Робота СММ на Донбасі та її українська критика в 2014-2019 роках*
Анотація: У цій статті представлений аналіз діяльності Спеціальної моніторингової місії (СММ) Організації з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ) в Україні в рамках багатосторонньої спроби врегулювання і вирішення конфлікту на Донбасі. Її мета – дати попередню оцінку впливу СММ на деескалацію конфлікту під час президентства Петра Порошенка як відносно закритого політичного періоду. У документі розглядаються мандат Місії, різні оцінки її діяльності та ефективності, а також взаємодія учасників конфлікту з Місією. Характер і розміри конфлікту є новим за своїми масштабами, але, однак, цілком типовим за своїм характером викликом для заснованої на консенсусі ОБСЄ. Незважаючи на виклики, пов’язані зі специфічним масштабом Місії та обмеженнями, що на неї накладаються як російським саботажем, так і браком ресурсів, СММ, проте, зуміла в 2014-2019 роках здійснити свій внесок в деескалацію на Донбасі. До визначальних позитивних факторів СММ відносяться її постійна і широкаприсутність на місцях, поліпшення її звітів про ситуацію в зоні конфлікту, а також упровадження з плином часу більш удосконалених методологій і технологій моніторингу.
«Не дивлячись на її недосконалість, СММ – це, принаймні, ‘реальність на місці подій’, в той час як глобальніша операція з підтримання миру – це поки лише гіпотетична можливість» [1].
Річард Гоуен, Нью-Йоркський університет
Вступ
У цій статті досліджується політична роль, перші досягнення і публічна критика Спеціальної моніторингової місії (СММ) Організації з безпеки і співпраці в Європі (ОБСЄ) в Україні в рамках багатосторонньої спроби врегулювання і вирішення конфлікту в Донецькому басейні (Донбас). Який вплив – негативний, позитивний або нейтральний – зробила СММ на деескалацію конфлікту на Донбасі в період 2014-2019 років? Для того, щоб знайти відповідь на це питання, ми розглянемо мандат, потенціал, а також контекст Місії, включаючи так званий Мінський процес. На тлі думок місцевих спостерігачів ми викладемо перші відносні успіхи і невдачі Місії. Крім того, ми проілюструємо, як основні учасники конфліктів оцінювали Місію і намагалися вплинути на неї.
Стаття складається з чотирьох частин. У першій частині аналізується мандат СММ, його межі та деякі дебати про можливі розширення або альтернативи Місії. У другій частині висвітлюються специфічний характер і наступні виклики СММ у порівнянні з іншими місіями ОБСЄ. У найбільш об’ємній, третій частині, обговорюється питання про ефективність діяльності Місії з розмежуванням позитивних і критичних оцінок спостерігачів із плином часу. В останній і четвертій частинах наводиться короткий аналіз впливу трьох основних учасників конфлікту – Російської Федерації, України – і представників двох донбаських де-факто утворень (т.зв. «ДНР» і «ЛНР») – на діяльність СММ. У висновку ми виносимо деякі попередні уроки для майбутніх подібних місій[2].
Незважаючи на високу значимість цієї теми для загальноєвропейських справ, національної безпеки України, а також західно-російських відносин, обсяг академічної літератури по СММ ОБСЄ в Україні поки відносно невеликий[3]. Інформаційний нарис 2015 року про СММ ОБСЄ польського історика і колишнього члена Місії Лукаша Адамського все ще може вважатися відправною точкою для визначення і критики діяльності СММ[4]. Незважаючи на геополітичну та порівняльно-аналітичну важливість створення, діяльності та майбутнього Місії, досі було опубліковано лише кілька інформативних академічних робіт, присвячених саме СММ. Таким чином, ми, висвітлюючи її, в першу чергу посилаємося на журналістські дослідження та аналітичні звіти про діяльність СММ ОБСЄ, інтерв’ю, а також статті, написані представниками ОБСЄ, включаючи колишніх членів Місії.
З огляду на новизну Місії, триваючої еволюції її робочого формату і дефіциту достовірних даних на даний момент, у цій статті не надана оцінка діяльності ОБСЄ на Донбасі в цілому. Замість цього ми зосередимося тут на міжнародних і українських журналістських, політичних і аналітичних оцінках цієї унікальної операції ОБСЄ в умовах конфлікту, який триває. Даний період охоплює перші п’ять років роботи СММ до 2019 року. Ми намагаємося зробити перші висновки з дискурсу, що розвивається навколо СММ, які можуть мати більш широкі наслідки для цивільних місій міжнародних організацій в цілому[5]. Ми не розглядаємо тут активну роль СММ як координатора діалогу в зусиллях по розведенню сил в трьох точках вздовж лінії зіткнення – у Золотому, Петровському та Станиці Луганській. Ці операції були серйозно розгорнуті тільки в 2019 році, і, таким чином, були занадто недавніми, щоб ми могли надати їх інформативне осмислення на початок 2020 року, коли були завершені дослідження для цієї статті[6].
Зрештою, ми зосередилися тут на часі президентства Петра Порошенка з червня 2014 року по травень 2019 року. Цей період являє собою відносно закриту епоху, яка завершилася тріумфальними перемогами Володимира Зеленського як кандидата в президенти і його партії «Слуга народу» на парламентських виборах 2019 року. Оскільки Зеленський відкрито агітував проти багатьох напрямків діяльності Порошенка, в тому числі проти його політики, пов’язаної з Донбасом, прихід Зеленського та його прихильників влітку 2019 року в законодавчу і виконавчу гілки влади відкрив новий етап в українській політиці в цілому і в підході Києва до донбаського конфлікту, зокрема. Зміна українського керівництва в 2019 році, правда, не мала прямих наслідків для ОБСЄ і СММ. Проте загальний контекст їх діяльності в Україні змінився достатньо, щоб виправдати обмеження цієї роботи періодом президентства Порошенка.
Мандат СММ та її роль у Мінському процесі
Створена ще до початку збройних зіткнень у середині квітня 2014 року, СММ ОБСЄ в Україні є єдиною групою міжнародних спостерігачів, що постійно розміщена в зоні конфлікту на Донбасі. Вона має ексклюзивний, але обмежений доступ до територій, контрольованих як українським урядом, так і сепаратистами[7]. Перші спостерігачі прибули в зону конфлікту вже навесні 2014 року, менш ніж через 24 години після консенсусного рішення всіх держав-учасниць ОБСЄ від 21 березня 2014 року про створення такої місії[8].
Відповідно до початкового мандату Місії, який до початку 2021 року залишався в силі, мета СММ полягає у «Сприянн[і]… зниження напруженості і забезпечення миру, стабільності та безпеки, а також моніторингу та підтримці здійснення всіх прийнятих в рамках ОБСЄ принципів і зобов’язань[9]». Зокрема, її завдання, поставлені 21 березня 2014 року, полягають у наступному:
– збирати інформацію і доповідати про ситуацію в районі дії з точки зору безпеки;
– встановлювати та доповідати факти, реагуючи на конкретні інциденти і повідомлення про інциденти, в тому числі пов’язані з імовірними порушеннями основних принципів і зобов’язань, прийнятих у рамках ОБСЄ;
– здійснювати моніторинг дотримання прав людини та основних свобод, включаючи права осіб, що належать до національних меншин, і надавати підтримку для їх дотримання;
– з метою виконання своїх завдань налагоджувати контакти з місцевими, регіональними та центральними органами влади, громадянським суспільством, етнічними та релігійними групами, а також з місцевими жителями;
– сприяти діалогу на місцях з метою зниження напруженості та сприяння нормалізації обстановки;
– доповідати про будь-які обмеження свободи пересування моніторингової місії або інших обставин, що перешкоджають виконанню її мандата;
– координувати свої дії з виконавчими структурами ОБСЄ, включаючи Верховного комісара у справах національних меншин, Бюро ОБСЄ з демократичних інститутів і прав людини та Представника ОБСЄ з питань ЗМІ, та надавати їм підтримку в їх роботі з повною повагою до їхніх мандатів, а також співпрацювати з Організацією Об’єднаних Націй, Радою Європи та іншими суб’єктами міжнародного співтовариства[10].
Більше того, СММ – це лише одна зі складових більш широкої участі ОБСЄ в міжнародних зусиллях з урегулювання російсько-українського конфлікту. До інших елементів міжнародних зусиль по врегулюванню належать зустрічі формату «нормандської четвірки» (Україна, Росія, Франція і Німеччина), а також так звана Тристороння контактна група (ОБСЄ, Україна та Росія) та Постійна рада ОБСЄ. Річний бюджет СММ становить близько 100 млн. євро, і в 2019 році місія налічувала близько 1300 співробітників, серед яких понад 740 осіб є спостерігачами, які не тільки займаються моніторингом, а й працюють над зниженням напруженості конфлікту[11].
Характер і форма СММ в Україні відрізняються від попередніх, а також від інших наразі діючих місій ОБСЄ. Колишній член СММ Хільде Хауг, зокрема, зазначила, що «це був перший випадок, коли ОБСЄ розгорнула громадянську польову місію такого масштабу, яка могла б працювати в умовах підвищеного ризику на стадії активного конфлікту[12]». Щодо сказаного поперед, СММ лише частково можна порівняти з деякими колишніми операціями на Західних Балканах, такими як Контрольна місія ОБСЄ в Косово або Цільова група ОБСЄ по Косово. Спільно з Координатором проєктів ОБСЄ в Україні та Місією спостерігачів ОБСЄ на контрольно-пропускних пунктах Російської Федерації «Гуково» і «Донецьк[13]» СММ в Україні забезпечує широку присутність ОБСЄ в зоні активного конфлікту. Вона здійснює моніторинг не замороженого конфлікту, а малоінтенсивної, але майже щоденної, частково делегованої міждержавної війни між двома територіально найбільшими країнами Європи[14].
Місія також є невід’ємною частиною ролі ОБСЄ як посередника між Києвом і Москвою в так званому Мінському процесі. Цей переговорний формат розпочався на початку осені 2014 року і об’єднує Україну, Росію та ОБСЄ в рамках згаданої ТКГ. Мінський процес базується на різних документах, підписаних представниками України та Росії на зустрічах у білоруській столиці у 2014-2015 роках. 2-й і 4-й пункти Мінського протоколу, підписаного 5 вересня 2014 року, наділяють СММ спеціальною юрисдикцією щодо здійснення нагляду за відведенням важких озброєнь[15]. У так званій другій Мінській угоді від 12 лютого 2015 року, в її 2-му, 3-му і
10-му пунктах, ОБСЄ згадується як організація, що здійснює виняткові функції моніторингу та нагляду в зоні конфлікту[16]. У межах цього міжнародного переговорного процесу СММ ОБСЄ та її звіти грають важливу роль як джерела легітимізації позицій різних учасників переговорів у рамках ТКГ і «нормандського формату».
Виклики, що стоять перед місією зі спостереження за конфліктом в Україні
ОБСЄ – це інклюзивна міжурядова організація з безпеки, діяльність якої за офіційним твердженням регулюється узгодженими нормами її 57 держав-учасників. Виходячи з цих реалій, німецький експерт з ОБСЄ Вольфганг Целльнер ще в 2016 році стверджував, що конфронтаційне середовище, яке зберігається в Україні, в якій ОБСЄ проводить свою діяльність, є для Організації надзвичайним викликом:
«Неупереджений, інклюзивний і всеосяжний підхід до врегулювання конфліктів – типовий для ОБСЄ – означає глибоко вкорінений у нормах підхід. Як показав приклад СММ в Україні, від такого підходу не слід відмовлятися і в умовах переважно конфронтаційного середовища. Однак його складніше реалізувати. Для його реалізації потрібно більше ресурсів, ніж в умовах співпраці[17]».
