Україна 2022. Як не втратити свій шанс стати сильною державою

Завантажити доповідь у PDF

24 лютого 2022 року – це не лише новий масштабніший етап українсько-російської війни, що триває століттями, а і початок європейського цивілізаційного зламу.

Масові вбивства, нелюдські безчинства, мародерства, зруйновані міста, села, історичні пам’ятки та національні символи, скалічені долі тисяч людей російськими окупантами – це трагедія кожного українця. Проте ця війна залишить відбиток не лише у нашій колективній національній пам’яті, а і вплине на розвиток усього цивілізованого світу. І лише від нас залежить, яким буде цей новий світ і яке наше місце в ньому.

Ця війна лежить у багатьох площинах та часових вимірах, проте досі не має загальновизнаного значення. Це не війна за економічне зростання переможця, не війна через внутрішні розбіжності чи будь-які інші внутрішні проблеми, не війна Путіна і Зеленського – це війна свободи проти рабства, безпеки проти постійної загрози, розвитку проти занепаду, минулого проти майбутнього. Переможець значно вплине на світовий порядок, задасть характер та цінності нового світу. Так історично склалося, що зіткнення двох кардинально протилежних ціннісних вимірів у 21 сторіччі відбувається саме на кордоні між Україною та Росією, між країною великого потенціалу та забальзамованого минулого. Війна між ними – це війна за нову архітектуру Європи і світу.

Україна зробила свій цивілізаційний вибір на користь демократії, пройшовши нелегкий шлях, як це свого часу зробили усі європейські країни. Незалежна Україна ніколи не брала участь у збройних конфліктах на інших територіях у якості агресора, а лише захищала себе. Сьогодні вона захищає усю Європу, будучи єдиною країною у світі, яка добровільно відмовилась від ядерної зброї. Країна, що відмовилась від головної гарантії своєї безпеки, має сусіда, який живе реаліями 20 сторіччя та вважає за норму погрожувати, порушувати, анексувати, нищити, вбивати. Як би жорстоко це не звучало, проте увесь цивілізаційний світ не відчуває цього на собі, лише тому що існує наша країна та наші люди, з чітким відчуттям колективної власності, історичної справедливості та віри у правильність обраного шляху розвитку. Сьогодні українці віддають життя не тільки заради захисту території, а фізично захищають те, що духовно сповідує увесь цивілізований світ.

Історія циклічна, і світ приречений зіштовхуватися не лише із масштабними загрозами природного характеру, а і загрозами, які будуть нести країни, що свідомо обирають шлях деградації та знищення, ідеології, в яких немає місця гуманності та свободі. Саме тому питання захисту та відновлення України – це не лише питання можливого стратегічного інтересу окремих держав, а і вибір кожної окремої країни зробити вагомий внесок у розвиток нової архітектури безпеки світу, де немає місця тому жаху, який чинить наразі Росія.

Свого часу «План Маршалла» був також про вагомий історичний вклад у нову архітектуру світу, яка визначила шлях його розвитку на 80 років. Наразі відбувається новий епохальний злам, де відверте зло зняло маски та проявило себе наповну. Хто стане на бік добра? Ще не усі країни зайняли чітку позицію у цій війні.

Звісно, не зважаючи на нашу героїчну боротьбу, перед Україною також все ще стоїть незліченна кількість викликів, які потрібно подолати. Ми маємо змінити систему управління держави, що не вдалось зробити у 1991, 2004 та 2014 роках. Ми маємо створити потужну економіку, адже спроби відбудови економіки 20 сторіччя, на яких ми паразитували протягом останніх 30 років, провалилися. Ми маємо стати повноцінним стратегічним гравцем на геополітичній арені, тому що за роки незалежності ми так і не стали суб’єктом міжнародних відносин.

Так, ми зробили важливий ціннісний вибір, але не створили механізми, які дають рухатись державі вперед. Зараз перед нами відкрите велике вікно можливостей. Наразі шлях лише один: зробити рішучий стрибок у економіку 21 сторіччя, створити чітку стратегію зовнішньої політики і зрештою – перемогти «смерть» та «темряву».

Резюме доповіді

Сценарії закінчення війни

Нинішня воєнна ситуація має чотири великих сценарії закінчення (призупинення) війни.

Після «великої битви» на Донбасі, яка не виявила переможця, сторони переходять до позиційної війни. Водночас Україна, де-факто, залишається в межах своїх кордонів. В цьому варіанті ні про яке заморожування конфлікту мова не йде. Тривалість активної фази 3-6 місяців.
Після «великої битви» на Донбасі РФ закріплюється на певних заново завойованих територіях укладається певна угода, і війна переходить в позиційну чи навіть заморожену фазу (тривалість 2-6 місяців).
Після «великої битви» на Донбасі РФ намагається захопити територію України по Дніпру і створити сухопутний коридор до Молдови (тривалість 6-18 місяців).
Після «великої битви» на Донбасі РФ намагається захопити територію всієї України і встановити свій маріонетковий уряд (тривалість кілька років).

Зараз росіяни не мають чіткого плану, що робити з окупованими територіями: створення квазіреспублік, створення квазіреспублік з подальшим приєднанням до РФ чи об‘єднання цих квазіреспублік в певну конфедерацію.

Водночас активна фаза війни в Україні створила передумови для перезавантаження не лише влади, а й глибших процесів — трансформації суспільних відносин. Війна стала шоком для суспільства, але зокрема послугувала мобілізаційним фактором.

Реакція на виклики окремих осіб та груп дозволяє:

– провести «зачистку» політичних еліт, позбавившись тих осіб, хто не виправдав очікувань або просто виявив боягузтво, нездатність діяти ефективно. Такі заходи будуть підтримані суспільством після завершення активної фази війни.

– дії Президента Зеленського дали результат у вигляді зростання підтримки у суспільстві. Цей процес зберігатиметься як мінімум перші повоєнні місяці. Проте не більше року. Тобто на прийняття базових рішень є час до 12 місяців.

– економіка, побудована на базі «договоряка» кількох олігархічних груп фактично знищена. Її відновлення у старому форматі (навіть зразка 2021 року) надто ресурсозатратне. Це дозволяє перезавантажити відносини влади та великого бізнесу, запропонувавши нову систему взаємодії. Тобто провести деолігархізацію.

– повернення до повної демократії в перші повоєнні місяці неможливе без перехідного періоду. Більше того, такі кроки призведуть до часткового колапсу системи державної влади та економіки. Таким чином, країна (заради виживання) змушена буде виходити на перехідний період.

Аналогічні виклики стояли перед Де Голлем у 1946-1959 роках (закінчилися оформленням V республіки), Лі Куан Ю – в часи першого етапу модернізації у 1965-1975 роках, Пак Чон Хі при перезавантаженні політичної системи Південної Кореї (1963-1979 роки).

Відповідно доцільно скористуватися частиною механізмів, що були використані в згаданих вище випадках. Ключовими є:

визначення пріоритетів на тлі нестачі ресурсів;
мобілізація суспільства та концентрація на питаннях керованості процесами;
вирішення питання кадрів та перезавантаження системи рекрутингу громадян у владу.

Тож на певний час логічно залишити систему концентрації владних повноважень для ефективної реакції на зовнішні та внутрішні виклики. Це можливо зробити через перехід країни з режиму воєнного стану до режиму надзвичайного стану. Правові основи та логіка рішення в цьому є – масштаб завдань повоєнного відновлення.

Проте задля запобігання створення «авторитарного режиму» варто одразу визначити, що надзвичайний стан має закінчитися ДО календарної дати наступних виборів до ВР — до осені 2023 року.

До того ж, суспільству варто донести вичерпний перелік обмежень, що стосуються політичних прав. А саме:

Часткова відмова від режиму «загальнонаціонального інформаційного марафону». Проте із захованням обмежень для ЗМІ: обмеження власників в можливостях впливу на інформаційні ресурси, можливість введення зовнішнього керування на час НС.
Обмеження в діяльності політичних партій, а саме заборона на проведення роботи зі створення нових партій, заховання режиму призупинення діяльності ПП, що несуть загрозу національним інтересам, обмеження в проведенні масових політичних заходів.
Можливість введення зовнішнього керування ОТГ у разі, коли місцева влада не спроможна реалізувати державну програму відновлення (з наявними ресурсами на реалізацію).

Ключове рішення на даному етапі — у Раді необхідно ухвалити поправку до Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» щодо режиму його продовження, більш ніж на 30 днів. А також внести обмеження що стосуються ЗМІ та політичних партій за ст. 18 (НС при загрозі громадському порядку) до ст. 16 та 17.

Загалом, режим НС має працювати за принципом: максимальна концентрація повноважень на загальнодержавному рівні, жорстке управління в сферах визначених пріоритетних напрямів і одночасно з тим – максимальна свобода на місцевому рівні на свобода бізнесу.

Ключові особливості режиму НС:

Визначення пріоритетів спрямування ресурсів. Серед таких варто визначити:

◦ а) Трансформація системи аналізу державних ресурсів: ключова зміна системи управління

Створення на основі Рахункової палати (точніше її масштабування) структури, що має повну та вичерпну інформацію про реальний стан справ: ресурсна база, людський потенціал, ефективність управлінських рішень, оперативний аналіз та статистика.

◦ б) Посилення силового блоку. Це відновлення підприємств ВПК, забезпечення силових структур, реформування системи управління, з огляду на досвід активних бойових дій.

◦ в) Відновлення критичної інфраструктури (дороги, електропостачання, газ, вода).

◦ г) Забезпечення продовольчої та паливної безпеки. З одного боку, імпорт критично важливих товарів, з іншого – запровадження спеціального режиму для бізнесів, готових створити виробництва на території України. Гарантії пільг щонайменше на 10 років.

◦ д) Відновлення та будівництво житла, промислових об’єктів (людям треба давати роботу, економіку треба відновлювати).

◦ е) Стимулювання та підтримка експорту.

Збереження обмежень у політичній сфері. У тому числі, режим призупинення та ліквідації партій та рухів, що несуть небезпеку інтересам України.
Збереження контролю над інформаційним полем. Частково можливе послаблення сьогодення «єдиного марафону». Проте контроль за медіа залишається. Власники обмежені у прийнятті управлінських рішень.
Вихід на реальну деолігархізацію. Власникам найбільших ФПГ пропонується нова система співпраці з владою. Держава гарантує:

◦ підтримку експорту;

◦ захист інтересів великого українського бізнесу на зовнішніх майданчиках;

◦ режим підтримки під час створення нових (технологічно насичених) виробництв та залучення технологій до країни;

◦ прийняття закону про лобізм, який стане інструментом впливу (легального!) ФПГ на прийняття політичних рішень.

Натомість держава вимагає:

◦ відхід ФПГ (і великого бізнесу загалом) від спроб створення політичних проєктів та тіньового лобізму (гроші мають піти з Ради);

◦ виведення найбільших ЗМІ з-під впливу ФПГ. Можливий законодавчий поділ, який обмежує власників ЗМІ у політичній активності;

Концентрація зовнішньої допомоги на кількох державних програмах (згаданих у п.1), а також на програмі підтримки регіонів, що постраждали від війни. Зовнішні кошти, що надходять централізовано, контролюють Київ. Водночас місцева влада не обмежується (а навпаки стимулюється) до пошуку та отримання додаткових коштів на свій розвиток;
У разі провалу термінів реалізації держпрограм (профінансованих) у регіонах (або галузях, конкретних підприємствах) передбачається запровадження зовнішнього управління — створення оперативних штабів (є у Законі) чи тимчасового управлінця;
Максимальне стимулювання ділової активності громадян, роботи малого та середнього бізнесу – зменшення податкового навантаження, кількості та обсягу адміністративних процедур.

Контури нової системи після перехідного періоду (12-24 місяці після війни)

Україна – президентська республіка із сильною концентрацією влади в руках Президента. За аналогією з періодом правління Де Голля (1959-1969 роки) у Франції або з часом правління Пак Чон Хі в Південній Кореї.
Рахункова палата як ключовий орган, що має вичерпну інформацію про стан справ у країні, стає ключовим державним органом.
Створений у перехідний період режим «договорів із великим бізнесом» – законодавчо оформлений. Держава підтримує великий бізнес. А той, своєю чергою, дистанціюється від безпосередньої участі у політиці.
Максимальна лібералізація економіки, стимулювання малого та середнього бізнесу. Створення особливих умов приходу технологічних інвесторів.
Зменшення кількості політичних партій (ПП), збільшення порогу кількості членів для створення ПП, норма про ліквідацію ПП за відсутності діяльності або порушення правил фінансування.
Максимальні повноваження (у межах системи президентської республіки) місцевого самоврядування. Адміністративна реформа та впровадження інституту префектів.
Збереження практики реалізації державних програм. У контактах із зовнішніми партнерами підтримка практики жорсткої риторики. Зовнішня допомога (на рівні держав) йде на програми, визначені українською (!) владою як пріоритет. Або йде «за російським кораблем». Виняток – програми регіонального співробітництва, що належать до сфери повноважень місцевого самоврядування.

Зовнішня політика

Серед короткотермінових і негайних завдань, які постануть після війни, будуть наступні:

Домовленості щодо гарантій безпеки і нейтрального статусу.
Судове переслідування Росії і притягнення до відповідальності винних у цій війні.
Пошук і залучення ресурсів для післявоєнної відбудови.
Адаптація санкційної політики.
Налаштування зв’язку із закордонними діаспорами та повернення біженців.

Якщо ми приймаємо за основу ті загальні домовленості, які стали результатом Стамбульських мирних переговорів 29 березня, ми виходимо з того, що Україна відмовляється від вступу до НАТО і приймає ту чи іншу форму нейтралітету під зовнішні гарантії безпеки. Насправді, немає значення, як саме назвати цей статус. Позаблоковість або нейтралітет є цілком прийнятними за умови, якщо будуть відповіді на ключові для нас питання:

Чи передбачатиме цей статус обмеження на розвиток власного ВПК та Збройних сил? Якщо так, він суперечитиме державним інтересам. Україні необхідно першим же кроком запобігти появі будь-яких пунктів у мирних домовленостях з РФ, які б накладали на нас подібні обмеження. Більше того, у якості компенсації за відмову від західної «парасольки безпеки» та як складової політики нейтралітету, Україна має наполягати на зобов’язаннях США, Британії, Німеччини, Франції, Японії та інших країн НАТО та їхніх партнерів щодо створення на території України промислових об’єктів для виробництва критичної елементної бази для ВПК.

Які саме гарантії безпеки нададуть зовнішні гравці і як буде виписаний гарантійний механізм? Якщо це буде повторення «Будапештського меморандуму», така угода вважатиметься слабкою і безсилою перед потенційною новою агресією Росії. Відтак, важливою буде робота над тим, щоб міжнародні гарантії безпеки були виписані максимально чітко, мали юридичну силу для підписантів і включали військові зобов’язання по захисту України. Лише це стане альтернативою “парасольці безпеки” НАТО.

Чи передбачатиме цей статус обмеження у зовнішній політиці? Якщо в ньому будуть пункти, що обмежують право України здійснювати зовнішню політику або мати зв’язки з певними країнами, такий договір є неприйнятним для України. Нейтральний статус не має обмежувати право держави на самооборону або здійснення зовнішньої політики, навпаки: він має розширювати ці можливості.

Україні варто поставити в центр зовнішньої політики Принцип «Свободи» — здатності мислити самостійно, приймати рішення самостійно, усвідомлювати свою самостійність і незалежність, свободу від чужих концептів або наративів. Це дасть змогу опитимізувати зовнішньополітичні ресурси, виставити пріоритет у співпраці з країнами, визначити критерії оцінки успішності зовнішньої політики, а також визначати, наскільки взаємозалежність з іншими країнами \ регіонами є критичною або не критичною з погляду державних інтересів.

«Свобода» – це політична свобода, економічна свобода, військова свобода, інформаційна свобода.

Також, крім свободи, головними принципами нашої зовнішньої політики є:

Принцип «Прагматизму»

На жаль, Україна дуже часто приймала рішення, виходячи не з прагматичних державних інтересів, а радше з ситуативних політичних вигод, намірів «тут і зараз» щось зробити або необхідності реагувати на вже кризову ситуацію у «режимі пожежної команди». Для виправлення цього, Україні необхідно поставити примат державних інтересів над приватними та політичними, що й визначає прагматизм у зовнішній політиці. При цьому, прагматизм — не тотожний цинізму.

Принцип «Інтеграції»

Цей принцип не має відношення до інтеграції у різноманітні інституції або структури. Він радше про інформаційно-аналітичну інтеграцію України до світового порядку, участь України у формуванні, корегуванні або спрямуванні міжнародного порядку денного замість того, щоб просто бути пасивним спостерігачем і очікувати на новини із зовнішнього світу.

Принцип «Мобільності»

Враховуючи нинішні глобальні тенденції, світовий порядок поступово змінюється. Домінування країн Заходу підходить до кінця. Війна в Україні прискорила процес переходу системи до нової «біполярності» між КНР і США, під якою будуть формуватися не довгострокові ціннісно-орієнтовані коаліції на кшталт НАТО, а ситуативні, гнучкі регіональні альянси, зосереджені на досягненні конкретних задач, взаємовигідних для сторін. Україна має робити ставку на мобільну, гнучку, адаптивну зовнішню політику, а не зациклюватися на одних ідеях протягом десятків років. Постійний рух, регулярний перегляд тактичних цілей і рухів, постійний моніторинг міжнародної ситуації мають бути пріоритетом під час здійснення зовнішньополітичної діяльності. Не варто боятися змін.

Повернення російських грошей, заморожених країнами Заходу і отримання допомоги на відбудову

Світ досі не стикався з подібною ситуацією і вона є безпрецедентною. Єдиний випадок, який є дещо схожим на наш – це ситуація із замороженими резервами ЦБ Афганістану на території США, які Вашингтон вирішив не віддавати талібам, а розділити на дві частини: одну перевести у траст, який потім має направити ці гроші ($ 3,5 млрд) на гуманітарну допомогу афганцям), а другу половину віддати жертвам 11 вересня за судовими позовами. Це рішення безпрецедентне, і навіть у США викликало гарячі дебати серед юристів.

Ми можемо виділити три способи, як можна претендувати на заарештовані активи РФ:

Через підписання з РФ договору, у якому буде пункт про репарації, але навряд чи Москва на це піде. Зазвичай, репарації в мирних угодах прописували в умовах капітуляції та повної поразки (Німеччина, 1945 рік та Ірак, 1990 рік).

У судовому порядку в окремих країнах, але ці держави мають самі придумати спосіб, як юридично оформити таку процедуру, щоб не порушувати власні закони і Конституцію. Україні можна працювати з державами індивідуально, подаючи скарги у місцеві суди, обґрунтовуючи конфіскацію активів та їхню передачу Україні.

Через отримання вердикту Міжнародного суду ООН, який визнає Росію винною і призначить компенсацію. Із цим рішенням Україна теоретично зможе претендувати на стягнення такої компенсації з активів і майна РФ, заарештованого в інших юрисдикціях.

Щодо майна та активів олігархів – тут має бути судове рішення по окремим кейсам, навряд чи можна довести прямий зв’язок участі олігархів у підготовці та веденні війни РФ в Україні. Але в будь-якому разі, лише у судовому порядку, що затягнеться на роки.

Кожен з цих варіантів потребує:

Окремої спеціальної робочої групи під кураторством МЗС \ Мінюсту, які будуть 2-7-10 років займатися лише цим питанням: пошуком активів, обґрунтуванням претензій України, подачею скарг в суди, судовою тяганиною тощо.

Інвентаризації шкоди, завданої Росією Україні під час війни, а відповідно і чіткої цифри компенсації, на яку ми претендуємо. Бажано долучити незалежних експертів, щоб ці цифри мали легітимність і були обґрунтовані, а не “зі стелі”.

3.Тривалий час. Стягнути російські заморожені резерви швидко дуже складно, і навряд чи вдасться це зробити, щоб використати ці кошти для відбудови. Найімовірніше, весь процес затягнеться на період від 2 до 7 років.

У питаннях післявоєнної відбудови нагальним питанням стане пошук і залучення ресурсів для відновлення економіки, інфраструктури, промисловості. Головними джерелами таких ресурсів очевидно стануть здебільшого довгострокові кредити, меншою мірою гранти, від західних держав, а також фінансова допомога через фонди міжнародних організацій, зокрема ООН, але на цільові програми, пов’язані з гуманітарною допомогою, розмінуванням та відновленням населених пунктів.

Основними завданнями на цей період стануть:

Формування єдиного підсумкового документу, в якому будуть визначені масштаби втрат, обсяги допомоги, яка необхідна від інших країн, пріоритетність відновлення за секторами економіки (з конкретними цифрами, а не загальними фразами);

Найбільш очевидними джерелами залучення коштів можуть бути МВФ, Світовий банк, ЄБРР, кредитні та грантові програми окремих держав.

На деякі цільові національні програми можна залучати окремі держави, пропонуючи вигідні умови для інвестування, залежно від їхніх інтересів. Наприклад, у питаннях продовольчої безпеки звертатися до Китаю, Саудівської Аравії, Тунісу, Єгипту, Алжиру. У питаннях відродження ВПК — до Туреччини, Ірану, ОАЕ, Катару, Оману, у питаннях енергетичної інфраструктури — до ЄС та США тощо.

Створення Міжнародного стабілізаційного фонду, у який країни перераховуватимуть кошти для післявоєнної відбудови. Дуже важливо, щоб цей фонд координував допомогу Україні, і Україна мала до нього доступ.

Запуск переговорів з окремими країнами із претензією на щонайменше частину коштів РФ, заблокованих в іноземних юрисдикціях. Але не варто сподіватися, що ці гроші нам так легко віддадуть, адже це складно з юридичного погляду, і може розтягнутися на роки, будучи прив’язаним до вищезгаданих судових позовів.

Дуже важливою є координація санкційної політики. Україна не має сподіватися на те, що санкції, запроваджені після 24 лютого, залишаться незмінними протягом наступних десятиліть. Навпаки, знаючи, що вони будуть поступово корегуватися (через зміну ситуації, лобістські зусилля РФ та європейського бізнесу, політичні та інші інтереси), нам варто самим зробити з санкцій предмет торгу з Росією.

Як повертати людей

Станом на 8 квітня з України, за оцінками ООН, виїхало понад 4,3 млн осіб. Приблизно 90% з тих, що виїхали, складають жінки і діти. Водночас, за даними опитування Центру Разумкова, 79% біженців планують повернутись додому. Серед причин, вочевидь, незнання мови, проблеми з житлом, нестача робочих місць (у великих містах навіть некваліфіковану роботу знайти складно), бажання повернутись до сім’ї. Навіть за оптимістичного варіанту, за яким 75% тих, хто виїхав, хоче повернутись, Україна втратить значну частину вмотивованого працездатного населення, хоча за найбільш реалістичним сценарієм, до України не повернеться половина біженців.

Але, крім втрати населення, Україна зіткнеться з ще одним викликом – масовим поверненням людей в обставинах, коли країна не має можливості забезпечити їх роботою, доходом, а у випадку біженців із зони бойових дій, можливо, і житлом.

Ключовими заходами, які можуть вирішити проблему, можна назвати:

Перекваліфікація кадрів та проведення інформаційної кампанії на підтримку зміни професії (з фінансовими стимулами від держави). За участі власників бізнесу та за допомогою державного фінансування варто розгорнути мережу установ, що займатимуться навчанням дорослих новим спеціальностям. Пропонувати безкоштовне навчання у разі укладання трудового договору з роботодавцем принаймні на 1 рік, або покриття понад половини вартості навчання у разі самостійного пошуку роботи.
Програму ДПП «Живи і працюй» – за умови створення (перенесення) виробництва інвестором держава зобов’язується співфінансувати (або будувати) житло. Воно пропонується громадянам за умови підписання робочого договору з підприємством. А щоб уникнути проблеми «робочих гуртожитків» передбачити механізм переходу права власності на житло до працівника за умови роботи протягом 3-5 років.
Державні субсидії (або безвідсоткові позики) для бізнесу під час створення нових робочих місць. Тобто підприємець, який має намір офіційно працевлаштувати навіть 1 особу, може отримати кошти на створення робочого місця. У такому разі навіть безвідсоткова позика вигідна — держава отримає «відсотки» у вигляді податкових відрахувань нового працівника.

Окремо слід виділити питання грошових переказів заробітчан, які минулого року склали до 14 млрд$. Держава може запропонувати своїм громадянам, які працюють за кордоном, можливості збереження та збільшення заощаджень. Зокрема:

– Через створення програм залучення коштів для створення нових бізнесів. Українець-інвестор (і тут можна також позначити регіони, що потерпілі від війни) може претендувати на знижені податкові ставки на 5-10 років та субсидії (див. вище) на створення нових робочих місць.

