Мультифронтир: нова схема української історії

І. Вступ

Хай там що говорять популісти – історія має значення. Російське вторгнення 24 лютого продемонструвало це у найочевидніший спосіб. Владімір Путін заперечує право України на існування за допомогою саме “історичних” аргументів, отже, прагне позбавити її не лише теперішнього та майбутнього, але й минулого. Після цієї війни українці або залишаться незалежним народом з власною історією, або вкотре перетворяться на “молодших братів” росіян і тло/ресурс для історії Росії. Перемога Кремлю вже не світить, однак окупанти все одно палять українські підручники та міняють шкільні програми на захоплених територіях.

Сьогоднішня “історична війна” Росії з Україною – реальність, яка дана нам не лише в книгах та кіно, але і в кулях та ракетах. Перемога над свідомістю часто скасовує необхідність взагалі розчохляти зброю, як це ми подекуди бачили в Криму в 2014 році. А неявка на таку ментальну війну автоматично означає поразку.

Отже, уважне вивчення і, особливо, усвідомлення власного тривалого минулого – запорука виживання України. Бо хто не хоче добровільно займатися своєю історією, буде присилуваний вивчати чужу. А в найгіршому випадку – просто стане її об’єктом.

ІІ. Ґранднаратив

Вершиною усвідомлення своєї історії є “ґранднаратив” – схема пояснення теперішнього через минуле. Ґранднаратив виконує роль провідної нитки, яка “зшиває” розрізнені фрагменти від найдавніших часів до сьогодення в єдину картину. В цій узагальнюючій спроможності й полягає його велике позитивне значення.

Однак нема де правди діти, використовують ґранднаратив іще з однією метою – легітимізація чинного політичного порядку. При цьому йдеться не про банальне фальшування фактів з минулого, а радше про маніпуляції із зумисним відкиданням одних і трактуванням у потрібному ключі інших. Протилежні за змістом наративи спрямовують та виправдовують амбіції тих спільнот, які їх використовують. Тож “війна наративів” – більше, ніж просто метафора. І історія російсько-українських стосунків за останні 200 років це оприявнює.

Схему російської історії – із привласненням минулого Русі – почали закладати ще у XV столітті в ході війн Москви з Литвою. У 30-х роках ХІХ століття вона набула довершеної форми – включно із “триєдністю” російського народу, складеного з великоросів, малоросів та білорусів. Стрижень цієї концепції, як ми бачимо на прикладі Путіна, уцілів до сього дня.

Виклик їй кинув 1904 року Михайло Грушевський у статті “Звичайна схема «русскої» історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства”. В ній він доводив, що як немає жодної “всеросійської” спільноти, то не може бути й спільної історії росіян з українцями, а наступниками київських князів були галицькі, а не владімірські. Схема Грушевського заклала ґранднаратив, який визначив розвиток української історіографії на початку століття на Батьківщині, потім на еміграції, а з 1991 року – знову в Україні.

Радянський ґранднаратив в цілому відтворював імперський, але замість народів концентрувався на “правильних” верствах – бідних та пригноблених. Він зник, хоч у дечому його впливи відчуваються й нині.

Однак говорити про “тріумфальну ходу” схеми Грушевського у наші дні не доводиться. Внаслідок часу й умов своєї появи вона була значно більш етноцентричною, ніж це прийнятно у ХХІ столітті. Існування сучасної України з одного боку підтверджує правильність основної тези академіка про окремішність українців, але з іншого (з огляду на кордони та склад населення) – вимагає розширення його концепції. Тож йдеться не про заперечення збудованого на схемі Грушевського ґранднаративу, а про творення нового, ширшого. Тому що – і це критично важливо – в нормальній країні ґранднаратив не зобов’язаний бути один.

Спроби творення “нового укладу” історії України неодноразово здійснювали і в нульові, і, особливо, в десяті роки. За пару літ до Революції Гідності академічна спільнота остаточно погодилася з тим, що по-старому викладати історію вже не можна, але запропонувати, як робити це по-новому, не встигла, застрягши на роздоріжжі. Після російської агресії 2014 року багато речей стали не на часі, і нова схема української історії – серед них.

Однак далі відкладати цю справу у довгий ящик вже неможливо. І українцям, і, особливо, мешканцям Заходу вкрай важливо не просто знати, що Україна – не Росія, але й розуміти – чому. І наша команда, імена учасників якої ви знайдете наприкінці тексту, готова запропонувати таке пояснення, а заразом – і нову схему української історії.