У цих особливо складних рамках фактично консенсусний режим прийняття рішень ОБСЄ стає швидше перешкодою, ніж перевагою, оскільки він створює численні проблеми, пов’язані з колективними діями. З одного боку, інклюзивність ОБСЄ сприяє загальному визнанню її мандата. У той же час це створює загрозу для неупередженості Організації, оскільки дозволяє зацікавленим у конфлікті сторонам брати участь у формулюванні найважливіших умов і директив, наприклад, стосовно таких операцій, як СММ[18]. Українські критики специфічного робочого формату ОБСЄ вказували багато разів на парадоксальність того, що де-фактоініціатором і одним з основних учасників конфлікту є Москва, яка як член ОБСЄ (нібито) бере участь у його рішенні (про що більш детально нижче)[19].
Незважаючи на те, що Росія є ключовим учасником Тристоронньої контактної групи (ТКГ) і переговорів у т.зв. «Нормандському форматі», вона, на відміну від України, офіційно не визнана як учасник Донбаського конфлікту більшістю міжнародних організацій, в тому числі ОБСЄ. Це дає Кремлю можливість по-іншому, ніж Києву, брати участь у процесі прийняття рішень ОБСЄ щодо конфлікту на Донбасі. Представники Російської Федерації і союзних із Москвою держав, наприклад, входять до складу СММ, хоча і не у великій кількості[20]. Їх включення іноді корисно тим, що воно легітимізує присутність ОБСЄ на Східній Україні в очах проросійських «сепаратистів» і таким чином сприяє виконанню СММ її мандата. У той же час загальний вплив Росії і консенсусний характер ухвалення рішень в ОБСЄ не дозволяють Організації робити повною мірою адекватні, своєчасні та рішучі дії, які могли б сприяти мирному врегулюванню конфлікту.
Паралельна роль ОБСЄ як провайдера рамок для переговорів у межах ТКГ робить її, більш того, не тільки спостерігачем, а й самостійним політичним актором у процесі врегулювання конфлікту. Власне ТКГ сприймається більшістю спостерігачів позитивно просто тому, що це – «єдиний інклюзивний консультативний орган»[21]. Навесні 2020 року її особлива актуальність для багатьох українських експертів була проілюстрована під час дискусії, яка точилася в Києві навколо проєкту нової т.зв. «консультативної ради». Цей орган, як планувалося, повинен був бути прикріплений до ТКГ і включати в себе на відомих і офіційних постах представників «Донецької народної республіки» (ДНР) і «Луганської народної республіки» (ЛНР)[22]. Реакція експертного співтовариства України та її громадянського суспільства дала зрозуміти, що для українських політиків, дипломатів і спостерігачів саме існування ТКГ в її нинішньому вигляді має важливе символічне, юридичне та геополітичне значення[23]. Її базова структура, тобто дві країни плюс ОБСЄ, ідентифікує Росію хоча б імпліцитно як одну з двох сторін конфлікту. У ході українського обговорення невдалого проєкту «консультативної ради» 2020 року також була відзначена особлива роль ОБСЄ в рамках існуючої ТКГ.
Однак, з іншого боку, незвичайна дво- або навіть триразова залученість Організації – як оператора СММ, члена ТКГ і в цілому домінуючого інституційного куратора врегулювання конфлікту між Росією і Україною – створює особливі виклики спробам ОБСЄ побудувати і зберегти мир на Донбасі. Цей новий modus operandi тягне за собою протиріччя і ризики в тих ситуаціях, коли моніторингова функція ОБСЄ на Донбасі стає несумісною з її загальноєвропейською інклюзивністю та посередницькою роллю в Мінську. З огляду на цю особливу багатовимірну і значущу роль, імовірно вигідні відкритість і екуменізм ОБСЄ не завжди розглядаються як адекватні викликам конфлікту.
ОБСЄ не може не захищати свій офіційний громадський імідж неупередженої організації і не дотримуватися нейтральних інструкцій щодо звітності. Однак саме цим представники Організації неодноразово викликали суспільне невдоволення у приймаючій країні – Україні. Вибір, обґрунтування і дотримання загальноприйнятих формулювань і термінології стали для ОБСЄ серйозною проблемою в умовах триваючого конфлікту низької інтенсивності. Ілюстрацією тому послужив інцидент, що стався у 2018 році зі впливовим американським журналом Foreign Policy. Журнал був змушений внести зміни до одного зі своїх видань, видаливши спірне зауваження заступника голови СММ Олександра Хуга про те, що «ОБСЄ не бачила прямих доказів причетності Росії на сході України», оскільки, як пояснюється в примітці на сайті Foreign Policy, «воно не передавало його думки, яка передбачалась[24]».
Зрештою, серйозною проблемою є вдосконалення технічного оснащення СММ. Навіть після досягнення значного прогресу за час Місії це питання залишається невирішеним у повному обсязі. За останні роки в цьому напрямку були зроблені значні кроки, як-от більш широке використання безпілотних літальних апаратів (БПЛА) і камер дальнього радіусу дії. Проте українські переговорники звернулися з проханням про подальше нарощування технічного потенціалу СММ. Така модернізація, наприклад, могла б дозволити Місії «не тільки фіксувати наслідки нічних обстрілів, але також мати обладнання, яке дозволяло б фіксувати обстановку на лінії розмежування цілодобово»[25].
Обмеження і обговорення мандата СММ
Мандат СММ ОБСЄ в Україні знаходиться в центрі розбіжностей між прихильниками збереження суто цивільного характеру Місії і тими, хто виступає за більш активну присутність ОБСЄ на Донбасі. У квітні 2019 року мандат СММ був продовжений до 31 березня 2020 року без будь-яких істотних поправок[26]. Як і раніше, мандат на проведення спостереження офіційно охоплює всю територію України. Проте реально Місія в значній мірі присутня тільки в Східній Україні (а також меншою мірою в Києві) і, як і раніше, має неповний доступ до районів Донбасу, які контролюються керованими Москвою сепаратистами.
Більше того, СММ не присутній на Кримському півострові, анексованому Росією[27]. Оскільки рішення Місії приймаються здебільшого на основі консенсусу, Російська Федерація була і залишається взмозі перешкодити ОБСЄ поширити свою присутність на Крим. Як повідомляє український спостерігач:
«У березні 2014 року 57 держав-учасниць ОБСЄ консенсусним рішенням затвердили мандат Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ в Україні. З березня 2014 року мандат місії не змінювався. Будь-яка зміна положень мандата СММ вимагає консенсусного рішення всіх 57 держав-учасниць ОБСЄ, включаючи Україну та Росію. Однак консенсусу з питання про доступ СММ в Крим досягнуто не було[28]».
Як і раніше, СММ залишається суто цивільною місією, яка лише стежить за конфліктом, але не може втручатися в нього, принаймні, не на місцях[29]. За словами українського спостерігача: «Роль СММ в деескалації конфлікту корисна, хоча і обмежена. Місія ОБСЄ – не миротворча. Мандат місії не дозволяє її співробітникам безпосередньо забезпечувати розподіл сил[30]». Цей modus operandi зберігся до сих пір, хоча вже у 2016 році не тільки українські спостерігачі стверджували, що – зокрема, в періоди ескалації конфлікту – суто «цивільний мандат СММ недостатній для такої напруженої і насильницької ситуації[31]».
Оскільки очікування сторін конфлікту не виправдовуються існуючим мандатом СММ, робилися спроби змінити мандат Місії. Київ завжди віддавав перевагу більш широкому мандату, який дозволяв би спостерігачам, в разі необхідності, також втручатися в конфлікт на місці. Однак такі побажання України не тільки наштовхуються на опір з боку Росії та її союзників серед держав-учасниць ОБСЄ. Вони стикаються із загальним викликом, який полягає в тому, що ОБСЄ має лише обмежений досвід розгортання збройних місій у своїх державах-учасницях, особливо тих, які страждають від тривалих бойових дій малої інтенсивності – тобто від ще не повністю замороженого конфлікту.
Цю глобальну, а не тільки відносно конфлікту на Донбасі, перешкоду визнають і в Києві. Наприклад, в аналізі української дослідниці закордонних справ Олени Снігир, теоретично поліцейська місія ОБСЄ могла б забезпечити
«допомогу в налагодженні контролю над окупованою територією Донбасу шляхом встановлення контролю над лінією розмежування, місцями дислокації важкого озброєння; відновлення контролю над українсько-російським кордоном; гарантування безпеки під час підготовки та проведення виборів; передачу влади законно обраним представникам місцевого самоврядування. Однак ОБСЄ не має досвіду організації поліцейської місії з мандатом, що відповідає зазначеним вище вимогам. Всі місії ОБСЄ, пов’язані з роботою поліції, були постконфліктними місіями і обмежувалися тренінгом місцевих поліцейських сил. Мандат цих місій жодним чином не передбачав участі персоналу місії у врегулюванні конфліктних ситуацій[32]».
Більше того, ОБСЄ не вистачає не тільки польового досвіду роботи з озброєними місіями. У неї також набагато менший організаційний потенціал, ніж у ООН – головного міжнародного миротворчого інституту у світі[33]. Наприклад, перетворення СММ у поліцейську місію спричинить не тільки численні оперативні, але й різні організаційні проблеми для всієї ОБСЄ. Зокрема, як визнає Снігир:
«[…] створення міжнародного миротворчого контингенту під егідою ОБСЄ […] вимагає реформування самої ОБСЄ, що є питанням довгострокової перспективи. Тому на даному етапі ідея ‘збройної поліцейської місії ОБСЄ’ може стати лише предметом діалогу для пошуку більш реалістичних варіантів. У цьому контексті важливим є сам факт обговорення необхідності залучення миротворчого контингенту в Україну[34]».
І зрештою, обмеження нинішнього і майбутнього мандата Місії, що зберігаються, обумовлені проблемами фінансування. Бюджет СММ в Україні відділений від так званого об’єднаного бюджету ОБСЄ[35]. Він пов’язаний із конкретним мандатом Місії на Донбасі і визначається ним[36]. «СММ в Україні не є частиною об’єднаного бюджету через її масштабність і тому, що вона була створена як термінова відповідь на ескалацію кризи. Планування СММ відбулося в січні 2014 року, коли робота над об’єднаним бюджетом ОБСЄ вже була завершена[37]».
На різних етапах конфлікту, крім докорінної трансформації мандата СММ, неодноразово обговорювалися й інші миротворчі операції, що проводяться різними організаціями. Особлива увага приділялася ідеї стандартної місії ООН щодо встановлення та підтримання миру[38]. У ході таких дебатів також обговорювалася ідея створення поліцейських сил ЄС для України, хоча жодна зі сторін конфлікту на Донбасі не є членом ЄС[39]. Передумовою для більшості цих пропозицій було і залишається те, що додаткова місія (або кілька об’єднаних місій) доповнили б поточні винятково цивільні зусилля СММ додатковими – перш за все військовими – засобами. Однак до сьогоднішнього дня ці обговорення залишаються гіпотетичними. Через низку причин західні країни не прагнуть направляти війська в Україну, в той час як Росія, як і раніше, не зацікавлена в досить сильній збройній місії, яка змінила б існуючий статус-кво на окупованих територіях.
Позитивні оцінки діяльності з моніторингу та розвитку СММ
На думку ОБСЄ, основні завдання СММ – «це неупереджено і об’єктивно спостерігати за ситуацією в Україні та звітувати, а також сприяти діалогу між усіма сторонами конфлікту[40]». Мабуть, найважливішим досягненням СММ ОБСЄ на сьогоднішній день є тривале продовження її діяльності як такої. Проста фізична присутність – «побачити і бути побаченим»[41] – міжнародних спостерігачів із найперших днів конфлікту, цілком ймовірно, дозволила запобігти злодіянням і ескалації, які могли б статися без присутності СММ на Донбасі.
Ще один не менш важливий успіх – це звіти, які постійно поліпшуються. За словами українського політолога:
«Такі звіти важливі для нас і всього світу. Місія ОБСЄ насправді не є інструментом для вирішення проблеми на Донбасі. Однак міжнародна присутність навіть в такому форматі нам необхідна, щоб хоча б якимось чином мати уявлення про картину пострілів і стримувати стрілянину бойовиків, відзначати там міжнародну присутність і фіксувати режим стрільби[42]».