У зовнішній політиці України ми маємо також зробити велику ставку на роботу з діаспорою, яка після цієї війни буде вагомим інструментом нашого лобізму, зокрема:

– Створення системи взаємозв’язку з українцями, які проживають за кордоном. Культурне, інформаційне, освітнє сприяння. Передбачити можливість створення «українських ЗМІ» для регіонів, де є діаспори (українською мовою та мовою країни перебування).

– Використання діаспори для просування товарів. Створити систему комунікації посольств, ТПП чи інших структур, відповідальних за просування українських товарів на зовнішніх ринках. Передбачити механізми пропозиції українських товарів (і сприяння оформленню угод, митному очищенню) представниками бізнесу, пов’язаними з українською діаспорою.

Економічна ситуація після війни

За різними оцінками, ВВП України в 2022 році скоротиться на 35-50%, кожне друге підприємство може бути закрито. Виходячи з цього, ми маємо розуміти, що в найближчі роки ми будемо дотаційною державою, де певний період часу, головним інвестором буде саме держава. І від того, які пріоритети поставить держава, залежатиме, як довго ми будемо виходити з кризи.

Ключові напрямки, на яких має зосередитися держава:

Експорт. Станом на зараз необхідно максимально відновити об’єми експорту основних товарів на тлі високих світових цін – зерна (у сховищах залишається близько 25 млн тонн пшениці та кукурудзи, що перекриває внутрішні потреби у кілька разів), руди та металу. Потрібно максимально розширювати можливості для експорту залізницею в напрямку найближчих портів Польщі та Румунії, створювати так звані сухі порти, а також перевалку у неглибоководних українських портах на Дунаї.

Виробництво продуктів харчування. Необхідно підтримати виробників продуктів харчування, які можуть продовжувати роботу. Крім закупівлі продуктових наборів за кошти Держбюджету (її необхідно продовжити для формування запасів продовольства на випадок активізації бойових дій та підтримки населення найбільш постраждалих регіонів), варто розглянути підтримання споживчого попиту шляхом запровадження регулярних виплат для громадян, що залишилися в Україні і не мають роботи (можливо, поширивши започатковану програму щомісячних виплат по 2-3 тис. грн для переселенців у західних областях на всю Україну, де це можливо).

Така адресна програма має переваги над централізованою роздачею проднаборів у регіонах, де можлива торгівля, оскільки підтримує конкуренцію, дозволяє використовувати в цілому ефективні логістичні мережі рітейлерів замість створення державою нових, дає можливість заробити невеликим локальним виробникам (ринки – важлива складова економіки районних та обласних центрів у аграрних регіонах), а також зменшує ризики неконтрольованої інфляції, надмірної забюрократизованості процесів та корупції.

Захист внутрішнього виробника і протидія імпорту. Одна з важливих причин зростання імпорту під час війни – валютний курс. Нацбанк фактично «заморозив» курс гривні станом на початок повномасштабної війни і покриває платіжний дисбаланс за рахунок резервів і зовнішніх надходжень. Наразі це рішення допомогло запобігти паніці і зберегти банківську систему, не допустити гіперінфляції. Однак щойно ситуація стабілізується, валютні обмеження поступово зніматимуться і Нацбанк почне повертатися до принципів ринкового курсоутворення. З огляду на поточні обставини (різке розширення дефіциту зовнішньої торгівлі внаслідок падіння експорту, падіння ВВП), йдеться про поступову девальвацію курсу гривні.

Приклад Сирії та Іраку, які вчасно не почали обмежувати імпорт після воєнних дій, показав, що це найкоротший шлях до знищення власного виробника і робочих місць.

Держзамовлення як необхідний чинник збереження стратегічних галузей. Головним інвестором найближчим часом буде держава, тому потрібно терміново переглянути саме принципи державного замовлення і спрямовувати їх у відповідні галузі. У сфері машинобудування та легкої промисловості (де внутрішній попит зараз практично відсутній, а експорт – надзвичайно ускладнений).

Боротьба з безробіттям і втратою фахівців. Одразу після стабілізації ситуації в окремих регіонах і зменшення ризиків відновлення/поширення бойових дій потрібно запроваджувати масові програми працевлаштування для безробітних, які не змогли знайти роботу замість втраченої. Зволікання з їхнім запуском загрожуватиме такими вкрай негативними соціальними наслідками, як зростання злочинності, нелегальна міграція, тотальна депопуляція міст, що найбільше постраждали внаслідок війни.

Відновлення інфраструктури

Попри те, що активна фаза війни триває, масштаби завданих внаслідок бойових дій руйнувань вже зараз є найбільшими в Європі з часів Другої світової війни.

За попередніми оцінками, станом на 11 квітня загальна сума збитків внаслідок руйнування саме інфраструктурних об’єктів оцінювалася щонайменше у $80,4 млрд. Окрім великої кількості житла, у переліку пошкоджених, зруйнованих або захоплених об’єктів – 319 дитячих садочків, 546 закладів освіти, 205 медзакладів, 145 заводів та підприємств, 277 мостів та мостових переходів, 10 військових аеродромів, 8 аеропортів та 2 порти. Маріуполь та багато інших міст України фактично зруйновані.

Для порівняння, остання оцінка збитків Сиріївнаслідок збройного конфлікту, підготована під егідою ООН, сягає $442 млрд, в тому числі прямі збитки від фізичного знищення інфраструктури та промислових об’єктів оцінювалися у $117,7 млрд.

Однак фінансування таких проєктів не є нереальним. Окрім можливого використання заморожених активів РФ варто нагадати, що після вступу до ЄС Польща в рамках політики вирівнювання отримала 175 млрд євро за 2004-2020 роки, найбільша частина цих коштів була спрямована на розбудову інфраструктури.

Вже зараз очевидно, що програма відновлення втраченої інфраструктури може стати наймасштабнішою в сучасній історії, потребуватиме залучення величезних ресурсів та часу. Водночас вже під час війни потрібно вирішувати невідкладні інфраструктурні проблеми та готувати основу для масштабної відбудови по її завершенню.

Створення «Агентства для відбудови» та модернізація стандартів

Ще до завершення війни доцільно створити централізований орган, який зможе координувати планування та фінансування відновлення інфраструктури. Його ціллю має бути ефективна координація донорів, спільне з українською стороною погодження інфраструктурних проєктів та супроводження процесу їх втілення. Висновки проведеної в США ревізії програми відновлення Іраку продемонстрували, що багато проєктів завершилися нереалізованими саме через відсутність стратегічного планування і тісної координації у процесі їх виконання.

Реагування на критичні поточні виклики

Створення інфраструктурних можливостей для експорту в умовах блокади українських морських портів.

Першочерговим завданням у цьому напрямку є оперативне збільшення пропускної спроможності вантажних переходів через західний кордон та будівництво «сухих портів» у прикордонних зонах. До цієї роботи потрібно залучати сусідні країни, передусім, Польщу, адже її залізнична інфраструктура також може мати «вузькі місця» для подальшого транспортування експорту з України. Пріоритетним маршрутом може бути створення надійного залізничного маршруту в порти країн Балтії, які раніше перевалювали схожу номенклатуру російських вантажів і зараз мають вільні потужності.

Очищення територій від мін та інших вибухонебезпечних предметів,що є необхідною умовою для подальшої відбудови інфраструктури.
Відновлення критичної інфраструктури у звільнених регіонах, що постраждали від бойових дій, але масштаби руйнувань в яких порівняно невеликі. Йдеться про відновлення постачання газу, електроенергії, води, створення тимчасових транспортних маршрутів, що дозволить частині переміщеного населення повернутися до своїх домівок, а також частково відновити роботу бізнесу за умови стабілізації безпекової ситуації. На територіях зі знищеною (або критично пошкодженою) інфраструктурою варто розглянути доцільність будівництва нової, а не спроби ремонту старих об’єктів і мереж.
Вирішення проблеми житла для внутрішньо переміщених осіб (ВПО)

Анонсована Офісом Президента програма придбання у забудовників декількох десятків тисяч квартир для внутрішньо переміщених осіб у 10 безпечних регіонах Центральної і Західної України. Йдеться про використання вже наявних можливостей (проєкти на завершальній стадії будівництва) для створення державного житлового фонду, водночас умови (вартість за кожним об’єктом) мають бути оприлюднені;
Запустити програми компенсацій для відновлення вцілілого, але пошкодженого житла у звільнених регіонах, передбачивши запобіжник для нецільового використання коштів (наприклад, власник може отримати частину суми, решту держава компенсує за придбані матеріали або оперативно виплачує виконавцю робіт).
Запустити програму швидкого будівництва багатоквартирного житла як тимчасового для ВПО у безпечних регіонах. Разом зі швидкістю, мають бути враховані вимоги до енергоефективності та планування такого житла, а також запроєктоване створення соціальної інфраструктури. Кошторис будівництва цих об’єктів має бути оприлюднено. Після того, як частина ВПО зможуть повернутися до своїх відбудованих міст, це житло зможуть отримати медики, вчителі та військові.
Окремо потрібно готувати комплексні програми відновлення міст, де внаслідок бойових дій знищений як житловий фонд, так і ключові промислові об’єкти, що були найбільшими роботодавцями (Маріуполь, Тростянець тощо), або будівництва нових. Їх розбудова має бути комплексною і проводитись за оновленими стандартами, а до проєктування потрібно залучити провідні світові компанії з новітніми підходами до сучасної інфраструктури. При розробці програм ревіталізації міст можна розглянути можливість використання досвіду Сінгапуру, з урахуванням місцевих особливостей. Відновлені міста мають стати «вітриною відновленої України», що сприятиме поверненню їх до життя.
Також варто розглянути можливість програми надання підтримки роботодавцям за умови надання житла для працівників-ВПО з можливістю його пільгового викупу тощо.

Основні принципи створення «інфраструктури майбутньої України»

Після завершення війни ціллю відновлення інфраструктури (передусім транспортної та енергетичної) має бути інтеграція України у спільний ринок ЄС, водночас будівництво нової промислової та телекомунікаційної інфраструктури має враховувати потенціал її залучення до глобальних ринків (в тому числі США).

Транспортна мережа має розвиватися у напрямку розширення можливостей у напрямку ЄС (залізниця, автомагістралі, трубопроводи), що дозволить спрямовувати український експорт до Європи чи європейських транспортних хабів. Це потребуватиме перегляду карти українських транспортних маршрутів з логічним відходом від практики останніх років, коли великі кошти вкладалися у відновлення автотрас у напрямку кордону з РФ під гаслом розбудови прифронтових регіонів. В процесі розбудови залізничної інфраструктури доцільно розпочати будівництво додаткових залізничних шляхів з європейською шириною колії, принаймні за основними транспортними маршрутами (що також допоможе запустити українське вагонобудування). Водночас ми маємо інтегруватися в логістичні коридори Євразії.
Аналогічним чином необхідно сформувати проєкт перебудови енергетичної інфраструктури. Очевидно, що відновлювати електромережі до довоєнного стану після інтеграції України до ENTSO-E не має потреби (особливо, в напрямку РФ, РБ).
Основою відбудови промислової інфраструктури має стати можливість радикально підвищити якість виробничого комплексу України, зменшити енергозатратність виробництва, закласти фундамент довгострокового зростання та більше інтегрувати Україну до світової економіки.

Промисловість після війни: шанси та першочергові кроки

Наслідки повномасштабних бойових дій, знищення інфраструктури, необхідність повернення в країну значної частини населення та нові геополітичні реалії вимагатимуть якнайшвидших дій у напрямку відродження промислового потенціалу. З іншого боку, масштаб викликів певною мірою створює поле для перезаснування української промисловості.

Пріоритетом має стати створення нових сучасних виробництв з максимальним використанням сучасних технологій. Ключовою ціллю у державній політиці має стати швидкість прийняття рішень з метою залучення інвестицій та максимальне сприяння «якірним» інвесторам, прихід яких в Україну стане каталізатором для інших підприємців.

За умови надання Україні гарантій безпеки, стабільної внутрішньополітичної ситуації, прискорення реформ та євроінтеграційних процесів, можна очікувати підвищеного інтересу іноземних інвесторів. Однак у випадку збереження тенденції до затягування та бюрократизації процесів, відсутності очевидного прогресу у проведенні судової реформи важко очікувати, що він трансформується у реальні проєкти в умовах жорсткої конкуренції за інвестиції.

Зміни в нашому ОПК

Вторгнення РФ до України 2022 року та аналіз перебігу інших конфліктів, перш за все, на Близькому Сході та в Афганістані, продемонстрували широку потребу у розвитку так званого звичайного озброєння.

Основними характеристиками ОіВТ, що матимуть попит у найближчі 5-10 років, будуть:

простота у навчанні, експлуатації та бойовому застосуванні
низька вартість
спроможність швидко поповнювати запаси
надійність у використанні
ефективність на полі бою.

Слід зазначити, що всі ці характеристики завжди були точкою диференціації продукції ОПК України.

Крім того, на сьогоднішній день ОіВТ «Made in Ukraine» є одним з найпотужніших брендів на ринку озброєння.

У найближчий час необхідно відмовитись від конкурування з технологічними лідерами: США, Франція, Ізраїль. А також – зосередитись на лідерстві у виробництві простого ефективного озброєння.

Україна має потенціал входження у топ-10 країн-виробників озброєння та топ-5 країн-експортерів озброєння у світі.

Після завершення гарячої фази війни перед державою постане завдання ремонту, продовження ресурсу, модернізації наявних ОіВТ та закупівлі додаткових. Наведене забезпечить ОПК безперервним ритмічним фінансуванням, що повинне використовуватись з метою розвитку виробництва.

Такий темп розвитку є необхідним та найбільш ефективним протягом 5 років. Таким чином, державні замовники ОіВТ, виходячи із своїх задач, повинні сформувати зведену потребу в ОіВТ на п’ять років з чітким розподілом потреби по роках. З огляду на наведене, розвиток ОПК можна буде умовно розділити на 3 етапи:

1-2 роки – потреба державних замовників буде задовольнятись здебільшого за рахунок імпорту. Новий статус України в світовому безпековому середовищі дозволяє вимагати від світових постачальників зброї виконання офсетних умов перед Україною:

повна або часткова локалізація виробництва на території України.
обов’язкове залучення українських виробників у якості субпідрядників або комплектаторів.
трансфер технологій.

2-4 роки – налагодження власного серійного виробництва зразків ОіВТ, уніфікованих із закупленими за імпортом зразками. Створюючи аналоги озброєння встановленого зразка, Україна одночасно отримує лідерство у просуванні своєї продукції через свій досвід практичного застосування та бренд «Made in Ukraine».

Масштабування виробництва, нарощування пропускної спроможності підприємств з метою повного задоволення внутрішньої потреби та інтенсивної експансії на зовнішніх ринках.

Висновок: ОПК України гарантовано забезпечене замовленнями, а суми прибутку використані з метою розвитку.

Окрім зазначеного вище, Україна має потенціал до створення глобальної агенції перспективних дослідницьких проєктів у галузі безпеки та оборони, світового інкубатору оборонних технологій.

Фінансова система

Національний банк України має перестати бути структурою, головне завдання якої курсова політика. НБУ, як і в усіх цивілізованих країнах, має відповідати за розвиток економіки.

Після банкопаду, частково штучно створеного попереднім керівництвом НБУ, банківська система, де-факто, припинила виконувати свою пряму функцію – кредитування економіки, а жила виключно на купівлі-продажу державних цінних паперів. Головне завдання банківської системи після війни – повернення до кредитування економіки.

Окрім того, слід виділити ще ряд ключових факторів, для стабільності фінансової системи:

Безготівкова платіжна інфраструктура. Одним з найбільших проблемних місцем фінансової системи України під час війни виявились великий відсоток обігу готівки в економіці та недостатньо розвинена безготівкова платіжна інфраструктура у невеликих містах, селищах та селах. Війна зробила мільйони українців вимушеними переселенцями – за перші два тижні сотні тисяч містян заполонили невеликі міста, районні центри та села, які виявились не готовими до того, що “на периферії” у багатьох місцях була відсутня можливість оплати картками. Через значний обсяг готівки в економіці у підприємців в регіонах недостатньо мотивації для інвестицій в безконтактну платіжну інфраструктуру.

Готівкова економіка – наслідки пандемічних років. На початку 2022 року у фінансовій системі перебувало в обігу готівкової гривні на 627 млрд грн. У 2021 році обсяг готівки зріс на 70 млрд грн (або на 12,3%). Рекордне зростання готівки в економіці відбулося в у пандемічному 2020 році – кількість готівки в обігу зросла на третину, або на 133,4 млрд грн – до 558 млрд грн. Нестабільна робота банківської роботи в період адаптації до нових умов та страх населення та бізнесу перед невідомим різко збільшили попит на готівку. Водночас локдауни та карантинні обмеження перевели частину бізнесу у тінь, де все за готівку.

У результаті паніки серед населення, а також недостатньо розвиненої платіжної інфраструктури, в перший місяць війни спостерігалися великі черги до банкоматів. За місяць населення зняло з банкоматів 40 млрд грн готівки. Відчувався дефіцит готівки в регіонах активних бойових дій через неможливість її вчасної доставки інкасаторськими службами банків. Почастішали випадки відмови підприємців, власників торгових точок та АЗС приймати безготівкову оплату.

Це збільшило навантаження на банківську систему та відтягувало додаткові ресурси на забезпечення готівковими коштами та інкасацію. Окрім того, довжелезні черги загрожували життю громадян та працівників банків, які і так працювали в посиленому режимі.

2. Стабільність банківської системи, загроза банкопаду.

Економіка скоротилася на 50%. На стільки ж скоротилася і банківська система України. Наразі ситуація поки стабільна завдяки ручному управлінню фінансовою системою, вливанням зі сторони НБУ та західних партнерів, а також наявності ліквідності в банках.

В шокову ситуацію економіці ще доведеться опуститися. Після закінчення активних бойових дій, НБУ доведеться відпустити ручне управління. Деякі банки підуть з ринку, системні можуть бути націоналізовані.

Щоб уникнути повторення банкопаду, держава та регулятор мають розробити програму підтримки банківської системи, в тому числі і за рахунок докапіталізації банків та видачі кредитів рефінансування.

Стратегія управління непрацюючими кредитами (NPL), які отримали такий статус внаслідок війни.

Оцінити зростання рівня непрацюючих кредитів можливо буде лише після війни. Це може бути 50% або всі 80%. В умовах відсутності додаткового капіталу для формування нових резервів (який формується з прибутку або за рахунок грошей акціонерів) українська банківська система ризикує зупинитися.

Тому держава, як гарант стабільності, повинна взяти на себе функції управління цими кредитами. В жодному разі неможна повторювати помилок 2014-2019 років, коли сотні банків було просто виведено з ринку, а їхні активи-кредити, під які були видані застави у вигляді нерухомості або виробничих потужностей, були за безцінь продані колекторам.

Раціональним виходом з ситуації буде створення спеціальної державної інституції, яка візьме на себе тягар управління проблемними кредитами. Держава, шляхом викупу у банків найбільш проблемних кредитів за допомогою НБУ або західних партнерів, повинна передати цій інституції кредити NPL.

Іпотечне кредитування, відновлення інфраструктури. Російські війська знищили цілі житлові квартали, а подекуди міста та села. Самостійно держава на зможе все відбудувати, а тому актуальними будуть програми доступної іпотеки, в яких українські банки гратимуть ключову роль. Такі програми мають забезпечити житлом громадян України, чиї домівки зруйновано.

Банки можуть видавати та адмініструвати іпотечні кредити, водночас самі кредити будуть передані на баланс спеціалізованої державної установи. Таким чином, зменшуватиметься навантаження на капітали банків, які не будуть зобов’язані роботи резервування під іпотеку.

Крім того, економіка потребуватиме пільгових кредитів на відбудову зруйнованих та запуск зупинених підприємств, закупівлю обладнання, модернізацію та поповнення обігових коштів. Це мають бути програми перезапуску українського бізнесу подібні до “програми 5-7-9”, які адмініструватимуть українські банки.

Наразі така програма була розширена на більшу кількість банків, які фінансують аграрний сектор, який потребує обігових коштів для підготовки для посівної кампанії.

Також банки можуть брати участь в фінансуванні відбудови інфраструктури міст, доріг та мостів. Вони адмініструватимуть лізингові програми для постачання техніки, яка потрібна для відбудови України.

Базовий дохід. Мільйони українців залишилися без засобів для існування. Вони втратили домівки та роботу. Уряд уже протестував програму єПідтримка для постраждалих від війни, зокрема громадянам, які втратили доходи, виплачується по 6,5 тис. грн через Дію.

У майбутньому єПідтримка може бути масштабована на більшу кількість громадян, і Україна може стати однією з перших країн, в якій запроваджено мінімальний базовий дохід.

Залучення іноземних фінустанов. Європейські фінансові інститути можуть зайти в капітал українських банків і врятувати їх від банкрутства. Таке входження можливе шляхом відкриття кредитних ліній для фінустанов України з можливою їхньою конвертацією в капітал банків. Водночас ці кредити мають спрямовуватися на відновлення післявоєнної економіки. До війни подібна програма підтримки була організована між Європейським банком реконструкції та розвитку і державним Укргазбанком.

Укрексімбанк має стати банком, який просуває експорт спільно з експортним агентством. Держава має почати реально стимулювати наші експортні операції.

АПК, як один з головних драйверів економіки

На сьогодні, після часткового знищення української металургії, АПК може стати головним драйвером економіки взагалі і зайнятості зокрема. Одна з головних помилок, яких не можна допустити – спроба допомагати тільки малому фермерству. Насправді, кожна з груп агровиробників має отримати свої відповідні стимули.

провести розмінування земель сільгосппризначення (кошти міжнародної допомоги);
розпочати реалізацію державної програми меліорації земель (джерело коштів – довгострокові кредити західних партнерів);
забезпечити повноту реєстрації земель всіх форм власності у Державному земельному кадастрі для підвищення прозорості ринку, зменшення масштабів неформального обробітку, запровадити ефективний моніторинг використання земель за допомогою супутникових технологій;
провести дослідження всього ланцюга поставок в АПК для вивчення «вузьких місць» для розвитку, а також причин тінізації сектору;
стимулювати великі агрокомпанії до інвестицій у розвиток тваринництва та переробку агропродукції шляхом надання податкових пільг, запровадження податку на виведений капітал (у якості компромісу з великим бізнесом та наявними іноземними інвесторами, можливо, на визначений строк – 10-20 років);
перепрофілювати програми «доступних кредитів» та державних гарантій за кредитами у аграрній сфері на стимулювання технічного переоснащення виробництва та розвитку переробки;
завершити синхронізацію регуляторного поля у сфері АПК з нормами ЄС, зокрема у сфері використання ГМО;
створити системи сертифікації продукції у відповідності до стандартів ЄС за участі європейських кредитних інституцій, створити програму допомоги підприємствам галузі тваринництва у процесі адаптації до європейських норм технічного регулювання й санітарних і фітосанітарних норм;
запустити ефективні механізми просування експорту продукції з високою доданою вартістю, зокрема, у м’ясо-молочній галузі, продукції невеликих агропідприємств та виробників нищівних культур;
спростити ведення фермерського господарства, запровадити програми для заохочення малих агровиробників до легалізації роботи, запустити програми підтримки розвитку пріоритетних напрямків у цій сфері;
забезпечити суттєве збільшення квот безмитного експорту агропромислової продукції до країн ЄС у результаті перегляду Угоди про асоціацію у частині про торгівлю товарами, що розпочався у 2021 році;
дозволити продаж земель комунальної та державної власності фізичним особам-нерезидентам, збільшити ліміт на придбання землі фізичними особами для ведення фермерського господарства до 200 га (наприклад, без права відчуження чи оренди на строк 10 років);
провести приватизацію сільськогосподарських земель державних підприємств та установ, управління якими зараз неефективне, або передати ці землі в оренду малим та середнім агровиробникам;
легалізувати вирощування маріхуани;
розширити чинні програми підтримки розвитку інфраструктури «опорних» населених пунктів у сільській місцевості.

Наукоємна економіка

У 2012-2020 роках радянська економіка практично вичерпала себе. І тому, великою помилкою було б спробувати відродити те, що вже саме по собі вмерло або вмирає.

Що потрібно зробити?