З одного боку, традиційні історіографії ХІХ століття сильно слабували на європоцентризм. В результаті еталоном для дослідження будь-яких процесів виступали Англія та Франція, а інші спільноти ранжувалися за їхньою подобою до взірця. Але кейс Західної Європи – це виняток, а не правило, і для тлумачення історії України він точно не годиться.

З іншого – наше ставлення до минулого має виключати ідеологічну зарозумілість та скороспілість в дусі “кінця історії”, які ґрунтуються (у кращому випадку) лише на парі десятків років досвіду. Постмодерністські підходи рубежу 80–90-х років виявили свою неадекватність із поверненням аргументів “заліза і крові” до світового порядку денного. Сьогоднішні події дозволяють по-новому подивитись і на довготривалі тренди, і на очевидні константи історичного розвитку нашої держави.

Саме тому ми ризикнули розглянути українське минуле за допомогою нового осмислення старого поняття, вповні підходящого для нашої ситуації (але у відмінний від попередників спосіб), – поняття фронтиру. А точніше – Мультифронтиру.

ІІІ. Концепт Мультифронтиру

У нашому трактуванні фронтир – це зона більш-менш сталої взаємодії на стику кількох принципово відмінних соціальних структур, внаслідок якої трансформуються старі або виникають нові структури. У відповідності до різноманіття вихідних елементів ми виділяємо п’ять типів фронтирів: політичний, правовий, економічний, етнічний та ментальний (релігійно-ідеологічно-ціннісний).

[Характеристика кожного типу фронтиру, умови виникнення і спосіб розширення, еволюція та занепад, а також історичні приклади займають забагато місця як на інтернет-публікацію, а тому будуть згодом оприлюднені окремо]

Важливо, що фронтири виникають саме між суспільствами (чи групами суспільств), а не створеними ними політіями. Під політією ми розуміємо будь-яку соціально-політичну організацію, здатну до тривалого існування та самозахисту, як-от: плем’я, вождівство, держава та різноманітні інші форми.

Структура суспільства, на межі якого розташований фронтир, виглядає наступним чином: гартленд – гінтерланд – ближній фронтир (тут ми використовуємо термінологію класичної геополітики, яка, попри всю критику останніх ста років, засвідчила свою дієвість).

Гартленд (“осердя”) – центральна частина політії з повноцінно функціонуючими інститутами та усталеними загальноприйнятними правилами для населення.

Гінтерланд (“внутрішня земля”, запілля) – периферійна частина політії, проміжна між центром та фронтиром, на яку формально поширюються правила гартленду, але життя якої фактично зазнало фронтиризації. Фронтир для довшого існування вимагає наявності “свого” запілля, звідки можна було б черпати ресурси – передовсім демографічні, але також й економічні. Фронтир без гінтерланду приречений, тож за домінування над останнім можлива боротьба між фронтирними громадами та центральними інститутами з гартленду.

Ближній фронтир (пограниччя, порубіжжя чи навіть “україна” середньовічних літописів і ранньомодерних документів) – та частина зони фронтиру, на яку формально претендує політія.

Як приклад, до Хмельниччини більша частина Руського воєводства належала до гартленду Речі Посполитої, Запоріжжя було ближнім фронтиром, а решта українських земель – гінтерландом, за вплив на який велося змагання (“знай, ляше, що по Случ – те наше!”).

Фронтири на певній території рідко існують поодинці. Найчастіше вони накладаються один на інший, формуючи своєрідні комплекси з двох-трьох елементів, наприклад “республіка – землеробство – християнство” чи “скотарство – язичництво” (необов’язково саме в такому складі). В цих випадках доречно говорити про Великий фронтир (“Великий кордон”), який, втім, не можна ототожнювати із “цивілізаційним розломом” за Семюелом Гантінґтоном – зоною безнадійно безвихідного протистояння.