Посол США в Україні у 2016-2019 роках Марі Йованович на початку свого перебування на цій посаді в інтерв’ю українським ЗМІ підкреслила важливість роботи спостерігачів ОБСЄ. Вона застерегла від надмірних очікувань від Місії та зазначила:
«[…] я не можу погодитися з тим, що ОБСЄ не працює. Ця організація чимало зробила для України. […] візьмемо СММ, роль якої – воістину героїчна, разом з українськими солдатами. Міжнародній спільноті вони дають вкрай необхідну інформацію про те, що відбувається, надаючи нам і факти, і контекст. Так, я знаю, як модно критикувати СММ[43]».
Із самого початку конфлікту низка переважно українських неурядових ініціатив і організацій надавала актуальну інформацію та, частково, моніторингові звіти про події, пов’язані з конфліктом, іноді через неформальні канали, такі як блоги та приватні профілі в соціальних мережах. Деякі з цих ініціатив мали або стверджували, що мали, зв’язок з міжнародними урядовими організаціями[44], включаючи ОБСЄ[45]. Однак у міру того, як офіційна Місія росла, а її щоденні звіти ставали все більш докладними і структурованими, СММ ОБСЄ набула фактичну монополію на надання найбільш повних і своєчасних оновлень. Вони використовуються державними установами, міжнародними організаціями, дослідницькими центрами та засобами масової інформації, а також окремими дослідниками як основне і найбільш надійне джерело даних, пов’язаних з конфліктом. Деякі подібні дослідницькі ініціативи, такі як українська неурядова організація «InformNapalm», ґрунтують свої публікації на даних (у тому числі візуальних), отриманих зі звітів ОБСЄ, які інтерпретуються і доповнюються своїми експертами[46].
Порівняння найперших щоденних звітів за квітень 2014 року зі звітами, наприклад, за жовтень 2019 року виявляє, що структура і зміст моніторингу СММ зазнали істотних змін за ці п’ять з половиною років[47]. У той час як ранні звіти Місії відстежували широкий спектр змін по всій Україні, більш пізні частіше містять докладний опис ситуації на Донбасі. Незважаючи на те, що у звітах часто не дається чіткого визначення відповідальності за ті чи інші дії, в них розглядаються такі важливі теми, як (побачені або почуті) порушення угод, що спостерігаються, про припинення вогню, пересування зброї, відмову СММ у доступі до певних районів[48], а також використання неповнолітніх як солдатів[49].
СММ надає значний обсяг даних, який з кожним роком стає все більше переконливим. Число спостережень, що постійно зростає, дозволяє проводити синхронні і діахронні порівняння, статистичний аналіз, а також історичну інтерпретацію. Наприклад, у 2018 році СММ зафіксувала в цілому 312 554 порушення режиму припинення вогню. Це майже на 25% менше, ніж у 2017 році, і значною мірою збігається з кількістю подібних порушень, зареєстрованих у 2016 році. Протягом 2018 року СММ також нарахувала 1176 випадків активного обмеження пересування в зоні конфлікту. Серед 3818 зафіксованих одиниць озброєння, розміщених із порушенням узгоджених ліній відведення, їх розподіл між українськими урядовими та російськими сепаратистськими силами склало 43% і 57%, відповідно[50].
Згідно із зареєстрованими СММ випадками стрілянини або артобстрілу, незалежно від попередніх провокацій, обидві сторони – тобто українські урядові сили і підтримувані Росією нерегулярні формування – несуть відповідальність за порушення режиму припинення вогню[51]. У 2017 році тодішній перший заступник голови Спеціальної моніторингової місії спостерігачів ОБСЄ в Україні Олександр Хуг заявив:
«Заборонене Мінськими угодами озброєння, а саме: танки, міномети й артилерія, в тому числі реактивні системи залпового вогню – залишаються на місцях. Розведення сил і засобів, навіть на трьох узгоджених пілотних ділянках здійснюється в кращому випадку тільки частково. Практично весь Донбас усіяний мінами та боєприпасами, а режим припинення вогню – швидше виняток, а не правило[52]».
Незважаючи на відносно значні масштаби Місії, деякі спостерігачі стверджують, що вона все ще занадто мала, щоб адекватно охопити понад 17 тисяч квадратних кілометрів зони конфлікту[53]. Ця точка зору навряд чи спірна. Однак ефективність моніторингової діяльності Місії з роками підвищилася в результаті застосування все більше досконалих методів і технологій спостереження. На початку 2020 року про це заявила Драгана Ніколіч-Соломон, керівник відділу преси та громадської інформації СММ ОБСЄ в Києві:
«СММ продовжує вести спостереження в нічний час, у ході якого вона прослуховує, спостерігає та фіксує порушення режиму припинення вогню зі своїх передових патрульних баз (ППБ) і за допомогою техніки. У розпорядженні СММ є близько 28 камер у різних місцях, також вона використовує безпілотні літальні апарати (БПЛА) і супутникові знімки в районах Донецька і Луганська. Зокрема, БПЛА великої дальності значно розширюють можливості СММ у проведенні спостережень у нічний час. Місія планує встановити додаткове технічне обладнання, в тому числі більше стаціонарних камер, а також відкрити додаткові ППБ по обидві сторони від лінії зіткнення, зокрема, в районах, розташованих поблизу ділянок українсько-російського кордону, які не контролюються урядом України[54]».
Критичні оцінки політичного впливу і територіального охоплення СММ
Критика СММ була і є широко розповсюдженою серед усіх сторін. Українську критику можна розглядати здебільшого як одну з національних варіацій більш загального невдоволення ОБСЄ як організацією, яка включає в себе всі конфліктуючі сторони, але все ж не змогла «врегулювати багато тривалих конфліктів на периферії Російської Федерації, включаючи Нагірний Карабах, Південну Осетію і Придністров’я[55]». ОБСЄ, зокрема, прагнула до ефективного «реагування на військове втручання Росії в Грузії та Україні[56]». СММ в Україні була названа «ще однією мирною операцією, що діє без чіткої політичної стратегії», чиї «команди грають важливу і мужню роль у спостереженні за все ще активним конфліктом, але не мають важелів впливу або підтримки на вищому рівні для його вирішення[57]». Українська дослідниця Марія Золкіна зробила висновок, що «нинішній ‘арбітр’ в особі СММ ОБСЄ абсолютно безсилий вплинути на агресора[58]».
Широко розповсюджена думка, що діяльність СММ значно обмежується більш широким геополітичним контекстом конфлікту – а саме загальною кризою у відносинах між Росією і Заходом[59]. Більше того, специфічна розстановка сил і інтенсивна залученість російської держави в український Донбас визначають тон оцінок українськими та іншими спостерігачами відносних невдач і досягнень ОБСЄ. Недарма Організація – в силу своєї значимості в усіх аспектах зусиль із урегулювання конфлікту – розглядається не тільки як спостерігач, але і як активний учасник політичних процесів між Росією, Україною і Заходом.
У будь-якому випадку, СММ ОБСЄ відіграє лише обмежену роль миротворця, оскільки її єдиними інструментами є неозброєна присутність Місії на місцях, її офіційні звіти про спостереження і деякі непублічні канали зв’язку у керівництва СММ. Досить обмежені повноваження Місії яскраво суперечать високому ступеню відповідальності ОБСЄ за врегулювання конфлікту у Східній Україні. Структурна неузгодженість цієї ситуації, мабуть, приносить користь Москві, і, можливо, вона була свідомо сформована саме таким чином. Глибока участь ОБСЄ у врегулюванні конфлікту суперечить її консенсусному способу прийняття рішень та її обмеженій ролі посередника в Мінському процесі. Найчастіше це означає, що ОБСЄ функціонує як платформа «останньої інстанції» для конфліктуючих сторін, якщо вони не можуть досягти результатів шляхом прямих переговорів.
Напруженість, що виникає з цієї амбівалентної ситуації, посилюється твердженнями України та її міжнародних партнерів про те, що вплив Росії в ОБСЄ не обмежується перешкоджанням процесів прийняття рішень в Організації. Преференції Москви, згідно зі сприйняттям Києва і не тільки, також знаходять відображення в польових операціях ОБСЄ. Російські громадяни як громадяни держави-учасниці ОБСЄ входять до складу СММ на постійній основі[60]. Деякі з них підозрювалися у шпигунстві і навіть називалися штатними шпигунами[61]. Україна не може формувати список росіян, які прибувають в Україну у складі СММ. Вона тільки може відмовити у в’їзді певним особам, якщо є достатньо обґрунтовані підозри в їх профнепридатності.
Деякі аналітики стверджують, що більшість російських спостерігачів досі пов’язані з різними російськими службами безпеки[62]. Наприклад, на думку одного ірландського спостерігача, який давно проживає в Україні і пише для Атлантичної ради:
«СММ ОБСЄ була скомпрометована. Вона не може виконувати свої функції об’єктивно, до тих пір, поки в складі Місії, яка покликана інформувати світ про події конфлікту, створеного самою Росією, знаходиться зграйка російських шпигунів. Єдиний спосіб обійти цю проблему і єдина відповідна санкція проти Росії за її навмисні спроби скомпрометувати Місію, не кажучи вже про те, щоб поставити під загрозу задіяних спостерігачів, – це принцип ‘консенсус мінус один’[63]».
Крім підозр у тому, що в її склад входять упереджені спостерігачі або навіть шпигуни, нездатність СММ ОБСЄ належним чином проводити моніторинг у частинах районів, контрольованих сепаратистами на Донбасі, стала ще однією головною темою української критики. Це стосувалося, зокрема, частої нездатності Місії повною мірою фіксувати і повідомляти про пересування зброї з Росії. Безумовно, в останні роки СММ нарощувала зусилля щодо забезпечення такого моніторингу, наприклад, за рахунок більш широкого використання БПЛА. Однак іноді агресивні контрзаходи сепаратистських сил проти безпілотних літальних апаратів ОБСЄ, що спостерігають за переміщенням озброєння, – а саме глушіння або стрілянина по БПЛА – перешкоджали цим зусиллям. Агресивні спроби стримування експлуатації БПЛА також свідчать про те, що їх застосування і можливості розглядаються як релевантні стороною, яка спостерігає[64].
Зрештою, часті прямі обмеження на пересування СММ з боку так званих ДНР і ЛНР, а також інші постійні обмеження, такі як серйозна небезпека для спостерігачів, що створюється наземними мінами, роблять безпосереднє цілодобове спостереження за цими територіями важкою і часто неможливою задачею. Ці обмеження, безсумнівно, не залежать від намірів осіб, які приймають рішення в ОБСЄ у Відні, і оперативних співробітників в Україні. Проте нездатність СММ повністю охопити окуповані території і задокументувати деякі відповідні військові, а також пов’язані з ними невійськові (тобто політичні, соціальні та економічні) події продовжують завдавати шкоди репутації СММ як спостережній операції. На тлі того, що Росія як де-фактосторона конфлікту не була офіційно визнана ОБСЄ саме нею, ефективність і неупередженість деяких рішень і дій ОБСЄ була і буде зустрінута із застереженнями як в Україні, так і в інших країнах.
Додаткова спеціальна місія спостерігачів ОБСЄ на російських КПП Гуково і Донецьк (Ростовська область), хоч і відокремлена від основної місії ОБСЄ, є особливо спірним аспектом зусиль ОБСЄ з моніторингу на Донбасі[65]. Це пов’язано з тим, що, за винятком цих двох відносно невеликих пунктів, керовані Росією сепаратисти відмовляють у постійному прямому доступі до інших ділянок російсько-українського кордону, де їх нерегулярні сили контролюють українську територію. Це триваюче обмеження доступу СММ є фундаментальним порушенням її мандата і не дозволяє ОБСЄ здійснювати всеосяжний моніторинг транскордонного переміщення зброї.
На думку багатьох київських спостерігачів, моніторингові місії на контрольно-пропускних пунктах в Гуково і Донецьку частіше грають роль фігового листка і виконують пропагандистські функції для Росії. В Україні ці два російських КПП, які охоплюють близько 40 км приблизно 400-кілометрового кордону із сепаратистськими так званими «народними республіками», часто розглядаються просто як фасади. Вони і офіційно дозволене спостереження за певними пунктами окремою місією ОБСЄ використовуються для підтримки російських заяв про «непричетність» до конфлікту.