МОН реорганізується у два окремих відомства: Міністерство освіти та розвитку людського капіталу та Міністерство освіти та інновацій із Національним агентством розвитку науки та технологій. Зазнає істотних змін сфера вищої освіти. Зокрема, відбувається санація і укрупнення закладів вищої освіти. На законодавчому рівні ЗВО розподіляються на два типи: університети і вищі професійні школи (перші є комплексними науково-освітніми інституціями, другі – освітньо-тренінговими центрами). Ключовою ознакою університетів є спроможність проводити фундаментальні наукові дослідження та брати участь у науково-технічній співпраці з аналогічними центрами у світі (передусім – країни ЄС, Канада, Сінгапур, США, Туреччина, Японія) та підтримувати випереджальний рівень наукового дискурсу, який продукує нові сенси для суспільства і розвитку країни. Університети набувають нового юридичного статусу інституції вищої освіти, отримують повноцінну автономію (включно з академічною, управлінською, кадровою, фінансовою). Управління стає корпоративним: ректор обирається стратегічною радою і підзвітний цьому органу.

Частка фінансування наукових досліджень з державного бюджету планомірно збільшується до показника 1 % ВВП, а також – до 3% від міжнародної технічної допомоги, що її отримує Україна на відновлення економіки.

Головним розпорядником коштів стає Національний фонд досліджень. Кошти розподіляться за конкурсним механізмом. Фонд розподіляє кошти на основі публічних конкурсів. Разом з тим має діяти механізм прямого державного замовлення у стратегічних сферах (наприклад через Центр безпекових технологій). Бюджет програм Фонду затверджує Наглядова рада. Для контролю діяльності проводиться незалежний фінансовий аудит – однією із визнаних на світовому ринку аудиторських компаній.

Одержувачами інституційного фінансування можуть бути лише неприбуткові організації. Комерційні, зокрема приватні компанії та підприємці, які здійснюють науково-дослідну діяльність можуть бути отримувачами проєктного фінансування (грантів) через відповідний механізм прозорого конкурсу.

Фінансова автономія університетів і наукових інститутів передбачає можливість проводити трансакції через банківські рахунки (на сьогодні це відбувається через казначейські рахунки).

Вступ

Найближчі повоєнні роки дадуть Україні безпрецедентну можливість перезавантажити систему державного управління. Цей шанс — мабуть, чи не ширше «вікно можливостей», ніж те, що мали деякі країни Центральної та Східної Європи та Балтії до 2004 року, коли вони вступили до ЄС. Аби скористатися такою нагодою, потрібен консенсус ключових гравців щодо моделі управління та чітке розуміння супротивних сил.

Для ефективної післявоєнної відбудови країни потрібно вирішити чотири базові проблеми, які є основою для майбутньої економіки країни:

Зміна системи управління;
Повернення населення (демографічне вирівнювання);
Зміна підходів до зовнішньої політики;
Побудова нової (новітньої) економічної моделі, заснованої на економіці 21 століття, а не на принципах радянської економічної моделі, яку ми отримали в 1991 році.

Ключова помилка всіх аналітиків полягає в тому, що всі хочуть прив’язатися до умовного «плану Маршалла» зразка 1945 року і спробувати його повторити. Водночас усі забувають про глобальні відмінності світопорядку та про появу глобалізованого світу цифрової економіки.

Тож загальні фактори, які необхідно враховувати під час розгляду нової моделі управління, є наступними.

Інерція старої системи буде однією з головних супротивних сил. Тому фактор часу є головним. Чим довше сторони доходитимуть консенсусу та впроваджуватимуть нову систему, тим складнішим стане завдання швидкого просування вперед. Повільні та поступові зміни лише посилюватимуть інерцію. Це означає, що досягнення консенсусу щодо нової моделі має розпочатися вже зараз.

Збалансована модель управління може бути розроблена лише якщо різні реформи управління є послідовними та всебічно узгодженими — як всередині своєї «зони відповідальності», так і між собою. Розрізнений підхід до реформи управління, що застосовувався в минулому, не спрацює. Відносини між гілками влади та парламентська реформа, правила фінансування політичних партій, боротьба з корупцією в державному секторі, механізми внутрішнього та зовнішнього контролю, державні закупівлі й управління державними фінансами, реформа корпоративного управління державними підприємствами, цифровізація, децентралізація — все це має розглядатися як частини одного цілого, як фрагменти єдиного пазлу — на відміну від минулої практики.

Крім того, реформа державного управління не повинна бути відокремленою від реформи управління державними фінансами. Кілька країн, що мають успішний досвід реформування держуправління, використовували бюджетування як ключовий інструмент інституційної діяльності. На жаль, досі в Україні було мало взаємодії між реформою державного управління та реформою управління державними фінансами.

Українська модель управління має бути унікальною, вона має відбивати необхідність бути дуже стійкою державою й одночасно інтегруватися у західний і світовий політичний та економічний простори, при цьому активно відстоюючи національні інтереси. Європейські принципи державного управління (The European Principles of Public Administration) — це лише один важливий орієнтир у цьому контексті, хоча й необхідний. Приклади зі швейцарської, ізраїльської, сінгапурської, британської моделей також можуть бути корисними — проте лише для створення унікальної української системи управління. Європейська інтеграція призведе до впровадження багатьох стандартів ЄС і необхідності контролю за їхнім дотриманням. Завдання України полягатиме в тому, щоб поєднати їх із ліберальною економічною моделлю, абсолютною нетерпимістю до надмірного адміністративного навантаження тощо.

Цілком ймовірно, що відразу після закінчення війни виникне потреба у безпосередньому вертикальному управлінні, тобто у рішеннях типу «згори донизу», прямому контролі та підзвітності. Проте під час розробки нової моделі врядування в центрі уваги мають бути такі сучасні аспекти, як поведінкові особливості системи та заохочення, а не суто адміністративна логіка. У довоєнній системі було надто багато державного апарату, бюрократії, законництва. Ніхто не думав над тим, що норми й положення можуть стимулювати, а не диктувати бажаний результат. Наприклад, керівники державних органів не повинні отримувати вказівки працювати ефективніше. Натомість система повинна заохочувати їх саме до цього. Ті, хто відповідає за розробку реформ, повинні мати базове розуміння поведінкової економіки.

Через складність реформи державного управління буде неправильно призначити одного міністра відповідальним за неї. Найвище керівництво країни має визначити напрям, довести до кожного державного службовця неминучість реформування та координувати реалізацію на стратегічному рівні. Реформа повинна спиратися на команду однодумців, так званих архітекторів, що підтримуватимуть найвище керівництво.

Будь-яка гідна довіри реформа системи управління повинна враховувати наступні 7 основних і важливих аспектів.

Чіткий розподіл ролей та обов’язків між гілками влади та всередині них. Незалежно від обраного конституційного варіанта, потрібно впровадити такі аспекти, яких раніше не було:

Прем’єр-міністр повинен мати широкі повноваження щодо управління своїм кабінетом міністрів, включно з призначенням або звільненням міністрів (наразі він таких повноважень не має).

Прем’єр-міністр повинен спиратися на сильний апарат, який би мав функціївизначення напрямків роботи та координування і повноваження встановлювати стандарти управління та контролювати їхнє дотримання, а також визначати керівні принципи для інших.

Також важливо, щоб у цьому контексті виконавча влада функціонувала як піраміда, а не як перевернута піраміда щодо ухвалення рішень і відповідальності. Те, що можуть вирішити/зробити держагенції, не повинно робитися міністерствами. Те, що можуть робити міністерства, не повинен робити Мінфін та/або апарат кабміну тощо.

Міністри повинні мати повний контроль над своєю сферою відповідальності, у тому числі мати право призначати та звільняти заступників, а можливо й обирати найкращих державних службовців, відправляти їх у резерв чи скеровувати до інших установ. Щодо обрання керівників органів виконавчої влади й інших центральних органів виконавчої влади, то їх може затверджувати Уряд, але завжди за поданням міністра.

Відповідальність за підготовку законопроєктів має бути делегована (новій) державній службі (виконавча влада), яка має необхідну кількість персоналу й інші ресурси для проведення необхідного аналізу, організації відповідних консультацій із зацікавленими сторонами тощо. Міністри не повинні бути просто ще однією (верхньою) ланкою адміністративної піраміди. Про них слід судити за якістю законопроєктів і фундаментальних політичних аналізів та консультацій.

Має бути створена чітка і прозора модель топменеджменту в міністерствах. Стара система включала багатьох заступників міністрів як «керівників секторів і, певною мірою, відповідальних за впровадження політики» (їхня кількість є вищою, ніж у більшості країн ЄС). Така модель найчастіше зустрічається у південних країнах-членах ЄС. В Україні цей вибір обумовлювався недовірою до державної служби та культури «практичного управління» (проти політичного лідерства) а також через необхідність безпосередньо контролювати ресурси. У 2016 році у кожному міністерстві було запроваджено інститут державного секретаря. Така модель найбільш поширена у Північній Європі. Однак на практиці вона майже не працювала через інерцію вихідної моделі. В будь-якому разі кількість заступників міністрів має зменшитись. В результаті країна не лише виграє від зниження транзакційних витрат між декількома гравцями, а й отримає вигоду від інтеграції, а не фрагментації секторів.

Потрібна набагато ширша уніфікація державного управління та державної служби, починаючи з правової бази. У минулому інститути державного управління функціонували розрізнено, з високим ступенем автономії та обмеженою координацією та співпрацею з іншими. Державна служба відбиває цю фрагментацію та інституційну незалежність. Окрім загальної законодавчої бази де-факто в Україні немає єдиної державної служби. Це результат не лише конституційного устрою та політичної традиції. Він також відбиває правові рамки державного управління, відповідно до яких установи поводяться як юридичні особи приватного права.

Таку структуру необхідно змінити, створивши одну юридичну особу публічного права (що не те саме, що зареєстрована юридична особа приватного права). Органи державного управління мають міркувати та діяти як єдине ціле. Повинен бути такий собі набір зі сфер відповідальності чи мандатів, які можна гнучко розподіляти між різними міністерствами залежно від актуальної позиції уряду. Державні службовці також повинні бути працівниками державної служби в цілому, а не однієї держустанови. Обмін даними у межах державної служби має стати стандартною практикою.

Так само має існувати штат вищих державних службовців. Це мають бути люди зі спільними цінностями, які розуміють свою місію, дотримуються загальних стандартів і їх встановлюють. Не експерти з певної предметної сфери, а топменеджери, відібрані за їхніми досягненнями і взаємозамінні між установами.

Міністерства мають більше зосереджуватися на розробці та впровадженні політики. В минулому міністерства грали певну роль у даному процесі, але більше уваги приділяли виконанню законів, рішень, бюджетів і навіть безпосередньому наданні послуг. Однак можна і слід очікувати, що такі тенденції, як деконцентрація, децентралізація, дерегулювання, лібералізація, зниження адміністративного навантаження поступово зменшать бюрократичне адміністрування та збільшать роль міністерств у формулюванні та реалізації політик, що призведе до створення збалансованішої моделі.

Цифровізація вже є наріжним каменем державного управління в Україні. Можливості, які вона дає для підвищення ефективності управління країною, є величезними. Також цифровізація розширює участь громадян у державних процесах. Вона пропонує не тільки колосальні можливості для покращення обслуговування громадян і звільнення ресурсів, пов’язаних із повторюваними завданнями. Державні органи також збирають і зберігають багато даних. Якщо правильно використати такий скарб, то можна ухвалювати розумніші рішення, що пов’язані із повсякденною діяльністю державних установ й уряду. За підрахунками McKinsey Global Institute, європейський державний сектор міг би заощадити сотні мільярдів євро щороку, впроваджуючи аналітику великих даних.

Однак цифровізація та ефективне використання великих даних не відбудеться лише завдяки досягненням у галузі технологій. Насамперед для цього потрібні система державного управління, що зосереджена на реалізації політики, і важливу роль в цьому відіграватимуть міністерства.

Раціоналізація державної служби й оновлення зверху донизу. Найкращі реформи часто проводяться в умовах нестачі ресурсів. Обмежені ресурси, які Україна зможе виділити на державну службу після війни, у поєднанні з деконцентрацією, децентралізацією і цифровізацією дають можливість раціонально підійти до чисельності держслужбовців та їхнього якісного оновлення. Мета — менша кількість держслужбовців із ліпшими зарплатами, тобто люди, які працюють розумніше, ефективніше та результативніше.

Проте оновлення держслужби має бути реалізоване правильно, починаючи згори. Процес відбору має бути не лише відповідним, а й таким, якому довіряють. Це не виключає певного політичного впливу під час призначення топ-менеджерів. З недавніх невдалих спроб змінити державну службу можна винести багато уроків. Таке не повинно повторюватися.

Оновлення державної служби — це не лише залучення нових кадрів. Необхідною вимогою є поєднання нових компетенцій та навичок. Наприклад, державна служба потребує навичок тривимірного мислення (дизайнерське мислення, великі дані та цифрові інструменти) при наданні державних послуг. А ще є такі компетенції, як єдині центри надання послуг; приваблення широкого загалу для розробки політики та її тестування; засновані на оцінці ризиків правила та механізми правозастосування у співпраці з державними регуляторними органами та компаніями приватного сектора; перепідготовка кадрів і використання штучного інтелекту, впровадження автоматизації та інших нових технологій для «розумнішої» роботи державного управління. Можна навести багато інших прикладів. Людей з такими навичками мало. І часто потрібні спеціалісти не можуть бути «вирощені» за допомогою тренінгів чи перенавчання. Такі кадри потрібно залучити.

Обмеження паралельних структур. У минулому партнери України з розвитку надали країні можливість приваблювати велику кількість локальних експертів, що були залучені до різних програм, проєктів із реформування тощо. Деякі з них є довгостроковими та масштабними ініціативами, і вони створюють паралелізм, непотрібну конкуренцію з державною службою тощо. Згадані експерти рідко інтегровані у реальну систему державного управління. Люди, які приєднуються до когорти таких експертів, як правило, мають високий рівень мотивації, компетенцій та навичок. З них вийшли б чудові кадри для державної служби. Однак, оскільки їхні зусилля оплачуються вище, ніж на держслужбі, а відповідальність і ціна за помилку є суттєво меншою, ці спеціалісти не розглядають державну службу як потенційний спосіб принести користь країні. З іншого боку, державні службовці менше залучені до процесів реформування, ніж ті експерти, що працюють в паралельних структурах. В результаті чим більше є паралельних структур, тим менше є стимулів щодо приєднання до державної служби та її вдосконалення.

Стимулювання прийняття ризиків, незумисних помилок і відповідальності за дії важливі для будь-якої організації, якщо вона хоче бути гнучкою та інноваційною. Багато держслужб різних країн мають складнощі з цим аспектом. Україна не стала винятком. Приказка «ініціатива карається» часто-густо є актуальною. Уникнення ризиків та перекладання відповідальності на інших нерідко є результатом контролю та примусу до системи внутрішнього та зовнішнього контролювання, які шанують бюрократичні процедури більше, ніж здоровийглузд. У новій системі це має поступово змінюватися. Необхідна орієнтація внутрішніх і зовнішніх стримувань та противаг (наприклад, Рахункова палата) на виявлення та запобігання ризикам, співвідношення ціни та якості та грамотне розв’язання проблем.

Розділ І

Система управління

Активна фаза війни в Україні створила передумови для перезавантаження не лише влади, а й глибших процесів — трансформації суспільних відносин. Війна стала шоком для суспільства, але водночас послужила мобілізаційним фактором.

Реакція на виклики окремих осіб та груп дозволяє:

– дії Президента Зеленського дали результат у вигляді зростання підтримки у суспільстві. Цей процес зберігатиметься, як мінімум, протягом перших повоєнних місяців. Проте не більше року. Тобто на прийняття базових рішень є час до 12 місяців.

– економіка, побудована на базі «договоряка» кількох олігархічних груп, фактично знищена. Її відновлення у старому форматі (навіть зразка 2021 року) надто ресурсозатратне. Це дозволяє перезавантажити відносини влади та великого бізнесу, запропонувавши нову систему взаємодії. Тобто провести деолігархізацію.

– повернення до повної демократії у перші повоєнні місяці неможливе без перехідного періоду. Більше того, такі кроки призведуть до часткового колапсу системи державної влади та економіки. Таким чином, країна (заради виживання) змушена буде виходити на перехідний період.

Загальна характеристика перехідного періоду (термін до 2 років) та контури нової системи

Рівень загроз та викликів, що виникають (та виникнуть найближчого часу) перевищує всі історичні виклики, які стояли перед Україною за останні 50 років (зокрема і аварію на ЧАЕС у масштабах усього СРСР). Неадекватна реакція, недостатня концентрація ресурсів або слабка керованість процесами може призвести до повної руйнації державності. До того ж, завданням є не лише відновити, але й закласти базу для подальшої трансформації держави.

Аналогічні виклики стояли перед Де Голлем у 1946-1959 роках (закінчилися оформленням 5-ї республіки), Лі Куан Ю – під час першого етапу модернізації 1965-1975 років, Пак Чон Хі – при перезавантаженні політичної системи Південної Кореї у часи ІІІ республіки (1963-1979 роки).

Відповідно, доцільно скористуватися частиною механізмів, що були використані у згаданих вище випадках. Ключовими є:

визначення пріоритетів на тлі нестачі ресурсів
мобілізація суспільства та концентрація на питаннях керованості процесами
вирішення питання кадрів та перезавантаження системи рекрутингу громадян у владу.

Відповідно, на певний час логічно залишити систему концентрації владних повноважень для ефективної реакції на зовнішні та внутрішні виклики. Це можливо зробити через перехід країни з режиму воєнного стану до режиму надзвичайного стану. Правові основи та логіка рішення в цьому є – масштаб завдань повоєнного відновлення.

До того ж, суспільству варто донести вичерпний перелік обмежень, що стосуються політичних прав. А саме:

Часткова відмова від режиму «загальнонаціонального інформаційного марафону». Проте із захованням обмежень для ЗМІ: обмеження власників в можливостях впливу на інформаційні ресурси, можливість введення зовнішнього керування на час НС.
Обмеження в діяльності політичних партій, а саме – заборона на проведення роботи зі створення нових партій, заховання режиму призупинення діяльності ПП, що несуть загрозу національним інтересам, обмеження в проведенні масових політичних заходів.
Можливість введення зовнішнього керування ОТГ у разі, коли місцева влада не спроможна реалізувати державну програму відновлення (з наявними ресурсами на реалізацію).

Ключове рішення на даному етапі — у Раді необхідно ухвалити поправку до Закону «Про правовий режим надзвичайного стану» щодо режиму його продовження, більш ніж на 30 днів. А також внести обмеження, що стосуються ЗМІ та політичних партій за ст. 18 (НС при загрозі громадському порядку) до ст. 16 та 17.

Загалом, режим НС має працювати за принципом: максимальна концентрація повноважень на загальнодержавному рівні, жорстке управління в сферах визначених пріоритетних напрямів і водночас – максимальна свобода на місцевому рівні та свобода бізнесу.

Ключові особливості режиму НС:

Визначення пріоритетів спрямування ресурсів. Серед таких варто визначити:

◦ а) Трансформація системи аналізу державних ресурсів: ключова зміна системи управління

Ця структура стає центром координації усіх процесів, які є у державі, адже ключова проблема України полягає у тому, що наразі у нас немає скординованості усіх процесів. ЄС побудований на тому, що вони займаються менеджерством приблизно 270 процесів. Тож структура на базі Рахункової палати має давати розуміння того, що, де і як відбувається, а Кабмін, своєю чергою, має виділити певну кількість процесів, управлінням яких він буде займатися. Проте для цього потрібно внести зміни до нинішньої Конституції, у першу чергу, в частині управління, адже саме у ній закладені ключові проблеми управління.

◦ в) Відновлення критичної інфраструктури (дороги, електропостачання, газ, вода). На територіях зі знищеною (або критично пошкодженою) інфраструктурою є сенс говорити про будівництво нової, а не спроби ремонту старих об’єктів і мереж.

◦ е) Стимулювання та підтримка експорту. Зміна функціоналу МЗС та ТПП. Посольства країни мають стати «комівояжерами», які пропонують українську продукцію. Активізація проведення виставок за кордоном, створення системи експортного контролю у ключових країнах (наприклад, місцеві банки покривають частину % за кредитами для покупців української продукції за рахунок коштів, що спрямовуються українським Мінфіном). Ця система у дещо зміненому вигляді має бути збережена і після перехідного періоду. Тобто, початкові кроки оформлюються указами Президента (прийнятими в рамках режиму НС), а далі лягають в основу відповідного закону.

Збереження обмежень у політичній сфері. У тому числі, режим призупинення та ліквідації партій та рухів, що несуть небезпеку інтересам України.
Збереження контролю над інформаційним полем. Частково можливе послаблення сьогодення «єдиного марафону». Проте контроль за медіа залишається. Власники обмежені у прийнятті управлінських рішень.
Вихід на реальну деолігархізацію. Власникам найбільших ФПГ пропонується нова система співпраці з владою. Держава гарантує:

◦ підтримку експорту;

◦ захист інтересів великого українського бізнесу на зовнішніх майданчиках;

Натомість держава вимагає:

Концентрація зовнішньої допомоги на кількох державних програмах (згаданих у п.1), а також на програмі підтримки регіонів, що постраждали від війни. Зовнішні кошти, що надходять централізовано, контролюють Київ. Водночас місцева влада не обмежується (а навпаки – стимулюється) до пошуку та отримання додаткових коштів на свій розвиток;
У разі провалу термінів реалізації держпрограм (профінансованих) у регіонах (або галузях, конкретних підприємствах) передбачається запровадження зовнішнього управління — створення оперативних штабів (є у Законі) чи тимчасового управлінця;
Максимальне стимулювання ділової активності громадян, роботи малого та середнього бізнесу – зменшення податкового навантаження, кількості та обсягу адміністративних процедур.

Контури нової системи після перехідного періоду (12-24 місяці після війни)

Україна – президентська республіка із сильною концентрацією влади в руках президента. За аналогією з періодом правління Де Голля (1959-69 роки) у Франції або з часом правління Пак Чон Хі в Південній Кореї.
Рахункова палата як ключовий орган, що має вичерпну інформацію про стан справ у країні, стає ключовим державним органом.
Створений у перехідний період режим «договорів із великим бізнесом» – законодавчо оформлений. Держава підтримує великий бізнес. А той, своєю чергою, дистанціюється від безпосередньої участі у політиці.
Максимальна лібералізація економіки, стимулювання малого та середнього бізнесу. Створення особливих умов приходу технологічних інвесторів.
Зменшення кількості політичних партій (ПП), збільшення порогу кількості членів для створення ПП, норма про ліквідацію ПП за відсутності діяльності або порушення правил фінансування.
Максимальні повноваження (у межах системи президентської республіки) місцевого самоврядування. Адміністративна реформа та впровадження інституту префектів.
Збереження практики реалізації державних програм. У контактах із зовнішніми партнерами підтримка практики жорсткої риторики. Зовнішня допомога (на рівні держав) йде на програми, визначені українською (!) владою як пріоритет. Або йде «за російським кораблем». Виняток – програми регіонального співробітництва, що належать до сфери повноважень місцевого самоврядування.
Зовнішньополітичні пріоритети. Україна вибудовує систему своєї стійкості за принципом чотирьох сфер:

◦ Регіональна система співпраці – держави-сусіди та регіональні лідери (наприклад, Туреччина), на базі перетину інтересів яких працює українська дипломатія.

◦ Держави, які становлять інтерес для України — держави, які мають ринок (цікавий для українських експортерів), технології (цікаві для України) або товари, необхідні в найближчій перспективі (сировину). Пріоритет розвитку відносин, входу до системи двосторонніх договорів.

◦ Надрегіональний (або глобальний) рівень. Робота на користь ключових глобальних гравців та міжнародних структур (регіональні ринки, міжнародні освіти). Україна намагається виступати мостом між ними.

◦ Відносини з державами, які є гарантами безпеки країни або здатними такими стати.

Загальна ідеологічна конструкція української держави: раціоналізм, жорсткий захист своїх громадян та інтересів, ефективна держава, яка забезпечує можливості для успіху своїх громадян. Основа політичної системи – меритократія – влада розумних та здібних.

Україна — держава можливостей та драйвер (не лідер, а саме драйвер) регіональних процесів. Національний інтерес як пріоритет на зовнішньому полі.

Розділ ІI

Силові органи

Війна різко та без попередження викрила всі приховані вади правоохоронних та спеціальних органів, які останні 30 років маскувалися та приховувалися з кожною новою зміною влади.

Всі часи незалежності України правоохоронна система та її спецслужби існували на двох основних китах «стримування — противаги» та «контроль за потоками».

«Стримування — противаги». В основу цього принципу було покладене твердження, що діяльність кожного органу потребує контролю та дублювання його функцій іншим органом.

З одного боку, Президент України, який за Конституцією має виключні повноваження з контролю за діяльністю СБУ, а з іншого боку – Прем’єр-міністр, який, своєю чергою, контролює Міністерство внутрішніх справ.

МВС займалось протидією організованій злочинності, розповсюдженню наркотиків, злочинам у сфері економіки та корупції, а тому згодом в структурі СБУ були створені аналогічні підрозділи.

