесну відповідь на питання навіщо він/вона хоче робити таку програму, важливо зрозуміти відповіді інших зацікавлених сторін на це саме питання: навіщо їм мати таку програму, яку користь вона буде нести їм?

Освітня програма збирає за (віртуальний) стіл перемовин цих різних гравців з різними інтересами. І мета творців програми в тому, щоби знайти ефективні рішення, які би задовольняли максимальну кількість очікувань за мінімальних витрат.

Наприклад, коли створювалася магістерська програма «Науки про дані» УКУ, то  представники локальних компаній ще не мали достатнього попиту на подібних фахівців і тому бажали би мати програму в дещо іншій спеціалізації. Відтак, перша версія програми була дещо компромісною, хоча вже за рік ситуація на ринку змінилася і тоді цілі компаній стали більше відповідати початковому задуму освітньої програми.

2. Методологія дизайн-мислення та підхід Lean

Досвід автора показує дієвість двох парадигм чи методологій у розробці ефективних та успішних освітніх програм. Мова йде про методологію Design Thinking (дизайн-мислення) та Lean Startup.

В контексті центрального питання цієї статті — проєктування освітніх програм — мова не йде про конкретне застосування цих двох методологій, а радше про спирання на світогляд, який вони пропагують. Нову освітню програму можна до певної міри порівняти із стартапом. Метою останнього, в свою чергу, є швидка валідація певної бізнес-ідеї для продукту або сервісу. Звичайно, ціллю освітньої програми не завжди є заробіток коштів, втім вона очевидно має свого клієнта та надає йому певну послугу.

Підхід Design Thinking, дизайн-мислення, був започаткований як окрема методологія ще в середині двадцятого сторіччя такими авторами як Джон Арнольд та Брюс Арчер. Однією з ключових компаній, які доклалися до поширення підходу, стала американська компанія IDEO, яка є дизайнерським та консалтинговим бюро. Один з її засновників — професор Девід Келлі зі Стенфордського університету — згодом заснував також окрему навчальну ініціативу в рамках університету — d.school, яка є школою дизайну.

Тут варто зупинитися і зробити важливе роз’яснення. Англійське слово «design» в українському інформаційному та освітньому просторах часто сприймається в контексті саме візуального дизайну. Тому, коли вживають це слово, то в першу чергу виникають асоціації з дизайном інтер’єрів, веб-сайтів, журнальних палітурок тощо. Насправді, дизайн, про який йдеться в контексті дизайн-мислення, є набагато ширшим поняттям і його варто трактувати як творення чогось нового (звичайно, візуальна частина тут також відіграє свою роль, але далеко не основну).

Отже, методологія Lean Startup багато в чому перетинається з принципами дизайн-мислення (див. діаграму нижче).

В її основі лежить принцип якомога швидких ітерацій, що складаються з трьох основних етапів: розробки, вимірювання та навчання.

  1. Перший етап полягає у творення початкової версії продукту або його зміні (чергової версії) на основі інформації з попередньої ітерації циклу Lean.
  2. Далі визначаються метрики, за якими можна ефективно визначити чи нова версія продукту добра, відповідає очікуванням користувачів, вирішує їх «точки болю».
  3. Після проведення вимірювання на основі визначених метрик проводиться вивчення отриманих результатів. Ця інформація дозволяє внести гіпотезу, одну або декілька, щодо подальшого вдосконалення продукту або послуги.

Тож, як можна бачити, цей цикл подібний до складових циклу дизайн-мислення: визначення проблеми, прототипування та тестування.

Зрештою, обидві методики поєднує укорінена увага на кінцевого користувача: робити продукт не заради самого себе, а з огляду на реальні потреби користувача. Дизайн-мислення показує, як ефективно спілкуватися з користувачем, визначати його реальні потреби, висувати ідеї щодо їх вирішення та створювати прототипи. Lean надає «пальне» для цього двигуна: робити ітерації малими, швидкими та розумними в тому сенсі, що кожна з них дозволяє чітко визначити за допомогою ефективних метрик, чи інновація затребувана користувачем, чи ні.

На завершення хочеться випередити очевидні запитання щодо застосування описаних методик до проблем творення освітніх програм. На думку автора тут немає жодних розбіжностей: освітні програми, очевидно, є освітнім продуктом та/або послугою (чим саме — залежить від формулювання та точок погляду), які орієнтовані на кінцевого споживача. Для того, щоби програми користувалися попитом та були ефективні — надавали якісні знання — важливо від самого початку розуміти для кого і навіщо вони робляться, а також закладати в процес їх проєктування механізми, які дозволять зробити сам процес розробки ефективним, сталим та до міри легким.

Звичайно, бізнес університетських освітніх програм має свою специфіку. Наприклад, як правило одна ітерація для освітньої програми триває мінімум один академічний рік, протягом якого можна знімати метрики, а опісля — впроваджувати зміни в програмі. Також освітні програми важко масштабуються: як правило кількість клієнтів у кожний конкретний момент часу вимірюється десятками або однією-двома сотнями студентів, не більше. З іншого боку, це повинно спонукати до ще більшої орієнтації на студента, тому що «кожний клієнт є цінним». Ще можна згадати, що академічні освітні програми існують в межах певних регуляторних обмежень, які визначаються МОН, НАЗЯВО та іншими інституціями. Втім, ця специфіка не руйнує загальних принципів застосування методологій дизайн-мислення та Lean, а в чомусь навіть може спонукати до прояву більшої креативності.