Проте Поль Пікар, колишній глава Місії, повідомив, що навіть на цих двох контрольно-пропускних пунктах спостерігачі ОБСЄ бачили людей, які перетинають кордон у камуфляжі без розпізнавальних знаків або офіцерських міток:
«Вони називали себе добровольцями, говорили, що у них є сім’ї в Україні та в Росії, і що вони їдуть допомагати своїм. Вони повідомляли, що не могли переходити кордон зі зброєю, але з іншого боку могли її отримати в певних організаціях. […] я кожен раз пояснював, що наш мандат дуже обмежений, що ми спостерігаємо тільки на двох пунктах пропуску КПП Гуково і КПП Донецьк, що ми не можемо говорити про те, що відбувається на інших 400 кілометрах кордону. І те, що відбувається між пунктами, ми ніколи не могли бачити[66]».
Російський дипломатичний і політичний саботаж діяльності СММ
Озираючись на останні 30 років, вищезгадане невдоволення України ОБСЄ можна розглядати як відображення більш серйозних проблем пострадянського існування Організації, яка не пов’язана винятково з конфліктом на Донбасі. У позиціях різних пострадянських держав завжди була присутня амбівалентність щодо ролі НБСЄ, а потім і ОБСЄ в посткомуністичній Східній Європі. НБСЄ/ОБСЄ по-різному сприймалася і сприймається протиборчими сторонами політичної, дипломатичної та військової конфронтації після 1991 року. Особливо це стосується тих держав, які знаходяться в стані збройного конфлікту один з одним в умовах заморожених, уповільнених або гарячих територіальних конфліктів у регіоні, але, однак, є повноправними і, нібито, рівноправними учасниками однієї і тієї ж регіональної організації.
Суперечлива структура цієї ситуації є причиною того цікавого феномену, що ОБСЄ іноді одночасно розглядається як союзник протиборчих сторін таких конфліктів. Ця парадоксальна ситуація є, як правило, результатом, зокрема, вже згаданого, консенсусного способу прийняття рішень[67]. Так, наприклад, в 1990-і роки,
«Російський уряд Бориса Єльцина активно підтримував дипломатичну участь ОБСЄ в Естонії і Латвії, тому що Єльцин розглядав місії, як засіб захисту прав російських меншин в обох країнах, одночасно захищаючи свій авторитет від власних націоналістичних критиків всередині країни. Державні чиновники в Естонії, Латвії та Україні, навпаки, розглядали участь ОБСЄ як засіб зміцнення зв’язків своїх країн із Заходом і припинення їх залежності від Росії[68]».
Частково аналогічна двозначність виявляється і в поточній діяльності ОБСЄ в Україні, де її роль і вплив також по-різному оцінюються сторонами конфлікту. Український уряд покладається на звіти СММ про спостереження за порушеннями режиму припинення вогню, щоб обґрунтувати свої звинувачення на адресу сепаратистів, що направляються Кремлем, у тому, що вони порушують різні угоди.
Росія теж використовує опубліковані спостереження ОБСЄ, але частіше посилається на повідомлення Місії з українсько-російських прикордонних пунктів пропуску в Гуково і Донецьку. Як уже згадувалося, територія, за якою там ведеться спостереження, покриває тільки одну десяту частину кордону, яку Росія ділить з неконтрольованими Києвом територіями Донбасу. Кремль використовує ці другорядні звіти ОБСЄ, щоб переконати російське населення і сприйнятливу міжнародну аудиторію в тому, що спостереження Спеціальної моніторингової місії за цими двома пунктами нібито підтверджує наполегливі заяви Москви про те, що російська зброя і військовослужбовці не перетинають кордон.
З 2016 року Російська Федерація є єдиною країною в Організації, яка голосує проти неодноразових пропозицій про поширення постійної наглядової присутності ОБСЄ на весь кордон між Росією і двома так званими «народними республіками[69]». Опір Кремля такому розширенню сфери впливу СММ є невід’ємною частиною узгоджених міжнародних і внутрішніх зусиль Росії, спрямованих на публічне спотворення інтерпретації міждержавної війни проти України, що їй приписується[70]. Незважаючи на незаперечні зворотні докази, Москва продовжує зображати конфлікт як внутрішню громадянську війну в Україні[71]. У самопрезентації Кремля Росія може і бути політичним союзником сепаратистів. Але вона нібито не є ні підбурювачем, ні активним учасником збройного конфлікту на Донбасі – твердження, яке відкидає більшість спеціалізованих спостерігачів за межами Росії та її країн-союзників[72].
Функція образу «громадянської війни» на Донбасі в кремлівських російських і проросійських дискурсах у тому, щоб надати Москві важіль впливу на Київ і Захід. Наратив про власне внутрішній конфлікт України покликаний посилити напруженість в українському суспільстві, яка, з точки зору Кремля, в ідеалі привела б до розпаду держави. З урахуванням цього підходу було передвіщено, що
«Росія не погодиться передати прикордонний контроль українській владі до тих пір, поки це не буде необхідно. Практично це означало б втрату впливу на ДНР і ЛНР, що є дуже високою ціною для російського режиму. Українські сили змогли б відновити контроль над територіями, тим самим позбавивши Росію важелів впливу на Київ через райони, контрольовані сепаратистами[73]».
Для України та її прихильників у міжнародному співтоваристві спостереження ОБСЄ без перешкод, якщо неповний контроль над всім кордоном з Росією, є основою сталого врегулювання конфлікту. Його набуття дозволило б відслідковувати та протидіяти незаконному переміщенню зброї, техніки та інших предметів постачання з Росії в райони Донбасу, які не контрольовані українським урядом. Колишній заступник глави Адміністрації Президента України Костянтин Єлісєєв, зокрема, назвав повний доступ ОБСЄ до кордону критично важливим питанням. Він заявив, що «особливий акцент потрібно зробити на отриманні СММ ОБСЄ постійного доступу в окуповані райони, включаючи кордон[74]».
ЄС також прямо висловився за розширення доступу ОБСЄ до кордону. Серед інших Федеріка Могеріні – колишній Верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки – неодноразово вимагала безперешкодного прямого доступу спостерігачів на непідконтрольну уряду ділянку українсько-російського кордону, а також виступала за розширення географії наземних операцій СММ ОБСЄ[75]. Однак, якщо б такий сценарій коли-небудь став реальністю, треба було б значне збільшення штату і ресурсів Місії, щоб СММ могла здійснювати безперервний моніторинг за 400-кілометровою прикордонною ділянкою.
В Україні розуміють політичні, фінансові та організаційні аспекти цього питання. Тетяна Силіна, редактор відділу міжнародної політики київської газети Дзеркало тижня, в 2015 році запитувала:
«[…] яким чином ОБСЄ, в разі якщо Росія раптом погодиться, буде здійснювати контроль над чотирма сотнями (!) кілометрів кордону? Скільки людей буде задіяно в цьому процесі? Якою технікою вони будуть оснащені? Якими повноваженнями наділені? Чи зможуть вони запобігати незаконному перетину кордону або ж будуть лише фіксувати помічені випадки? Чи знайдуться в Організації кошти […][76]».
Станом на початок 2021 року Кремль не зацікавлений у вирішенні або, принаймні, заморожуванні конфлікту, що стало б передумовою для більш активної присутності ОБСЄ на Донбасі. Швидше, Москва, схоже, хоче дозволити кипіти низькоінтенсивній війні і зберегти свої різноманітні важелі впливу на Донбасі. Неофіційна військова присутність Росії і пильний нагляд за ДНР і ЛНР в поєднанні з її де-факто правом вето в ОБСЄ і частковим впливом на СММ дозволяють Москві контролювати політичний порядок денний в регіоні. Складність змішаних стратегій Кремля щодо формування ситуації на сході України наштовхується на недостатньо підготовлене міжнародне співтовариство, яке намагається адаптувати режим роботи ОБСЄ до побажань Росії, щоб, принаймні, забезпечити продовження спостережницької діяльності Організації на місцях.
Як стверджував Метью Левінгер, ОБСЄ ще належить знайти спосіб врегулювання подібних ситуацій в цілому:
«Деякі з найбільш складних конфліктів у регіоні ОБСЄ – наприклад, в Україні, на Південному Кавказі, в Молдові і в Нагірному Карабасі – локалізовані в регіонах на периферії Російської Федерації, де Росія глибоко зацікавлена в їх результаті. З огляду на відсутність у ОБСЄ матеріальних важелів впливу, організація навряд чи зможе успішно виступати посередником у таких конфліктах, які опинилися затиснутими в рамки ‘конкуренції за безпеку’[77]».
Офіційно схваливши її створення, Москва з самого початку не повною мірою підтримувала СММ ОБСЄ, неохоче погоджувалася на її створення і намагалася сповільнити її розгортання. Вона розуміла, що діяльність Місії створить перешкоди для реалізації російської політики на Донбасі. Те, що Кремль взагалі схвалив створення Місії, мабуть, було пов’язано з тим, що він хотів запобігти можливому прибуттю в Донецький басейн інших міжнародних спостерігачів. Йохан Енгвалл доповідає, що
«Якийсь час здавалося малоймовірним, що держави-учасниці ОБСЄ взагалі дійдуть згоди щодо місії. Зіткнувшись з ризиком гальмування процесу, деякі країни-члени ЄС паралельно наполягали на місії ЄС. 20 березня [2014 р], за день до того, як держави-учасниці ОБСЄ дали згоду на СММ, Рада Європи загострила обстановку в Росії, висунувши варіант місії спостерігачів від ЄС: ‘За відсутності місії ОБСЄ в найближчі дні Європейський Союз організовує місію спостерігачів ЄС’. Москва, побоюючись місії ЄС, відповіла на наступний день, прийнявши СММ ОБСЄ, розмір, географічне охоплення і керівництво якої їй вдалося обмежити в ході переговорів[78]».
Конфлікти СММ з «ДНР/ЛНР» і урядом України
На звіти ОБСЄ посилаються обидві сторони конфлікту, коли вони звинувачують один одного в порушенні Мінських угод[79]. Обидві сторони також наклали обмеження на свободу пересування спеціальних спостерігачів. Однак непропорційно велика кількість таких обмежень була введена так званими «народними республіками» і набагато менше – українським урядом[80]. Одне з обґрунтувань таких обмежень Києвом полягає в тому, що він побоюється, що російські або проросійські члени СММ можуть використовувати моніторингові інспекції з метою військової розвідки і повідомляти про відповідні спостереження в Москву.
Ще однією частою проблемою, пов’язаною з переміщеннями СММ на неконтрольованих урядом України територіях, було і залишається те, що спостерігачі піддавалися погрозам або нападам під час свого патрулювання[81]. На ранніх стадіях конфлікту спостерігачів ОБСЄ арештовували і утримували під вартою проросійські бойовики. Іноді їх машини піддавалися обстрілу[82]; навмисне знищувалися припарковані автомобілі та обладнання для моніторингу[83]. В останні роки камери СММ ОБСЄ дальнього радіусу дії часто намагалися знищувати, глушити або перешкодити їх встановленню[84]. Як уже згадувалося, БПЛА виводили з ладу і обстрілювали. На цьому тлі стверджувалося, що «немає сенсу збільшувати розміри СММ, якщо у неї немає безпеки і доступу, необхідних для виконання її роботи. ОБСЄ слід з обережністю ставитися до розширення Місії, якщо тільки їй не буде надана більш сильна політична підтримка[85]».