У кінцевому результаті, замість створення дієвої міжвідомчої конкуренції, між цими органами відбувся банальний розподіл сфер впливу. Інколи ці домовленості порушувалися і тоді розпочиналися справжні міжвідомчі війни, з масованим викидом компромату один на одного.

«Контроль за потоками». Кожний з органів взяв під свій контроль діяльність певних сфер або сегментів економіки, зокрема і тіньової економіки (митниця під СБУ, а конвертаційні центри під МВС).

Навіть повзуча військова агресія РФ, яка тривала всі 8 років, не сильно змінила архітектуру правоохоронної системи та спеціальних служб, зокрема в частині національної безпеки.

Питання захисту національної безпеки, конституційного ладу та територіальної цілісності відносяться до відання Служби безпеки України. На жаль, необхідно констатувати, що до 24 лютого поточного року, вказані питання знаходилися не в пріоритеті діяльності СБУ, оскільки для самої спецслужби було набагато важливішим утримати за собою право розслідувати економічні злочини, зберігати контроль над митницею та іншими грошовими потоками в тіньовому секторі економіки.

Війна показала, що у вітчизняній правоохоронній системі є значні прогалини. Ці вади сприяли тривалій та ефективній діяльності всередині нашої країни численних проросійських сил, зокрема: політичних партій, окремих політиків, політологів, лідерів думок, а також іншої агентури інфільтрованої спецслужбами РФ до органів влади України.

Крім того, більше десяти років ці проросійські сили в Україні отримували з РФ постійне фінансування, і все це відбувалося поза увагою та втручанням з боку СБУ.

Протягом останніх місяців, напередодні безпосереднього вторгнення, вітчизняними спецслужбами фіксувалися численні в’їзди на територію України з країн Близького Сходу, як окремих громадян так і груп осіб, які підозрювалися у причетності до проведення диверсійно-розвідувальної діяльності. Проте, за невстановлених на даний час обставин, такі особи не були взяті в оперативну розробку та вчасно не затримані.

В подальшому, ці та багато інших обставин дозволили противнику в перші дні війни активно просунутися територією України та успішно проводити диверсійно-розвідувальну діяльність в наших тилах.

Після завершення активних бойових дій необхідно терміново та головне комплексно підійти до зміни всієї архітектури діяльності правоохоронних органів та спеціальних служб України.

Як це повинно виглядати?

Офіс Генерального прокурора

Координація діяльності всіх органів прокуратури;
Підтримання державного обвинувачення в суді;
Нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Важливою складовою діяльності Офісу Генпрокурора стає пошук та притягнення до кримінальної відповідальності на території України, а також у міжнародному суді:

— осіб вищого військового-політичного керівництва Російської Федерації та Республіки Білорусь, а також керівників середньої та нижчої ланок, які своїми діями, вказівками, наказами та закликами сприяли розв’язанню та веденню на території України війни;

— осіб з числа співробітників спеціальних служб та інших військових формувань РФ та РБ, а також колаборантів з числа місцевих жителів, які безпосередньо приймали участь у вторгненні на територію України, вчиняли військові злочини або сприяли діяльності окупаційних сил в Україні;

— осіб з числа громадян РФ та РБ, які прямо не мали організаційно-розпорядчих функцій, не віддавали безпосередніх наказів про вторгнення в Україну та не вчиняли злочини, проте своїми активними публічними закликами сприяли розв’язуванню війни та вчиненню військових злочинів на території України (пропагандисти телеканалів та лідери думок).

У цьому напрямку роботи Офіс Генпрокурора безпосередньо координує свою діяльність з СБУ, Нацполіцією, ДБР, СЗР та ГУР Міноборони України.

Діяльність вітчизняних правоохоронних та спеціальних органів у цьому напрямку повинна бути плановою, наступальною та націленою на найближчі десятиріччя.

Служба безпеки України

По-перше, необхідно ухвалити новий закон про СБУ, оскільки старий закон (від 1992 року) безповоротно застарів.

СБУ — це головний орган у сфері контррозвідувальної діяльності, який повинен зосередитися на наступному основному функціоналі:

— контррозвідка;

— захист національної державності (захист конституційного ладу, захист територіальної цілісності та недоторканності);

— протидія тероризму;

— пошук та сприяння Офісу Генпрокурора у притягненні до відповідальності військових злочинців РФ та Республіки Білорусь;

— охорона державної таємниці.

СБУ повинна перетворитися із правоохоронного органу на справжню спеціальну службу, яка повністю позбавляється функцій досудового розслідування. Ця функція та відповідні статті Кримінального кодексу передаються до ДБР.

СБУ та ДРБ будуть працювати в форматі гібриду: СБУ виявляє ознаки вчинення злочину або підготовки до його вчинення та передає зібрані матеріали до ДБР, яке вже в рамках відкритого кримінального провадження та під контролем Офісу Генпрокуратура безпосередньо і проводить досудове розслідування.

Офіс Генерального прокурора та підлеглі йому прокурори не втручаються у контррозвідувальну та антитерористичну діяльність СБУ, не погоджують та не перевіряють відповідні літерні справи або оперативно-технічні заходи.

Поступове та суттєве зменшення чисельності СБУ з наявних 29 тисяч співробітників до 13 тисяч. В першу чергу, таке скорочення відбувається за рахунок допоміжних підрозділів (господарського, кадрового та медичного забезпечення).

Голова СБУ є політичною фігурою, до основних обов’язків якого відноситися генеральне планування діяльності спецслужби, поточний контроль, звітування перед Президентом України, Верховною радою України та відповідним парламентським комітетом ВР України.

Водночас вся безпосередня оперативна та аналітична діяльність спецслужби має бути покладена на його першого заступника та заступників, які здійснюють свою діяльність на постійній професійній основі та мають військові звання.

Така політична та професійна конструкція, разом із дієвим парламентським контролем, дозволить суттєво підвищить загальну ефективність діяльності та дозволить зменшити ймовірність втягування СБУ в політичні чвари на користь однієї зі сторін.

Національна поліція України

Наразі існуюча конструкція поліції на всій території України загалом довела свою ефективність та керованість.

Доцільно зосередити діяльність підрозділів Національної поліції на виявленні, попередженні та припиненні:

— злочинів загальнокримінального характеру;

— обігу наркотичних засобів та діяльності міжнародних каналів наркотрафіку;

— діяльності організованих злочинних угруповань, в тому числі транснаціональних.

Крім того, під процесуальним контролем Офісу Генерального прокурора зосередити свою увагу на пошуку та сприянні у притягненні до відповідальності військових злочинців РФ та РБ.

Державне бюро розслідувань

Розслідує справи, пов’язані із корупцією, але ті, які не належать до компетенції НАБУ та здійснює розслідування злочинів вчинених вищими посадовими особами та правоохоронцями.

Потенціал та довіра до новоствореного органу поступово втрачається через постійні звинувачення у ручному керуванні вказаного органу з боку Офісу Президента України, зокрема через кейс народного депутата Гео Лероса.

ДБР та СБУ повинні працювати в форматі гібриду: СБУ виявляє ознаки вчинення злочину або підготовки до його вчинення та передає зібрані матеріали до ДБР, яке вже в рамках відкритого кримінального провадження та під контролем Офісу Генпрокурора безпосередньо і проводить досудове розслідування.

Під процесуальним контролем Офісу Генерального прокурора зосередити свою увагу на пошуку та сприянні у притягненні до відповідальності військових злочинців РФ та РБ.

Бюро економічної безпеки України

Відповідно до чинного законодавства, Бюро виконує правоохоронну, аналітичну, економічну, та інформаційну функції.

Початок створення нового правоохоронного органу, який був би наділений монопольною функцією розслідування злочинів у сфері економіки, супроводжувався скандалами, а прізвище нового керівника, якого мав би обрати незалежний конкурс, було відомо ще за декілька тижнів.

На даний час Бюро здебільшого звітує суспільству про виявлення та націоналізацію декількох одиниць білоруських та російських фур або про розслідування причетності одного з телеграм каналів до продажу тютюнових виробів на суму понад 100 тис. грн.

В своїй повсякденній діяльності Бюро повинно зосередити свої сили, в першу чергу, на аналітичній роботі, а вже в другу чергу – на правоохоронній (в пропорції 70/30).

Важливо ліквідовувати передумови та законодавчі прогалини, що сприяють вчиненню злочинів у сфері економіки, ніж потім витрачати безліч ресурсів на їхнє розслідування.

Крім того, Бюро повинно сконцентруватися на попередженні вчинення системних злочинів у бюджетній сфері, а також на ліквідації цілої тіньової індустрії — конвертаційних центрів.

Антикорупційні органи

Національне антикорупційне бюро України
Спеціалізована антикорупційна прокуратура

За сім років свого існування НАБУ та САП показали свою не надто високу ефективність, порівняно з обсягами щорічного бюджетного фінансування цих органів. Хоча всім можливим інструментарієм (закони, фінансування) та міжнародною підтримкою вони повністю забезпечені.

Головна причина провалу полягає в тому, як створювалися НАБУ та САП. Вони працювали так, ніби їхня головна задача – зловити 2-3 «крупних рибини» – і на цьому корупція зникне в державі.

Більше того, в усьому світі один з найголовніших принципів роботи таких органів – угоди зі слідством і виплати певних сум грошей в бюджет. НАБУ та САП не можуть похвалитися жодним серйозним кейсом і єдиний метод, який застосовувався ними – провокування хабаря. Варто також зазначити, що в силу найрізноманітніших обставин найбільші, з точки зору ЗМІ, корупційні органи держави опинилися поза увагою НАБУ та САП (немає серйозних справ по Державної митної служби, Держлісгоспу, ДАБІ тощо).

Все це вказує на необхідність змінювати систему і підходи роботи НАБУ та САП.

Головний упор має йти на аналітичну роботу з big data (у тому числі, із залученням найновітніших програм, супутникових даних), коли через обробку великого масиву інформації виявляються і попереджаються головні злочини .
Принцип за яким зараз існують НАБУ та САП – збір «папочок» проти всіх топ-чиновників і спроби провокування хабарів – має бути змінено. НАБУ та САП мають визначити топ-15 найбільш корупційних сфер і зосередитися на мінімізації корупційних схем в цих галузях, де зосереджено дві третини корупційних грошей держави.
Принцип угоди зі слідством має стати одним з ключових. Але він має будуватися на адекватності виплачених державі сум. Поки все зводиться до того, що НАБУ та САП роблять свої розрахунки і вставляють максимально можливу суму збитків. Фігурант справи готовий заплатити менше, але НАБУ та САП на це не йдуть. Як результат – багаторічна судова тяганина і нуль поступлень до бюджету.

Зокрема НАБУ повинно повністю виключити зі свого інструментарію такий механізм, як провокація на вчинення корупційних дій. Непоодинокі випадки свідчать про те, що штатні та позаштатні співробітники НАБУ навмисно створюють певну проблемну ситуацію, провокують посадову особу на отримання неправомірної вигоди, а потім приймають активну участь у документуванні таких протиправних дій.

Чинним законодавством України забороняється провокувати (підбурювати) особу до вчинення злочину з метою його подальшого викриття, допомагаючи вчинити злочин, або впливати на її поведінку насильством, погрозами чи шантажем.

Служба зовнішньої розвідки України

Здійснює розвідувальну діяльність в політичній, економічній, військово-технічній, науково-технологічній, інформаційній і екологічній сферах, забезпечує безпеку установ і громадян України за кордоном.

Водночас вказаний орган не повинен брати участь у боротьбі із міжнародною організованою злочинністю, як це визначено на теперішній час.

Сили та засоби СЗР можуть залучатися для пошуку та сприяння у притягненні до відповідальності військових злочинців РФ та РБ.

Головне Управління розвідки Міноборони України

Проводить розвідувальну діяльність в інтересах забезпечення національної безпеки України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності, визначення рівня воєнної загрози, забезпечення оборони та інтересів держави у воєнній, воєнно-політичній, воєнно-технічній, воєнно-економічній, інформаційній та екологічній сферах.

Водночас із функціоналу ГУР необхідно вилучити: протидію транснаціональній організованій злочинності та іншій злочинній діяльності, що становлять зовнішню загрозу національній безпеці України.

Визначені сфери доцільно визначити за функціоналом Національної поліції України.

Сили та засоби ГУР Міноборони можуть залучатися для пошуку та сприяння у притягненні до відповідальності військових злочинців РФ та РБ.

Верховна рада України

З метою запровадження дієвого механізму парламентського контролю, необхідно додатково наділити Комітет ВР України з питань національної безпеки, оборони та розвідки, функціями контролю за діяльністю:

— Служби безпеки України;

— Служби Зовнішньої розвідки України;

— Головного управління Розвідки Міноборони України;

— Розвідувального органу Державної прикордонної служби України.

Крім того, додатково наділити Комітет ВР України з питань правоохоронної діяльності, функціями контролю за діяльністю:

— Національної поліції України;

— Державного бюро Розслідувань;

— Національного антикорупційного бюро України;

— Бюро економічної безпеки України.

(Детальна Концепція діяльності парламентських комітетів в цьому напрямку та їхній функціонал вже розроблені).

Фіналізація візії правоохоронних та спеціальних органів України після війни виглядає так: всі органи мають власний чіткий функціонал, який не перетинається між собою та виключає дублювання функцій.

Офіс Генерального прокурора — координація діяльності всіх органів прокуратури, підтримання державного обвинувачення в суді та нагляд за додержанням законів органами, що провадять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство.

Спільно з СБУ, Національною поліцією України, ДБР, СЗР та ГУР Міноборони України організовує пошук та притягнення до кримінальної відповідальності, в тому числі у міжнародному суді посадових осіб та військових РФ, РБ, причетних до розв’язання та ведення війни на території України, а також вчинення злочинів під час окупації;

Служба безпеки України — контррозвідка та протидія тероризму, без досудового розслідування.

Національна поліція України — протидія злочинам загальнокримінального характеру, обігу наркотичних засобів, міжнародним каналам наркотрафіку, а також діяльності організованих злочинних угруповань, в тому числі транснаціональних.

Державне бюро розслідувань — розслідування злочинів вчинених вищими посадовими особами держави та військовослужбовцями.

Бюро економічної безпеки України — попередження та розслідування злочинів у сфері економіки та аналітична діяльність.

Національне антикорупційне бюро України та Спеціалізована антикорупційна прокуратура — антикорупційна діяльність.

Служба зовнішньої розвідки України — розвідувальна діяльність за межами України у політичній та економічних сферах.

Головне Управління розвідки Міноборони України — розвідувальна діяльність за межами України у військовій сфері.

Розділ III

Демографія

Більшість робочих місць, які до війни займали біженці, втрачена. Така ж ситуація і з робочими місцями більшості тих, хто залишився в Україні. За інформацією Держпраці, понад 50% українців вже втратили роботу, лише 22% продовжують працювати на тих же умовах, що до війни.

Вже можна прогнозувати значне зменшення попиту на так звані «офісні професії», а також у сфері обслуговування. Сьогодні на сервісах з пошуку вакансій лідирують водії, різноробочі, підсобники на будівництві.

Таким чином, перед країною на період відновлення (1-2 роки) стоять одночасно кілька завдань:

– Забезпечення роботою громадян, які знаходяться на території країни;

– Створення нової інфраструктури та, можливо, стимулювання громадян до переїзду в інші регіони;

– Аналіз, прогнозування та планування міграційних потоків українців.

– Підтримка зв’язку з українцями, які залишаються за кордоном.

Ключовими заходами, які можуть вирішити проблему, можна назвати:

Перекваліфікація кадрів та проведення інформаційної кампанії на підтримку зміни професії (з фінансовими стимулами від держави). За участі власників бізнесу та за допомогою державного фінансування варто розгорнути мережу установ, що займатимуться навчанням дорослих новим спеціальностям. Пропонувати безкоштовне навчання у разі укладання трудового договору з роботодавцем принаймні на 1 рік, або покриття понад половини вартості навчання у разі самостійного пошуку роботи.
Програму ДПП «Живи і працюй» – за умови створення (перенесення) виробництва інвестором держава зобов’язується співфінансувати (або будувати) житло. Воно пропонується громадянам за умови підписання робочого договору з підприємством. А щоб уникнути проблеми «робочих гуртожитків» передбачити механізм переходу права власності на житло до працівника за умови роботи протягом 3-5 років.
Державні субсидії (або безвідсоткові позики) для бізнесу під час створення нових робочих місць. Тобто підприємець, який має намір офіційно працевлаштувати навіть 1 особу, може отримати кошти на створення робочого місця. У такому разі навіть безвідсоткова позика вигідна — держава отримає «відсотки» у вигляді податкових відрахувань нового працівника.

На пізнішому етапі перед країною виникнуть ще дві проблеми:

Загальна депопуляція і нестача робочих рук та підвищення навантаження на соціальну сферу і пенсійний фонд: трудова міграція продовжиться – і значна частина з тих, хто не повернеться – у працездатному віці.
Зменшення грошових надходжень від заробітчан. У разі виїзду сім’ями (а частина сусідніх країн проводять таку політику залучення працівників) людині нема кому переказувати гроші в Україну.

Вирішення цієї проблеми можливе за допомогою наступних кроків:

Боротьба за ГРОШІ заробітчан. 14-15 млрд доларів (станом на 2021 рік) є суттєвим ресурсом підтримки української економіки. Держава може запропонувати своїм громадянам, які працюють закордоном, можливості збереження та збільшення заощаджень. Зокрема:

– Через систему внутрішньої позики – зниження порогу входу в ОГВЗ (зокрема у валюті).

Міграційна політика. Із періоду початкового відновлення Україна має вийти із готовою політикою залучення трудових мігрантів. Зокрема:

– Визначити країни, з яких безпечно (з соціальної, культурної тощо точки зору) залучати працівників;

– Визначити програми їхньої інтеграції в суспільство;

– Окремо проводити систему «вирощування» кадрів, пропонуючи послуги з навчання у ВНЗ громадянам обраних країн.

Усвідомлення того, що українська діаспора — найпотужніший інструмент лобізму, а також усвідомлення важливості використання цього інструменту для просування своїх інтересів. Зокрема:

– Створення системи взаємозв’язку з українцями, які проживають закордоном. Культурне, інформаційне, освітнє сприяння. Передбачити можливість створення «українських ЗМІ» для регіонів, де є діаспори (українською мовою та мовою країни перебування).

Розділ IV

Зміна підходів до зовнішньої політики

Післявоєнна зовнішня політика України

Війна в Україні продемонструвала недоліки та слабкі місця зовнішньої політики України останніх 30 років. Зокрема, серед основних слід виділити:

Війна без союзників. Україна фактично опинилася у стані тотальної війни без військово-політичних союзників;
Слабкість інформаційного наративу України. У країнах колективного Заходу підтримка України базується фактично на симпатіях населення і морально-етичній перевазі України у війні проти РФ. Робота на більш глибинному рівні з різними верствами населення (лібералам, консерваторами, центристами, пацифістами тощо) дуже низька. У незахідних країнах Україна фактично не має цілісної інформаційної політики, там домінують проросійські сприйняття ситуації.
Нездатність контролювати дипломатичний фронт. Війна показала, що Україна практично повністю залежить від зовнішньої кон’юнктури, за винятком військової ситуації, але навіть тут ми потребуємо підтримки від партнерів. Україна не стала повноправним суб’єктом міжнародної політики.
Провал західного вектору. Спроба швидкої інтеграції у західні інститути після 2014 року провалилася і не мала результату ані для внутрішньої модернізації країни, ані для підготовки до війни з РФ. Фактично, безумовна ставка на західний вектор виявилася не найефективнішою.
Неефективність системи МЗС. Слабкість інформаційно-аналітичного супроводу взаємовідносин Києва з іншими країнами, відсутність цілих регіонально-тематичних напрямків спеціалізації, вкрай мала кількість кадрів, які готові працювати з різними аудиторіями, відсутність цілісної роботи диппредставництв (всі працюють «як можуть»), недостатнє залучення МЗС до ухвалення рішень.

Повномасштабне вторгнення РФ в Україну, з одного боку, зламало всю цю систему останніх 30 років, а з іншого боку, дає можливість радикального переосмислення основ нашої зовнішньої політики.

Утім, післявоєнні задачі України у зовнішній політиці варто розділити на два блоки — першочергові короткотермінові завдання, якими необхідно буде займатися одразу, та довгострокові завдання, пов’язані із переосмисленням основ зовнішньополітичної діяльності та ухвалення нової Концепції зовнішньої політики.

Серед короткотермінових і негайних завдань, які постануть після війни, будуть наступні:

Домовленості щодо гарантій безпеки і нейтрального статусу.
Судове переслідування Росії і притягнення до відповідальності винних у цій війні.
Пошук і залучення ресурсів для післявоєнної відбудови.
Адаптація санкційної політики.
Налаштування зв’язку із закордонними діаспорами та повернення біженців.

Якщо ми приймаємо за основу ті загальні домовленості, які стали результатом Стамбульських мирних переговорів 29 березня, ми виходимо з того, що Україна відмовляється від вступу до НАТО і приймає ту чи іншу форму нейтралітету під зовнішні гарантії безпеки. Насправді, немає значення, як саме назвати цей статус.Позаблоковість або нейтралітет є цілком прийнятними за умови, якщо будуть відповіді на ключові для нас питання:

Чи передбачатиме цей статус обмеження на розвиток власного ВПК та Збройних сил? Якщо так, він суперечитиме державним інтересам. Україні необхідно першим же кроком запобігти появі будь-яких пунктів у мирних домовленостях з РФ, які б накладали на нас подібні обмеження. Більше того, у якості компенсації за відмову від західної «парасольки безпеки» та як складової політики нейтралітету, Україна має наполягати на зобов’язаннях США, Британії, Німеччини, Франції, Японії та інших країн НАТО та їхніх партнерів щодо створення на території України промислових об’єктів для виробництва критичної елементної бази для ВПК.
Які саме гарантії безпеки нададуть зовнішні гравці і як буде виписаний гарантійний механізм? Якщо це буде повторення «Будапештського меморандуму», така угода вважатиметься слабкою і безсилою перед потенційною новою агресією Росії. Тож важливою буде робота над тим, щоб міжнародні гарантії безпеки були виписані максимально чітко, мали юридичну силу для підписантів і включали військові зобов’язання по захисту України. Лише це стане альтернативою «парасольці безпеки» НАТО.
Чи передбачатиме цей статус обмеження у зовнішній політиці? Якщо в ньому будуть пункти, що обмежують право України здійснювати зовнішню політику або мати зв’язки з певними країнами, такий договір є неприйнятним для України. Нейтральний статус не має обмежувати право держави на самооборону або здійснення зовнішньої політики, навпаки: він має розширювати ці можливості.

Судова тяганина, пов’язана із переслідуванням Росії за злочин війни та притягнення до відповідальності винних у скоєнні воєнних злочинів на території України — це неминучий фронт, який чекає на Україну одразу після завершення конфлікту. Варто одразу зазначити: це буде довга і виснажлива битва, яка розтягнеться на роки. При цьому, не факт, що вона дозволить добитися справедливості, або притягнути до відповідальності УСІХ винних, або дозволити Україні швидко компенсувати втрати від російської агресії. Власне, починати цю битву варто не з економічних інтересів і не для короткотермінових цілей «швидкого відновлення», а з погляду репутаційних та політичних інтересів.

Головними цілями мають стати:

Притягнення до кримінальної відповідальності винних у скоєнні воєнних злочинів на території України. Головний трек — через Міжнародний кримінальний суд і створення спеціалізованого трибуналу. Допоміжні треки — через співпрацю з прокуратурами окремих країн, які вже розпочали розслідування за такими фактами (Естонія, Литва, Швеція, Словаччина, Польща, Німеччина). При цьому, важливо наголосити, що навіть якщо винних не вдасться заарештувати, достатньо буде добитися обвинувального акту і ордеру на арешт, який надовго залишить на них маркер воєнних злочинців і не дозволить мандрувати світом.
Засудження РФ за порушення норм міжнародного гуманітарного права та звичаїв ведення війни і стягнення компенсації за це. Головний трек — через Міжнародний суд ООН, який розглядає позови держав. Зазвичай, такі справи розглядаються довго (від 3 до 7 років), тому через цей суд Україні не вдасться стягнути з РФ кошти для післявоєнного відновлення. Крім того, РФ може й не виконувати рішення суду, хоча це порушення міжнародного права. Але добитися вироку важливо, адже це стане серйозним політичним та репутаційним ударом по РФ і дозволить претендувати на їхнє майно закордоном, як засіб примусового стягнення компенсації за війну.
Засудження РФ за порушення територіальної цілісності України (за Крим і Донбас). Також через Міжнародний суд ООН, який має добитися визнання Росією винною у територіальній суперечці з Україною. Це дозволить підсилити претензії України на повернення окупованих територій у майбутньому, навіть якщо Росія не поверне ці території швидко і найближчим часом.