 Збираємо всіх докупи: розмова зі стейкголдерами

Як ми з’ясували вище, ключовим у розробці освітньої програми, як і будь-якого інноваційного продукту або сервісу, є розуміння свого кінцевого споживача та, головне, готовність і вміння спілкуватися з ним. Як говорить Адріан Сливоцький, бізнес-консультант та футуролог: «Коли ми спілкуємося з клієнтами, то слухаємо тих, кому наш продукт подобається, і не слухаємо тих, кому наш продукт не подобається. Треба навчитися сприймати неприємну і болючу інформацію – це генетичний код успішного запуску. Зміна власної моделі мислення нічого нам не коштує.»

Раніше ми вже згадували про стейкголдерів освітньої програми — сукупність всіх зацікавлених в ній осіб. Очевидно, що мета в кожного зі стейкголдерів є різною. Також вони відрізняються степенем зацікавленості у вашій програмі. Якщо МОН та НАЗЯВО цікавить чи виконуєте ви ліцензійні та акредитаційні вимоги, наприклад, то адміністрацію ЗВО може цікавити наскільки програма буде фінансово сталою та прибутковою (або чи вона наповнює бюджетні місця), а працедавці та вступники керуються тим, наскільки програма відповідає очікуванням ринку праці. Якщо програма створюється з нуля і немає жодної попередньої історії, то немає випускників та поточних студентів, але якщо мова йде про перепроєктування програми, то спілкування з цією категорією може бути одним з найважливіших.

Зрештою, важко дати один чи кілька чітких рецептів щодо спілкування зі стейкголдерами. Важливо лише розуміти, що воно повинно бути. Існує безліч методів, як можна видобути важливу інформацію від стейкголдера: глибинні інтерв’ю, підхід «світового кафе», фокус-групи тощо. Тож тут ми не будемо зупинятися детально, а лише наведемо приклад з власного досвіду коли робилися програми бакалаврського та магістерського рівнів на факультеті прикладних наук Українського Католицького Університету.

Загалом, на факультеті наразі існує три програми: дві бакалаврські з комп’ютерних наук та системного аналізу (назва «ІТ та бізнес-аналітика») та одна магістерська  з комп’ютерних наук (назва «Науки про дані»). Від самого початку творення факультету було укорінено правило максимально близького та довірливого діалогу з працедавцями — ІТ-індустрією (в першу чергу міста Львова, але й інших українських і світових компаній). Спілкування з цими стейкголдерами відбувається на регулярній основі (про що буде також згадано окремо пізніше), а зараз цікавить саме процес підготовки освітніх програм.

По-перше, група осіб або одна відповідальна за програму особа (в УКУ такі люди обіймають посаду «керівника освітньої програми») готують нарис майбутньої освітньої програми. Цей документ-пропозиція готується на основі обізнаності щодо поточних та можливих майбутніх потреб ринку праці. Для цього проводився аналіз українського та глобального ринку праці ІТ, а також вивчення основних майбутніх конкурентів — освітніх програм інших ЗВО, які готують спеціалістів за тими самими напрямками. Для ІТ-галузі цей аналіз не виявляється надто складним: попит на фахівців є сталим і у майбутньому буде очікується лише його зростання. Іншим питанням лишається перелік очікуваних вимог до випускників.

Також під час аналізу враховувалася поточна кон’юнктура ринку. Так, специфіка ІТ-спеціальностей в українських ЗВО така, що студенти як правило починають працювати вже після другого (а подекуди, і після першого) року навчання. Більшість освітніх програм в нашій країні воліє не помічати цю ситуацію і, відповідно, програми та дисципліни викладаються так само, ніби всі студенти сумлінно відвідують заняття та виконують всі вимоги викладачів. Інший підхід може полягати в тому, щоби врахувати таку специфіку — роботу студентів під час навчання — у навчальному процесі завдяки розширенню співпраці з компаніями, більшій пропозиції щодо можливостей виробничих практик для студентів (інтернатур), включення елементів професійної роботи студентів як складових навчального плану (дуальна освіта).

Отже, за результатами такого аналізу готується документ-пропозиція. Він включає навчальний план (curriculum) з переліком навчальних дисциплін, їх взаємозв’язком та приблизним об’ємом у кредитах ECTS; поверхневий опис ключових дисциплін програми з переліком навчальних тем; перелік компетенцій випускників; а також загальні принципи побудови навчального процесу на програмі. Для прикладу, для бакалаврських програм останнє включало:

  • заохочення студентів перебувати довший час на кампусі протягом дня (для цього в розклад спеціально додавалися «вікна» — порожні часові слоти, щоби студенти під час цих пауз між заняттями могли виконувати самостійні завдання з курсів, працюючи в командах на кампусі);
  • обов’язкова вимога знань англійської мови на рівні В2 студентами, які закінчують перший рік навчання (для цього заняття з англійської мови проводилися щодня для студентів першого року навчання і англійська взагалі була викреслена з навчання на старших курсах);
  • організація та проведення щотижневих «ІТ-зустрічей», на які запрошувалися представники індустрії з локальних та світових компаній від рівня розробників до CEO.