Розбіжності ОБСЄ з українським урядом часто пов’язані зі скаргами Києва на те, що спостерігачі – зокрема особи з російським громадянством – симпатизують або навіть причетні до ідей і діяльності донбаських сепаратистів, очолюваних Росією. У 2016 році стався широко висвітлений скандал навколо присутності деяких спостерігачів на весіллі бойовика-сепаратиста – інцидент, який призвів до звільнення присутніх на весіллі спостерігачів від ОБСЄ[86]. У 2019 був звільнений ще один співробітник ОБСЄ після того, як він відкрито висловив свої антиукраїнські погляди[87]. З іншого боку, поширювалися дезінформуючі українські повідомлення про нібито упереджені спостереження ОБСЄ та її нібито ексклюзивне фіксування злочинів ЗСУ[88].
Хоча Київ в цілому привітав діяльність СММ, він неодноразово вимагав у офіційних заявах української делегації в ОБСЄ, щоб Місія доклала більше зусиль для виконання своїх зобов’язань, як їх бачить Київ, в рамках існуючого мандату. В одній з таких українських заяв, наприклад, говорилося:
«Ми повністю усвідомлюємо проблеми щодо безпеки, з якими стикаються спостерігачі в цих районах, намагаючись виконати мандат СММ, і наполегливо закликаємо російську сторону припинити будь-які загрози або залякування неозброєних цивільних спостерігачів. Проте ми очікуємо, що Місія приділить пильну увагу цій частині свого мандата. Отримані СММ дані про ситуацію в окупованих Росією частинах Донбасу, пов’язані з релігійними громадами або з дуже обмеженими можливостями для свободи вираження думок і обмеженим доступом до інформації, включаючи телеканали, веб-сайти, книги і публікації українською мовою, цінні для нас. Ми закликаємо Місію надавати більше інформації з цих питань не тільки у звітах Глави СММ ОБСЄ Постійній Раді, але і в щоденних і щотижневих звітах[89]».
Що стосується активізації діяльності Російської Федерації на Чорному морі, то український уряд піддав ОБСЄ критиці за недостатній розгляд цього питання. Про це заявила делегація України в ОБСЄ:
«Коротка інформація про ‘можливі наслідки для соціально-економічної ситуації’, включена до Вашого звіту [посла Чевіка] ПС [Постійній раді], не відображає належним чином масштаби проблем безпеки, соціально-економічних і гуманітарних викликів, що виникають у зв’язку з триваючою мілітаризацією Росією Азовського моря, Чорного моря й окупованого Кримського півострова. Оскільки ці виклики продовжують впливати на ситуацію щодо безпеки, свободи судноплавства та торгівлі далеко за межами Азовського моря, ми наполегливо закликаємо СММ активізувати свою діяльність з моніторингу в цій галузі[90]»
Висновки та уроки для СММ і майбутніх місій ОБСЄ
Мета цієї статті – відповісти на питання, чи справила СММ у розглянутий період позитивний, негативний або нейтральний вплив на деескалацію конфлікту в українському Донецькому басейні. По-перше, ми коротко проілюстрували, чому СММ в Україні працює в надзвичайних обставинах спочатку високої, а потім низької інтенсивності конфлікту і змушена здійснювати моніторинг території, що значно перевищує за своїми масштабами територію, на якій діяли попередні місії ОБСЄ. Потім ми частково оглянули і навели попередні міркування щодо дебатів між українськими та міжнародними спостерігачами, пов’язаними з мандатом і діяльністю СММ.
Обмежений характер мандата, відсутність у СММ достатніх ресурсів і протиріччя, що випливаюють з одночасної участі ОБСЄ в Мінському процесі, є серйозними, а також об’єктивними викликами, а часом і очевидними перешкодами на шляху повного виконання Місією свого передбачуваного завдання залагодити і, в ідеалі, покласти край конфлікту. Найбільш обструктивні наслідки для діяльності СММ створює своєрідна подвійна роль Росії як де-факто учасника/призвідника конфлікту і, в той же час, великого гравця в рамках ОБСЄ. Більше того, низка обмежень на місцях з боку проросійських сателітних режимів ДНР/ЛНР і, меншою мірою, з боку українського уряду часто перешкоджали і продовжують перешкоджати виконанню навіть обмеженого мандата Місії. Незважаючи на ці недоліки, постійна присутність СММ, поступове вдосконалення її моніторингу на Донбасі, а також її методологічний і технологічний прогрес значно сприяли деескалації конфлікту. Таким чином, можна відзначити очевидний позитивний внесок СММ у миротворчість в Україні. Без моніторингу та звітності СММ деякі більш-менш тривалі періоди припинення вогню були б менше ймовірними.
Які уроки можна винести для самої Місії і схожих операцій у майбутньому? У вересні 2019 року тоді ще новий президент України Володимир Зеленський заявив: «Ми очікуємо від неї [ОБСЄ] одного – що верифікація буде чесною і потужною. Ми хочемо, щоб місія ОБСЄ фіксувала кожний крок, кожне порушення, кожен постріл, кожне життя наших українських громадян[91]». Завдяки своїй активній присутності в Україні, зокрема, у вигляді СММ, діяльність Організації на Донбасі, в Києві та інших українських регіонах стала значною мірою визначати загальний імідж Організації серед її держав-учасників і за межами України, починаючи з 2014 року.
З огляду на підвищену увагу і для забезпечення більш широко інформованої оцінки діяльності ОБСЄ у всьому євразійському регіоні було навіть видано попередження, що «всі дискусії про миротворчі операції ОБСЄ не слід розглядати крізь призму Східної України[92]». Наприклад, є низка загальних викликів, з якими ОБСЄ стикається в різних пострадянських країнах, що стосуються прямої або непрямої участі Росії в збройних або неозброєних конфліктах із сусідніми країнами. Виклики, що стоять перед ОБСЄ на Донбасі, є лише локальними модифікаціями в цьому ширшому питанні, і їх обговорення ілюструє більш загальні розбіжності в поглядах Росії та Заходу на цілі та функції Організації[93].
Проте факт участі ОБСЄ в Україні особливо важливий, перш за все, у зв’язку з більш широкою роллю Організації, а також зважаючи на значні масштаби і складну структуру її присутності в Україні. На думку одного київського експерта,
«Україна сьогодні фактично стала лакмусовим папірцем дієздатності ОБСЄ, а сама Організація через урегулювання конфлікту в Україні проходить ‘перевірку на міцність’. В Україні це розуміють, і тому підтримують реальні зміни в ОБСЄ, щоб забезпечити її дієздатність і дотримання Гельсінських принципів[94]».
Як уже зазначалося, питання щодо перетворення нинішньої цивільної неозброєної місії в щось більш міцне досі залишається відкритим. Ідея тодішнього президента України Порошенка від 2016 року про озброєння Місії була рішуче відкинута всіма іншими суб’єктами переговорів[95]. З іншого боку, структура, функціонування та звіти СММ ОБСЄ були значно удосконалені з моменту початку розгортання Місії. Місія набула солідний потенціал швидкого реагування, новий досвід польових операцій, краще технічне оснащення, а також нові знання в галузі використання сучасних технологій.
Тому Вальтер Кемп робить висновок щодо ролі ОБСЄ в конфлікті на Донбасі і його більш серйозних наслідках, що
«[Р]озгортання СММ – наперекір усьому під обстрілами – продемонструвало, що ОБСЄ може діяти швидко і розгорнути значну місію цивільних спостерігачів у ворожому середовищі. Воно піднімає як практичні, так і політичні питання, дає ряд корисних уроків (як для майбутніх операцій ОБСЄ, так і для ООН, і угод по Главі VIII) і знову відкриває дискусію про можливості та обмеження оперативного вкладу ОБСЄ в підтримку миру і безпеки. Це – не академічна вправа. Це визначить майбутнє ОБСЄ і може вплинути на майбутнє безпеки і співробітництва в Європі[96]».
У той же час ОБСЄ залишається в полоні свого суто міжурядового політичного устрою і консенсусного процесу прийняття рішень. Особливо дисфункціональними ці особливості стають тоді, коли необхідно, як у випадку з роллю Росії в Придністров’ї, Абхазії, Південній Осетії чи на Донбасі, чітко і офіційно ідентифікувати «гібридну» сторону конфлікту, що є членом ОБСЄ[97]. На думку одного шведського спостерігача, цей недолік також пов’язаний з Віденським документом, який «погано пристосований для роботи з невеликими арміями і різними силовими структурами 21 століття[98]».
Безумовно, у ОБСЄ є інструмент, що дозволяє за певних умов тимчасово відмовитися від прийняття рішень на основі консенсусу. Однак ця опція використовується вкрай рідко через ймовірні різні ускладнення внутрішньоорганізаційніх конфліктів, а також де-факто права вето таких великих країн, як Росія. Український експерт Олена Снігир зазначила, що «у ОБСЄ є правовий інструмент для відсторонення держави-агресора від діяльності по врегулюванню конфлікту – принцип ‘консенсус мінус один”, який був прийнятий на Празькій зустрічі Ради міністрів ОБСЄ в Празі в 1992 р. і застосовувався один раз щодо колишньої Югославії[99]». До сих пір ОБСЄ не змогла або не захотіла використати цей механізм щодо цілеспрямованого обмеження Росією ролі, мандата, розмірів і діяльності СММ. Більше того, Москва досі успішно продовжує наполягати на тому, щоб ОБСЄ офіційно не розглядала її як сторону конфлікту на Донбасі.
Таким чином, загальний урок із ситуації з Україною полягає в тому, що для подальшої діяльності ОБСЄ було б корисно розвивати потенціал реагування на виклики і загрози, які не вкладаються в традиційні рамки «явної агресії». У так званій «Проміжній доповіді та рекомендаціях Групи видатних діячів з європейської безпеки як спільного проекту» за 2015 рік були сформульовані наступні рекомендації щодо майбутніх операцій ОБСЄ:
– віддавати пріоритет запобіганню конфліктам;
– прагнути того, щоб ОБСЄ завжди мала дієздатне Головування як для запобігання конфліктів, так і для швидкого і ефективного реагування в кризових ситуаціях;
– вирішити питання про правосуб’єктність ОБСЄ[100];
– підтримувати активну політичну стратегію, спрямовану на припинення конфлікту і зміцнення оперативного потенціалу[101].
Перший досвід щодо рішучого і багатопланового реагування ОБСЄ на спалах збройного конфлікту на Донбасі навесні 2014 року, мабуть, слід розглядати як в цілому обнадійливий. Різні нові якості СММ та інших інструментів, розроблених ОБСЄ у відповідь на конфлікт у Східній Україні, є позитивними сигналами. Вони показали, що, хоча ці нововведення ще не привели до вирішення донбаської головоломки, Організація, в принципі, здатна вийти за рамки раніше встановленого робочого формату. Це дає надію на те, що, крім спостереження за виборами та фіксування порушень прав людини, ОБСЄ зможе в майбутньому грати помітнішу роль у все більш складних міжнародних справах Євразії.
———————————————————————————————————-
Антон Писаренко – експерт Інституту євро-атлантичного співробітництва у Києві, в якому він до того працював координатором проєктів. Отримав ступінь магістра зовнішньої політики в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Спеціалізується на демократизації, м’якій силі в міжнародних відносинах і політичному розвитку, з особливим фокусом на пострадянські і східноєвропейські країни.
