» Новини » Законодавчий спам

Законодавчий спам

ЗАКОНОДАВЧИЙ СПАМ 

В Україні своєї черги чекають більше 13,5 тисяч законопроектів. За даними “Комітету виборців України”, депутати Верховної Ради щороку ініціюють майже в 25 більше законопроектів, аніж парламентарії Великобританії, в 140 разів більше, ніж в Греції і у 300 – Норвегії та Швейцарії.  Загалом, законами стають тільки 12% законопроектів. Є і лідери серед такого роду діяльності. Наприклад, шість народних депутатів, які загалом подали близько 650 законопроектів, жоден з яких не став законом. Вочевидь, що навіть якби робота Верховної Ради України тривала цілодобово, депутати не змогли б опрацювати всі законопроекти.  Таким чином, у багатьох важливих для життя нашої країни законопроектів просто немає шансів стати законами.

Можна зробити умовну класифікацію законодавчого спаму.
1. “Передвиборчі” законопроекти, які народні обранці реєструють з усвідомленням того, що реалізація їх неможлива, часто — через відсутність грошей в бюджеті.
Наприклад, про кардинальне збільшення заробітних плат бюджетникам або пенсій, в тому числі, за рахунок, наприклад, всіх конфіскованих коштів на митниці, або про підняття мінімальної зарплати до 10 000 грн тощо.
2. З метою “заявити” про себе або про свою партію.
Наприклад, законопроект “Про народний контроль в Україні”. При цьому, в пояснювальній записці до документу йдеться лише про те, що народ України має контролювати владу і що це дуже важливо. 
3. Як прояв своєрідного поняття про професіоналізм.
Наприклад, в грудні 2017 року депутатом було запропоновано забезпечити безкоштовним харчуванням всіх учнів 1-4 класів загальноосвітніх навчальних закладів (а не лише як зараз — із малозабезпечених сімей). Заявляється, що реалізація проекту не потребує видатків із Державного бюджету України — гроші на реалізацію мали йти з місцевих бюджетів. При цьому, ще в січні 2016 році це було запропоновано Кабінетом міністрів України.
4. Як механізм блокування тієї чи іншої ініціативи, реформи тощо. 
Наприклад, коли при наявності в порядку денному термінових законопроектів (щодо армії, реформ в системі охороні здоров’я, щодо виконання Україною своїх міжнародних зобов’язань тощо) подаються інші законопроекти і вимагається їх терміновий розгляд (в тому числі, шляхом блокування роботи Верховної Ради).
5. Ті, що мають характеристики одразу декількох з вказаних видів.
Наприклад, перші законопроекти щодо конфіскації майна “оточення Януковича”. Або — ціла купа законопроектів “про боротьбу з колаборантами”, у тому числі, про конфіскацію без вироку суду майна мешканців Донбасу, які отримали російське громадянство тощо. 

Які ж шляхи вирішення цієї проблеми?
Зараз етапи розгляду законопроекту такі: 
1. Головний профільний комітет;
2. Антикорупційний комітет;
3. Євроінтеграційний комітет;
4. Бюджетний комітет.
Одночасно над документом працює Головне науково-експертне управління Парламенту, яке надає свій висновок щодо якості депутатської ініціативи. Згодом проект знову повертається до профільного комітету і лише після цього його можуть винести на розгляд Верховної Ради. 

На жаль, законопроект може потрапити на розгляд Верховної Ради навіть при наявності негативних висновків навіть всіх комітетів. Мабуть, було б правильно на законодавчому рівні посилити роль комітетів. Крім того, необхідне підняття рівня їх фінансування, щоб туди приходили фахівці найвищого ґатунку. Тоді комітети могли б стати реальною протидією законодавчому спаму. Крім того, заслуговує уваги (звичайно, після доопрацювання) пропозиція про те, щоб для реєстрації проекту закону у Верховній Раді була б потрібна підтримка певної кількості інших народних депутатів. А найбільша проблема — в самих депутатах. Можливо, частину питань допоможе зняти повне або часткове зняття депутатської недоторканності разом із запровадженням механізму відкликання народного депутата.

Інше важливе питання — рівень більшості народних обранців. Потрібна (як це існує в більшості високорозвинутих країн світу) система багаторічної підготовки державних діячів, у тому числі, парламентарів. Коли ще з університету плекається державне мислення у майбутніх фахівців (юристів, економістів, політологів тощо), коли майбутні політики проходять всі щаблі політичної кар’єри, а не потрапляють в крісло депутата тому що “син, кум, брат” або за гроші. Тобто держава повинна мати ретельну програму виховання майбутньої політичної еліти країни в справжньому сенсі цього слова. І це — ключове завдання.

Олександр Чебаненко, експерт програми реформування правоохоронної та судової систем “Українського інституту майбутнього” (UIF).