Албанія у вогні: про що свідчать протести на Балканах

  У суботу 12 травня у столиці Албанії Тирані відбулися найбільші найжорстокіші антиурядові виступи за останні 3 місяці. Тисячі прихильників опозиційних партій прийшли до будівлі парламенту, де намагалися пройти поліцейський кордон. Відбулися сутички, у результаті яких 15 правоохоронців постраждали, десятки людей травмовані та понад півсотні затримані. Демонстранти закидали офіс прем’єр-міністра «коктейлями Молотова».

  Сторони протистояння звинуватили у тому, що сталося, один одного. Лідери опозиції закликали до стриманості, однак основний тягар вини поклали на правоохоронців та чинну владу. У свою чергу, прем`єр-міністр Албанії Еді Рама, проти якого були спрямовані протести, назвав політику опозиціонерів «сліпою», а міністр внутрішніх справ країни Сандер Леші взагалі заявив, що дії опозиційних сил «нищать Албанію».

 Політична криза у країні, результатом якої і стали масові антиурядові протести, спалахнула в цій балканській країні ще наприкінці 2017 року. Основа протестів, які охопили країну, є виключно соціально-економічною. Вони спрямовані переважно проти конкретної людини – прем`єр-міністра Албанії, лідера Соціалістичної партії Еді Рами. Невдоволення частини населення діяльністю його уряду викликали чимало подій: корупційні скандали, зв`язки високопосадовців з мафією, скандальні проекти забудови столиці та корупційні схеми під час реконструкції автобанів.

  Масове невдоволення населення швидко осідлали лідери основних опозиційних партій, конвертувавши протестний потенціал на вулицях у додаткові політичні бали. Ще минулого року опозиція 6 місяців бойкотувала засідання парламенту, а після студентських демонстрацій початку 2019 року закликала припинити участь у роботі державних структур. У лютому близько 60 депутатів парламенту від опозиційних сил склали мандати на знак протесту проти дій влади. Хоча значну частину з цих вакантних місць все ж таки зайняли інші члени з партійного списку, цей маневр дійсно збільшив рейтинги опозиційних політичних сил. Сьогодні до складу опозиційної коаліції, яка стала на чолі протестних акцій, входять Демократична партія Люльзана Баши, Соціалістичний рух за інтеграцію, Партія за справедливість, інтеграцію і єдність та Республіканська партія. Після шести гучних антиурядових акцій, включаючи кілька спроб штурму албанського парламенту, лідери опозиції відчувають, що можуть перемогти уряд через тиск вулиці, а тому все більше схиляють населення до організації нових демонстрацій та більш рішучих дій проти поліції.

  Зі свого боку, албанська влада вважає, що не може піти у відставку на тлі протестів меншості (відносно населення країни), тим більше, які організовані опозиціонерами, звинувачення яких у корупції прем`єр Еді Рама відкидає. На тлі масових демонстрацій у столиці, представники уряду обрали тактику не звертання уваги, яка, хоча й не є найкращою у такій ситуації, все ж зберегла їм деякі позиції у рейтингах. Завдяки нечіткості та надмірній узагальненості вимог протестувальників, албанський уряд виглядає набагато зрозумілішим і серйозним, продовжуючи займатися своєю справою: відкривати нові школи, ремонтувати дороги, анонсувати проекти реконструкції та всіляко експлуатувати питання економічного відродження Албанії за рахунок зближення з ЄС. Власне, сам Євросоюз, хоча й закликає до діалогу та спокою, фактично підтримує чинну владу, яка у червні має розпочати з Брюсселем офіційні переговори про вступ Албанії до Союзу.

   Масштабні протести у Тирані та сутички з поліцією, звісно, відображаються на політичній стабільності країни. Їхня ескалація саме зараз пов`язана з наближенням місцевих виборів, які мають пройти в Албанії 30 червня. Опозиція вирішила використати свій останній і найбільш потужний аргумент – бойкот. У березні лідери опозиційних Демократичної партії та Соціалістичного руху за інтеграцію повідомили, що бойкотуватимуть місцеві вибори, таким чином підриваючи легітимність їхніх результатів. Хоча влада відмахнулася від таких заяв їхніх опонентів, в офісі прем`єра серйозно занепокоєні цим, адже бойкот опозицією виборів означатиме затягування політичної кризи та нестабільність, яка не сприятиме ані відновленню притоку іноземних інвестицій, ані переговорам про вступ Албанії до ЄС.

  Події в Албанії відображають загальні соціально-економічні проблеми, які охопили і решту країн Балканського півострова. Аналогічні масові антиурядові демонстрації відбулися у Сербії, Косово та Чорногорії. В основі усіх протестів лежать ті самі фактори:

• Загострення регіональної конкуренції на тлі глобальних торгово-економічних проблем;
• Скорочення ресурсної бази у країнах, на якій паразитують старі пост-югославські еліти;
• Втомленість населення від багаторічного правління одних і тих же фінансово-олігархічних кланів;
• Численні корупційні скандали та зміна політичних вподобань населення;
• Зниження ефективності державних інститутів і, як наслідок, делегітимізація владних еліт, деактуалізація політичної системи та загострення боротьби між групами впливу;
• Посилення протистояння між глобальними гравцями: США, Росією, Китаєм і ЄС.

Різниця між процесами, які спостерігаються у балканських країнах, полягає у характері протистояння, його інтенсивності, запасу міцності чинних політичних еліт і вимогах демонстрантів. Однак, попри це, події у Албанії свідчать про глибинні зміни на рівні відносин влади та суспільства, трансформація яких проходить через кризовий період. У владних еліт нині є кілька варіантів подолання кризи:

1. Самоконсервація. Політичні еліти Албанії та інших держав регіону можуть піти на придушення протестів, цементування своїх позицій у системі та консолідацію свого ядра електорату, не дивлячись на те, скільки воно складає відсотків. Самоконсервація – одна з найлегших і очевидних рефлексій будь-якої влади, яка багато років керує країною, на суспільно-економічні виклики. Як правило, такий підхід дає лише тактичні вигоди, дозволяючи елітам втриматися, у той же час як проблеми, які лежать в основі конфлікту з суспільством, не вирішуються.

2. Тактичний відступ. Політична верхівка Албанії може піти у відставку, і дати дорогу своїм опонентам, тим самим демонструючи нібито «конструктив» і «компроміс». Однак у подальшому вони можуть стати на позиції спротиву, і вже з опозиційних платформ постійно атакувати нову владу, вставляючи їй палки в колеса і делегітимізуючи їхню діяльність, паразитуючи на цьому задля повернення у «велику політику».

3. Домовленості та компроміси. Фінансово-олігархічні групи можуть спробувати піти на домовленості з опозицією і частиною лідерів протестувальників, зробивши їх частиною загальнонаціонального консенсусу, на якому спирається суспільний договір.

4. Капітуляція та революція зверху. Політичне керівництво може (добровільно або ні) піти у відставку та погодитися про керовані трансформації, які мають відбутися у системі. Це найбільш конструктивний вихід з кризи, оскільки залучає до процесу перетворень в країні усі прошарки суспільства. Однак він несе загрози для старого політичного класу та їхнього соціального середовища. Частіше за все, по завершенню керованих реформ, старі еліти просто зникають з політичної арени, або розпадаються, трансформуючись у інші фінансово-політичні структури.

Ілія Куса, експерт з питань міжнародної політики та Близького Сходу Українського інституту майбутнього