Д-р Андреас Умланд – старший експерт Українського інституту майбутнього в Києві, доцент кафедри політології Києво-Могилянської академії, редактор серій книг «Радянські та пострадянські політика і суспільство» та «Українські голоси» видавництва «Ібідем» в Штутгарті. Навчався і викладав у Лейпцигу, Берліні, Оксфорді, Кембриджі, Стенфорді, Гарварді, Єкатеринбурзі, Єні та Айхштетт, Баварія. Публікував статті про пострадянських крайніх правих, муніципальну децентралізацію, європейський фашизм, посткомуністичну вищу освіту, геополітику Східної Європи, український і російський націоналізм, донбаський і кримський конфлікти, а також про політику сусідства і розширення ЄС. ORCiD: https://orcid.org/0000-0001-7916-4646
Д-р Андре Хертель – науковий співробітник Інституту досліджень проблем миру і політики безпеки Гамбурзького університету (IFSH). У 2015-2020 рр. – доцент ДААД з німецьких та європейських студій на кафедрі політології Києво-Могилянської академії. Раніше працював політичним радником Директорату політичного планування Ради Європи в Страсбурзі, а також доцентом з міжнародних відносин у Єнськомууніверситеті ім. Фрідріха Шиллера, Німеччина. Навчався і проводив дослідження в Єнському університеті, Університеті Вірджинії та Університеті Оксфорд Брукс. Крім спеціалізації в галузі аналізу зовнішньої політики, міжнародних організацій, демократизації та державного будівництва, експерт з питань внутрішніх справ і геополітики пострадянського простору. ORCiD: https://orcid.org/0000-0002-2527-939X
* Ми вдячні низці співробітників ОБСЄ, які надали нам довідкову інформацію. Однак жоден із них не несе відповідальності за можливі неточності або спотворення, які все ще можуть міститися в цій статті. Стаття є результатом проєкту «Колективні дії недержавних збройних формувань в українському конфлікті: Порівняння проросійських та українських недержавних збройних формувань», очолюваного професором Андреасом Хайнеманом-Грюдером (Боннський університет), що фінансується Фондом Фольксвагена в Німеччині, і здійснюваного Боннським міжнародним центром конверсії (BICC) спільно з інститутом євроатлантичного співробітництва (IEAC) в Києві. Див. .: app.dimensions.ai/details/grant/grant.4974241.
Автори: Антон Писаренко, Андреас Умланд і Андре Хертель
[1] Richard Gowan, “Can the United Nations Unite Ukraine?” Hudson Institute, February 2018, p. 20. URL: https://www.hudson.org/research/14128-can-the-united-nations-unite-ukraine (дата обращения: 1 октября 2019).
[2] Wolfgang Zellner, Frank Evers et al., The Future of OSCE Field Operations (Options), Hamburg 2014. URL: osce-network.net/file-OSCE-Network/documents/The_Future_of_OSCE_Field_Operations__Options_.pdf. Наша оцінка базується на коментарях і критицірізних українських аналітиків, див., напр.: Oleksandr Tytarchuk, “Strengthening the OSCE Special Monitoring Mission to Ukraine: A Way to Peacekeeping?” East European Security Research Initiative Comment, April 2015. URL: eesri.org/wp-content/uploads/2015/04/Strengthening-OSCE-SMM-a-way-to-peacekeeping-2015-04-C-ENG.pdf; Maksym Khylko and Oleksandr Tytarchuk, “Russia–Ukraine Conflict: What Can the OSCE Do? Proposals for Slovakia’s 2019 OSCE Chairmanship,” in: Klaudia Báňaiová and Samuel Goda (eds.), Frozen Ground: Role of the OSCE in Protracted Conflicts – Recommendations for Slovak OSCE Chairmanship (Bratislava: SFPA, 2018), pp. 11-26.
[3] Наприклад: Fred Tanner, “The OSCE and the Crisis in and around Ukraine: First Lessons for Crisis Management,” in: IFSH (ed.), OSCE Yearbook 2015, vol. 21 (Baden-Baden: Nomos, 2016), pp. 241-250; Hilde Katrine Haug, “The Minsk Agreements and the OSCE Special Monitoring Mission: Providing Effective Monitoring for the Ceasefire Regime,” Security and Human Rights, vol. 27, nos. 3-4 (2016), pp. 342-357; Walter Kemp, “Civilians in a War Zone: The OSCE in Eastern Ukraine,” in: IFSH (ed.), OSCE Yearbook 2017, vol. 23 (Baden-Baden: Nomos, 2018), pp. 113-123; Éva Remek, “The OSCE and the Crisis in Ukraine: Focusing on the Theoretical Characteristics of the European Crisis Management: Concepts, Players, Tools, Vision,” Academic and Applied Research in Military Science, vol. 17, no. 2 (2018), pp. 95-110; Lesia Dorosh and Olga Ivasechko, “The OSCE Institutional and Operational Possibilities in the Modern Conflict Resolution: By Example of the Activity of the OSCE Special Monitoring Mission to Ukraine,” Security and Human Rights, vol. 30, nos. 1-4 (2020), pp. 1-22.
[4] Łukasz Adamski, “Beobachtung der Beobachter: Die OSZE und Russlands Aggression gegen die Ukraine,” Osteuropa, vol. 65, nos. 1-2 (2015), pp. 43-56. See also the informative report by Nikolaus von Twickel, “Zwischen den Fronten: Was die OSZE-Beobachter in der Ukraine leisten können, und was nicht,” Internationale Politik, vol. 72, no. 2 (2017), pp. 48-53.
[5] Hylke Dijkstra, Petar Petrov and Ewa Mahr, “Learning to Deploy Civilian Capabilities: How the United Nations, Organization for Security and Co-operation in Europe and European Union Have Changed Their Crisis Management Institutions,” Cooperation and Conflict, vol. 54, no. 4 (2019), pp. 524-543.
[6] «Разведение сил и средств: ОБСЕ наблюдает за тем, как стороны выполняют Рамочное решение на востоке Украины», ОБСЕ, 19 октября 2016 г. URL: https://www.osce.org/ru/ukraine-smm/278316 (дата обращения: 1 декабря 2019 г.).
[7] Александр Хуг, «Пикузы: когда сближение только отдаляет», Зеркало недели, 3 ноября 2017 г. URL: https://zn.ua/SOCIUM/osen-pikuzy-inoy-mir-265034_.html (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[8] Johan Engvall, “OSCE and Military-Confidence Building in Conflicts: Lessons from Georgia and Ukraine,” FOI Report, no. 4750, March 2019, p. 40. URL: https://www.academia.edu/38930042/OSCE_and_Military-Confidence_Building_in_Conflicts_Lessons_from_Georgia_and_Ukraine (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[9] «Решение № 1117 Постоянного совета», ОБСЕ, 21 марта 2014 г. URL: https://www.osce.org/pc/116747 (дата обращения: 4 апреля 2020 г.).
[10] Там же.
[11] «Информационный листок. Что такое ОБСЕ?», ОБСЕ, 19 сентября 2019 г. URL: https://www.osce.org/ru/whatistheosce/factsheet.
[12] Haug, “The Minsk Agreements,” p. 343.
[13] Донецк тут – це російське місто, який не слід плутати з однойменним українським містом на Донбасі, столицею Донецької області України. Російське місто пишеться як Донецк, в той час як українське місто, відповідно до українського написання, – Донецьк. Однак у назві «Донецька народна республіка», іменованій на честь українського міста «Донецьк», можливо, доводиться використовувати російську орфографію, оскільки в цій псевдодержаві українська мова майже не вживається. Абревіатура ж «Донбас» відходить до української річки Сіверський Донець (Сіверський Донець), що протікає і через Луганську область, а не до українського міста Донецьк.
[14] Jakob Hauter, “Delegated Interstate War: Introducing an Addition to Armed Conflict Typologies,” Journal of Strategic Security, vol. 12, no. 4 (2019), pp. 90-103.
[15] «Текст Минского протокола», ОБСЕ. URL: https://www.osce.org/ru/home/123258?download=true (дата обращения: 5 октября 2019 г.).
[16] «Комплекс мер по выполнению Минских соглашений», ОБСЕ, 12 февраля 2015 г. URL: https://www.osce.org/ru/cio/140221 (дата обращения: 5 октября 2019 г.).
[17] Wolfgang Zellner, “Conflict Management in a Confrontational Political Environment,” in: Samuel Goda, Oleksandr Tytarchuk and Maksym Khylko (eds.), International Crisis Management: NATO, EU, OSCE and Civil Society. NATO Science for Peace and Security Series – E: Human and Societal Dynamics. Vol. 127 (Amsterdam: IOS Press, 2016), pp. 47-53, here p. 49.
[18] Схожа критика структури Ради Безпеки ООН в статті: Pavlo Klimkin, Andreas Umland, “Coronavirus proves what Ukrainians already knew—the UN doesn’t work,” Ukraine Alert, 21 April 2020. URL: atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/coronavirus-proves-what-ukrainians-already-knew-the-un-doesnt-work/ (дата обращения: 25 апреля 2020 г.).
[19] Paul Niland, “Russia has no place in the OSCE special monitoring mission in Ukraine,” Atlantic Council, 23 July 2018. URL: https://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/russia-has-no-place-in-the-osce-special-monitoring-mission-in-ukraine/ (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[20] «Среди наблюдателей ОБСЕ на Донбассе стало больше россиян. В их отчетах заметили манипуляции», 7 января 2020. URL: https://informnapalm.org/48322-sredi-nablyudatelej-obse-na-donbasse-s/ (дата обращения: 9 января 2020 г.).
[21] Walter Kemp, “Civilians in a War Zone: The OSCE in Eastern Ukraine,” in: IFSH (ed.), OSCE Yearbook 2017, vol. 23 (Baden-Baden: Nomos, 2018), pp. 113-123.
[22] Детальніше про цей проект, обговорення якого виходить за рамки даної статті, див. Vladimir Socor, “Kozak-Yermak Plan on Donbas: The Fine Print,” Eurasia Daily Monitor, vol. 17, no. 40, March 26, 2020. URL: jamestown.org/program/kozak-yermak-plan-on-donbas-the-fine-print/ (дата обращения: 25 апреля 2020 г.).
[23] Наприклад: Павел Климкин, «Консультации» о капитуляции: Основные угрозы создания «консультативного совета» с ОРДЛО, “Зеркало недели”. Украина, № 1287, 25 марта 2020 г. URL: https://zn.ua/internal/konsultacii-o-kapitulyacii-349059_.html(дата обращения: 25 апреля 2020 г.).
[24] Amy Mackinnon, “Counting the Dead in Europe’s Forgotten War,” Foreign Policy, 25 October 2018. URL: https://foreignpolicy.com/2018/10/25/counting-the-dead-in-europes-forgotten-war-ukraine-conflict-donbass-osce/ (дата звернення: 1 жовтня 2019 р.).
[25] Алексей Коваль, «Встреча несбыточных идей», Зеркало недели, 9 декабря 2016 г. URL: https://zn.ua/international/vstrecha-nesbytochnyh-idey-_.html (дата звернення: 1 жовтня 2019 р.); Andrew Kramer, “Keeping Bankers’ Hours, European Observers MissMost of Ukraine War,” The New York Times, 28 July 2016.
[26] Решение № 1323 Постоянного совета, ОБСЕ, 29 марта 2019 г. URL: https://www.osce.org/ru/permanent-council/416723 (дата обращения: 5 октября 2019 г.).
[27] «Владимир Зеленский встретился с представителями крымскотатарского народа», Официальный сайт Президента Украины, 9 августа 2019 г. URL: https://www.president.gov.ua/ru/news/volodimir-zelenskij-zustrivsya-z-predstavnikami-krimskotatar-56793 (дата обращения: 5 октября 2019 г.).
[28] Михайло Пашков, «Поза зоною доступу: чому СММ ОБСЄ не працює в Криму» («Вне зоны доступа: почему СММ ОБСЕ не работает в Крыму». Центр Разумкова, 14 ноября 2018 г. URL: http://razumkov.org.ua/statti/poza-zonoiu-dostupu-chomu-smm-obsye-ne-pratsiuie-v-krymu (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[29] Сергій Толстов, «Діяльність міжнародних організацій в Україні: загальні тенденції та орієнтири» («Деятельность международных организаций в Украине? Общие тенденции и ориентиры»), Виче, № 4 (2015). URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/viche_2015_4_4.pdf (дата обращения: 1 октября 2019).
[30] Там же.
[31] Kostanyan Hrant and Stefan Meister, “Ukraine, Russia and the EU: Breaking the Deadlock in the Minsk Process”, CEPS Working Document, no. 423, June 2016, p. 3. URL: https://biblio.ugent.be/publication/8514008 (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[32] Олена Снігир, «ОБСЄ в Україні: роль Росії, СММ та питання миротворчого контингенту» («ОБСЕ в Украине: роль России, СММ и вопросов миротворческого контингента»), Українська призма, 4 жовтня 2016 г. URL: http://prismua.org/osce-ukraine-role-russia-smm-peacekeepers/ (дата звернення: 1 жовтня 2019 г.).