Для того, щоб ефективно виконати це завдання, судова боротьба має бути окремим треком діяльності держави і не залежати від електоральних циклів або політичних вподобань окремих партій. Україні необхідно буде одразу створити спеціальну робочу групу, яка займатиметься цими питаннями на постійній основі у наступні декілька років і до якої увійдуть дипломати та юристи, запрошені експерти та консультанти.

У питаннях післявоєнної відбудови нагальним питанням стане пошук і залучення ресурсів для відновлення економіки, інфраструктури, промисловості. Головними джерелами таких ресурсів очевидно стануть здебільшого довгострокові кредити, меншою мірою гранти від західних держав, а також фінансова допомога через фонди міжнародних організацій, зокрема ООН, але на цільові програми, пов’язані з гуманітарною допомогою, розмінуванням та відновленням населених пунктів. Основними завданнями на цей період стануть:

Формування єдиного підсумкового документу, в якому будуть визначені масштаби втрат, обсяги допомоги, яка необхідна від інших країн, пріоритетність відновлення за секторами економіки (з конкретними цифрами, а не загальними фразами);

Найбільш очевидними джерелами залучення коштів можуть бути МВФ, Світовий банк, ЄБРР, кредитні та грантові програми окремих держав.
На деякі цільові національні програми можна залучати окремі держави, пропонуючи вигідні умови для інвестування, залежно від їхніх інтересів. Наприклад, у питаннях продовольчої безпеки звертатися до Китаю, Саудівської Аравії, Тунісу, Єгипту, Алжиру. У питаннях відродження ВПК — до Туреччини, Ірану, ОАЕ, Катару, Оману, у питаннях енергетичної інфраструктури — до ЄС та США тощо.
Створення Міжнародного стабілізаційного фонду, у який країни перераховуватимуть кошти для післявоєнної відбудови. Дуже важливо, щоб цей фонд координував допомогу Україні, а Україна мала до нього доступ.
Запуск переговорів з окремими країнами із претензією на щонайменше частину коштів РФ, заблокованих в іноземних юрисдикціях. Але не варто сподіватися, що ці гроші нам так легко віддадуть, адже це складно з юридичного погляду і може розтягнутися на роки, будучи прив’язаним до вищезгаданих судових позовів.

Різні санкційні пакети варто прив’язати до виконання Росією конкретних вимог (щодо компенсації, видачі злочинців, прогресу на переговорах, повернення територій тощо). У такому разі, санкційна політика отримає сенс і матиме чіткі критерії «виходу з кризи», які дозволять розпочати конструктивний діалог у трикутнику Захід-Україна-Росія. Різні країни, які хочуть відновлення торгово-економічних зв’язків з РФ, знатимуть, що САМЕ необхідно зробити, щоб ті чи інші санкції були послаблені, а отже будуть самі заохочувати Росію йти на ті чи інші кроки. Тож конкретизація українських вимог і прив’язка санкційного тиску до чіткої послідовності дій дасть багатьом зовнішнім гравцям мотивацію допомагати втримувати мир між Росією і Україною.

Останнім першочерговим завданням для України у перший рік після війни стане інституціоналізація закордонних діаспор, які формуватимуться у сусідніх країнах, координація їхньої діяльності та посилення їхнього зв’язку з посольством. Це дуже важливо як для належної координації процесу повернення біженців з-за кордону, так і для встановлення потужної комунікації між державою та громадянами. Посольства мають стати основними посередниками між громадами та Україною. Українці закордоном можуть допомагати з організацією необхідних заходів, привертанням уваги до певних дій України, з організацією акцій, які необхідні для збереження тиску на РФ у певних сферах, для надання допомоги у залученні різного плану ресурсів на відбудову тощо.

На середньо- і довгострокову перспективу Україні необхідно буде створити якісно новий підхід до зовнішньополітичного мислення. Це вимагатиме створення нової Концепції зовнішньої політики. Вона має базуватися на наступних принципах:

Принцип «Свободи»

За 30 років нашої незалежності зовнішня політика України здебільшого була у полоні одразу декількох уявлень, у течії яких ми намагалися плисти:

Уявлення про «біполярний світ». Для нас Росія та Захід лишалися двома основними полюсами, третій шлях ніхто не намагався шукати. Тож відносини з третіми державами лишалися скромними.
Уявлення про «блоковий характер2 протистояння у світі. Ще один спадок «холодної війни», завдяки якому зовнішньополітична думка в Україні розривалася між «російським блоком2 (Євразійський і Митний союзи) та «західним блоком» (ЄС і НАТО), в результаті чого політика все більше нагадувала «маятник» між цими двома концептами, розколюючи суспільство на два табори. Країни регіонального порядку, які формували гнучкі ситуативні альянси, не прив’язані до традиційних «блоків», не сприймалися як альтернативні центри впливу (Китай, Туреччина, Індія, ОАЕ, Японія, Бразилія, Аргентина, Нігерія, Ефіопія тощо).
Уявлення про інтеграцію у західні інститути як про гарантію безпеки та процвітання. Безумовна ставка на західний вектор здійснювалася частково «у піку» Росії, частково через нереалістичні обіцянки самих західних партнерів, частково через брак інших популярних ідей. Водночас інтеграція у Захід не передбачала надання залізобетонних гарантій безпеки, різкого економічного підйому або посилення регіональних позицій України.

Щоб відійти від полону цих уявлень, Україні варто поставити в центр зовнішньої політики принцип «свободи» — здатності мислити самостійно, приймати рішення самостійно, усвідомлювати свою самостійність і незалежність, свободу від чужих концептів або наративів. Це дасть змогу оптимізувати зовнішньополітичні ресурси, виставити пріоритет у співпраці з країнами, визначити критерії оцінки успішності зовнішньої політики, а також визначати, наскільки взаємозалежність з іншими країнами \ регіонами є критичною або не критичною з погляду державних інтересів.

«Свободу» як ідеальний стан, до якого має прагнути держава, можна розподілити за категоріями і визначити конкретні критерії успішності, над досягненням яких зможе працювати вся система держорганів, наприклад:

Політична свобода — можливість реалізувати власний інтерес, здатність сформувати порядок денний, паво на власні рішення \ помилки, спроможність осмислювати і обирати модель розвитку;
Економічна свобода — наявність обсягу міжнародних резервів, які забезпечать фінансування понад 3 місяців імпорту, дефіцит рахунку нинішніх операцій не більше 3% ВВП, темпи зростання економіки вищі за приріст зовнішнього валютного боргу, дефіцит бюджету до 3% ВВП тощо;
Енергетична свобода — наявність реальних запасів енергоресурсів, включно з нафтопродуктами, у обсягах 90-денного споживання, самозабезпечення України електроенергією з можливістю роботи в автономному режимі, 90% – 100% забезпечення ТЕС власним вугіллям зі зниженням частки вугільної генерації у структурі виробництва електроенергії, зростання видобутку газу в Україні до рівня, який буде дорівнюватиме очікуваному споживанню, забезпечення 80% – 85% внутрішніх потреб у бензині і паливі.
Військова свобода — здатність себе захистити від більшості зовнішніх загроз, здатність завдати зовнішньому ворогу такої шкоди, яка буде несумісна з будь-якими вигодами від його нападу, власне виробництво на базовому рівні основних найбільш необхідних продуктів оборонній галузі із можливостями подальшого масштабування виробництва;
Інформаційна свобода — свобода інформації, наявність власного інформаційного простору, власних джерел інформації про навколишній світ, суб’єктність власного наративу, наявність каналів донесення інформації до світу.

Принцип «Прагматизму»

Прагматизм — не тотожний цинізму. Він не означає, що Україна має торгувати власними територіями або людьми, ставати агресивною державою або обманювати партнерів. Навпаки: прагматизм дозволяє завжди, перед ухваленням будь-якого рішення, ставити одне головне питання: «Яку стратегічну задачу вирішує те чи інше рішення \ напрямок \ партнерство?».

Це дозволяє звільнитися від забобон або нав’язаних ззовні «обмежень» на співпрацю з певними країнами. Наприклад, принцип прагматизму дозволяє нам вільно і без побоювань розглядати співпрацю з такими країнами, як Китай, Іран, Пакистан, Індія, Ефіопія, В’єтнам, М’янма та інші, незалежно від того, для кого вони вважаються «не такими» або «неправильними».

Такий підхід вирішить один з найголовніших недоліків нашої зовнішньої політики: нездатність ставити чіткі задачі та неможливість мати суттєві амбіції на міжнародній арені.

III. Принцип «Інтеграції»

Інтеграція не передбачає копіювання чужих ідей \ смислів або автоматичне включення України у будь-які нові тренди. Інтеграція — це осмислений процес про-активної участі України у глобальних дискусіях,наприклад щодо кліматичних змін, роботизації, боротьби з міжнародною торгівлею людьми, еволюцією міжнародного розділу праці, взаємодією Глобальної Півночі та Глобального Півдня, колективного Заходу та колективного Сходу.

Наприклад, Україна могла б отримати статус спостерігача при таких організаціях, як Шанхайська організація співпраці або АСЕАН. З одного боку, це не пов’язано безпосередньо з «нашими» локальними проблемами, але з іншого боку, показує зацікавленість Києва говорити не лише про себе, але й про інших, брати участь у житті світової громади, будувати світ не на принципах розділення або приєднання \ неприєднання до тих чи інших блоків (як це роблять США або Росія), а на принципах формування загальнолюдського порядку денного.

ІV. Принцип мобільності

Україна має робити ставку на мобільну, гнучку, адаптивну зовнішню політику, а не зациклюватися на одних ідеях протягом десятків років. Постійний рух, регулярний перегляд тактичних цілей і рухів, постійний моніторинг міжнародної ситуації мають бути пріоритетом під час здійснення зовнішньополітичної діяльності. Не варто боятися змін.

Наприклад, після війни зброя, розроблена в Україні, користуватиметься шаленим попитом у світі. Але при цьому не варто знову зосереджуватися на спробах прив’язатися до західного світу або конкурувати з ним. Є чимало країн середньої ланки в Африці, Латинській Америці, Азії, із якими Україні варто працювати.

Крім того, Україна має бути мобільною у визначенні власних партнерів, необов’язково на довгу перспективу. Партнерства мають бути розділені на вирішення конкретних точкових задач, а не одразу на вирішення комплексу проблем. Наприклад, співпраця з Туреччиною — це розвиток нашого ВПК у сфері новітньої авіації і БПЛА, а співпраця з Єгиптом — це посилення ролі України як продовольчого хабу для Близького Сходу та Африки.

Висновки

Вищезазначені принципи мають лягти в основу нової Концепції зовнішньої політики, яка має бути затверджена РНБО, урядом, Верховною Радою та президентом України. Після цього, на її базі варто розробити декілька цільових стратегій по напрямках (Центрально-Східна Європа, Західна Європа, Північна Америка, Латинська Америка, Північна Африка, Субсахарська Африка, Південна Азія, Центральна Азія, Південно-Східна та Східна Азія, Близький Схід) або тематиках (ВПК, продовольча безпека, енергетика, зовнішня торгівля, інвестиції, безпека та оборона, технології тощо).

У процесі переосмислення зовнішньої політики більше ролі у її здійсненні мають мати парламент та уряд.

Після затвердження Концепції зовнішньої політики та регіональних стратегій (які мають переглядатися раз на 2 роки) і, як результат, визначення пріоритетних завдань і цілей, які потрібно виконати, уряду знадобиться відповідним чином переорієнтувати систему освіти та навчання, у тому числі державні замовлення на конкретних спеціалістів (арабістів, китаєзнавців, американістів тощо), інакше кадровий ресурс не буде відповідати поставленим задачам, як це відбувається зараз.

Розділ V

Відновлення інфраструктури

Для порівняння, остання оцінка збитків Сирії внаслідок збройного конфлікту, підготована під егідою ООН, сягає $442 млрд, в тому числі прямі збитки від фізичного знищення інфраструктури та промислових об’єктів оцінювалися у $117,7 млрд.

Створення «Агентства для відбудови» та модернізація стандартів

До завершення війни таке Агентство може координувати окремі інфраструктурні проєкти з відновлення критичної інфраструктури, централізовано збирати інформацію про завдані збитки та підготувати план реконструкції інфраструктури, реалізація якого має розпочатися одразу після закінчення війни. В рамках цього плану доцільно розробити детальні щорічні програми, з урахуванням пріоритетів і наявних ресурсів.
В найкоротші строки також потрібно максимально імплементувати новітні європейські стандарти у сфері розбудови міст, будівництва соціальної та виробничої інфраструктури, за можливості, спростивши бюрократичні процеси і вимоги. Нові об’єкти мають будуватися вже за сучасними стандартами. Агентство може координувати цей процес за участі провідних західних експертів, українських фахівців та представників влади.
Окремо варто виділити необхідність модернізувати вимоги до енергоефективності нового постійного житла та об’єктів критичної інфраструктури (зокрема, соціальної та ЖКП) з огляду на необхідність зменшення енергоємності економіки та її залежності від імпорту енергоресурсів.
Водночас слід передбачити використання під час виконання робіт матеріалів переважно українського виробництва, а також стимулювати залучення до виконання робіт українських підрядників. Це має підштовхнути виробників будматеріалів переходити на виробництво продукції за стандартами ЄС (яку в подальшому можна буде експортувати), так і сприятиме підвищенню кваліфікації українського персоналу.
На етапі реалізації проєктів з метою ефективності відновлення інфраструктури до роботи агентства за окремими напрямками має бути долучена місцева влада, яка краще відчуває потреби громад і зможе отримати відповідне фінансування. Конкуренція та результати виконання проєктів у різних громадах допоможуть вивільнити ініціативу та пожвавити конкуренцію.

Реагування на критичні поточні виклики

Створення інфраструктурних можливостей для експорту в умовах блокади українських морських портів.

Розширення альтернативних можливостей для експорту:

відновлення існуючих ділянок вузькоколійної залізниці поблизу західного кордону, та ділянок широкої колії пострадянського стандарту в сусідніх країнах;
створення тимчасових та постійних «сухих портів» у місцях з’єднання колій європейського та пострадянського стандарту (поблизу Ковеля, Мукачево, Перемишля тощо);
створення логістичних хабів на шляху до українських портів на Дунаї (проєкт логістичного хабу на базі інфраструктури порту у Білгороді-Дністровському, можливо в Чорноморську);
розширення залізничного сполученнями з портами в Ізмаїлі, Рені та Усть-Дунайську, збільшення потужностей перевалки в цих портах;

Водночас варто передбачити подальшу роботу нової інфраструктури на постійній основі з можливістю швидко збільшувати пропускну спроможність. Після війни основний об’єм традиційного українського експорту повернеться у чорноморські порти, але західні коридори можуть зберегти актуальність для частини експортних потоків, особливо у випадку довоєнних темпів нарощування урожайності основних сільгоспкультур та збільшення експорту інших видів продукції до Європи.

Очищення територій від мін та інших вибухонебезпечних предметів, що є необхідною умовою для подальшої відбудови інфраструктури.

Першочергові роботи у цьому напрямку вже ведуться на звільнених територіях. Однак їхній загальний масштаб наразі встановити неможливо. Розмінування лише окупованих територій Донбасу оцінювалося Міноборони у 15 років та $1 млрд, в масштабах постраждалих регіонів України ця програма буде більшою і потребуватиме залучення фахівців з країн-партнерів.

Відновлення критичної інфраструктури у звільнених регіонах, що постраждали від бойових дій, але масштаби руйнувань в яких порівняно невеликі. Йдеться про відновлення постачання газу, електроенергії, води, створення тимчасових транспортних маршрутів, що дозволить частині переміщеного населення повернутися до своїх домівок, а також частково відновити роботу бізнесу за умови стабілізації безпекової ситуації. На територіях зі знищеною (або критично пошкодженою) інфраструктурою варто розглянути доцільність будівництва нової, а не спроби ремонту старих об’єктів і мереж.

Вирішення проблеми житла для внутрішньо переміщених осіб (ВПО)

Першочергова задача – забезпечити можливість для ВПО зі звільнених регіонів повернутися додому, а також збудувати житло для тимчасового розселення у безпечних регіонах тих ВПО, які не мають змоги повернутися. Разом з будівництвом житла варто передбачати можливості і стимули для отримання нової кваліфікації та працевлаштування, доступність соціальної інфраструктури. Водночас варто відмовитися від будівництва модульного житла, як неефективного.

Анонсована Офісом Президента програма придбання у забудовників декількох десятків тисяч квартир для внутрішньо переміщених осіб у 10 безпечних регіонах Центральної і Західної України. Йдеться про використання вже наявних можливостей (проєкти на завершальній стадії будівництва) для створення державного житлового фонду, водночас умови (вартість за кожним об’єктом) мають бути оприлюднені;

Запустити програми компенсацій для відновлення вцілілого, але пошкодженого житла у звільнених регіонах, передбачивши запобіжник для нецільового використання коштів (наприклад, власник може отримати частину суми, решту держава компенсує за придбані матеріали або оперативно виплачує виконавцю робіт).

Запустити програму швидкого будівництва багатоквартирного житла як тимчасового для ВПО у безпечних регіонах. Разом зі швидкістю, мають бути враховані вимоги до енергоефективності та планування такого житла, а також запроєктоване створення соціальної інфраструктури. Кошторис будівництва цих об’єктів має бути оприлюднено. Після того, як частина ВПО зможуть повернутися до своїх відбудованих міст, це житло зможуть отримати медики, вчителі та військові.

Окремо потрібно готувати комплексні програми відновлення міст, де внаслідок бойових дій знищений як житловий фонд, так і ключові промислові об’єкти, що були найбільшими роботодавцями (Маріуполь, Тростянець тощо), або будівництва нових. Їх розбудова має бути комплексною і проводитись за оновленими стандартами, а до проєктування потрібно залучити провідні світові компанії з новітніми підходами до сучасної інфраструктури. При розробці програм ревіталізації міст можна розглянути можливість використання досвіду Сінгапуру, з урахуванням місцевих особливостей. Відновлені міста мають стати «вітриною відновленої України», що сприятиме поверненню їх до життя.

Також варто розглянути можливість програми надання підтримки роботодавцям за умови надання житла для працівників-ВПО з можливістю його пільгового викупу тощо.

Основні принципи створення «інфраструктури майбутньої України»

Транспортна мережа має розвиватися у напрямку розширення можливостей у напрямку ЄС (залізниця, автомагістралі, трубопроводи), що дозволить спрямовувати український експорт до Європи чи європейських транспортних хабів. Це потребуватиме перегляду карти українських транспортних маршрутів з логічним відходом від практики останніх років, коли великі кошти вкладалися у відновлення автотрас у напрямку кордону з РФ під гаслом розбудови прифронтових регіонів. У процесі розбудови залізничної інфраструктури доцільно розпочати будівництво додаткових залізничних шляхів з європейською шириною колії, принаймні за основними транспортними маршрутами (що також допоможе запустити українське вагонобудування). Водночас ми маємо інтегруватися в логістичні коридори Євразії.

Аналогічним чином необхідно сформувати проєкт перебудови енергетичної інфраструктури. Очевидно, що відновлювати електромережі до довоєнного стану після інтеграції України до ENTSO-E не має потреби (особливо в напрямку РФ, РБ). Водночас потрібно розширювати її інтеграцію з ринком ЄС і підвищувати ефективність в самій країні. Відповідних змін також потребуватиме ГТС та інші трубопровідні мережі, частину потужностей яких, втім, доведеться законсервувати або демонтувати (попередній план оптимізації роботи газотранспортної мережі був розроблений Оператором ГТС на випадок припинення транзиту російського газу, відмова ЄС від російської нафти також означатиме зупинку нафтопроводів в Україні).

Основою відбудови промислової інфраструктури має стати можливість радикально підвищити якість виробничого комплексу України, зменшити енергозатратність виробництва, закласти фундамент довгострокового зростання та більше інтегрувати Україну до світової економіки.

При цьому, важливо передбачити програми стимулювання інвестицій у створення виробництва кінцевої продукції з високою доданою вартістю, високотехнологічного виробництва, а також зменшення залежності від критичного імпорту (виробництво моторних палив, видобуток газу, нафту тощо). Водночас загалом варто підтримувати проєкти, спрямовані на зниження залежності від використання викопного палива у відповідності до тенденцій ЄС, що буде особливо актуальним з урахуванням прогнозного балансу зовнішньої торгівлі товарами.

Розділ VI

Промисловість

Поточна ситуація

Повномасштабне вторгнення російських військ призвело до зупинки промисловості по всій Україні. Сьогодні у відносно безпечних регіонах виробництво поступово відновлюється.

Однак в областях, що постраждали внаслідок бойових дій, за оцінками уряду, розташовується понад 30% підприємств, які створювали більше 50% ВВП. Можливості відновлення виробництва на цих підприємствах наразі складно оцінити.

Блокада українських морських портів практично повністю зупинила основні експортні потоки. 67% валютної виручки від експорту товарів у 2021 році принесла металургія (руда, метал, металовироби) і АПК (зерно, олія тощо), які переважно експортувались морем. Наразі тривають спроби відновити експорт залізницею і через порти на Дунаї, але навіть за умови розширення цих коридорів вирішити цю проблему вдасться лише частково.

Водночас більшість підприємств цих галузей продовжує працювати. В основних аграрних регіонах триває посівна кампанія, хоча площа посівів ярих зернових культур під урожай 2022 року через воєнне вторгнення, за різними оцінками, може скоротитися на 30-40%. Тому загальний врожай зернових та олійних культур, за попередніми оцінками, може скласти близько 53 млн тонн – лише половину минулорічного рекордного врожаю. І це лише за умови переходу до позиційних бойових дій і локалізації конфлікту.

Втрати металургійної промисловості внаслідок війни наразі оцінюються у 30-40% довоєнних потужностей. Передусім йдеться про зупинені меткомбінати в Маріуполі («Азовсталь», Меткомбінат ім. Ілліча). Водночас металургійні комбінати, що знаходяться поза межами території активних бойових дій, не постраждали і відновлюють виробництво («Запоріжсталь», колишній ДМК, АМКР), а видобуток руди фактично не припинявся, хоча і був зменшений.

Порівняно непогана ситуація у сфері виробництва продовольчих товарів. Більшість підприємств використовують вітчизняну сировину і не сконцентровані в окремих регіонах.

Збут на внутрішньому ринку забезпечує наявність кількох великих торговельних мереж з власною логістикою, що дозволило не допустити дефіциту товарів там, де їх можна було фізично доставити, а також оперативно перекрити окремі позиції за рахунок імпорту.

Після початку війни були порушені розрахунки по лінії виробник-переробник-торгова мережа, однак останнім часом прийняті рішення, що покликані вирішити цю проблему. Зокрема, запущена програма закупівлі 12 мільйонів продуктових наборів за державні кошти, а також пільгове кредитування великих роздрібних мереж.

Найгірша ситуація спостерігається у виробництві з довгим логістичним циклом, зокрема, машинобудуванні, хімічній галузі. Досі не працює переважна більшість підприємств, що належать транснаціональним корпораціям і були зупинені з початком війни. Частково відновили роботу лише заводи з виробництва комплектуючих для авто на Заході України.

Водночас майже 1400 підприємств виявили намір переїхати з регіонів, що постраждали внаслідок бойових дій, майже 200 з них вже переїхали у західні області. Це переважно середній бізнес – виробники харчової продукції, легкої промисловості, підприємства машинобудування.

З якими труднощами доведеться зіштовхнутися

Українська економіка вже стикалася з кризою, викликаною війною. Внаслідок окупації Криму та вторгнення Росії на Донбас ВВП України у доларовому еквіваленті у 2014-2015 роках зменшився вдвічі.

Цього разу масштаби економічної кризи можуть бути значно більшими і мати триваліші наслідки. Наразі їх складно оцінити через невизначеність із подальшим розвитком конфлікту.

За останніми оцінками МВФ, що базуються на досвіді інших воєнних конфліктів, ВВП України за підсумками 2022 року може впасти на 35%, урядові прогнози ще песимістичніші. Кабмін припускає, що внаслідок падіння економіки, скасування мит та запровадження пільгового режиму оподаткування майже для всіх підприємств (2% від обороту), коштів держбюджету на соцвиплати може забракнути вже у травні, навіть з урахуванням міжнародної допомоги.

Вже за перший місяць після початку війни за допомогою від держави для тих, хто втратив роботу, звернулися понад 5 млн осіб із 15 мільйонів користувачів сервісу «Дія». Соціологічні дослідження свідчать, що роботу після початку війни втратили понад 40% працівників.

Крім того, за підрахунками ООН, з початку конфлікту виїхали з України 4,3 млн осіб, ще 7,1 млн вважаються внутрішньо переміщеними особами.

