Концепція зовнішньої політики РФ: бензоколонка за парканом, погрози та розворот на Схід

Путін підписав указ про затвердження концепції зовнішньої політики РФ. 

Документ досить об’ємний та цікавий кількома концептуальними твердженнями. Частина стосується опису бажаного місця Росії у світі, частина присвячена специфіці політичної активності. Проте, як зазначає експерт UIF Ігор Тишкевич, якщо відкинути зайву коректність, то маємо фіксацію статусу «бензоколонки», яка всім загрожує через збудований паркан і паралельно намагається розвернутися на Схід. 

Вже в п’ятому пункті Путін визначає статус РФ як фактично «країни-бензоколонки» з ядерною зброєю: «Місце Росії у світі визначається наявністю у неї значних ресурсів у всіх сферах життєдіяльності, її статусом постійного члена Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй (ООН), учасника провідних міждержавних організацій та об’єднань, однієї з двох найбільших ядерних держав, держави – правонаступниці Союзу РСР».

Майбутній світоустрій у Кремлі однозначно сприймають як «багатополярний» із наявністю кількох «впливових та самостійних центрів», де РФ — один із таких.

Позначені механізми досягнення загалом «стандартні» – розвиток співробітництва, роль міжнародних організацій. Але є кілька унікальних пунктів, зокрема:

     • «протидія антиросійській діяльності іноземних держав та їх об’єднань»;

     • «сприяння збереженню закордоном історичної правди та пам’яті про роль Росії у світовій історії». 

І дуже цікавий пункт про добросусідство: «формування відносин добросусідства із сусіднімидержавами, сприяння запобіганню виникненню та усунення вогнищ напруженості та конфліктів на їхніх територіях». Тобто, РФ одразу застерігає, що має намір проводити політику втручання у справи сусідів. Далі ця теза розкривається у розділі про багатополярний устрій. З одного боку, декларується відданість РФ підходам з урахуванням рівності держав, неприйняття гегемонії у справах, невтручання у внутрішні справи тощо.

При цьому ключовим завданням (пункт 19 концепції) Кремль бачить «усунення рудиментів домінування США та інших недружніх держав у світових справах, створення умов для відмови будь-якої держави від неоколоніальних та гегемоністських амбіцій». 

Якщо відкинути вибірковість та задекларовану протидію США, то приписку про гегемонію можна було б сприйняти як позитивну. Можна, якби не віднесення Росії самої себе до списку «провідних держав» та змісту пп. 25 та 26.

У 25 параграфі РФ декларує можливість використання збройних сил для  «вирішення завдань щодо відбиття та запобігання збройному нападу на Росію та (або) її союзників». А також, для «захисту своїх громадян, які перебувають закордоном». І тут варто згадати політику «паспортизації», яку активно проводить Росія останні роки.

У 26 параграфі Росія декларує готовність «симетричних та асиметричних заходів, необхідних для припинення… недружніх дій, а також для запобігання їхньому повторенню у майбутньому». І розшифровка у пагаргафі 28, де Кремль декларує роботу «щодо запобігання (!!!) виникненню загроз безпеці з боку сусідських територій та держав». Це варто помножити на зміст параграфів 43 і 45, де йдеться про формування «єдиного гуманітарного простору СНД», поширення російської мови російської культури і навіть «захист РПЦ». У 49 параграфі прямо РФ декларує, що має намір запобігати «кольоровим революціям» і формувати систему, засновану на «ключовій ролі Росії у збереженні та зміцненні регіональної безпеки».

Простіше кажучи, спроба будь-якої, окрім проросійської, політики сусіда, у Кремлі може сприйматися як політика, яка веде до виникнення загроз. І далі читаємо по тексту аж до застосування військової сили.

До речі, у концепції багато йдеться про неприпустимість санкційного тиску (за винятком рішення РБ ООН). Росія ж вважає, що має право щодо «вжиття заходів впливу та спеціальних економічних заходів щодо іноземних держав та їх об’єднань, іноземних посадових осіб, організацій та громадян, причетних до вчинення недружніх дій щодо російських громадян та організацій, а також до порушення основоположних прав та свобод співвітчизників, які проживають закордоном».

І нарешті, зовнішньополітична орієнтація. Кремль декларує розвиток партнерства з КНР, Індією, Іраном. Активний вхід в Африку і роботу в Південній Америці, насамперед із тими, «хто зазнає тиску США».

Щодо самих Сполучених Штатів знову декларується протистояння, але із застереженнями про формування та системи балансу інтересів. А от із рештою «англосаксонських держав» не так страшно — Кремль ставить рівень відносин у залежність від готовності тих «поважати законні інтереси Росії». Те саме й щодо Європейського Союзу: протистояння з ЄС з метою вийти на режим співіснування з «повагою до російських інтересів».

Коротко висновок описаний у заголовку – «агресивна бензоколонка, яка загрожує іншим», але яка шукає партнерів на Сході. Якщо ж розгорнуто, маємо ситуацію, за якої ключовим завданням зовнішньої політики Кремля є підтвердження свого статусу супердержави. Відповідно, з можливістю агресивно втручатися у справи сусідніх держав. Задля такого статусу Росія готова й надалі підтримувати конфронтаційну лінію із Заходом. Але оскільки власних сил для протистояння замало, у Кремлі сподіваються на посилення взаємодії  з КНР та Індією і роботу певною мірою «на периферії» їхніх політичних інтересів.