[33] Владимир Кравченко, «Юрий Сергеев: Офис поддержки ООН должен заняться проблемой прекращения огня, демилитаризацией Донбасса и его дальнейшей реинтеграцией», Зеркало недели, 15 May 2015. URL: https://zn.ua/internal/yuriy-sergeev-ofis-podderzhki-oon-dolzhen-zanyatsya-problemoy-prekrascheniya-ognya-demilitarizaciey-donbassa-i-ego-dalneyshey-reintegraciey-_.html (дата обращения: 1 октября 2019).
[34] Олена Снігир, «ОБСЄ в Україні: роль Росії, СММ та питання миротворчого контингенту».
[35] «Решение № 1326 Постоянного совета», ОБСЕ, 11 апреля 2019 г. URL: https://www.osce.org/ru/permanent-council/421916 (дата обращения: 5 октября 2019 г.).
[36] «Решение № 1323 Постоянного совета», ОБСЕ, 29 марта 2019 г. URL: https://www.osce.org/ru/permanent-council/416723 (дата обращения: 5 октября 2019 г.).
[37] Hylke Dijkstra, Petar Petrov and Ewa Mahr, “Reacting to Conflict: Civilian Capabilities in the EU, UN and OSCE,” EU-CIVCAP Project, 2 November 2016, p. 33. URL: https://ssrn.com/abstract=2864430 (дата зврнення: 1 жовтня 2019 г.).
[38] Перші такі пропозиції були зроблені вже у кінці 2014 і на початку 2015 р.: Andrej Novak, “What’s Peace in the Donbas Worth toUs? Why the International Community Should Propose a UN Protectorate,” Osteuropa-Plattform der Grünen, 4 December 2014. URL: grueneosteuropaplattform.wordpress.com/2014/12/04/whats-peace-in-the-donbas-worth-to-us-by-andrej-novak/ (дата обращения: 1 October 2019); Владимир Кравченко, «’Голубые каски’ в донецкой степи», Зеркало недели, 20 февраля 2015 г. URL: https://zn.ua/internal/golubye-kaski-v-doneckoy-stepi-_.html (дата обращения: 1 октября 2019 г.). См. также позднее: Carl Bildt, “Is Peace in Donbass Possible?” European Council on Foreign Relations, 12 October 2017. URL: foreignpolicyblogs.com/2018/08/29/re-imaging-and-solving-the-donbas-conflict-a-four-stage-plan-for-western-andukrainian-actors/ (дата обращения: 1 октября 2019 г.); Andreas Umland, “Re-Imagining and Solving the Donbas Conflict: A Four-Stage Plan for Western and Ukrainian Actors,” Foreign Policy Association, 29 August 2018. URL: foreignpolicyblogs.com/2018/08/29/re-imagining-and-solving-the-donbas-conflict-a-four-stage-plan-for-western-and-ukrainian-actors/ (дата обращения: 1 October 2019).
[39] Тут також уже у 2014 році було внесено першу таку пропозицію: Steven Blockmans and Daniel Gros, “The Case for EU Police Mission Ukraine,” CEPS, 14 May 2014. URL: https://www.ceps.eu/ceps-publications/case-eu-police-mission-ukraine/ (дата обращения: 1 октября 2019 г.). См. также позднее: Oleksiy Melnyk and Andreas Umland, “Beyond the Minsk Agreements: Why and How a Combined UN/EU Peacekeeping Mission Could Disentangle the Donbas Conundrum,” European Council on Foreign Relations, 30 March 2016. URL: www.ecfr.eu/article/commentary_beyond_the_minsk_agreements.
[40] «Специальная мониторинговая миссия ОБСЕ в Украине», ОБСЕ. URL: https://www.osce.org/ru/special-monitoring-mission-to-ukraine (дата обращения: 5 октября 2019 г.).
[41] Kemp, “Civilians in a War Zone: The OSCE in Eastern Ukraine.”
[42] Михайло Пашков, «Завершення роботи ОБСЄ на Донбасі: чи є користь від спостерігачів?» («Завершение работы ОБСЕ на Донбассе: есть ли польза от наблюдателей?»), Центр Разумкова, 20 марта 2018 г. URL: http://razumkov.org.ua/komentari/zavershennia-roboty-obsye-na-donbasi-chy-ie-koryst-vid-sposterihachiv (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[43] Сергей Сидоренко, «Посол США: Крым вернется в Украину, но когда? Мой ответ может быть неприятным», Українська правда, 15 сентября 2016 г. URL: https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2016/09/15/7120668/ (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[44] Информационное сопротивление. URL: https://sprotyv.info/o-nas (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[45] «’Информационное сопротивление’ Тымчука хочет возобновить сотрудничество с ОБСЕ», Depo.ua, 29 августа 2015 г. URL: https://www.depo.ua/rus/war/-informatsiyniy-sprotiv-timchuka-hoche-vidnoviti-spivpratsyu-29082015112000 (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[46] International Volunteer Community InformNapalm. URL: https://informnapalm.org/ (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[47] «Последние новости от Специальной мониторинговой миссии ОБСЕ в Украине по состоянию на понедельник 14 апреля 2014 года», ОБСЕ, 14 апреля 2014 г. URL: https://www.osce.org/ru/special-monitoring-mission-to-ukraine/364616 (дата обращения: 5 октября 2019 г.); «Ежедневный отчет № 236/2019, опубликованный Специальной мониторинговой миссией ОБСЕ в Украине (СММ)», ОБСЕ, 5 октября 2019 г. URL: https://www.osce.org/ru/special-monitoring-mission-to-ukraine/434747 (дата обращения: 5 октября 2019 г.).
[48] О. Вонсович, «Рамкове рішення про розведення сил та засобів на Донбасі: негативні та позитивні аспекти», Гілея: науковий вісник, № 114 (2016), с. 358-361. URL: http://www.irbis-nbuv.gov.ua/cgi-bin/irbis_nbuv/cgiirbis_64.exe?C21COM=2&I21DBN=UJRN&P21DBN=UJRN&IMAGE_FILE_DOWNLOAD=1&Image_file_name=PDF/gileya_2016_114_93.pdf (дата обращения: 1 октября 2019).
[49] Сергей Зубченко, «Дети войны: как Россия привлекает украинскую молодежь с временно оккупированных территорий к террористической деятельности», Зеркало недели, 22 апреля 2016 г. URL: https://zn.ua/internal/deti-voyny-kak-rossiya-privlekaet-ukrainskuyu-molodezh-s-vremenno-okkupirovannyh-territoriy-k-terroristicheskoy-deyatelnosti-_.html (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[50] «Тенденции и наблюдения Специальной мониторинговой миссии ОБСЕ в Украине», ОБСЕ. URL: https://www.osce.org/ru/special-monitoring-mission-to-ukraine/417623?page=1 (дата обращения: 2 октября 2019 г.).
[51] Оксана Коваленко, «Александр Хуг: Независимо от того, кто провоцирует ситуацию, обе стороны нарушают соглашение о прекращении огня», Украинская правда, 6 февраля 2017 г. URL: https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2017/02/6/7134551/ (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[52] Александр Хуг, «#Факты_имеют_значение», Украинская правда, 3 июля 2017 г. URL: https://www.pravda.com.ua/rus/columns/2017/07/3/7148560/ (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[53] Азад Сафаров, «Новий план щодо Донбасу: ООН та ОБСЄ відповідають за безпеку, ЄС – за відбудову», Deutsche Welle, 29 января 2019 г. URL: https://www.dw.com/uk/новий-план-щодо-донбасу-оон-та-обсє-відповідають-за-безпеку-єс-за-відбудову/a-47276080 (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[54] Особисте спілкування, Київ, 20 січня 2020 р.
[55] Matthew Levinger, “Forging Consensus for Atrocity Prevention: Assessing the Record of the OSCE,” Genocide Studies and Prevention, vol. 11, no. 3 (2018), pp. 60-74. Here p. 67.
[56] Там же.
[57] Richard Gowan, “Can the United Nations Unite Ukraine?” Hudson Institute, February 2018, p. 11. URL: https://www.hudson.org/research/14128-can-the-united-nations-unite-ukraine (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[58] Мария Золкина, «Вопрос Донбасса: ориентиры для новой власти», Украинская правда, 23 августа 2019 г. URL: https://www.pravda.com.ua/rus/columns/2019/08/23/7224256/ (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[59] Fred Tanner, “The OSCE and the Crisis in and around Ukraine: First Lessons for Crisis Management,” in: IFSH (ed.), OSCE Yearbook 2015. Yearbook on the Organization for Security and Coperation in Europe, vol. 21 (Baden-Baden: Nomos, 2016), pp. 241-250.
[60] «Среди наблюдателей ОБСЕ на Донбассе стало больше россиян. В их отчетах заметили манипуляции».
[61] Allison Quinn, “Russian OSCE monitor in Ukraine fired after drunkenly saying he was a Moscow spy,” The Telegraph, 30 October 2015. URL: https://www.telegraph.co.uk/news/worldnews/europe/russia/11965191/Russian-OSCE-monitor-in-Ukraine-fired-after-drunkenly-saying-he-was-a-Moscow-spy.html (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[62] Оксана Коваленко, «Генерал-майор Кременецкий: Уверен, российские офицеры в миссии ОБСЕ – это кадровые сотрудники или ГРУ, или ФСБ», Українська правда, 11 января 2017 г. URL: https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2017/01/11/7132111/ (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[63] Paul Niland, “Russia has no place in the OSCE special monitoring mission in Ukraine,” Atlantic Council, 23 July 2018. URL: https://www.atlanticcouncil.org/blogs/ukrainealert/russia-has-no-place-in-the-osce-special-monitoring-mission-in-ukraine/ (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[64] Halya Coynash, “The Facts speak for themselves re Russia’s military involvement in Donbas – OSCE Chief Monitor,” Human Rights in Ukraine, 2 November 2018. URL: khpg.org/en/index.php?id=1541107927 (дата звернення: – 1 жовтня 2019 г.).
[65] Елена Снигирь, «Российский экспансионизм в Молдове, Грузии и Украине: параллели и отличия», Зеркало недели, 19 мая 2018 г. URL: https://zn.ua/international/rossiyskiy-ekspansionizm-v-moldove-gruzii-i-ukraine-paralleli-i-otlichiya-284295_.html (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[66] Оксана Коваленко, «Иллюзия контроля: Почему миссия ОБСЕ не видит танков россиян на границе», Украинская правда, 2 апреля 2018 г. URL: https://www.pravda.com.ua/rus/articles/2018/04/2/7176457/ (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[67] Lamberto Zannier, Christian Nünlist, David Svarin, Thomas Greminger, Pál Dunay, “Overcoming the East-West Divide: Perspectives on the role of the OSCE in the Ukraine crisis,” ETH Zurich Center for Security Studies, December 2014. URL: https://www.research-collection.ethz.ch/bitstream/handle/20.500.11850/93075/eth-47061-01.pdf (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[68] Levinger, “Forging Consensus for Atrocity Prevention,” pp. 65-66.
[69] Оксана Коваленко, «Иллюзия контроля: Почему миссия ОБСЕ не видит танков россиян на границе».
[70] Hauter, “Delegated Interstate War.”
[71] Кремлівська офіційна інтерпретація конфлікту, яка, необхідно відзначити, частково розділяється деякими західними вченими, наприклад: Sergiy Kudelia, “Domestic Sources of the Donbas Insurgency,” PONARS Eurasia Policy Memos, no. 351 (2014). URL: www.ponarseurasia.org/memo/domestic-sources-donbas-insurgency (дата обращения: 9 сентября 2018); Sergiy Kudelia, “Reply to Andreas Umland: The Donbas Insurgency Began at Home,” PONARS Eurasia, 8 October 2014. URL: www.ponarseurasia.org/article/reply-andreas-umland-donbas-insurgency-began-home (дата обращения: 9 September 2018); Ivan Katchanovski, “The Separatist War in Donbas: A Violent Break-up of Ukraine?” European Politics and Society, vol. 17, no. 4 (2016), pp. 473-489; Serhiy Kudelia, “The Donbas Rift,” Russian Politics and Law, vol. 54, no. 1 (2016), pp. 5-27. Следует, однако, отметить, что эти ученые – в отличие от многих российских ученых, публикующихся на эту тему – не могут считаться агентами Москвы.
[72] Наприклад: Nikolay Mitrokhin, “Infiltration, Instruktion, Invasion: Russlands Krieg in der Ukraine,” Osteuropa, vol. 64, no. 8 (2014), pp. 3-16; Andreas Umland, “In Defense of Conspirology: A Rejoinder to Serhiy Kudelia’s Anti-Political Analysis of the Hybrid War in Eastern Ukraine,” PONARS Eurasia, 30 September 2014. URL: www.ponarseurasia.org/article/defense-conspirology-rejoinder-serhiy-kudelias-anti-political-analysis-hybrid-war-eastern (дата обращения: 9 сентября 2018 г.); Николай Митрохин, «Грубые люди: какрусские националисты спровоцировали гражданскую войну в Украине”, Форум новейшей восточно-европейской истории икультуры, т. 11, № 2 (2014), стр. 53-74; Nikolai Mitrokhin, “Infiltration, Instruction, Invasion: Russia’s War in the Donbass,” Journal of Soviet and Post-Soviet Politics and Society, vol. 1, no. 1 (2015), pp. 219-250; Ulrich Schneckener, “Hybrider Krieg in Zeiten der Geopolitik? Zur Deutung und Charakterisierung des Donbass-Konflikts,” Politische Vierteljahresschrift, vol. 57, no. 4 (2016), pp. 586-613; Oleksandr Zadorozhnii, “Hybrid War or Civil War? The Interplay of Some Methods of Russian Foreign Policy Propaganda with International Law,” Kyiv-Mohyla Law and Politics Journal, no. 2 (2016), pp. 117-128; Anton Shekhovtsov, “How Alexander Dugin’s Neo-Eurasianists Geared up for the Russian-Ukrainian War in 2005-2013,” Euromaidan Press, 26 January 2016. URL: euromaidanpress.com/2016/01/26/how-alexander-dugins-neo-eurasianists-geared-up-for-the-russian-ukrainian-war-in-2005-2013/ (датаобращения: 15 September 2018); Andrew Wilson, “The Donbas in 2014: Explaining Civil Conflict Perhaps, but not Civil War,” Europe-Asia Studies, vol. 68, no. 4 (2016), pp. 631-652; Tatyana Malyarenko and Stefan Wolff, “The Logic of Competitive Influence-Seeking: Russia, Ukraine, and the Conflict in Donbas,” Post-Soviet Affairs, vol. 34, no. 4 (2018), pp. 191-212; Andreas Umland, “The Glazyev Tapes, Origins of the Donbas Conflict, and Minsk Agreements,” Foreign Policy Association, 13 September 2018. URL: foreignpolicyblogs.com/2018/09/13/the-glazyev-tapes-origins-of-the-donbas-conflict-and-minsk-agreements/ (дата звернення: 15 September 2018); Nikolay Mitrokhin, “Im Namen des Staates: Russische Nationalisten im Ukraine-Einsatz,” Osteuropa, vol. 69, nos. 3-4 (2019), pp. 103-122; Oleksandr Melnyk, “From the ‘Russian Spring’ to the Armed Insurrection: Russia, Ukraine and Political Communities in the Donbas and Southern Ukraine,” The Soviet and Post-Soviet Review, vol. 47, no. 1 (2020), pp. 3-38; Vlad Mykhnenko, “Causes and Consequences of the War in Eastern Ukraine: An Economic Geography Perspective,” Europe-Asia Studies, vol. 72, no. 3 (2020), 528-560; Sanshiro Hosaka, “Welcome to Surkov’s Theater: Russian Political Technology in the Donbas War,” Nationalities Papers, vol. 47, no. 5 (2020), pp. 750-773.
[73] Kostanyan Hrant and Stefan Meister, “Ukraine, Russia and the EU: Breaking the Deadlock in the Minsk Process”, CEPS Working Document, no. 423, June 2016, p. 5. URL: https://biblio.ugent.be/publication/8514008 (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[74] Константин Елисеев, «Белорусский Минск, французская Нормандия и мир для украинского Донбасса», Украинская правда, 6 июля 2019 г. URL: https://www.pravda.com.ua/rus/columns/2019/07/6/7220189/ (дата обращения: – 1 октября 2019 г.).
[75] Алексей Коваль, «Встреча несбыточных идей», Зеркало недели, 9 декабря 2016 г. URL: https://zn.ua/international/vstrecha-nesbytochnyh-idey-_.html (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[76] Татьяна Силина, «Минская халабуда», Зеркало недели, 28 августа 2015 г. URL: https://zn.ua/internal/minskaya-halabuda-_.html (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[77] Levinger, “Forging Consensus for Atrocity Prevention,” p. 68.
[78] Engvall, “OSCE and Military-Confidence Building in Conflicts,” p. 40.
[79] Андрей Каракуц, «ОБСЕ на Донбассе: миссия-заложник», Украинская правда, 13 August 2015. URL: https://www.pravda.com.ua/rus/columns/2015/08/13/7077636/ (дата обращения: – 1 октября 2019 г.).
[80] Наприклад: «Тенденции и наблюдения Специальной мониторинговой миссии ОБСЕ в Украине за апрель-июнь 2019», ОБСЕ, 11 июля 2019 г. URL: https://www.osce.org/ru/special-monitoring-mission-to-ukraine/425432 (дата обращения: 5 октября 2019 г.).
[81] Ihor Ievtushenko, “The role and place of international organizations in the settlement of armed conflicts in the southeast of Ukraine (legal aspects),” Problems of Legality, no. 131 (2015), pp. 124-132. URL: https://www.researchgate.net/publication/311956231_The_role_and_place_of_international_organizations_in_the_settlement_of_armed_conflicts_in_the_southeast_of_Ukraine_legal_aspects(дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[82] «Патруль наблюдателей попал под обстрел на оккупированной территории Луганщины, – ОБСЕ», Censor.net, 10 июня 2019 г. URL: https://censor.net/ru/news/3131451/patrul_nablyudateleyi_popal_pod_obstrel_na_okkupirovannoyi_territorii_luganschiny_obse(дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[83] Виктор Котигоренко, «Возможна ли жизнь вне Минска?», Зеркало недели, 24 июня 2016 г. URL: https://zn.ua/internal/vozmozhna-li-zhizn-vne-minska-_.html (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[84] «Недавно установленная на востоке Украины камера СММ ОБСЕ уничтожена огнем из стрелкового оружия», ОБСЕ, 10 августа 2017 г. URL: https://www.osce.org/ru/special-monitoring-mission-to-ukraine/335286 (дата обращения: 5 октября 2019 г.); «Бойовики угруповання ‘Донецька народна республіка’ відключили обладнання моніторингової місії ОБСЄ в районі Донецького аеропорту», Укрінформ, 23 мая 2016 г. URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/2021679-bojoviki-dnr-vidklucili-kameri-obse-v-rajoni-doneckogo-aeroportu.html (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[85] “Lessons Learned for the OSCE from it’s engagement in Ukraine”, Interim Report and Recommendations of the Panel of Eminent Persons on European Security as a Common Project, June 2015. URL: https://www.academia.edu/22566217/Lessons_Learned_for_the_OSCE_from_its_engagement_in_Ukraine_-_interim_report_and_recommendations_of_the_Panel_of_Eminent_Persons_on_European_Security_as_a_Common_Project (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[86] «ОБСЄ звільнили спостерігачів, які засвітились на весіллі у терористів», 5.ua, 7 апреля 2016 г. URL: https://www.5.ua/polityka/obsye-zvilnyly-sposterihachiv-iaki-pohulialy-na-vesilli-u-boiovykiv-110898.html (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[87] «В СММ ОБСЕ заявили, что ‘приняли меры’ в отношении члена миссии, россиянина Алексеева, который желал ‘смерти укропам’», Censor.net, 12 августа 2019 г. URL: https://censor.net.ua/news/3142540/v_smm_obse_zayavili_chto_prinyali_mery_v_otnoshenii_chlena_missii_rossiyanina_alekseeva_kotoryyi_jelal(дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[88] «У СММ ОБСЄ прокоментували встановлення відеокамери у Красногорівці», Радіо Свобода, 23 июля 2018 г. URL: https://www.radiosvoboda.org/a/29385121.html (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[89] «Заява делегації України в ОБСЄ у відповідь на доповіді Спецпредставника Діючого голови ОБСЄ Мартіна Сайдіка та Голови СММ ОБСЄ в Україні Халіта Чевіка», Міністерство закородонних справ України, 4 июля 2019 г. URL: https://mfa.gov.ua/en/press-center/news/73644-zajava-delegaciji-ukrajini-v-obse-u-vidpovidy-na-dopovidi-specpredstavnika-dijuchogo-golovi-obse-martina-sajdika-ta-golovi-smm-obse-v-ukrajini-khalita-chevika-movoju-originalu (дата обращения: 5 октября 2019 г.). Посол Яшар Халіт Чевік є главою Спеціальної місії спостерігачів ОБСЄ в Україні з 1 червня 2019 року.
[90] Там же.
[91] “Zelensky wants OSCE monitors to be honest when record violations in Donbas,” Interfax-Ukraine, 16 September 2019. URL: https://en.interfax.com.ua/news/general/613466.html (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[92] Walter Kemp, “OSCE Peace Operations: Soft Security in Hard Environments,” International Peace Institute, June 2016, p. 5. URL: https://ssrn.com/abstract=2893308 (дата обращения: 5 октября 2019 г.).
[93] Jana Puglierin, “OSZE dient Kreml als Feigenblatt,” Bundeszentrale für politische Bildung, 6 September 2016. URL: https://dgap.org/de/forschung/publikationen/meinung-osze-dient-kreml-als-feigenblatt (дата обращения: 5 октября 2019 г.).
[94] Віталій Мартинюк, «Перезавантаження ОБСЄ – випробування в Україні» («Перезагрузка ОБСЕ – испытание в Украине”, УЦИПР, № 19(743), 15 февраля 2016 г. URL: http://www.ucipr.org.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=7:perezavantazhennya-obs-viprobuvannya-v-ukra-n&catid=8&lang=ua&Itemid=201 (дата обращения: 1 октября 2019 г.).
[95] Kateryna Bosko, “Die Debatte um eine bewaffnete OSZE-Mission in der Ostukraine,” Ukraine-Analysen, no. 171, 2016, pp. 19-20.
[96] Kemp, “OSCE Peace Operations: Soft Security in Hard Environments,” p. 5.
[97] Schneckener, “Hybrider Krieg in Zeiten der Geopolitik?;” Hauter, “Delegated Interstate War.”
[98] Engvall, “OSCE and Military-Confidence Building in Conflicts: Lessons from Georgia and Ukraine,” p. 53.
[99] Снігир, «ОБСЄ в Україні: роль Росії, СММ та питання миротворчого контингенту».
[100] Sonya Brandner, “Making a credible case for alegal personality for the OSCE,” OSCE Magazine, March-August 2009, pp. 18-22; Anne Peters and Mateja Steinbrueck-Platise, “Transformation of the OSCE Legal Status,” Max Planck Institute for Comparative Public Law & International Law Research Papers, no. 23, 2018.
[101] “Lessons Learned for the OSCE from it’s Engagement in Ukraine”.
Вам також буде цікаво:
Шпаківні й дятли
Коли Росія програла цю війну?
Дослідження: Стимулювання без противаг. Економічні наслідки реформи НБУ
Башни Кремля. Кто будет делить наследие Путина?
«НОВИЙ ШОВКОВИЙ ШЛЯХ»: ПЕРЕВАГИ БІЗНЕС-ПАРТНЕРСТВА УКРАЇНИ ТА КНР
Що очікує на українців після реформи ринку електроенергії?