Масштаби проблем у промисловості та в економіці загалом вже величезні, однак у підсумку вони напряму залежатимуть від тривалості гарячої фази бойових дій та охопленої ними території.

Першочергові кроки

Експорт. Станом на зараз необхідно максимально відновити об’єми експорту основних товарів на тлі високих світових цін – зерна (у сховищах залишається приблизно 25 млн тонн пшениці та кукурудзи, що перекриває внутрішні потреби у кілька разів), руди та металу. Потрібно максимально розширювати можливості для експорту залізницею в напрямку найближчих портів Польщі та Румунії, створювати так звані сухі порти, а також перевалку у неглибоководних українських портах на Дунаї.

Виробництво продуктів харчування. Необхідно підтримати виробників продуктів харчування, які можуть продовжувати роботу. Крім закупівлі продуктових наборів за кошти держбюджету (її необхідно продовжити для формування запасів продовольства на випадок активізації бойових дій та підтримки населення найбільш постраждалих регіонів), варто розглянути підтримання споживчого попиту шляхом запровадження регулярних виплат для громадян, що залишилися в Україні і не мають роботи (можливо, поширивши започатковану програму щомісячних виплат по 2-3 тис. грн для переселенців у західних областях на всю Україну, де це можливо).

Захист внутрішнього виробника і протидія імпорту. Одна з важливих причин зростання імпорту під час війни – валютний курс. Нацбанк фактично «заморозив» курс гривні станом на початок повномасштабної війни і покриває платіжний дисбаланс за рахунок резервів і зовнішніх надходжень. Наразі це рішення допомогло запобігти паніці і зберегти банківську систему, не допустити гіперінфляції. Однак щойно ситуація стабілізується, валютні обмеження поступово зніматимуться і Нацбанк почне повертатися до принципів ринкового курсоутворення. З огляду на поточні обставини (різке розширення дефіциту зовнішньої торгівлі внаслідок падіння експорту, падіння ВВП), йдеться про поступову девальвацію курсу гривні.

Приклад Сирії та Іраку, які вчасно не почали обмежувати імпорт після воєнних дій показав, що це найкоротший шлях до знищення власного виробника і робочих місць.

На час воєнного стану Кабмін має право обмежувати імпорт фактично в ручному режимі. Наразі виглядає так, що був обраний шлях у критичний момент максимально зняти всі обмеження (оскільки аналіз їхньої ефективності потребує часу, а локальний дефіцит товарів посилює паніку) і повертати їх поступово там, де необхідно. Однак цей процес варто прискорити.

Держзамовлення як необхідний чинник збереження стратегічних галузей. Головним інвестором найближчим часом буде держава, тому потрібно терміново переглянути саме принципи державного замовлення і спрямовувати їх у відповідні галузі. У сфері машинобудування та легкої промисловості (де внутрішній попит зараз практично відсутній, а експорт – надзвичайно ускладнений) необхідно максимально швидко задіяти державне замовлення для постачальників, які можуть виконувати замовлення для оборони. Наприклад, частина виробників одягу та взуття з власної ініціативи розпочали виробництво для потреб ЗСУ та ТРО, однак підтримувати виробництво за кошти волонтерів та зберегти персонал буде складно. Певну небезпеку в цьому контексті становлять наміри США відновити програму «ленд-лізу» для України. Попри її безумовну користь для оперативного забезпечення ЗСУ під час війни, потрібно максимально завантажувати власного виробника. Також варто проаналізувати можливість постачання на умовах програми «ленд-лізу» обладнання хоча б для середніх підприємств у відносно безпечних західних областях.

Також необхідно забезпечити замовленнями машинобудівні підприємства, що можуть оперативно розпочати виробництво продукції, нестачу якої відчуває економіка внаслідок війни (деякі види вагонів, броньовані авто, вантажівки, сільгосптехніка тощо). З огляду на достатню ліквідність банківської системи, для цього можна розширювати програми доступних кредитів і державних гарантій на конкретні цілі.

Для стратегічних підприємств важкого машинобудування, хімії та наукоємних виробництв, роботу яких під час воєнного стану відновити неможливо, потрібно забезпечити виплату принаймні частини заробітної плати основним спеціалістам. У випадку з приватними підприємствами це може бути реалізовано шляхом докапіталізації за спрощеною процедурою (тобто, в обмін на частку у капіталі). Це мало б стимулювати акціонерів таких підприємств за можливості також брати участь у їх порятунку за рахунок власних коштів, не намагаючись перекласти весь тягар збереження свого бізнесу під час війни на державу.

Боротьба з безробіттям і втратою фахівців. Одразу після стабілізації ситуації в окремих регіонах і зменшення ризиків відновлення/поширення бойових дій потрібно запроваджувати масові програми працевлаштування для безробітних, які не змогли знайти роботу замість втраченої. Зволікання з їх запуском загрожуватиме такими вкрай негативними соціальними наслідками, як зростання злочинності, нелегальна міграція, тотальна депопуляція міст, що найбільше постраждали внаслідок війни.

Водночас варто врахувати досвід спроби запустити програму створення 500 тисяч тимчасових робочих місць, яка була ініційована урядом на початку пандемії COVID-19, однак не досягла заявленої мети. Оскільки держава наразі не може платити зарплати навіть близькі до середніх, особливо в умовах війни, необхідна додаткова мотивація. За нинішніх умов це могла би бути програма з умовною назвою «Відбудуй своє». Вона має передбачати працевлаштування на тимчасових роботах з відновлення інфраструктури/житла в регіонах, що постраждали від бойових дій з перспективою отримати житло.

Мешканців населених пунктів, що менше постраждали і не потребують робочої сили для відбудови у великій кількості, можна спробувати залучити до роботи у сусідніх містах/регіонах в рамках цієї ж програми з умовною назвою «Допоможи своїм» (використовуючи фактор того, що в рамках одного/сусідніх регіонів соціальні зв’язки в середньому сильніші внаслідок розселення родин, спільного навчання у «опорних» обласних центрах тощо, що частково допоможе вирішити проблему із забезпеченням житлом на перший час). Для фінансування цих програм необхідно вести переговори про надання донорської допомоги через фонд відновлення України.

Слід зауважити, що відкриття можливості для виїзду чоловіків призовного віку до повної стабілізації ситуації нестиме значні ризики як для можливого військового резерву, хай навіть на позиціях в тилу, так і макроекономічного характеру. По-перше, Україна може втратити більшість потенціалу у ІТ-сфері – кваліфіковані переважно молоді чоловіки зможуть знайти роботу за кордоном і не повернуться (вже зараз багато компаній з країн, що розвивають цей напрямок, готові працевлаштовувати українських спеціалістів, надаючи комплексні пакети релокації). Водночас більша частина ІТ-фахівців, навіть працюючи у західних областях, є важливим джерелом надходження валюти під час війни і створює додатковий попит на товари та послуги, а це – робочі місця і податки. По-друге, виїде і не повернеться значна частина кваліфікованих працівників затребуваних на Заході робітничих професій, особливо це стосується мешканців з найбільш постраждалих регіонів (ці ж фахівці будуть особливо важливі для України на етапі відновлення).

Очевидно, що для найбільш постраждалих внаслідок війни населених пунктів будуть потрібні окремі комплексні програми відновлення, що мають включати відновлення/будівництво житла, створення нових або модернізацію «якірних» виробництв, відновлення соціальної інфраструктури тощо.

Перелік основних кроків:

вирішення проблеми блокування морських портів – відновлення їхньої роботи хоча б для аграрних товарів (гуманітарні коридори для запобіганню голоду в найбідніших країнах), або розбудова інфраструктури українських портів на Дунаї та створення «сухих портів» на кордоні з сусідніми європейськими країнами;
забезпечення доступу для підприємств, що мають можливість відновити роботу і попит на свою продукцію, до кредитів для відновлення виробництва (частково цю роль виконує програма «5-7-9%», варто проаналізувати її на предмет розширення);
вирішення проблеми «вузьких місць» при постачанні продовольчих товарів українського виробництва та проведенні розрахунків за них торговельними мережами;
стимулювання попиту на продукти харчування внутрішнього виробництва шляхом розширення програм щомісячних виплат внутрішньо переміщеним особам, що втратили роботу;
перегляд переліку критичного імпорту, вилучення з нього позицій, які в достатньому обсязі може виробляти вітчизняна промисловість, аналогічним чином проаналізувати об’єми і доцільність ввезення окремих товарів у вигляді гуманітарної допомоги;
максимальне збереження інтересів власного виробника у випадку запуску програми «ленд-лізу»;
забезпечення імплементації підписаного у січні закону про локалізацію, який вимагає наявності української складової під час державних закупівель продукції машинобудування, розширити його дію на продовольство, будматеріали та інші товари, потребу в яких можуть забезпечити українські виробники;
розширення переліку приватних підприємств, які можуть отримувати замовлення від держави для потреб оборони, в подальшому – для відбудови;
запровадження програм, що дозволять отримати державне замовлення підприємствам, які втратили цивільні замовлення під час війни (машинобудування, легпром тощо);
повноцінний запуск Експортно-кредитного агентства (на базі існуючого держоргану, «Укрексімбанку» з метою прискорення процесу), передача йому функцій державного страхування виконання експортних контрактів, безпеки іноземних суден і автоперевізників в Україні;
розробка програми збереження висококваліфікованих фахівців складних виробництв, роботу яких неможливо відновити під час війни;
розробка програми масової зайнятості та повернення додому населення міст, що постраждали внаслідок бойових дій (умовно, «Відбудуй своє», «Допоможи своїм»);
запуск програми перекваліфікації виробників разом з роботодавцями, збереження потенціалу в ІТ та інших сферах, які генерують потік валюти в країну;
розробка програми комплексного відновлення зруйнованих міст та промислових об’єктів;
розробка програми відновлення та будівництва житла (компенсації для відновлення приватних будинків, будівництво багатоквартирних будинків, програми переселення з будівництвом житла (передбачає локалізацію, використання місцевих матеріалів).

Промисловість після війни: шанси та першочергові кроки

Наслідки повномасштабних бойових дій, знищення інфраструктури, необхідність повернення в країну значної частини населення та нові геополітичні реалії вимагатимуть якнайшвидших дій у напрямку відродження промислового потенціалу. З іншого боку масштаб викликів певною мірою створює поле для перезаснування української промисловості.

Контекст: Показовим прикладом є збудована та запущена у рекордні строки гігафабрика Tesla поблизу Берліна, деякі етапи будівництва якої здійснювались ще до отримання всіх необхідних погоджень. Навіть такі країни, як Німеччина, визнають пріоритет швидкості прийняття рішень для реалізації знакових інвестиційних проєктів.

На користь України може спрацювати започаткована логістичними розривами під час пандемії глобальна тенденція до диверсифікації джерел постачання та вибудовування більш стійких та компактних логістичних ланцюжків. Це може додати привабливості Україні у якості «виробничого майданчика Європи», а також підвищити інтерес західних інвесторів до наявного потенціалу України у сферах, що зазнають значного геополітичного впливу (виробництво титану, алюмінію, рідкоземельних металів тощо).

Серед першочергових завдань у цьому контексті – інтеграція України у виробничі ланцюжки ЄС та інших партнерів, а також використання можливостей для заміщення РФ у світових ланцюжках постачання (продовольство, метал, титан, алюміній, рідкоземельні метали, важке машинобудування, зокрема, турбіни).

Також потрібно використати можливість залучити до роботи в Україні компанії, які вийшли з РФ та Білорусі. Більшість їх виробництв у цих країнах була орієнтована на ринки РФ та колишніх країн СНД, проте принаймні для частини з них Україна має замінити російські та білоруські виробничі майданчики, а в окремих галузях український ринок і сам може становити інтерес.

Крім того, виникає нагальна необхідність нарешті замінити російський та білоруський імпорт в тих секторах, у яких Україна до останнього часу зберігала залежність від нього.

Імпорт з РФ та РБ: самодостатність замість залежності

Найбільш критичною до останнього часу була залежність України від імпорту з Білорусі та Росії нафтопродуктів, та, меншою мірою, добрив.

На вугілля (коксівне на антрацит), паливо та нафтопродукти припадало близько 40% всього російського імпорту в Україну. Значними статтями імпорту залишаються продукти нафтохімії та побутової техніки, виробництво яких можна розвивати в Україні.

Структура товарного імпорту з РФ

Дані: Державна митна служба, 2021 рік, суми вказані у $ млрд

Відмова від білоруського імпорту також створює поле для розвитку машинобудування, передусім, виробництва аграрної техніки.

Структура імпорту з Білорусі

Дані: Державна митна служба, 2021 рік, суми вказані у $ млрд

Наприклад, Україна до останнього часу була одним з найбільших імпортерів білоруських тракторів – у 2021 році «Мінський тракторний завод» продав в Україну близько 6200 штук. Українське виробництво цієї техніки в останні роки зменшувалося. Водночас його відновлення потребує нових технологій, адже зараз переважно йдеться про складання тракторів з китайських комплектуючих.

Схожа ситуація з імпортом вантажного автотранспорту, в окремих сегментах якого білоруська техніка також займала домінуюче положення. Після запуску «Великого будівництва» в останні роки також значно збільшився імпорт дорожної та будівельної техніки в Україну. З огляду на масштаб відновлювальних робіт після закінчення війни, потреба у такій техніці зростатиме.

Втім основним завданням у цьому напрямку має забезпечення українського ринку паливом. Очевидно, російське та білоруське паливо на певному етапі доведеться замінити імпортом з Європи, а з урахуванням пошкоджень єдиного великого працюючого Кременчуцького НПЗ об’єми цього імпорту можуть зрости. Водночас це ставить питання про необхідність відновлення нафтопереробної галузі в Україні. Своєю чергою це стане каталізатором розвитку нафтохімії та інших супутніх виробництв, відновлення і розвиток яких практично неможливі без доступу до сировини.

N.B.: Частковим вирішенням проблеми з постачанням пального на першому етапі може бути використання нелегальних міні-НПЗ, які виробляють пальне, що не відповідає сучасним стандартам. Однак, саме такого пального потребує військова техніка радянського зразка та, частково, сільгосптехніка. За підрахунками «Консалтингової групи «А-95», в Україні до війни працювало від 24 до 30 міні-НПЗ, які використовують українську сировину та переважно розташовані поблизу нафтових родовищ у Харківській та Полтавській області. Частка виробленого ними пального оцінювалася у 5-20% ринку. Деякі з власників найбільших таких підприємств навіть заявляли про плани їх легалізації та подальшого розвитку.

На початок війни в Україні залишався лише один великий НПЗ, що працює – Кременчуцький. До війни керівництво заводу декларувало плани збільшити переробку нафти, проте наразі невідомо, яких пошкоджень НПЗ зазнав внаслідок завданих по ньому ракетних ударів. Його відновлення може бути ускладнене, адже і до війни його власник (група «Приват») не вкладав достатніх інвестицій у модернізацію виробництва.

Інші наявні в Україні великі НПЗ давно простоюють і модернізації, за висновками фахівців, не підлягають. Водночас для будівництва нового НПЗ в Україні можна розглянути територію Одеського НПЗ (власник – держава) або Дрогобицького НПЗ («Приват»), які мають доступ до постачання нафти (через Одесу або нафтопровід Одеса-Броди) та розвиненої залізничної інфраструктури.

Перманентні перемовини про будівництво НПЗ в Україні ведуться з Азербайджаном ще з 2000-х років, проте якихось конкретних домовленостей у цьому напрямку не досягнуто. Однак за умови стабільної ситуації в Україні та відмови від імпорту нафтопродуктів з російської нафти цей проєкт виглядатиме більш привабливо.

В ширшому контексті відмови від російської нафти в рамках ЄС може отримати перспективу ще один незакінчений у минулі десятиріччя проєкт – добудова нафтопроводу Одеса-Броди до польського Плоцька.

Майбутнє російських активів в Україні

Окремо варто проаналізувати перспективи збереження низки великих українських підприємств, які до останнього часу були вмонтовані у виробничі ланцюжки російських компаній, мають російських власників (а отже підлягають націоналізації) або орієнтовні на експорт в РФ.

Зокрема, друга за об’ємом стаття українського експорту в РФ у 2021 році після чорних металів на суму понад $500 млн – оксид алюмінію. Це сировина, яку «Миколаївський глиноземний завод» постачає для подальшої переробки на російських підприємствах групи «РусАл». Російський власник кілька років тому через санкції оголосив про продаж заводу своєму бізнес-партнеру, сировинному трейдеру Glencore, але про закриття угоди не повідомлялося, наразі підприємство контролює менеджмент «РусАла». Завод забезпечував 20% сировини для виготовлення алюмінію на російських підприємствах компанії.

До переліку орієнтованих на замовлення з РФ підприємств також входить «Сумське НВО ім. Фрунзе» (власник – громадянин РФ Владімір Лукьяненко), а також краматорська «Енергомашспецсталь» (власник – «Росатом»), яка все ще зберігає унікальне виробництво спецвиробів для енергетичної та металургійної промисловості.

Серед інших важливих підприємств, які мають російських власників, – «Альфа-Банк» (в процесі передачі управління від російських власників, наразі не ліквідований з огляду на негативні наслідки такого кроку під час війни), а також підприємства групи VS Energy (формально належить менеджерам з громадянством країн ЄС, серед активів – готельний бізнес та обленерго, які знаходяться в процесі продажу структурам Ріната Ахметова).

З огляду на ухвалення закону про націоналізацію майна РФ та колаборантів окремо потрібно розглянути бізнес-імперію Дмитра Фірташа, що була створена за прямого сприяння російської влади для отримання контролю над стратегічним галузями української економіки. За інформацією, отриманою раніше російськими ЗМІ, фактично всі його активи в Україні знаходяться в заставі за кредитами, виданими російським «Внєшекономбанком». Водночас вони включають як об’єкти критичної інфраструктури («облгази»), так і цілі стратегічні галузі (виробництво добрив, частково – видобуток титанових руд).

Можливості в контексті нової геополітики

«Токсичність» російських виробників та поглиблення геополітичного протистояння США та Китаю ставлять під сумнів надійність традиційних ланцюжків постачання деяких видів стратегічно важливої сировини для високотехнологічної промисловості. З огляду на це може зрости інтерес західних компаній до створення альтернативного джерела постачання з урахуванням можливостей України.

Авіаційні гіганти Boeing та Airbus вже ведуть пошук альтернативних постачальників титанової сировини, яка могла б замінити російську. Дефіцит ще одного важливого для авіакосмічної галузі металу – алюмінію – прогнозувався ще до російського вторгнення, після посилення санкцій проти РФ – найбільший постачальник цього металу «РусАл» стикається з усе більшими складнощами.

Також загострюється глобальна боротьба за доступ до рідкоземельних металів. 31 березня Президент США Джо Байден задіяв передбачені законом 1950 року (Defense Production Act) особливі повноваження для розвитку видобутку в США мінеральної сировини, яка має ключове значення у виробництві акумуляторів та електромобілів. Рішення було прийнято на тлі повідомлень про те, що КНР оцінює вплив на США можливого обмеження експорту рідкісноземельних металів.

Україна має одні з найбільших у світі запасів титанових руд, які вже розвідані та розробляються (державна «ОГХК», Group DF Дмитра Фірташа) та можливість формування замкнутого циклу виробництва за участі «Запорізького титано-магнієвого комбінату (у державній власності, однак виробництво застаріле і потребує модернізації) або шляхом будівництва сучасних переробних потужностей.

Дещо менш перспективним (з огляду на необхідність імпорту сировини – бокситів), проте вартим уваги напрямком може бути відновлення виробництва алюмінію. В цьому випадку у виробничий цикл може бути включений згаданий вище підконтрольний «РусАлу» Миколаївський глиноземний завод та державний Запорізький алюмінієвий комбінат (значною мірою зруйнований тим же «РусАлом», потребує модернізації).

У сфері сировини для акумуляторної промисловості Україна має другі в Європі (після Німеччини) запаси літію, проте вони недостатньо розвідані та не розробляються. Після 2015 року спецдозволи на розробку відомих з часів СРСР родовищ в непрозорий спосіб отримали невідомі компанії, пов’язані з тодішніми провладними політиками та бізнесменами. Видача частини цих спецдозволів оскаржується в судах.

Варто повернути ці спецдозволи державі та залучити до розробки наявних родовищ та пошуку нових світових гравців (можливо, за допомогою США), що мають відповідний досвід та ресурси для того, щоб провести оцінку запасів та збудувати потужності з переробки руди в концентрат і гірничо-хімічного підприємства, яке вироблятиме оксид літію та побічну продукцію.

Першочергові кроки для залучення інвестицій

Відновлення та розвиток новітньої промисловості неможливі без залучення інвестицій, які мають стати драйвером зростання економіки України. Обсяг зовнішніх інвестицій, необхідних для досягнення ефективного розвитку країни, оцінювався у $5-20 млрд на рік, однак з огляду на завдані війною збитки ця цифра має бути більшою.

В останні передвоєнні роки в цьому напрямку було зроблено кілька кроків (створення «Офісу інвестнянь» та запровадження пільг для реалізації значних інвестпроєктів, ухвалення законодавства про розвиток індустріальних парків), проте вони так і не запрацювали. Серед причин можна вказати довгі і забюрократизовані процедури прийняття рішень, безпекову ситуацію, пандемію. Але більшість опитувань іноземних компаній, які вже працюють в Україні, незмінно вказують основною перешкодою для інвестицій нереформовану судову систему. В умовах післявоєнного відновлення вирішення цієї проблеми вимагатиме швидких і більш рішучих рішень.

Також необхідно максимально спростити державне регулювання та обмежити можливості втручання в роботу підприємців контролюючих органів, розглянувши можливість заміни державного контролю у ряді сфер (наприклад, перевірок пожежної інспекції) страхуванням відповідальності бізнесу. Водночас необхідно зберегти баланс з необхідністю дотримання європейських стандартів у сферах впливу на довкілля, екологічності тощо.

Полювання на «топ-інвесторів»

Одним з першочергових завдань для встановлення довіри світових інвесторів після завершення війни мають стати приклади залучення «топ-інвесторів» (пріоритет – відомі публічні компанії, що реалізуватимуть промислові проєкти з великим строком окупності). З точки зору залучення нових інвесторів, у подальшому це може мати більший ефект, ніж рекламні кампанії та запроваджені пільги.

Крім надання особливих умов для пріоритетних інвесторів, доцільно обговорити можливість надання урядами країн-партнерів додаткової підтримки Україні шляхом стимулювання своїх компаній до створення тут виробничих потужностей (шляхом страхування, надання кредитів тощо). Поряд з реалізацією проєкту мультидонорського фонду для відбудови України, такий формат участі уряди дружніх країн можуть реалізувати швидше та більш охоче, оскільки він передбачає підтримку і власного виробника.

Водночас доцільно передати більше повноважень для супроводу менших інвестиційних проєктів місцевій владі, яка може діяти швидше та ефективніше, оскільки безпосередньо отримує вигоду від створення нових робочих місць і розвитку громад. Крім того, регіони зможуть конкурувати між собою у питанні залучення інвесторів. Умовно кажучи, замість черги інвесторів до одного державного органу, який може виявитися повільним та неефективним, потрібно отримати одразу два десятки офісів із залучення інвестицій, які зможуть конкурувати між собою. Певною мірою цей процес вже виникає у західних областях, проте варто стимулювати залучення до нього решти регіонів.

Використання політики “use it or lose it”

Для пришвидшення реалізації пріоритетних проєктів доцільно проаналізувати запровадження механізму примусового викупу «для відбудови країни» існуючих промислових майданчиків, які багато років простоюють, з подальшим внесенням їх в статутний капітал підприємств у якості так званих «браунфілдів» (оформлених земельних ділянок, які мають зручне розташування, доступ до логістики (залізниця), електромереж, сировини (нафтопроводи).

Перш за все механізм покликаний передати інвестору юридично «чистий» актив, з яким можна негайно почати працювати, не побоюючись юридичних та судових колізій. Це також може допомогти вирішити проблему наявності значних промислових територій, що довгий час не використовуються внаслідок корпоративних конфліктів, сподівання власників продати землю під забудову в майбутньому, або з інших причин.

Схожі за суттю механізми необхідно запровадити для розблокування видобутку пріоритетних корисних копалин і боротьби з так званими «сплячими ліцензіями». Урядовий законопроєкт від 2019 року, який пропонував запровадити плату для власників таких спецдозволів зустрів спротив у парламенті досі не прийнятий у другому читанні.

Контекст: Джо Байден 31 березня з метою збільшення видобутку нафти оголосив нову політику США щодо ліцензій за принципом “use it or lose it”, яка полягає у запровадженні плати за дозволи на видобуток, які не використовуються. В минулі роки дозволи на видобуток у непрозорий спосіб часто отримували маловідомі фірми з метою перепродажу. Створення механізму відкликання «сплячих ліцензій» або принаймні запровадження плати за їх використання дозволить залучати компанії, які мають ресурси та технології для початку роботи.