Ну, а якщо через певний регіон одночасно проходять кілька різних Великих фронтирів, які виникли на стику не двох, а трьох чи більше спільнот, то такий стан можна окреслити терміном мультифронтирність, а саму зону контакту – Мультифронтиром. Якщо між двома структурами може пролягати лише один Великий фронтир, то між трьома – уже три. В таких регіонах взаємовпливи стають непередбачуваними (у “задачі трьох тіл” немає загального розв’язання), що означає появу там унікальних феноменів. Мультифронтири в світовій історії можна перерахувати буквально на пальцях – і то не на кожному континенті (з найближчих до нас – Балкани та середньовічна Сицилія). І Україна у цьому списку буде на чільному місці, бо в Євразії й так погранич більше, ніж центрів, а на півдні Східної Європи – й поготів.

IV. Нова схема української історії

Ми беремося стверджувати, що схемою історії України, яка дозволяє впорядкувати множину фактів її минулого у логічну послідовність, є саме мультифронтирність. А існування Мультифронтиру на території сучасної України упродовж тривалого часу якнайкраще може пояснити певні особливості нашої держави – в ньому коріняться вади і чесноти, поразки і здобутки українського суспільства.

Першим Великим фронтиром на цих теренах була зона взаємодії ранніх кроманьйонців із неандертальцями у пізньому палеоліті. В Криму розташовані печери, які поперемінно (хоч і не одночасно) займали представники обох людських видів. Населення Землі поза межами Африки несе в собі до 4% неандертальських генів – ця взаємодія була тісною та тривалою. У фінальному палеоліті й мезоліті в Україні вперше фіксують конфлікти за ресурси на стику історичних зон “Лісу” і “Степу” в районі міста Дніпро.

Неоліт приносить фронтир поміж південними суспільствами, які зазнали часткової неолітизації, та північними – класичними збирачами та мисливцями. На пізньому етапі спостерігаємо поділ на “повноцінні” неолітичні громади з Заходу, та “не вповні” неолітичні місцеві.

Нарешті, в енеоліті виникає Мультифронтир. На південному заході квітне землеробська культура Трипілля, на півночі залишаються “не вповні” неолітичні громади, а з південного сходу прибувають перші пастухи.

В добу бронзи “кордони” політій починають суттєво відрізнятися від меж географічних зон, тож окремі ділянки фронтирів починають проходити всередині цих структур. Наприклад, Зрубна культура XVIII – XII ст. до н.е. охоплювала не лише “Степ”, але й “Лісостеп”.

Рання залізна доба посилила попередні тенденції та започаткувала нові. З одного боку, інтенсифікується степовий Великий фронтир, відколи пастухів на ньому змінює перший справжній “народ-вершник” – кіммерійці. А не пізніше 650 р. до н.е. на узбережжі Чорного та Азовського морів починається еллінська колонізація, яка знаменує відкриття Великого фронтиру між “Степом” та “Морем” (тобто культурами середземноморського кола).

Власна мультифронтирність складається в Криму, який представляв собою Євразію в мініатюрі. Там у цей час на основі автохтонів та прибульців з Кавказу виникає унікальна культура горців – таврів. Невдовзі потому вони вступають у “фронтирні стосунки” зі скіфами та еллінами. Мешканці Херсонесу суворо берегли чистоту шлюбів, натомість запозичили у таврів їхню головну богиню – Діву, приписавши їй атрибути своєї Артеміди. З її культом пов’язаний виразно фронтирний сюжет античної міфології – “Іфігенія в Тавриді”. Під впливом еллінів (і за допомогою їхніх архітекторів) пізні скіфи утворюють у ІІІ ст. до н.е. осіле вождівство Кримську Скіфію. Інша еллінська держава – Боспор – навпаки, через скіфів та племена Кубані політично і демографічно варваризувалася, а на її чолі стала династія, найвірогідніше, фракійського походження. Однак важливо розуміти, що влаштована ця перша євразійська імперія була геть інакше, ніж пізніші “класичні” елліністичні монархії. Нарешті пізні скіфи так асимілюють таврів у передгір’ях, що античні автори дають їм спільну назву тавроскіфів. Так працює Мультифронтир.

Ця модель виявилася надзвичайно стійкою. Упродовж тисячоліть у “Степу” кочівники заступали кочівників від кіммерійців (ІХ ст. до н.е.) аж до ногайців (ХVІІІ ст. н.е.), на “Морі” еллінів змінили візантійці (VI ст.), Кримські гори населили готи й алани (ІІІ – ІV ст.), а в “Лісі” весь цей час прадавнє місцеве населення творило осілі культури. Межі фронтирів, натомість, постійно рухалися.