Для магістерської програми це включало:

  • навчання на кампусі протягом лише шести днів на місяць (три дні кожний другий тиждень); ця вимога була пов’язана якраз з усвідомленням того, що студенти освітньої програми за означенням будуть мати повноцінну роботу не тільки у Львові, але й у інших містах країни;
  • можливість дистанційного підключення до навчання в разі відсутності в класі (для цього всі заняття на освітній програмі записуються на відео і потім є доступними для студентів через систему управління курсами);
  • наявність у програмі курсів з м’яких навичок та навичок з підприємництва, адже очікувалося, що випускники програми будуть ставати в майбутньому не лише добрими інженерами, але й будуть намагатися творити власні компанії.

По-друге, такий документ-пропозиція разом із презентацією надсилався обмеженому колу стейкголдерів — представникам ІТ-компаній. Окремо варто сказати кілька слів щодо вибору компаній. Очевидно, що їх кількість не є і не може бути великою на початку. Як правило, мова йшла про 3-5 компаній, з якими вже встановлено знайомство або таке планується. Також на першому етапі увага приділялася великим компаніям, які мають тисячі працівників. Такі компанії добре відчувають потреби ринку, адже мають проєкти різного спрямування. Важливо розуміти, що комунікація в цих компаніях повинна вестися з людьми, які «ухвалюють рішення». Мова йде про менеджмент середньої та вищої ланок: саме ці люди мають більш широкий погляд на потреби своїх компаній та ринку у фахівцях.

З метою обговорення та збирання зворотного зв’язку, була організована закрита зустріч зі згаданими представниками компаній. На ній всі присутні могли вільно висловитися щодо мети та наповнення освітньої програми. І тут важливо бути чесним і послідовним та справді впроваджувати ті зміни, які було рекомендовано стейкголдерами — саме такий підхід дозволяє зберігати та розбудовувати довірчі відносини між власниками програми та стейкголдерами. Наприклад, наповнення магістерської програми змінилося на 30-40% після подібної першої зустрічі.

Як правило, не достатньо провести одну таку зустріч і однозначно доводиться організовувати ще одну-дві додаткові. В проміжках між зустрічами відбувається уточнення освітньої програми, інтеграція рекомендацій стейкголдерів.

Описаний процес дозволяє досягти дві важливі цілі. По-перше, його результатом є розроблена освітня програма, яка спирається на справжні потреби стейкголдерів, а не на ефемерні уяви її творців (які можуть бути щирими, але ніколи повністю точними). По-друге, вибудовується довіра між керівниками програми та стейкголдерами (в першу чергу — працедавцями). Останнє є критично важливим. Адже таким чином з’являються перші клієнти програми. І хоча це не будуть її студенти, але це будуть ті люди, які підтримують програму від першої її публічної появи. У прикладі згаданих програм факультету прикладних наук УКУ, напевно, найбільшою відзнакою правильності обраного підходу була фраза від засновника однієї з найбільших ІТ-компаній України: «Ми візьмемо до себе всіх випускників (цієї програми)».

Не менш важливим є комунікація з «внутрішніми стейкголдерами» програми: адміністрацією ЗВО та викладачами. Перші повинні розуміти навіщо робиться програма, які переваги вона несе навчальному закладу і які можливі ризики (а також шляхи їх уникнення). Знову ж таки, маючи вже перших клієнтів програми — представників бізнесу — набагато легше переконати адміністрацію у доцільності відкриття освітньої програми.

Залучення викладачів доцільно розпочинати на ранніх етапах проєктування освітньої програми. Особливо це є критичним для ключових курсів програми. Важливо, щоби викладачі чітко бачили загальну картину програми, розуміли очікування щодо вихідних знань студентів після їх курсів та якими студенти приходять до них на початок курсу. Добрим механізмом налагодження такого розуміння є знову ж таки спільні зустрічі. Наприклад, на згаданих бакалаврських програмах УКУ перед початком чергового навчального семестру відбувалися зустрічі викладачів, які розпочинають нові курси цього семестру. На цих зустрічах викладачі розповідали один одному про наповнення власних курсів та могли поставити питання своїм колегам, щоби краще зрозуміти місце своїх курсів у загальній програми.

Нарешті, коли програма готова на перше місце виходить комунікація з майбутніми вступниками. В деяких випадках така комунікація може розпочинатися ще раніше — під час процесу проєктування програми. Наприклад, якщо розбудовується магістерська програма, яка очікує від вступників певного досвіду (індустрійного або ведення бізнесу), то вартує знайти кількох потенційних вступників та долучити їх до структурування навчального процесу, щоби він відповідав їх очікуванням.

Масштабна комунікація з потенційними вступниками може включати в себе:

  • «Дні відкритих дверей», коли окремий факультет або цілий університет розповідає про свої освітні програми. Так, УКУ має один день, коли презентуються по черзі всі бакалаврські або магістерські програми. І зацікавлені особи можуть почергово відвідати презентації різних програм.
  • Участь в тематичних конференціях чи інших заходах, які можуть відвідувати потенційні вступники. Наприклад, для магістерських програм добрими варіантами в такому випадку є профільні конференції. Факультет чи університет може виступити інформаційним партнером, мати свій інформаційний стенд під час проведення конференції, а керівник програми чи викладач може виступити з доповіддю на конференції разом з тим прорекламувавши нову програму.
  • Проведення короткотермінових (на один-два дні) навчальних курсів чи тренінгів, тематика яких дотична до основної теми освітньої програми. Такі заходи можуть охоплювати різну кількість аудиторії, але тут працює правило «чим більше, тим краще». Так, професор Олександр Романко, який викладає на магістерській програмі «Науки про дані» УКУ, має оглядовий курс Introduction to Data Science and Business Analytics, який можуть відвідувати до сотні слухачів.
  • У добу поширення соціальних медіа для освітніх програм стає критичним присутність на таких віртуальних майданчиках. Не будемо тут детально зупинятися на механізмах SMM (Social Media Marketing), але зазначимо лише, що важливим є оперативність та актуальність подачі інформації про освітню програму.

