» Новини » Реформувати (:) не можна (:) ліквідувати

Реформувати (:) не можна (:) ліквідувати

Питання щодо дієвості «Концепції реформи судової системи України», представленої Головою виконкому Національної ради реформ Міхеілом Саакашвілі, залишається відкритим. Про це заявив Андрій Помазанов, експерт з реформування правоохоронних органів, органів юстиції та судової гілки влади.

«Для влади вже стало традицією «кидати кістку» українському народу у вигляді чергових закликів та пропозицій навколо питання реформування судової системи. Цього разу гучними заявами «відзначився» реформаторський рупор Міхеіла Саакашвілі.

Представлена чергова ідея програми реформування містить аж 8 кроків, завдяки яким громадянин Саакашвілі обіцяє не тільки побороти корупцію в судах, але і зробити відправлення правосуддя в Україні справедливим, але питання щодо дієвості таких кроків залишається відкритим», – заявив Андрій Помазанов.

Експерт звернув увагу на недоліки ініціатив, представлених у концепції.

«Першою і найбільш дискусійною є пропозиція щодо ліквідації 564 судів, з чинних нині 764. Залишити працювати лише 200 судів на всю країну, зважаючи на колосальне навантаження на суддів (про яке відомо кожному, хто стикався з необхідністю судового захисту своїх прав та мало не по пів року очікував на перше судове засідання) – є невдалою пропозицією, абсурдність якої підтверджується неможливістю гарантувати конвенційно закріплене право на справедливий суд та на доступ до правосуддя навіть за наявної кількості судів, але без необхідної кількості суддів.

На окрему увагу заслуговує й цілий блок пропозицій, присвячених ліквідації систем спеціалізованих судів, а також Вищої ради правосуддя, Державної судової адміністрації, Вищої кваліфікаційної комісії суддів, зі створенням такого собі «єдиного органу судового контролю». Автори такої ініціативи або не розуміють , або плутають, або навіть свідомо намагаються ввести людей в оману говорячи про «судовий контроль», оскільки у загальноприйнятому розумінні мова про судовий контроль йде лише в рамках процесуальної діяльності суду в межах відповідного судового провадження, тоді як в сьогоднішніх пропозиціях увагу акцентовано на організаційних аспектах. Більше того, якщо говорити про створення окремого спеціалізованого органу, слід пригадати, що в українській практиці такі кроки зазвичай супроводжуються не лише значними фінансовими та кадровими проблемами, але й зрештою не дають належного результату, а отже, перш ніж зруйнувати існуючу систему, варто максимально прорахувати усі важливі стратегічні кроки аби не нашкодити і без того проблемному правозастосуванню.

До цього самого блоку варто віднести й ліквідацію спеціалізованих судів та створення Вищого адміністративного суду «для оскарження рішень державних органів». Як видається, таке положення розраховано на громадян, абсолютно далеких від елементарного розуміння чинної організаційної структури судової влади. Спеціалізація судів демонструє ефективність не лише в Україні, але і за її межами, тоді як відсутність такої є певним кроком назад. Наразі у складі Верховного суду діють окремі касаційні суди поділені саме за спеціалізацією, одним з яких є Касаційний адміністративний суд, до якого у громадян є можливість оскаржити судове рішення у разі, якщо судом першої або апеляційної інстанції було порушено його права. Саме тому, не досить зрозумілим з практичної точки зору є прагнення до створення нового органу судової влади «з нуля», тим більше, без наведення будь-якої аргументації такого підходу.

Як і зазвичай, аж надто маніпулятивною, що є традиційним для пропозицій такого характеру, є пропозиція провести «всенародний референдум» щодо подальшої долі Конституційного Суду України. Пропонується винести на такий референдум запитання щодо його ліквідації та створення так званої Конституційної палати у складі Верховного Суду. Варто зауважити, що винесення на всеукраїнський референдум будь-яких питань, що стосуються організації судової системи України, є нераціональним за своєю суттю, адже, як не сумно констатувати, правосвідомість українців досі залишається наднизькою і переважна більшість наших співгромадян узагалі не володіє інформацією про роль та функції Конституційного Суду. Тому пропозиція про винесення подібного питання на референдум є більше маніпулятивною, аніж реальною. Окрім того, така пропозиція за своєю сутністю суперечитиме Основному Закону, оскільки фактичне підпорядкування Верховному Суду унеможливить реалізацію статті 126 Конституції України, якою гарантується незалежність судді, а також  розділу XII Конституції України, який унормовує правовий статус Конституційного Суду.

Заради справедливості, слід вказати, що значиться у програмі й пропозиція «провести прозорі й чесні конкурси, аби забезпечити кадрами всі суди». Всі ми пам’ятаємо, що саме така «новела» вже стала аксіомою в усіх передвиборних програмах політичних сил абсолютно різної спрямованості, адже кожен з громадян на сьогодні розуміє, що стан судової системи далекий від ідеалу і «з цим потрібно щось робити». Між тим, більш-менш конкретного бачення кроків, необхідних для забезпечення дотримання вимог прозорості та чесності, автор не наводить, що змушує констатувати вже звично популістичний нахил такого положення.

Згадується у програмі й про необхідність створення «суду в смартфоні», однак, знов-таки, бодай базових пропозицій у цьому напрямку не представлено. Хоча, безумовно, вдалі приклади іноземних держав демонструють дієвість запровадження інструментів електронного судочинства та дозволяють стверджувати про доцільність їх поступового запровадження в Україні, з метою спрощення та прискорення розгляду справ.  Проте, якою б перспективною фраза про «суд у смартфоні» не здавалась, за нею аналогічно не стоїть щось більше, ніж пустослів’я, адже бодай переліку пропонованиих першочергових кроків у програмі ми так і не зустріли.

Дещо запізнілою та не надто обґрунтованою у програмі постає пропозиція щодо запровадження практики суду присяжних «з особливо важливих та соціально небезпечних злочинів». Як відомо, наразі на розгляді парламенту перебуває вже декілька законопроєктів які пропонують різні шляхи унормування діяльності суду присяжних, а відтак навряд чи коректно вести мову про відповідний крок, як про щось нове й стратегічне.

Поряд з наведеним, досить розмитим видається пункт щодо формування прецедентної практики Верховного Суду, адже наразі в правозстосовній сфері ми вже фактично її маємо, але питання дотримання сформованої практики залишається під питанням.

Досить цікавим, водночас, є підхід щодо можливості проведення судових експертиз у кримінальних провадженнях у приватних експертних закладах, оскільки на сьогодні тривалість проведення судових експертиз є одним із факторів, що негативно впливає на дотримання розумності строків провадження. Тим не менше, не до кінця зрозумілим є комплексне бачення такого шляху розвитку, адже у даному випадку може йтися про низку корупційних та організаційних ризиків, унеможливлення яких нормативними шляхами є безумовною необхідністю запровадження таких кроків», – розповів Андрій Помазанов.

Наостанок експерт наголосив на маніпулятивному характері представлених пропозицій.

«Загалом, аналізуючи наведені «кроки реформування», доходимо висновку лише про прагнення автора, озвучивши ті загальновідомі твердження, про які  чудово обізнане українське суспільство, констатувати необхідність «негайного подолання проблем», без наведення чіткого алгоритму таких дій,  а лише за рахунок проголошення тез, які так давно бажає почути український громадянин.

Утім, в даному випадку варто розуміти, наскільки довгим є шлях від узагальнення проблем до побудови шляхів їх вирішення. Особливо, з урахуванням найслабшої ланки пропонованої програми – відсутності належної аргументації пропонованих кроків та чітких алгоритмів їх реалізації, а також з огляду на необхідність внесення змін до ряду статей Конституції України», – підсумував Андрій Помазанов.

Інна Гордієнко

PR-директор Українського інституту майбутнього

+380 44 537-17-78

Вам буде цікаво:

Підтримай UIF та отримай книгу «Візія України 2030»!

Читати далі