Поява Русі ускладнила і без того непросту структуру Мультифронтиру (“Русь” – це назва вождівства, а потім державності, а також географічного простору, який вони обіймали. В широкому сенсі – вся територія, підконтрольна київським князям, у вузькому – землі Середнього Подніпров’я. Натомість “русь” – ім’я етносоціальної спільноти, яка склалася на східноєвропейському фронтирі (на основі скандинавських вихідців) і шляхом завоювань утворила Русь. Втім, уже з межі Х–ХІ ст. підвладні київському князю “люди роуські” протиставляються “заморським” варягам).

З певним спрощенням можна сказати, що сама Русь була “дитям Мультифронтиру” – контактної зони русі, візантійців та хозарів. Пізніше запровадження християнства консолідувало одні східноєвропейські спільноти, але поглибило розколи між іншими. Перетворення Русі на повноцінну (хоч і ранню) державність означало виникнення фронтиру між візантійськими та європейськими політичними впливами. А в пізню добу “конфедерації” руських князівств та половецьких орд настільки переплелися, що й годі було провести чітку межу між цими спільнотами. І шлюби укладалися, і альянси утворювалися з огляду на поточну ситуацію безвідносно до “лісового” чи “степового” походження. Аналогічно церковний розкол 1054 року не став на заваді інтенсивним родинним зв’язкам Рюриковичів із європейськими династіями.

Монгольський час не так розколов Русь, як закріпив уже наявні розлами. Західні й північні князівства рухалися у бік зближення з латинською Європою (підвищення ролі боярства, почате ще до монголів, коронація Данила), східні інтегрувалися у євразійський авторитарний простір Каракорума та Сараю. Навіть православ’я у регіоні згодом зазнало такої диференціації (два, а то й три київські митрополити одночасно у різних політіях). Тож після цього слід говорити не про єдину зону “Лісу”, а радше про західний (литовський/європейський) та східний (московський/євразійській) “Ліси”, в яких виникли протилежні за своїм устроєм держави.

У Ранній Новий час український Мультифронтир виглядав так: один Великий фронтир пролягав між Європою та Південним Сходом (“Лісом” та “Степом”, християнством та ісламом тощо), другий – між Європою та Північним Сходом (західним “Лісом” та східним “Лісом”, західним та східним християнством, силою права та правом сили тощо), третій – між “Лісом” зі “Степом” та “Морем” в Північному Причорномор’ї, де православних візантійців змінили католики венеціанці з генуезцями (ХІІІ ст.), а тих – мусульмани турки-османи (1475 р.), а кримські татари здійснювали власний транзит від степового світу до середземноморського (“від юрт до палацу-саду”). Крім того, свій фронтир простягнувся між московськими землями та Великим Степом. І глибина взаємопроникнення на ньому була такою, що саму появу Росії євразійці ХХ століття трактували як “заміну ординського хана московським царем з перенесенням ханської ставки до Москви”.

Не дивно, що в самому серці Мультифронтиру виникла найпотужніша фронтирна спільнота Західної Євразії – українське козацтво (дещо “східного” вигляду, але із “західними” цінностями). І саме від позиції українського “народу-війська” залежали геополітичні комбінації у Східній Європі упродовж трьох століть. До тих пір, поки козацтво віддано билося за Річ Посполиту, та була найсильнішою державою регіону, раз-у-раз завдаючи поразок шведам, росіянам та туркам. Однак перехід частини козаків на бік царів призвів до піднесення Москви і перетворення Росії на європейського гегемона.

Кінець XVIII і чи не все ХІХ століття були часом активного “закриття” фронтирів централізованими бюрократизованими імперіями, передовсім Російською. Першими впали політичні та правові фронтири: знищення козацтва та поневолення Криму, розділи Речі Посполитої та витіснення османів за Прут, закріпачення селян, скасування місцевих прав (Литовські статути, Магдебурзького права) і запровадження загальноросійського. За допомогою російських поміщиків та іноземних колоністів був майже освоєний з економічної точки зору степ – уніфікований для товарного зерновиробництва. Нарешті, почалася активна русифікація культури та наступ російської версії православ’я.