На згаданих майданчиках важливо доносити актуальну інформацію про освітню програму. Тож заздалегідь переконайтеся, що веб-сайт вашої програми має всю важливу інформацію і трохи більше (зокрема, корисним стане розділ «Відповіді на поширенні запитання», який можна поповнювати за результатами чергового спілкування з потенційними вступниками).

Академічний MVP: валідація програми

Методологія Lean Startup ґрунтується на простому підході: швидко згенерувати перший прототип, протестувати його на реальних користувачах, зібрати відгуки щодо користування прототипом, покращити наявну версію і запустити цикл з початку. В системі вищої освіти є одна суттєва перепона, яка не дозволяє в повній мірі використовувати цей підхід: тривалість однієї ітерації складає або академічний рік, або один навчальний семестр (коли можна випробувати навчальний курс, наприклад). Таким чином, дуже важко провести кілька-ітеративний процес покращення — це займає роки, протягом яких може змінюватися адміністрація програми, втрачатися історія комунікації зі стейкголдерами тощо.

Втім, можна вийти з цієї ситуації і подумати над тим, як міг би виглядати MVP, minimum viable product для освітньої програми. Нижче буде описаний досвід реалізації подібного MVP для магістерської програми «Науки про дані» Українського Католицького Університету.

Старт даної програми був запланований на осінь 2016 року. На кінець весни 2016 вже була сформована програма, подана ліцензійна справа до МОН, проведена маркетингова кампанія та зустрічі з потенційними вступниками. Втім, лишалося багато відкритих питань, на які варто було би отримати відповідь до початку навчання на програмі. Ось деякі з них:

  • Не на всі курси були відібрані викладачі. Адміністрація факультету ставила високу планку щодо якості та професійних знань викладачів. Специфіка галузі для програми (спеціальність — комп’ютерні науки) полягала в тому, що нові знання та професійні інструменти створюються дуже швидко, відтак більшість компетентних фахівців знаходилися в індустрії, а не в академії. Відповідно, саме з індустрії планували запрошувати багатьох викладачів. Але якщо довіра до професійності таких кандидатів була, то відкритим залишалося питання їх педагогічних навичок та вміння працювати з аудиторією студентів. Тож потрібним був механізм, який би дозволив випробувати викладацькі якості таких кандидатів перед тим, як приймати рішення щодо співпраці з ними в рамках магістерської програми.
  • Програма «Науки про дані» орієнтувалася на людей, які мають повну зайнятість і не можуть приділяти навіть кілька днів навчання щотижня. Для цього формат навчання передбачав залучення студентів на три дні кожний другий тиждень. Зворотний бік такого графіку полягав у тому, що в один навчальний день потрібно було «запакувати» якомога більше аудиторних занять. Тут також виникло питання: скільки реально студенти можуть витримати в аудиторії протягом трьох днів за умови якісного споживання навчального матеріалу?

З метою дати відповіді на ці та інші питання, факультет прикладних наук УКУ вирішив ініціювати літню школу з аналізу даних (Lviv Data Science Summer School). Тематика літньої школи безпосередньо відповідала напрямку магістерської програми. Окрім того, цей захід відігравав важливу маркетингову роль: заявити професійній спільноті та потенційним студентам про наміри УКУ рухатися в бік освітніх програм з аналітики даних. Школа зрештою стала добрим майданчиком для рекрутингу майбутніх студентів магістерської програми.

Літня школа виявилася вкрай вдалою для перевірки потенційних кандидатів у викладачі для магістерської програми. По-перше, для самих кандидатів це стало перевіркою самих себе: чи впораються вони з інтенсивним викладанням у форматі два-три заняття протягом трьох днів поспіль? По-друге, збираючи враження від слухачів курсів на літній школі, організатори мали об’єктивні метрики щодо якості викладання.

Щодо другого питання — перевірки спроможності до інтенсивного навчання протягом короткого часу — то задля цього розклад занять на школі моделював потенційні сценарії для магістерської програми. Деталізація доходила до такого рівня, щоби можна було перевірити можливий розклад занять з перервами по годинах.

Приклад літньої школи показує, як можна за короткий час перевірити деякі важливі гіпотези щодо оригінального продукту — освітньої програми. А також отримати такий важливий зворотний зв’язок від безпосередніх учасників. Адже, якими добрими та глибинними не були інтерв’ю (фаза емпатії в методології дизайн-мислення), все-таки вони здебільшого не зачіпають попередній досвід потенційного клієнта і не дають можливості перевірити його враження від реального продукту. Натомість, заходи на кшталт літньої школи або короткотермінового курсу дозволяють зібрати важливий досвід учасників в умовах максимально наближених до навчання на академічній програмі.