Розділ VII

Розвиток оборонно-промислового комплексу України

Війна проти РФ зумовила нові напрямки та особливості реформування та розвитку ОПК в Україні.

Напередодні війни негативними особливостями вітчизняного ОПК були:

собівартість продукції не є конкурентоспроможною;
виробничі майданчики підприємств ОПК були в занепаді;
світові тенденції, такі як скорочення кількості звичайного озброєння, скорочення кількості складів з озброєнням, – зумовлювали перехід до малосерійного виробництва, що робить непотрібними великі виробничі майданчики (традиційна конкурентна перевага України);
старіння наукових кадрів;
нові кадри орієнтовані на роботу на великі міжнародні корпорації;
науково-виробнича база не оновлюється, що призводило до її безповоротної втрати;
посилення ролі імпорту озброєння та військової техніки із-за кордону. До того ж, постачальники розглядали Україну виключно, як покупця, не розглядаючи стратегічних партнерств, спільної діяльності чи трансферу технологій.

Повномасштабне вторгнення РФ на територію України зумовило настання наступних фактичних наслідків, що відкривають відповідні можливості:

І. Відбудова нових підприємств

Через значні пошкодження та руйнування підприємств ОПК, перед державою стоїть завдання будувати нові виробничі майданчики в галузі ОПК.

Слід зазначити, що питання перенесення стратегічно важливого виробництва завжди стикалося з політичними (хайп на темі закриття оборонного заводу, навіть якщо він просто має намір передислокуватися) та корупційними (боротьба за території заводів з метою забудови) перепонами.

Через неможливість прийняти жорстке рішення щодо перенесення небезпечного виробництва Україна стикнулася з наступними наслідками:

більшість працюючих оборонних підприємств знаходиться в регіонах максимально наближених до кордонів з РФ та РБ.
великі виробники озброєння та військової техніки знаходяться в межах щільно населених міст, а деякі навіть в центральних районах.

Фактичне знищення деяких заводів звільняє політичне керівництво від відповідальності за прийняття рішень щодо перенесення стратегічно важливого виробництва в захищені регіони.

Висновок: ОПК України стає більш ефективним з точки зору логістики, витрат на утримання, безпеки.

ІІ. Тотальне зростання світового попиту на озброєння та військову техніку

Наслідки вторгнення РФ до України 2022 року та аналіз перебігу інших конфліктів, перш за все, на Близькому Сході та в Афганістані, продемонстрували широку потребу у розвитку так званого звичайного озброєння.

Основними характеристиками ОіВТ, що матимуть попит у найближчі 5-10 років, будуть:

простота у навчанні, експлуатації та бойовому застосуванні
низька вартість
спроможність швидко поповнювати запаси
надійність у використанні
ефективність на полі бою.

Слід зазначити, що всі ці характеристики завжди були точкою диференціації продукції ОПК України.

Крім того, на сьогоднішній день ОіВТ «Made in Ukraine» є одним з найпотужніших брендів на ринку озброєння.

В найближчий час необхідно відмовитись від конкурування з технологічними лідерами: США, Франція, Ізраїль. І зосередитись на лідерстві у виробництві простого ефективного озброєння

Висновок: Україна має потенціал входження у топ-10 країн-виробників озброєння та топ-5 країн-експортерів озброєння у світі.

ІІІ. Збільшення прямих інвестицій держави Україна у розвиток ОПК

Відбудова підприємств ОПК повинна відбуватися за рахунок державного бюджету для недопущення зовнішнього впливу на стратегічно важливий сектор економіки та безпеки держави.

Після повномасштабного вторгнення та фактів геноциду українського народу рішення щодо збільшення державного фінансування ОПК швидко пройде суспільне обговорення та погодження.

Висновок: Україна, як виробник продукції ОПК, звільнилася від політичних та дипломатичних ризиків. Слід нагадати, що тотальна реформа усіх без винятку підприємств ОПК державної форми власності за 3 місяці до початку бойових дій розпочалася саме на вимогу міжнародних партнерів з посиланням на принципи і стандарти ОЕСР.

IV. Внутрішня потреба в озброєнні, постійне збільшення витрат держави на розвиток ОПК

Такий темп розвитку є необхідним та найбільш ефективним протягом 5 років. Таким чином, державні замовники ОіВТ, виходячи із своїх задач, повинні сформувати зведену потребу в ОіВТ на п’ять років з чітким розподілом потреби по роках. Виходячи з наведеного, розвиток ОПК можна буде умовно розділити на 3 етапи:

1-2 роки потреба державних замовників буде задовольнятись здебільшого за рахунок імпорту. Новий статус України в світовому безпековому середовищі дозволяє вимагати від світових постачальників зброї виконання офсетних умов перед Україною:

Повна або часткова локалізація виробництва на території України
Обов’язкове залучення українських виробників в якості субпідрядників або комплектаторів
Трансфер технологій

2-4 роки налагодження власного серійного виробництва зразків ОіВТ, уніфікованих із закупленими за імпортом зразками. Створюючи аналоги озброєння встановленого зразка, Україна одночасно отримує лідерство у просуванні своєї продукції через свій досвід практичного застосування та бренд «Made inUkraine».
Масштабування виробництва, нарощування пропускної спроможності підприємств з метою повного задоволення внутрішньої потреби та інтенсивної експансії на зовнішніх ринках.

Висновок: ОПК України гарантовано забезпечене замовленнями, а суми прибутку повинен використовувати з метою розвитку.

Україна здатна вже сьогодні зайняти та розвинути нішу підрядника щодо реалізації будь-якої технології, що включатиме:

Комплексну оцінку ідеї;
Впровадження ідеї через розробку технічного завдання на виробництво зразків;
Дослідне виробництво моделі;
Випробування готового проєкту;
Налагодження дослідного виробництва;
Доопрацювання проєкту;
Створення технології серійного виробництва продукції;
Випробування готової продукції.

Для цього в України є:

Виробничі підприємства з досвідом серійного виробництва та створення технологічних циклів. Такі підприємства мають достатні енергетичні та інші виробничі потужності для налагодження будь-якого виробництва.
Спеціалізовані науково-дослідні інститути.
Полігони, включаючи морські полігони.
ЗВО, які безперервно готують інженерні кадри.
Велика кількість людей, навчених досвідом бойових дій та естримальними умовами впровадження у виробництво нових зразків озброєння та військової техніки.

Формулювання плану дій щодо переходу до нової моделі. Прогнозування особливостей проходження перехідного періоду.

План дій обов’язково включатиме:

Лібералізацію державного регулювання використання полігонів та виробничих потужностей оборонних підприємств;
Поліпшення інвест-клімату у галузі;
Міжнародне просування ідеї;
Відмову від амбіції посилення ролі лідера в експорті готової зброї;
Розробка державної стратегії підготовки інженерно-конструкторських кадрів.

Функції координації зусиль по розбудові ОПК України мають бути покладені на окрему державну інституцію – Агентство передових оборонних технологій.

Таке Агентство має принципово відійти від питань управління об’єктами державної власності, а зосередитись на питаннях координації зацікавлених державних органів, складанні стратегічних документів та планів їх виконання, прийнятті рішень щодо заходів фінансування окремих напрямків.

Серед конкретних завдань такого нового органу влади мають бути:

Координація Міноборони та інших суб’єктів національної безпеки та оборони з питань розробки та затвердження державних цільових програм розвитку ОіВТ.
На підставі заходів програми розвитку ОіВТ розробка та затвердження державних цільових програм реформування та розвитку ОПК.
Фінансування заходів розвитку ОПК, у тому числі, за рахунок інвестиційних договорів, договорів державно-приватного партнерства, міжнародної технічної допомоги, коштів державного бюджету.
Розвиток технопарків із прорахуванням обмежень щодо територій, на яких може бути розташоване небезпечне виробництво. Такі обмеження в Україні включають екологічні норми, наближеність до кордону із державами-агресорами.

Розділ VIII

Енергетична незалежність

Редизайн і модернізація систем транспортування та розподілу природного газу

Системи розподілу природного газу (мережі та обладнання облгазів) морально та фізично застарілі: встановлена потужність в 4-5 разів перевищує номінальні обʼєми розподілу природного газу, існуючі потужності є неефективними та зношеними, в окремих регіонах суттєво понищені воєнними діями.

Подібна ситуація із газотранспортною системою – її потужність суттєво перевищує обсяги транзиту газу. В умовах планів ЄС до скорочення імпорту газу із РФ у наступні роки, відсутні перспективи зростання попиту на потужності ГТС.

Редизайн та перебудова систем транспортування та розподілу природного газу мають бути єдиним процесом з комплексним урахуванням очікуваних обсягів споживання газу та відповідати технічним умовам транспортування і розподілу газоводневих сумішей, а не лише природного газу.

Окремим проєктом має бути інтеграція України в систему водневих газопроводів Європи European Hydrogen Backbone.

Крім цього, мають бути продовжені проєкти розвитку газовидобутку з режимом найбільшого сприяння.

Оновлення систем теплозабезпечення (а також кондиціонування) в районах та містах, що підлягатимуть відбудові.

Велика частина міст є повністю чи частково зруйнованими. В умовах відбудови ми мають бути переглянуті підходи до планування та організації систем енергозабезпечення.

Квартали, які відбудовуватимуться, а також висотні новобудови у їхніх межах, повинні проєктуватись та будуватись з інтегрованими системами централізованого теплопостачання та кондиціонування, які працюватимуть на електроенергії.

Це сприятиме вирівнюванню сезонних піків споживання електроенергії. Для зниження добових піків такі будівлі та системи теплозабезпечення повинні оснащуватись тепловими акумуляторами: підігрів теплоносіїв та ресурсу для гарячого водопостачання переноситься на ніч із зниженням навантаження і денних піків та відповідно – зниженням нерівномірності кривої споживання та розширення можливостей для «базової» генерації електроенергії, як-от атомна енергетика.

Має відбуватися зростання кількості та частки міських котелень з невеликим радіусом зони обслуговування (на кілька десятків чи сотню будівель у місті). Основні ресурси для роботи таких котелень: біомаса, газ та газоводневі суміші, біогаз, електроенергія. Водночас з обігу буде виведено частину теплових мереж, а решта – підлягатимуть оновленню та заміні.

Вагомим ресурс для енергозабезпечення міст має стати біогаз звалищ та систем очисних споруд.

Разом із тепломодернізацією житлового фонду частина старих будівель має замінитись висотними енергоефективними новобудовами.

Усі споживачі в країні мають бути обладнані приладами розумного обліку електроспоживання. Це полегшуватиме прогнозування попиту, а також дозволяє балансувати споживання за рахунок існування споживачів-регуляторів, які готові на платній основі скорочувати споживання за потребою для згладжування піків. Усі споживачі природного газу мають бути обладнані приладами обліку.

Нафтопереробка та забезпечення транспортними паливами

До війни Україна суттєво залежала у поставках нафтопродуктів від РФ, РБ, а також від Казахстану у в частині автогазу, який поставлявся транзитом через РФ. Незважаючи на усі ризики такої залежності, не було докладено до зусиль для організації безпеки поставок та підвищення рівня самозабезпеченості країни автопаливами.

Необхідно здійснити модернізацію існуючих НПЗ: 1-2 на Заході України та один на морському узбережжі.
Мають бути відновлені системи нафтопродуктопроводів, а також системи резервуарів для зберігання страхового запасу нафтопродуктів.

Електроенергетика

Зруйновані ТЕС та ТЕЦ мають бути замінені на сучасні вугільні з системами очищення викидів, біоТЕС та біоТЕЦ, а також на сучасні високоманеврові газові ТЕС.
Нинішня роль АЕС має бути щонайменше збереженою. Необхідно реалізувати проєкт будівництва канадського реактора CANDU в Україні.
Плани з розбудови ГАЕС мають бути виконаними, що додасть 2 ГВт гідроакумулюючих потужностей в енергосистему і сприятиме інтеграції ВДЕ та ЕАС в енергосистему.
Будівництво систем акумуляції електроенергії на водні.
Реалізація проєктів виробництва водню об’єктами ВДЕ.

Розділ IX

Фінансовий сектор

Банківська система – це кровоносна система економіки України. Банківська інфраструктура забезпечує платежі бізнесу, населення та держави. Банки абсорбують на депозитах вільні гроші в економіці і спрямовують їх на кредитування населення, бізнесу, а також держави через механізм викупу облігацій внутрішньої державної позики. Саме тому безперебійна робота фінансової системи України є не менш важливою, ніж мотивація та боєздатність збройних сил, підрозділів територіальної оборони та тилового забезпечення.

Війна продемонструвала сильні сторони української фінансової системи і відкрила вузькі місця, які гальмують фінансові потоки. Очевидно, що після перемоги Україна потребуватиме модернізації фінансової системи, а також значної підтримки банків, які уже понесли значні втрати.

Поточний стан справ

В перші дні повномасштабного вторгнення російських військ в Україну експертне середовище з острахом дивилося на банківську систему. Були побоювання, чи зможуть банки швидко перелаштуватися та змінити формат з роботи у мирний час на військовий, особливо на територіях, де велися активні бойові дії. Однак сьогодні можна констатувати, що українська банківська система продемонструвала адаптивність та стійкість.

Цього вдалося досягти завдяки наявності одночасно кількох ключових факторів: значним міжнародним валютним резервам НБУ, достатньої ліквідності у банківській системі, швидким діям регулятора, а також отриманому банками досвіду роботи в умовах пандемії COVID-19.

Достатні міжнародні резерви НБУ. Протягом перших двох місяців 2022 року на тлі новин про підготовку Росії до повномасштабного нападу на Україну спостерігався підвищений попит на валюту як серед населення, так і серед іноземних інвесторів в облігації внутрішньої державної позики. Вони остерігалися девальвації гривні і знецінення своїх інвестицій/заощаджень.

Водночас ажіотажний попит на валюту був задоволений в повній мірі завдяки притоку експортної виручки на тлі високих цін на українську сировину, а також значним міжнародним резервам Національного банку.

У січні-лютому 2022 року НБУ продав на міжбанківському ринку $2,1 млрд, при цьому на початку війни обсяг міжнародних резервів залишався на достатньому рівні – $28 млрд. Цього обсягу вистачало на покриття всього імпорту товарів в Україну протягом 4,5 місяців.

За стандартами Міжнародного валютного фонду, мінімальний розмір міжнародних валютних резервів країни для макроекономічної стабільності повинен покривати обсяг імпортних операцій протягом трьох місяців.

Тобто на початку війни розмір міжнародних резервів був достатнім для стабільного проходження кризи.

Завдяки міжнародній допомозі резерви НБУ станом на другу половину березня перевищили довоєнний рівень – $30 млрд.

Ліквідність банківської системи. Напередодні війни у банківській системі України не було дефіциту готівкової валюти. Залишок готівкової іноземної валюти в банківській системі знаходився на належному рівні – близько $1,2 млрд порівняно з близько $1 млрд на початку 2022 року.

Завдяки тому, що попит на валюту, який виник на тлі новин про підготовку нападу Росії на Україну, значною мірою був задоволений протягом січня-лютого, в перші дні війни спостерігався значно менший ажіотаж на долар та євро з боку населення. За перший місяць війни чистий продаж валюти НБУ (з урахуванням придбаних обсягів) знаходився в межах до $1 млрд.

Досягнуто це було, в тому числі, і завдяки вчасно введеним НБУ обмеженням. Серед них можна виділити такі:

обмеження на зняття готівки в банкоматах не більше 100 тис. на день;
зупинка міжбанківського валютного ринку та фіксація курсу долара на рівні офіційного курсу на 24 лютого 2022 року. Водночас продаж валюти не було заборонено;
заборонено знімати готівкову валюту з рахунків у перші дні війни. Другого березня заборона була замінена на ліміт в еквіваленті 30 тис. грн на день;
мораторій на здійснення транскордонних валютних платежів у перші дні. З другого березня НБУ дозволив використання платіжних карток закордоном для розрахунків та зняття готівки;
заборона на здійснення будь-яких валютних операцій з використанням російських рублів та білоруських рублів, а також операцій, учасником яких є юридична або фізична особа, що має місцезнаходження в РФ чи Білорусі;
зупинка банками видаткових операцій за рахунками резидентів РФ.

Також НБУ запровадив беззаставне рефінансування для банків строком до 1 року. Обсяги кредитів рефінансування для банків було обмежено на рівні 30% наявних у банку на 23 лютого депозитів населення.

Таким чином, банки, в яких спостерігатимуться відпливи коштів фізичних осіб, змогли їх компенсувати.

Вливання Національного банку емісійної гривні у фінансову систему становили 56 млрд грн. Емісійна гривня була направлена на рефінансування банків, а також на покупку військових облігацій (на 20 млрд грн), гроші з яких пішли в бюджет.

Водночас вже через два тижні війни банки почали повертати рефінансування НБУ. Це свідчення того, що паніка серед населення почала вщухати. Вже на четвертий тиждень війни у банках відзначався чистий притік готівки.

Водночас паралельно НБУ вдалося вилучити з обігу 51 млрд грн. Тобто стерилізувати ці гроші, щоб емісійна гривня не чинила тиск на інфляцію. Такий обсяг грошей банки вклали в депозитні сертифікати НБУ овернайт. Проте вони в будь-який момент можуть вилучити ці гроші та пустити в обіг.

Наразі фінансова система наповнена ліквідністю і готова до відновлення кредитування економіки.

Досвід, отриманий банками під час роботи в умовах пандемії COVID-19

Під час пандемії COVID-19 банки перелаштували свою інфраструктури таким чином, щоб працівники могли працювати віддалено, регуляторна база була спрощена і фінустанови отримали можливість віддалено верифікувати клієнтів. Завдяки цьому останні змогли отримувати послуги онлайн. Той період був своєрідною «вакцинацією» фінансової системи перед війною.

Тому уже з перших днів війни банки знали, як продовжити роботу та убезпечити своїх працівників, перевівши роботу на віддалений формат, а також яким чином взаємодіяти з клієнтами і надавати їм послуги. В результаті під час воєнного стану продовжують працювати 67% відділень банків. До того ж, навіть в регіонах, де велися та продовжують тривати активні бойові дії.

Водночас інвестиції в ІТ-інфраструктуру та кібербезпеку, які банки зробили в останні роки, допомогли відбити масштабні кібератаки ворога і зберегти функціонування фінансової системи.

У сукупності ці фактори сформували думку серед населення, що фінансова система України стійка та стабільна. У перші дні війни були черги біля банкоматів та зниження обсягів безстрокових вкладів і залишків на карткових рахунках – українці з початку військових дій зняли з рахунків майже 40 млрд грн. При цьому платіжна інфраструктура стабільно працювала: громадяни без проблем розраховувалися картками як по Україні, так і за кордоном. Вже в другій половині березня проблем із готівкою в банкоматах не було.

Вузькі місця фінансової системи України

Окрім того, слід виділити ще ряд ключових факторів, для стабільності фінансової системи:

Безготівкова платіжна інфраструктура. Одним з найбільших проблемних місцем фінансової системи України під час війни виявились великий відсоток обігу готівки в економіці та недостатньо розвинена безготівкова платіжна інфраструктура у невеликих містах, селищах та селах. Війна зробила мільйони українців вимушеними переселенцями – за перші два тижні сотні тисяч містян заполонили невеликі міста, районні центри та села, які виявились не готовими до того, що «на периферії» у багатьох місцях була відсутня можливість оплати картками. Через значний обсяг готівки в економіці у підприємців в регіонах недостатньо мотивації для інвестицій в безконтактну платіжну інфраструктуру.

Готівкова економіка – наслідки пандемічних років. На початку 2022 року у фінансовій системі перебувало в обігу готівкової гривні на 627 млрд грн. У 2021 році обсяг готівки зріс на 70 млрд грн (або на 12,3%). Рекордне зростання готівки в економіці відбулося в у пандемічному 2020 році: кількість готівки в обігу зросла на третину, або на 133,4 млрд грн – до 558 млрд грн. Нестабільна робота банківської роботи в період адаптації до нових умов та страх населення та бізнесу перед невідомим різко збільшили попит на готівку. Водночас локдауни та карантинні обмеження перевели частину бізнесу у тінь, де все за готівку.

В результаті паніки серед населення, а також недостатньо розвиненої платіжної інфраструктури, в перший місяць війни спостерігалися великі черги до банкоматів. За місяць населення зняло з банкоматів 40 млрд грн готівки. Відчувався дефіцит готівки в регіонах активних бойових дій через неможливість її вчасної доставки інкасаторськими службами банків. Почастішали випадки відмови підприємців, власників торгових точок та АЗС приймати безготівкову оплату.

2. Стабільність банківської системи, загроза банкопаду. Українські банки не вперше зіштовхуються з кризою, викликаною війною. Окупація Криму та війна Росії проти України на Донбасі з 2014 року завдали українським банкам сотень мільярдів збитків. Десятки банків збанкрутували та були виведені з ринку – частину з них можна було врятувати, але рішення керівництва НБУ було прийнято на користь їхньої ліквідації.

На цей раз банківській системі доведеться зіткнутися з проблемами значно більших масштабів. Втрата відділень, частини персоналу, дефолт частини кредитів, які були видані корпоративному сектору на територіях, де велися і ведуться бойові дії. Це не весь список проблем.

Частина кредитного портфелю банків виявиться неробочою через втрату позичальниками джерел доходів. Фактично позичальники будуть визнані банкрутами і банкам доведеться списувати кредити. Наразі більшість банків надали кредитні канікули для позичальників і не отримують запланованих доходів. Після закінчення війни виявиться, що частина позичальників не в змозі обслуговувати кредити.

Підприємства зупинили роботу, а країну покинули 4 млн громадян. Через втрату доходів, або зниження їхнього рівня позичальники-фізичні особи не зможуть обслуговувати споживчі кредити та іпотеку.

Друга проблема – втрата великої частини комісійного бізнесу з обслуговування торговельних угод. Експорт та імпорт майже зупинено, знизились обороти всередині країни. Банки недоотримують мільярди гривень доходів і працюють за рахунок власного капіталу.

Стратегія управління непрацюючими кредитами (NPL), які отримали такий статус внаслідок війни.

На початку війни частка непрацюючих кредитів по банківській системі становила 30%. У банках з іноземним капіталом та приватним українським рівень непрацюючих кредитів на початку року опустився нижче 10%. Однак у державних банках частка непрацюючих кредитів становила 47%. Держбанки сконцентрували понад 70% непрацюючих кредитів (понад 50% припадає на Приватбанк).

Водночас до війни під всі непрацюючі кредити банки на 100% сформували резерви. Тому, у разі збереження цих резервів, довоєнні проблемні кредити будуть меншим тягарем для банків, ніж нові, які отримають цей статус у разі втрати позичальника під час війни, або його банкрутства.

Тому держава, як гарант стабільності, повинна взяти на себе функції управління цими кредитами. В жодному разі не можна повторювати помилок 2014-2019 років, коли сотні банків було просто виведено з ринку, а їхні активи-кредити, під які були видані застави у вигляді нерухомості або виробничих потужностей, були за безцінь продані колекторам.

Далі управлінська компанія зобов’язана буде провести аудити цих кредитів та стан позичальників, щоб прийняти рішення, які з них будуть списані через знищення об’єкта застави, банкрутство чи загибелі позичальника, або ж реструктуризацію договору кредитування.

Натомість банки зможуть сконцентруватися на своїй ключовій функції – кредитуванні економіки та відновленні і обслуговуванні транзакційної платіжної інфраструктури. Для держави це витрати на сотні мільярдів гривень. Але проігнорувавши проблему втрати банків, кровоносна система економіки України зупиниться, а без неї відновлення країни неможливе.

Іпотечне кредитування, відновлення інфраструктури. Російські війська знищили цілі житлові квартали, а подекуди міста та села. Самостійно держава на зможе все відбудувати, а тому актуальними будуть програми доступної іпотеки, в яких українські банки гратимуть ключову роль. Такі програми мають забезпечити житлом громадян України, чиї домівки зруйновано.

Базовий дохід. Мільйони українців залишилися без засобів для існування. Вони втратили домівки та роботу. Уряд уже протестував програму єПідтримка для постраждалих від війни, зокрема громадян, які втратили доходи, виплачується по 6,5 тис. грн через Дію.

У майбутньому єПідтримка може бути масштабована на більшу кількість громадян – і Україна може стати однією з перших країн, в якій запроваджено мінімальний базовий дохід.