Однак з іншого боку, на цей же час припадають і польські повстання, і “похід в Таврію за волею”; починається індустріалізація, яка перетворює Донбас на осередок нового економічного фронтиру; зберігається “межа осілості” для євреїв, і починається розквіт штетлів, нарешті, в інтелектуально-духовній борні російських чиновників із польською аристократією отримує свій шанс українська інтелігенція. Ну, і збереження останнього в регіоні російсько-австрійського (євразійсько-європейського) Великого фронтиру, який проходив між Галичиною та Наддніпрянщиною, дозволило, зокрема, врятувати греко-католицьку (фронтирну) церкву. В Першу світову війну Росія спробувала “закрити” залишки фронтирів (окупація та спроба русифікації Галичини та Буковини), але безуспішно.

Українська революція, міжвоєнний час та, почасти, Друга світова стали добою відродження Мультифронтиру в різних конфігураціях – примхливе мереживо фронтів, кордонів, соціально-економічних устроїв та релігійних ареалів перебувало в постійному русі з 1917 до 1945–1951 року. А от Голокост, масові радянські депортації та перемога комуністів над нацистами, а потім над українськими повстанцями мали одним з наслідків зникнення будь-яких Великих фронтирів взагалі. Залишився хіба лише російсько-український етнічний, який внаслідок русифікації розширився до максимуму. Між 1945–1954 та 1991 роками Україна вперше за свою історію не була прифронтирною територією, а перетворилася на радянський гінтерланд. Великий фронтир же змістився на захід – до східноєвропейських “народних республік”.

1991 рік приніс завершення радянської уніфікації, але й не відродив Мультифронтир у повноті. До 2014 року Україна була єдиною з політичної, правової та економічної точки зору, а етнічний російсько-український фронтир в Криму, на Донбасі та мегаполісах Півдня і Сходу почав стискатися та й взагалі б швидко зник, якби не діяльність окремих політичних сил. Дещо складнішою була ситуація на півострові після повернення кримських татар з депортації, але і вона мала шанс на скоре розв’язання.

Головним східноєвропейським фронтиром залишався ментальний, який проходив і крізь Україну (із відділенням держави від церкви на початку ХХ століття його релігійна складова втратила практичне значення, зате набула важливості ціннісна). Однак як видно з результатів виборів, він повільно, але неухильно переміщувався із заходу на схід – все більше людей голосували за європейське майбутнє, а не радянське минуле. Із плином часу наша держава мала мирно подолати всі негативні наслідки фронтиризації, зберігши всі позитивні.

Російська агресія 2014 та, особливо, 2022 року перезапустила цей процес, вкотре довівши, що Україна – це фронтир. Точніше – Мультифронтир.

V. Короткі висновки

Визначальною особливістю української минувшини є унікальна концентрація на відносно невеликій території різноманітних історичних зон: “Лісу”, “Степу”, “Моря” й двох гірських регіонів, – а також перехідних смуг між ними на кшталт “Лісостепу”. У кожній з них розвивалися притаманні лише їм форми політично-правових, соціально-економічних та культурно-релігійних структур. На стиках, а іноді під воєнним тиском і всередині цих зон виникали фронтири та Великі фронтири. Сукупність кількох Великих фронтирів на одній території є Мультифронтиром – нормальним станом історії України щонайменше з енеоліту і до сьогодні.

Мультифронтир – це виклик, який поставав перед усіма народами і державами на території сучасної України, і всі вони мали дати на нього відповідь. Комусь це вдавалося краще, комусь – гірше. Різноманіття цих відповідей, а також їхні взаємовпливи (так, без Кримського юрту не було б і Війська Запорізького у знайомому вигляді) обумовили багатовимірність історії України, яку неможливо пояснити жодною лінійною схемою. Ну, а українці, як це сьогодні очевидно, не просто дали найкращу відповідь, але й стали головними “спадкоємцями” усіх інших вдалих відповідей.

Дослідження феномену Мультифронтиру не лише дозволить глибше зрозуміти українське минуле, але й допоможе краще упоратися із проблемами сьогодення – зокрема, подолати постколоніальні комплекси народу-жертви, без(анти)державного народу тощо (негативний спадок фронтирності). З іншого боку, легше будуть зрозумілі феномени української волелюбності та інклюзивності культури України (позитивний спадок фронтирності). І додаткове пояснення отримає російсько-українське протистояння – як боротьби фронтирного суспільства проти імперських уніфікаторів, а також явище української діаспори, що складалася переважно на фронтирах.

Дещо згодом на суд громадськості буде представлена повна версія концепції Мультифронтиру, а в досяжній перспективі – ще й монографія з новим викладом історії України.

Автори: