Невміння і небажання навчатися – загроза економіці та критичній інфраструктурі

Отже, оприлюднено свіжу осінню порцію соціології від Українського інституту майбутнього. Цього разу до пулу запитань щодо політики, тарифів і цін додали блок освіти і професії. Одна відповідь виявилася цілком очікуваною, інша передбачуваною, але за умови певної дози скепсису. Почну з останньої. У межах моєї інформаційної бульбашки важко знайти людину, яка не продовжує чогось навчатися, незважаючи на вік і статуси. Радше навпаки – свідомий вибір на користь безперервного навчання і саморозвитку тут є ознакою зрілості. Але ця когорта в українському суспільстві складає від 3 до 5 %. Плюс ще 15 – 20 % із категорії тих, які ухвалюють рішення і роблять це на користь майбутнього. Це ті, «кому більше за усіх потрібно»: лідери різноманітних ініціатив від бізнесу до освіти, фаундери стартапів, креативні підприємці,  дієвці культури. Це ті, хто дають старт каскаду інновацій у суспільстві. Але цього замало для того, щоби той конвертувався у стійкий результат і додану вартість. Для України потрібно удвічі більше зусиль, адже наша економіка зростає на 3-4 %. Тобто повільніше, ніж у середньому по світу і розвинутих країн. Для того, щоби збільшити розмір “пирога” суспільних благ, доступного українцям, необхідна зміна структура економіки. Остання конче необхідна  ще з огляду на світові тенденції.

У 2020 року Світовий економічний форум у Давосі запустив програму «Революція перенавчання» (ReskillingRevolution). Причина достатньо банальна: технології Четвертої промислової революції змінюють ринок праці. Тому експертами Фуруму прогнозується, що до 2022 року перелік навичок має оновиться на 42%.

На цьому тлі відповіді українських респондентів виглядають геть не оптимістичними: більше половини наших громадян, а точнше 54%, відповіли, що ніколи не проходили курси з підвищення кваліфікації через відсутність потреби або можливості. Регулярно їх проходить п’ята частина опитаних (19%) і ще майже стільки ж (17%) проходили їх кілька разів. Загалом, хоча б один раз такі курси проходили 44% респондентів. Звісно, тут можна списати частину таких відповідей на формулювання запитання, бо «курсів з підвищеня кваліфікації» у багатьох секторах давно немає. Натомість буденністю стають корпоративне навчання, тренінги, онлайн-курси. Але припускаю, що зонд соціологів натрапив тут на таку ситуацію, де старі формати професійного розвитку ВЖЕ зникли, а нові ЩЕ прижилися. Отже, утворилася порожнина, що для окремих галузей, особливо інфраструктурних, може виявитися катастрофічною.

А тепер повернуся до першої очікуваної для мене відповіді. Більш того, такої, з приводу якої не варто перейматися. Так, менше третини (30%) громадян працюють за фахом, який вони отримали у навчальному закладі. Якщо взяти лише населення, що працює, то пропорція тих, хто зайнятий за своїм першим фахом, складає 40%, а більшість все рівно змінила професію з тієї чи іншої причини. По-перше, зміна професії – це цілком нормальний тренд у сучасних умовах. І сам факт, що люди це роблять, свідчить про адаптивність і таки – здатність навчання (хай навіть і не декларовану). По-друге, про те, що у сфері освіти, передусім вищої – варто ввести диференціацію на університети і професійні школи. Університети не мають бути кузнями кадрів. Їхнє завдання – готувати науковців, публічних інтелектуалів (ці самі для себе створюють робоче місце), або ширше коло тих, хто виходить з alms mater із ключовою навичкою – самостійно мислити, ухвалювати рішення і вміти навчатися. Саме це має їм допомогти успішно будувати персональний бренд, кар’єру, біографію та нові інституції. Залишається для цього лише побувати справжні університети.

Микола Скиба, експерт програми “Освіта” Українського інституту майбутнього