Окремо варто сказати кілька слів ще про один можливий MVP — короткотермінові сертифікаційні курси. Такі курси ще не отримали широкого поширення в державних українських університетах, але досить успішно практикуються в таких ЗВО як УКУ, Київська Школа Економіки, а також бізнес-школах. Їх суть є дуже простою: за короткий час (від одного до максимум п’яти днів, а здебільшого — до трьох днів) проводиться інтенсивний курс для групи слухачів. Курс може викладатися одним викладачем (як правило), або групою викладачів. За результатами проходження курсу, слухачі отримують сертифікати. Варто відзначити, що як правило, ці сертифікати не зараховують навчальні кредити, але інколи таке можливо і учасники в такому випадку можуть пізніше перенести здобуті кредити за подібні курси в інші освітні програми цього або (рідше) іншого навчального закладу.

Такі короткі курси окрім інших переваг (прибутковість для навчального закладу, зручний розклад для учасників тощо) з точки зору дизайну освітніх програм надають добрий інструмент попереднього знайомства з новим викладачем у реальних умовах викладання. Так, якщо для якогось курсу освітньої програми шукається викладач або стоїть питання інтеграції нової дисципліни у програму, то завдяки сертифікаційним курсам можна перевірити одного або декількох кандидатів на викладання, а також з’ясувати чи взагалі тематика курсу знаходить відгук в потенційної аудиторії.

Окрім того, на ці курси в якості слухачів можна запрошувати стейкголдерів — представників компаній-партнерів, випускників, поточних чи майбутніх студентів — і отримати від них більш змістовну інформацію за результатами проведення занять. Короткі курси можна об’єднувати у сертифікаційні програми і таким чином валідувати цілі тематичні блоки для освітньої програми.

Знову ж таки, подібні заходи (літні школи, сертифікаційні курси) сприяють поширенню інформації про освітню програму і повинні розглядатися як один з елементів маркетингу програми.

Додатковим механізмом валідації освітньої програми також є порівняння її з аналогічними або близькими за формою і суттю програмами, які наявні у вашому або інших університетах. Можливість поспілкуватися з колегами, які мають подібний досвід, заглянути за лаштунки їх організаційного та освітнього процесу — це важливий досвід, яким варто ділитися.

Тримаємо руку на пульсі: зворотний зв’язок та підтримка актуальності

Після запуску нової освітньої програми постає питання в підтримці її актуальності. Те саме стосується випадків, коли відбувається перепроєктування програми, яка вже раніше функціонувала. На жаль, практика українських університетів показує, що часто перший інноваційний імпульс з метою оновити зміст програми стає і останнім. Лишати програму без змін і вважати, що вона буде відповідати очікуванням стейкголдерів (вступників та ринку праці, в першу чергу) — це недопустима розкіш не тільки для високодинамічних галузей, на кшталт інформаційних технологій, але й для більш усталених освітніх напрямків.

Факторів, які формують вплив зовнішнього середовища для освітньої програми і які змушують постійно корегувати її наповнення, є багато. Окреслимо лише основні з них:

  • Зміна вимог до фахівців спеціальності з боку ринку праці. Як було згадано, в таких областях діяльності, як інформаційні технології, знання застарівають ледь не щороку. Звичайно, лишаються певні фундаментальні дисципліни, але змінюються конкретні інструменти та з’являються нові технології. Також в останні роки все збільшується очікування працедавців до м’яких навичок випускників: лідерські якості, комунікативні (письмові та усні) навички, вміння працювати в команді тощо.
  • Конкурентний тиск. Ринок освітніх послуг у вищій освіті в Україні, можливо, важко назвати до кінця сформованим та вільним, але конкуренція на ньому присутня і достатньо активна. З урахуванням несприятливої демографічної ситуації в країні, коли кількість вступників скорочується, то навіть у найбільш консервативних галузях виникає конкуренція за споживача. Тож можливість заявити і довести потенційному клієнту, що ваша освітня програма є актуальною та перебуває у стані постійного оновлення, може мати свою конкурентну перевагу.
  • Бюджетний тиск. Для більшості, якщо не для всіх, державних університетів надходження за студентів бюджетної форми навчання є основним джерелом фінансування. Відповідно, коли регулятор вирішує скоригувати кількість бюджетних місць для певної спеціальності в бік його скорочення, то це також створює додатковий стимул щодо перегляду освітньої програми. Можливо, навіть до її потенційного закриття.
  • Технологічний тиск. Хоча освіта є однією з найбільш консервативних галузей людської діяльності, але і тут з’являються нові технології. При чому в останні роки їх кількість зростає все більш стрімко. Сюди можна віднести в першу чергу технології які уможливлюють якісний рівень дистанційного навчання, що суттєво впливає як на формати проведення навчальних занять і організацію курсів, так і на зміну цільової аудиторії в бік її потенційного розширення. Також варто згадати про системи управління навчанням та контролю студентської успішності, віртуальні лабораторії та викладацькі/педагогічні інновації на кшталт методів активного навчання. Інтеграція таких технологій дозволяє оптимізувати викладацьке навантаження, переглянути змістовне наповнення аудиторних занять, вивільнити додаткові навчальні години для нових курсів або більш глибокого наповнення тих що існують.

Також можна згадати про внутрішні чинники всередині навчального закладу, які можуть впливати на потреби до змін у освітніх програмах, відтік викладацького складу тощо. Все це обґрунтовує необхідність постійного перегляду освітньої програми та вміння адаптовувати її під потреби, що змінюються. В середовищі ІТ-розробників є відповідний термін: «perpetual beta» або «нескінченна бета-версія», де «бета-версія» відповідає незакінченій, попередній версії програмного продукту. Цей термін вказує на розуміння, що продукт постійно знаходиться в стані оновлення, покращення. Це також корелює з методологією Lean, в якій цикли змін продукту не зупиняються.

Задача підтримки актуальності освітньої програми не є надто складною і, фактично, основною перепоною в її досягненні є мотивація адміністрації та її налаштування на цей процес, готовність до постійних змін та оновлень. Якщо керівництво програми усвідомлює важливість такого підходу, то решта — лише технічні питання. Ось тільки декілька з можливих інструментів, які дозволяють підтримувати освітню програму в актуалізованому стані.

  • Централізоване опитування студентів щодо якості навчальних дисциплін. Таке опитування може проводитися як окремим відділом ЗВО (якщо такий існує), так і безпосередньо керівництвом освітньої програми. Спектр інструментів опитування може включати Google Forms та інші більш професійні програмні рішення. Опитування може бути навіть паперовим, але тут постає питання витрати часу на оцифровування результатів. Важливо, щоби таке опитування проводилося анонімно, що збільшує довіру до нього в студентів, та регулярно після завершення кожної дисципліни. На основі результатів опитування повинні прийматися рішення щодо змін у наповненні курсів, методах викладання чи, навіть, заміні викладача.
  • Регулярне спілкування зі стейкголдерами. Вище був описаний процес залучення представників бізнесу до проєктування нової освітньої програми. Цей процес діалогу з бізнесом повинен продовжуватися і під час функціонування програми. Насправді, достатньо проводити одну щорічну зустріч (пам’ятаємо про тривалість ітерації в академічних програмах) з певним колом зацікавлених осіб, куди можуть входити ті самі представники компаній-партнерів, а також випускники і, навіть, поточні студенти. За необхідності такі зустрічі можуть бути інституалізовані у форматі академічної ради, склад, робота та відповідальність якої будуть чітко окреслені.
  • Зовнішній аудит. Форми такого аудиту можуть набувати різного вигляду, але головна мета — побачити себе ззовні, так би мовити. Наприклад, якщо є відповідна можливість у вигляді професійної бізнес-асоціації, буде добре, якщо програма може потрапити у рейтинг аналогічних програм. Це дозволить побачити місце програми на ринку у порівнянні з конкурентами. Інший інструмент зовнішнього аудиту — незалежна добровільна акредитація. Для українських університетів зараз лише відкриваються такі можливості, але це потужний інструмент валідації змісту та якості освітньої програми.
  • Рецензування студентських дипломних робіт зовнішніми експертами галузі. Якщо освітня програма передбачає написання кваліфікаційних дипломних робіт студентами, то було би добре давати всі роботи на рецензування зовнішнім незалежним експертам. Якщо є така можливість, то варто залучати іноземних фахівців. Ці дії допоможуть отримати важливі та корисні коментарі щодо якості випускних студентських робіт від людей, які зможуть поставити вашу освітню програму поруч з іншими, відомими їм аналогами у світі.
  • Спілкування з клієнтами — студентами програми. Інструмент анонімного опитування щодо якості викладання та організації навчання — це добрий підхід. Втім, довірлива розмова зі студентами, які безпосередньо навчаються чи щойно закінчили навчання, може надати найбільш цінний зворотний зв’язок для керівництва програми.

Згадані інструменти повинні використовуватися комплексно і їх мета — підготувати підґрунтя до перегляду освітньої програми і появи її наступної версії. Згадуючи методологію Lean, інтеграція подібних інструментів у функціонування програми відповідає другій складовій Lean підходу — «вимірювання». На основі цього вимірювання відбувається «навчання», коли керівництво програми вчиться робити програму кращою, та адаптація програми до виявлених нових потреб.

Приміром, у випадку згаданої магістерської програми «Науки про дані» УКУ потрібно було пройти три ітерації, тобто три роки змін та нових наборів студентів, щоби програма отримала такий вигляд, про який мріялося на початку її творення.

Поширення інформації

Якою би інноваційною та детально пропрацьованою не була освітня програма, якщо про неї мало відомо потенційній аудиторії, то це може призвести до відсутності достатньої кількості студентів на моменту початку навчання. Коротко окреслимо деякі можливі канали поширення інформації про новостворену освітню програму. Цей розділ не має на меті дати розлогі знання щодо маркетингу та PR’у для академічних програм, а навести декілька зразкових методів, які можуть стати в нагоді.

  1. Веб-сайт. Інколи може здатися, що в епоху соціальних мереж наявність якісного веб-сайту для освітньої програми не є обов’язковою умовою. Втім, це хибна думка, адже активність в соціальних мережах та їх популярність може змінюватися. Натомість веб-сайт повинен виконувати роль того кінцевого інформаційного ресурсу, на який завжди можна послатися і до якого можна звернутися. Тому веб-сайт завжди необхідно підтримувати в актуальному стані, який відображав би якомога більш детальну інформацію про програму: умови вступу та навчання, перелік навчальних дисциплін із зазначенням навчальних тем та викладачів, відповіді на поширені запитання, актуальною контактною інформацією.

Веб-сайт програми повинен спонукати потенційного вступника лишити свої контактні дані для подальшого інформування. Це можна зробити в різний спосіб. По-перше, можна розмістити посилання на реєстраційну форму із закликом заповнити її для підтримання контакту та можливості поширення важливої інформації щодо програми, наприклад, дати вступних іспитів. По-друге, веб-сайті може містити деякі ресурси, доступ до яких можливий лише за умови надання контактних даних. Такими напівзакритими ресурсами можуть бути детальний навчальний план програми, зразки вступних завдань з минулих років (якщо це магістерська програма і вступ не передбачає зарахування виключно за результатами ЗНО). По-третє, від імені освітньої програми може здійснюватися регулярна поштова розсилка, яка би містила корисну та цікаву інформацію за спеціальністю освітньої програми: профільні новини, анонси подій тощо. Щоби здійснити підписку на розсилку відвідувачу потрібно було би також надати свої контактні дані.

Іншим аргументом існування веб-сайту є те, що ваша освітня програма повинна «гуглитись». Тобто коли хтось буде шукати освітні програми за певним напрямком, то веб-сайт вашої програми повинен знаходитися у пошуковій видачі.

  1. Соціальні мережі. Наразі все-таки основним каналом отримання інформації, або принаймні стартовим ресурсом, який використовують кожного дня, є соціальні мережі. Тож ваша програма повинна бути присутня в основних соціальних мережах. Зверніть увагу, що різні аудиторії обирають різні соціальні мережі. Більше того, переваги до різних соціальних мереж можуть носити як віковий, так і територіальний характер. Попри загальне домінування Facebook і Twitter, молодь останнім часом віддає перевагу Telegram та Instagram. Якщо ваша програма є магістерського рівня, то, можливо, варто також звернути увагу і на Linkedin.

Сторінка чи канал програми в соціальних мережах може наповнюватися анонсами зустрічей або подій від програми (наприклад, дні відкритих дверей, відкриті лекції та інші заходи), новинами про досягнення студентів та випускників, важливими анонсами щодо вступної кампанії.

Також профіль у соціальних мережах важливий для оперативної комунікації із зацікавленими особами і дає можливість швидко надати відповідь на поставлені питання.

  1. Попри домінування цифрових каналів зв’язку, живі зустрічі так само лишаються важливим елементом поширення інформації. Для популяризації освітньої програми можуть організовуватися:
    • Дні відкритих дверей, на яких розповідається основна інформація про програму та умови вступу на неї. Такі заходи орієнтовані на тих, хто вже думає про вступ.
    • Відкриті лекції. Щоби залучити більшу кількість слухачів рекомендується проводити відкриті лекції на теми, які дотичні до тематики освітньої програми. Ці лекції можуть проводитися як викладачами програми, так і запрошеними фахівцями чи випускниками, якщо вони вже є.
    • Окремі публічні курси. До деяких курсів, якщо це можливо за розкладом, можна долучити зовнішніх слухачів. Цей формат дозволяє максимально занурити слухачів у сам процес навчання. Якщо ж розклад не дозволяє організувати таку інтеграцію слухачів, то в нагоді можуть стати окремо підготовлені інтенсивні курси — ми згадували про них, коли говорили про валідацію освітньої програми.
  2. З метою охопити більш широку аудиторію, освітня програма, а точніше її представники можуть долучатися до профільних конференцій. З цією метою можна пропонувати організаторам конференції послуги інформаційного партнерства. Також, якщо дозволяють умови конференції, можна розмістити інформаційний стенд або банер від освітньої програми. Добрим варіантом буде підготувати роздруковані матеріали (флаєри чи брошури) з корисною та цікавою інформацією про програму.
  3. В періоди, коли потрібно особливо інтенсивно привернути увагу до освітньої програми (це, наприклад, може відбуватися перед початком вступної кампанії), може бути використана платна реклама на різних інформаційних ресурсах:
    • в соціальних мережах;
    • в пошуковиках (Google);
    • на тематичних сайтах.
  4. Якщо є така можливість, то варто спробувати отримати інтерв’ю в медіа чи ефір на радіо/телебаченні за участю керівника або викладачів освітньої програми.

Як бачимо, каналів для поширення інформації існує багато. І важливо розуміти, що немає універсального рецепту: щось краще працює в один рік або один сезон, а гірше — в інший; так само якісь канали є кращими, коли програма тільки відкривається, а щось тоді, коли програма вже функціонує рік-два.

Структурна оптимізація

Описані вище підходи до творення освітніх програм — Design Thinking, Lean Startup — зарекомендували себе в умовах невизначеності та порівняно швидких змін. І саме такими є теперішні умови, в яких існують університети.

Теза про те, що наш світ швидко змінюється, вже давно стала банальністю. Багато книжок про освіту, які виходили в останні роки, починаються з того, що описують різноманітну статистику щодо зникнення старих та появу нових професій. Також трендом останнього десятиліття стала поява міждисциплінарних спеціальностей та професій. При чому у більшості з них мова йде про застосування інформаційних та цифрових технологій до задач, які людство вже вирішує в певний спосіб: біоінформатика, журналістика даних, фінансова аналітика, комп’ютерна лінгвістика тощо.

Тож задача створення та відкриття нових освітніх програм, які стосуються таких міждисциплінарних професій, повинно певним чином відображатися на організаційні структурі університетів. Іншими словами, коли мова заходить про те, хто буде відповідальним за освітню програму («product owner»)? Або по-іншому: до якої кафедри вона буде належати?

Домінантна практика в українських університетах пропонує кілька сценаріїв, але основним є два: коли під нову програму створюється нова кафедра та коли програма відкривається на кафедрі, що вже існує в університеті. В другому випадку постає природне питання: на якій саме кафедрі створювати програму? Наприклад, біоінформатикою повинні займатися біологи чи інформатики? На жаль, це може призводити до того, що, зрештою, програма відкривається на кількох кафедрах, що призводить до конфліктів та конкуренції в межах одного університету. Перший випадок — коли створюється окрема кафедра — також далекий від оптимального, адже може призвести до того, що потреба у нових кафедрах буде зростати, що перевантажить структуру та функціонування університету.

Натомість, можливо кращим, хоча і куди більш радикальним є підхід, за яким відбувається зменшення впливу окремих кафедр та концентрація більше на діяльності факультетів. Таке укрупнення дозволить оптимізувати використання ресурсів факультету та кафедр (наприклад, надасть можливість замість того, щоби мати однакові курси від різних викладачів на різних кафедрах, мати один курс для всіх студентів факультету). Таку оптимізацію можна порівняти з ситуацією, коли в 2014-15 роках керівництво Міністерства Освіти та Науки України займалося укрупненням спеціальностей, що викликало значний спротив у ректорів деяких університетів.

В контексті розробки освітніх програм ця оптимізація на рівні факультету та кафедр дозволить не боятися відкривати та закривати програми. Адже, коли програми не прив’язані до певної кафедри за принципом «одна програма — одна кафедра», то у випадку невдалої програми або коли програма втратить свою актуальність за кілька років, не доведеться розформовувати кафедру або шукати химерні способи зберегти її дієвою (що часто закінчується існуванням застарілих та не відповідних часу освітніх програм).

Можливість динамічно відкривати та змінювати програми також пов’язана з фінансовою незалежністю інституцій, які цим займаються. Якщо ми говоримо про концентрацію на факультети, то тоді вони повинні отримувати все більше фінансової незалежності в рамках університету. За аналогією з тим, як останні кілька років галузь вищої освіти України рухається в напрямку надання університетам фінансової автономії.

Фінансова автономія на рівні факультету повинна включати власний бюджет факультету та відповідальність за його виконання разом з перевагами, коли він перевиконується. Університет, звичайно, повинен зберігати контроль над виконанням цього бюджету на макро-рівні, а також мати ресурси для підтримки свого функціонування у вигляді частки від надходжень факультету. З іншого боку, факультет може вільно використовувати акумульовані кошти, які вдалося накопичити за рахунок оптимізації витрат.

З точки зору управління освітніми програмами, така фінансова автономія факультетів разом із структурною оптимізацією дозволить оперативніше реагувати на виклики, які обов’язково будуть виникати під час перших запусків програми. Наприклад, за умови невизначеності (яка завжди буде достатньо високою) щодо набору студентів, коли кількість набраних студентів не буде відповідати очікуванням, навчальний план освітньої програми може бути скорегований і від деяких курсів можна буде відмовитися або оптимізувати витрати на них за рахунок дистанційного чи іншого більш дешевого формату навчання.

Звичайно, подібні структурні зміни щодо переходу від концентрації на кафедрах до концентрацій на факультетах вимагають доброго обґрунтування і годі очікувати, щоби вони відбувалися швидко. Але необхідно починати говорити про такі можливості, аби за деякий час вони стали реальністю або принаймні не розглядалися як нісенітниці. Хоча це вже виходить за межі тематики цієї статті.

Висновки

В цьому тексті були розглянуті загальні рекомендації щодо проєктування, дизайну освітніх програм в університетах. Ми оминули багато технічних деталей щодо формування переліку курсів, їх наповнення, складання розкладу, пошуку викладачів тощо. Хоча прислів’я «диявол криється в деталях» є актуальним і у випадку розробки програм, але ці деталі настільки сильно можуть варіюватися від однієї програми до іншої, що їх неможливо було би вмістити в цей порівняно невеликий текст. Очевидно, що бакалаврські і магістерські, технічні і гуманітарні програми будуть мати суттєві відмінності.

Якщо можна виокремити головну ідею цього тексту, то вона стосується важливості концентрації уваги на кінцевому споживачі, клієнті освітньої програми — її студенті, а також включення ширшого кола стейкголдерів до роботи над програмою. На думку автора, це потребує великих зусиль — перевести увагу з суто технічних подробиць (навчальних курсів та тем) на розуміння потреб студента та працедавця. На жаль, брак досвіду, глибокого розуміння та/або часу може приводити до спокуси швидко «стрибнути» у процес формування навчального плану, не поставивши такого важливого питання «Навіщо?»: навіщо ми хочемо відкрити цю програму? для кого ми її робимо? яку мету хочемо цим досягнути? Якщо ж керівникам програми вдасться підійти до розробки більш системно, з емпатією до кінцевого клієнта, то результатом проєктування буде більш стала, клієнтоорієнтована та конкурентноздатна освітня програма.

 

 

Інна Гордієнко

PR-директор Українського інституту майбутнього

+380 44 537-17-78

Вам буде цікаво:

Підтримай UIF та отримай книгу «Візія України 2030»!

Читати далі