Залучення іноземних фінустанов. Європейські фінансові інститути можуть зайти в капітал українських банків і врятувати їх від банкрутства. Таке входження можливе шляхом відкриття кредитних ліній для фінустанов України з можливою їхньою конвертацією в капітал банків. Водночас ці кредити мають спрямовуватися на відновлення післявоєнної економіки. До війни подібна програма підтримки була організована між Європейським банком реконструкції та розвитку і державним Укргазбанком.

Крім того, на рівні держави мають бути організовані програми заохочення інвестування в Україну міжнародними фінансовими корпораціями, інвестиційними і венчурними фондами, а також приватними пенсійними фондами. Держава повинна гарантувати інвесторам 100% захист інвестицій, чесний і справедливий суд, а також стабільність (незміність) податкового законодавства як мінімум протягом всього інвестиційного періоду.

Такі інвестиції можуть мати кілька форм. Наприклад:

Пільгові кредити під гарантії ЄС та США на поповнення обігових коштів українських підприємств, закупівлю нових виробничих ліній і важкої будівельної та сільськогосподарської техніки.
Випуск військових облігацій для великих американських та європейських інвестиційних та пенсійних фондів. Гроші від продажу військових облігацій варто спрямувати на відновлення дорожньої інфраструктури та мостів, в тому числі будівництво концесійних доріг, а також пільгові іпотечні програми для відбудови зруйнованого житлового фонду з відповідною термомодернізацією, енергоефективністю, а також з наявністю нових бомбосховищ.
Входження європейських та американських корпорацій в капітал українських промислових підприємств, або створення спільних виробництв у галузях, де Україна має значний науково-технічний потенціал. В тому числі, виробництва залізничної техніки на наших вагонобудівних заводах, відновлення виробництва літаків на «Антонові», створення виробництва в Україні військових гелікоптерів, бронетехніки та артилерії, розвиток виробництва авіаційних двигунів для міжнародних ринків цивільної та військової авіації.
Інвестиції у збільшення глибини переробки аграрної продукції в середині України, а також у нові збиральні підприємства, які завдяки дешевій логістиці та висококласним працівникам мають замінити Європейському Союзу китайські заводи.

Укрексімбанк має стати банком, який просуває експорт спільно з експортним агентством. Держава має почати реально стимулювати наші експортні операції.

Основні кроки для підтримки та розвитку банківської системи:

розробка програми підтримки банківської системи, в тому числі і за рахунок докапіталізації банків та видачі кредитів рефінансування;
банки мають зосередитися на кредитуванні економіки, а не фінансуванні дефіциту бюджету через механізм залучення ОВДП;
створення державної установи для управління кредитами, що не працюють;
державна підтримка для видачі кредитів як юридичним, так і фізичним особам;
залучення іноземних фінансових установ для підтримки ліквідності українських банків;
розширення безготівкової зони. Безконтактна оплата має бути доступна в кожному віддаленому куточку України. Зниження комісій інтерчейндж;
підвищення гарантованої суми вкладів на депозитах мінімум до 600 тис грн;
скасування податку на доходи та військового збору з депозитів громадян та бізнесу;
фізичні особи повинні отримати можливість купувати ОВДП та військові облігації на первинному ринку з мінімальними комісіями брокерів;
повноцінний запуск фондового ринку з виводом на нього акцій енергетичних, металургійних, аграрних та державних стратегічних підприємств. Права міноритарних акціонерів повинні бути захищені законом, а підприємства зобов’язані сплачувати дивіденди;
запуск другого та третього рівнів пенсійної системи. 100% гарантування збережень майбутніх пенсіонерів. Їхні кошти повинні інвестуватися в ОВДП, акції стратегічних українських підприємств (обленерго, облгази – після їх націоналізації, ГТС, «Укргазвидобування», «Укроборонпром» тощо), а також в підприємства, які управлятимуть державними наділами землі;
розвиток ринку віртуальних активів та криптовалют, які продемонстрували ефективність під час задоволення українськими волонтерами потреб для фронту. Ухвалення закону про пільгове оподаткування віртуальних активів, захист прав інвесторів та власників віртуальних активів.

Розділ Х

Агропромисловий комплекс

Стан АПК України до широкомасштабного вторгнення

За визнанням Продовольчої та сільськогосподарської організації ООН (Food and Agriculture Organization, FAO), Україна є одним з найважливіших виробників сільськогосподарської продукції у світі та відіграє провідну роль у постачання продуктів харчування на світові ринки. За підсумками 2021 року, Україна – найбільший світовий експортер соняшникової олії (35% світового експорту), займає друге місце за експортом ячменю (14% світового експорту), третє – за експортом кукурудзи (11%) та рапсу (понад 10%), п’яте місце за експортом пшениці (близько 10% світового експорту).

Аграрний експорт загалом є найбільшим джерелом надходження валютної виручки в Україну. Водночас структура експорту української продукції АПК вказує на його переважно сировинний характер та необхідність розвитку у напрямку більш глибокої переробки та виробництва продукції з вищою доданою вартістю.

Експорт

Дані: Державна митна служба, 2021 рік, суми вказані у $ млрд

Поточні проблеми

Повна блокада Росією українських морських портів. За даними Мінагрополітики, 90% експорту української аграрної продукції раніше відбувалося через порти Одеси і Миколаєва. Наразі триває пошук альтернативних шляхів експорту, передусім, залізницею. Однак можливості цього експортного каналу зараз дуже обмежені. У березні залізницею експортували 0,3 млн тонн зерна, цей об’єм планується збільшити до 1,5 млн тонн на місяць, однак до війни через порти за місяць перевалювали до 7 мільйонів тонн зерна.

«Укрзалізниця» стверджує, що перевалку зерна на західному кордоні можна довести до 5 млн тонн на місяць, однак для цього потрібно вже зараз розпочати створення мобільних перевалочних пунктів, розширити наявні потужності і збудувати ряд «сухих портів» на кордоні з європейськими країнами. Польща вже оголосила про початок будівництва одного з «сухих портів» на кордоні з Україною, однак їх потрібно значно більше. Також потрібно залучити додатковий вузькоколійний рухомий склад, щоб організувати транзит зерна сусідніми країнами, передусім, у напрямку портів Румунії та Польщі.

Ще одним каналом експорту лишаються дунайські порти (Ізмаїл, Рені, Усть-Дунайський), однак їхні можливості теж обмежені і вже зарезервовані найбільшими українськими і міжнародними зернотрейдерами. Мінінфраструктури планує збільшити можливості для перевалки зерна в цих портах вдвічі.

Пом’якшити цю проблему можна шляхом концентрації посівної на культури з максимальною питомою вартістю (наприклад, пшениця). Водночас, за даними Мінагрополітики, враховуючи ризики нестачі пестицидів та добрив, в нинішньому сезоні очікується зменшення посівних площ високомаржинальних культур (соняшника та кукурудзи) при нарощуванні площ посівів більш простих у виробництві культур, але важливих з точки зору продовольчої безпеки – гороху, ячменю та вівса.

За умови оперативної реалізації цих планів і збереження мережі елеваторів, більшу частину експорту продукції АПК цього року можна буде зберегти – завдяки рекордним світовим цінам на продовольство українська продукція матиме попит, хоча прибутки виробників знизяться через збільшення витрат на логістику.

Водночас багатьом аграріям кошти для проведення посівної і закупівлі палива та добрив потрібні вже зараз. Для вирішення цієї проблеми уряд надав гарантії за кредитами аграріям за програмою «5-7-9%», однак вузьким місцем цієї програми лишається швидкість її реалізації.

Окремої уваги потребує логістика експорту продукції олійноекстракційних заводів (ОЕЗ), які можуть виробляти продукцію, але майже не мають змоги її експортувати. Загалом зараз працює біля половини із 70 заводів, також відновили роботу підприємства, які займаються фасуванням продукції. Крім розширення «вузьких» місць на західному кордоні, для вирішення проблеми експорту олії потрібно запровадити пільгові кредитні програми для збільшення парку спеціальних цистерн (їх можна замовити в українських виробників, забезпечивши роботою вагонобудівні заводи), а також на розширення ліній з фасування продукції.

Водночас підприємства у Харківському регіоні, Одесі та поблизу Маріуполя припинили свою роботу на невизначений термін. Перенесення їх ближче до західних кордонів потребуватиме часу та великих фінансових ресурсів (наприклад, «Кернел» оцінює вартість будівництва свого нового ОЕЗ на Хмельниччині потужністю переробки 1 млн тонн сояшника у $280 млн).

Втрата частини посівних площ внаслідок бойових дій, а отже – менший врожай. Водночас критична інфраструктура зі зберігання переважно не постраждала. Мінагрополітики оцінює зменшення посівних площ внаслідок мінування та бойових дій 20-30%, галузеві експерти припускають, що площа посівів ярих зернових культур під урожай 2022 року через воєнне вторгнення може скоротитися на 39%.

Втрати у м’ясомолочному напрямку наразі менші. У галузі тваринництва вони оцінюються у 15%, однак ряд великих ферм і м’ясокомбінатів розташовані неподалік районів бойових дій, тож цей відсоток може бути більшим. Зменшення виробництва молока, за оцінками профільної асоціації, може скласти 16%. Водночас виробники у цій сфері стикаються з проблемами перебоїв у розрахунках за продукцію з боку торговельних мереж, а також із загрозою неконтрольованого імпорту. Кабмін вніс м’ясомолочну продукцію до переліку критичного імпорту, водночас Верховна Рада скасувала мита на більшість товарів і розширила можливості для ввезення такої продукції під виглядом гуманітарної допомоги.

Водночас підприємства м’ясомолочного комплексу не лише виробляють продукцію з вищою доданою вартістю, а і є великими роботодавцями у районах присутності. Вказані проблеми потребують нагального вирішення шляхом цільового розширення програм пільгового кредитування, викупу державою продукції тривалого зберігання, вилучення зарубіжних аналогів з переліку критичного імпорту та проведення аналізу доцільності ввезення такої продукції у якості гуманітарної допомоги.

Основні кроки вирішення наявних проблем:

визначення та усунення «вузьких місць» програм пільгового кредитування, розширення їх на виробників кінцевої продукції;
надання державних страхових гарантій для іноземних суден та перевізників (надане доручення);
розширення альтернативних каналів експорту аграрної продукції: будівництво «сухих портів» спільно з сусідніми європейськими країнами, збільшення можливостей для перевалки через українські порти на Дунаї, розширення «вузьких» місць залізничної інфраструктури;
запровадження державної програми замовлення вагонів для транспортування олії та борошна, збільшення виробництва упакованої продукції;
визначення переліку та мінімальних обсягів культур для задоволення внутрішнього попиту, які мають бути вирощені за державної підтримку, для чого можна трансформувати програму «аграрних розписок»;
переглянути перелік критичного імпорту, вилучивши позиції, які в достатньому обсязі може виробляти вітчизняний АПК;
проаналізувати об’єми і доцільність ввезення продуктів харчування у вигляді гуманітарної допомоги;
забезпечити ефективність виконання урядової програми, що передбачає закупівлю 12 мільйонів наборів продтоварів першої необхідності, передбачивши пріоритет для української продукції; розглянути можливість розширення програми;
після певної стабілізації ситуації з внутрішньою логістикою (можливість довезти продукцію до покупця) переглянути рішення про скасування мит для продуктів харчування.

Кроки з відновлення фермерства:

спрощення визначення фермерських господарств (на сьогодні існує щонайменше 4 законодавчо закріпленівизначення для малих фермерів, що створює невизначеність та плутанину), можливо за принципом США (фермерськими господарствами вважаються всі сімейні агропідприємства, для управління якими не залучається найманий топ-менеджмент).
запровадження ефективного моніторингу політик, системи оцінки і збору даних через програми заохочення малих агровиробників до участі у аграрному реєстрі;
запровадження спрощеної системи обліку та звітності для малих сільгопвиробників (умовно «єФермер»);
трансформація державної підтримки, яка фактично передбачає субсидіювання всього аграрного бізнесу, шляхом її переадресації на дрібних виробників (через Державний аграрний реєстр);
переорієнтація програми «доступних кредитів» у аграрній сфері на стимулювання технічного переоснащення виробництва та розвитку переробки;
надання державних гарантій за кредитами для малих виробників у пріоритетних напрямках (за виключенням високомаржинальних сфер вирощування зернових, соняшнику, рапсу тощо);
запровадження грантового співфінансування для підтримки розвитку та диверсифікації в високомаржинальні виробництва дрібних фермерів;
запровадження програми з підвищення обізнаності та фінансової підготовки дрібних фермерів;
створення системи сертифікації продукції малих виробників у відповідності до стандартів ЄС за участі держави та європейських інституцій;
розглянути можливість приєднання України до програм Спільної аграрної політики ЄС (САП), яка передбачає підтримку ринку, торгівлі та доходів фермерів. Прямі виплати фермерам передбачають як базові платежі, так і додаткові виплати, орієнтовані на підтримку конкретних напрямків чи категорій (за дотримання екологічних та відповідальних методів ведення господарства, для молодих фермерів тощо);
започаткування регіональних програм розвитку сільських територій, що включають підтримку розвитку малого та сімейного фермерства (консультативні служби підтримки фермерських господарств, підтримка розвитку кооперації, допомога для започаткування бізнесу, діяльність з просування продуктів харчування, розвиток професійних навичок, підтримка виробництва та збуту традиційних продуктів харчування).

Загальні кроки для розвитку сфери АПК:

провести розмінування земель сільгосппризначення (кошти міжнародної допомоги);
розпочати реалізацію державної програми меліорації земель (джерело коштів – довгострокові кредити західних партнерів);
забезпечити повноту реєстрації земель всіх форм власності у Державному земельному кадастрі для підвищення прозорості ринку, зменшення масштабів неформального обробітку, запровадити ефективний моніторинг використання земель за допомогою супутникових технологій;
провести дослідження всього ланцюга поставок в АПК для вивчення «вузьких місць» для розвитку, а також причин тінізації сектору;
стимулювати великі агрокомпанії до інвестицій у розвиток тваринництва та переробку агропродукції шляхом надання податкових пільг, запровадження податку на виведений капітал (у якості компромісу з великим бізнесом та наявними іноземними інвесторами, можливо, на визначений строк – 10-20 років);
перепрофілювати програми «доступних кредитів» та державних гарантій за кредитами у аграрній сфері на стимулювання технічного переоснащення виробництва та розвитку переробки;
завершити синхронізацію регуляторного поля у сфері АПК з нормами ЄС, зокрема у сфері використання ГМО;
створити системи сертифікації продукції у відповідності до стандартів ЄС за участі європейських кредитних інституцій, створити програму допомоги підприємствам галузі тваринництва у процесі адаптації до європейських норм технічного регулювання й санітарних і фітосанітарних норм;
запустити ефективні механізми просування експорту продукції з високою доданою вартістю, зокрема, у м’ясо-молочній галузі, продукції невеликих агропідприємств та виробників нішевих культур;
спростити ведення фермерського господарства, запровадити програми для заохочення малих агровиробників до легалізації роботи, запустити програми підтримки розвитку пріоритетних напрямків у цій сфері;
забезпечити суттєве збільшення квот безмитного експорту агропромислової продукції до країн ЄС у результаті перегляду Угоди про асоціацію у частині про торгівлю товарами, що розпочався у 2021 році;
дозволити продаж земель комунальної та державної власності фізичним особам-нерезидентам, збільшити ліміт на придбання землі фізичними особами для ведення фермерського господарства до 200 га (наприклад, без права відчуження чи оренди на строк 10 років);
провести приватизацію сільськогосподарських земель державних підприємств та установ, управління якими зараз неефективне, або передати ці землі в оренду малим та середнім агровиробникам;
легалізувати вирощування маріхуани;
розширити діючі програми підтримки розвитку інфраструктури «опорних» населених пунктів у сільській місцевості.

Розділ ХI

Наукоємна економіка

Пропозиції щодо реформування сфери урядування у науковій сфері в Україні

Наука покликана допомогти суспільству давати раду з невизначеністю, кризами, створювати конкурентні переваги в економіці і підвищувати рівень безпеки у суспільстві. Починаючи з часів перших промислових революцій, обороноздатність країн прямо залежить від рівня технологій. Тобто, від якості досліджень, зрілості розробок (за шкалою TRL) та передачі їхніх результатів у виробництво і далі – відповідним користувачам.

Україна успадкувала залишки військово-промислового комплексу колишнього СРСР. Науково-дослідні інститути Національної академії наук України, що працювали на радянський ВПК, позбавилися спеціального статусу, отримали трохи більше свободи, проте так і не знайшли себе у нових реаліях. Їхні розробки, навіть при наявності суто наукової цінності, є проблемними з позиції трансферу технологій, тож і їхня застосовність залишається низькою. Університетська наука досі у зародковому стані і поступово деградує. Як оборонно-промисловий комплекс, так і сфера науки по суті не були модернізовані за 30 років незалежності, тож управління і досі залишається вкрай неефективним, процеси – корумпованими. Виробництво необхідного устаткування ще донедавна залежало від постачання комплектувальних частин з РФ.

«Підвішений» статус науки позначився і на рівні фінансування. В Україні частка витрат на науку за останні сім років скоротилася з 0,70 % ВВП до 0,41 % у 2020 році. Слабка віддача наукової сфери позначається на конкурентоздатності підприємців і технологічному забезпеченні стратегічних галузей. Так, малий і середній бізнес вимушений витрачати кошти на придбання готових технологій. Частка витрат на придбання машин, обладнання та програмного забезпечення, порівняно з 2018 роком, зросла з 68,1% до 71,6 %, на придбання інших зовнішніх знань – з 0,4% до 0,3%. У той же час зросла частка витрат на інші витрати, зокрема на маркетинг і рекламу – з 5,2% до 7,6%. Для оборонної промисловості це обернулося відставанням у технологічному укладі і критичній залежності від постачання зброї іншими державами. Натомість у країнах з розвинутими економіками кожен долар, вкладений у фундаментальні дослідження, повертає в економіку від 100 і більше доларів доданої вартості.

Одна з причин такого стану речей – недовіра урядовців і значної частини суспільства до національної системи дослідження і розробок та зокрема – НАНУ, як, втім, і університетів. Разом з тим, є і небезпідставні застереження з боку науковців та ширше – інтелектуалів та людей з активною громадянською позицією щодо інституційної спроможності державних органів. Такий стан речей цілковито суперечить принципам національної безпеки України, як суверенної держави. Назрів час істотної трансформації системи урядування у сфері науки та створення дієвого державного органу, що буде здатний ефективно розподіляти і контролювати витрати на наукові дослідження та адвокатувати збільшення бюджету на цю сферу.

Ключова ідея і принцип

Науку слід розглядати не лише і не стільки як статтю видатків, скільки як об’єкт для інвестицій. Зрештою, як спосіб розширення можливостей і нарощування потенціалу суспільства. Необхідно відновити взаємну довіру між політиками, державними службовцями, науковцями, підприємцями; підвищувати організаційну спроможність органів державного управління.

В урядуванні науковою сферою слід знаходити баланс між такими векторами як орієнтація на максимальну ефективність у стислі терміни та ставка на нове знання, що дає конкурентні переваги у довгій перспективі, або як керованість та самоорганізація; прагнення до зменшення невизначеності, ставка на прогнозованість та готовність ризикувати, проводити неординарні експерименти і бачити результати, що виходять за межі початкових гіпотез.

Практичні кроки

На сьогодні можна виділити три основних сценарії, за якими можуть піти зміни в організації управління сферою науки та інновацій, розподілі повноважень та функцій:

трансформація;
реконструкція;
косметичний ремонт.

Трансформація. Проводиться докорінна реформа державної служби в цій сфері. МОН реорганізується у два окремих відомства: Міністерство освіти та розвитку людського капіталу та Міністерство освіти та інновацій із Національним агентством розвитку науки та технологій. Зазнає істотних змін сфера вищої освіти. Зокрема, відбувається санація і укрупнення закладів вищої освіти. На законодавчому рівні ЗВО розподіляються на два типи: університети і вищі професійні школи (перші є комплексними науково-освітніми інституціями, другі – освітньо-тренінговими центрами). Ключовою ознакою університетів є спроможність проводити фундаментальні наукові дослідження та брати участь у науково-технічній співпраці з аналогічними центрами у світі (передусім – країни ЄС, Канада, Сінгапур, США, Туреччина, Японія) та підтримувати випереджальний рівень наукового дискурсу, який продукує нові сенси для суспільства і розвитку країни. Університети набувають новий юридичний статус інституції вищої освіти, отримують повноцінну автономію (включно з академічною, управлінською, кадровою, фінансовою). Управління стає корпоративним: ректор обирається стратегічною радою і підзвітний цьому органу.

Реконструкція. Діяльність МОН оптимізується. Для ефективного управління сферою науки та інновацій створюється нова структура. Створено ЦОВВ зі спеціальним статусом у підпорядкуванні КМУ (Наприклад – Агентство). У сфері вищої освіти проводиться оптимізація та укрупнення. Автономія окремих ЗВО тимчасово обмежується. НАНУ позбавляється статусу розпорядника бюджетних коштів.

«Косметичний ремонт». Основні органи управління залишаються таким як і до війни. Частина ЗВО укрупнюється. Відбувається оптимізація ЗВО. НАНУ зберігає свій статус і мережу інститутів, однак розпорядження бюджетними коштами обмежується.

Нижче деталізовані пропозиції щодо управління і фінансування наведено лише для варіанту «Трансформація», що визнається найбажанішим і достатньо реалістичним.

І. Система управління

Національне агентство розвитку науки та технологій виробляє політику, яку реалізує Національний фонд досліджень через інструменти розподілу фінансів. А також, здійснює регуляторну функцію, зокрема, акредитує наукові інституції (усіх форм власності та підпорядкування) та довгострокові наукові програми. Акредитовані інституції і/або дослідницькі команди, що ведуть довгострокові дослідження, отримують змогу аплікуватися до Фонду для інституційної підтримки. Агентство взаємодіє із Фондом у процесі вироблення політики.

Керівник Національного фонду досліджень призначається за результатом публічного конкурсу. До числа органів управління входить також Наглядова рада. Її склад формується пропорційно чотирма частинами: а) за квотою ВРУ, квотою КМУ; квотою наукових інституцій України та за участі представників провідних університетів і наукових центрів світу, а також – міжнародних організацій, які надаватимуть відповідну технічну допомогу.

Змінюється статус Національної академії наук України. Остання залишається самоврядною організацією, проте позбавляється статусу розпорядника бюджетних коштів. Її основними функціями стає комунікації в межах наукової громади, представлення інтересів науковців, які є її членами тощо. Така структура фінансується переважно за рахунок добровільних внесків, грантів і спеціального соціального страхування.

На сьогодні самоврядність Академії, відповідно до законодавства, полягає у «самостійному визначенні тематики досліджень та форм їхньої організації й проведення, формуванні своєї структури, вирішенні науково-організаційних, господарських, кадрових питань, здійсненні міжнародних наукових зв’язків, виборності та колегіальності органів управління».

Проте на практиці це обертається самоврядністю Президії, яка безпосередньо не проводить досліджень, а лише – перерозподіляє ресурси. Визначення стратегічних напрямків (тематики) досліджень має перейти на рівень Національної ради з питань науки і технологій та аналітичних груп при новоствореному ЦОВВ. Щодо форм організації досліджень, то це питання варто делегувати на рівень наукових керівників і відповідних дослідницьких груп. Вирішення науково-організаційних, господарських, кадрових питань має стати сферою повноважень керівників університетів та спеціалізованих інститутів.

Чотири з п’яти регіональних наукових центрів, які на сьогодні у подвійному підпорядкуванні з Міністерством освіти і науки України: Донецький (м.Покровськ), Західний (м.Львів), Південний (м.Одеса), Північно-Східний (м.Харків), Придніпровський (м.Дніпро), – мають перейти у сферу управління новоствореного ЦОВВ (або МОН). Центр оцінювання діяльності наукових установ та наукового забезпечення розвитку регіонів (м.Київ) має пройти через аудит і далі – реорганізований. Його повноваження мають перейти до Агентства з розвитку науки та інновацій.

Академія об`єднує дійсних членів, членів-кореспондентів та іноземних членів, усіх науковців її установ, організовує і здійснює фундаментальні та прикладні наукові дослідження з найважливіших проблем природничих, технічних, суспільних і гуманітарних наук.

Для реалізації означених завдань необхідно змінити нормативно-правову базу. Зокрема підлягають перегляду:

Закон України “Про особливості правового режиму діяльності Національної академії наук України, національних галузевих академій наук та статусу їх майнового комплексу”

Закон України “Про управління об’єктами державної власності”

Закон України “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності”

Постанова Кабінету Міністрів України від 21.09.1998 № 1482 “Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності”

Постанова Кабінету Міністрів України від 19.02.1999 № 226 “Про перелік об’єктів державної власності, що входять до майнового комплексу Національної академії наук”

Постанова Кабінету Міністрів України від 06.06.2007 № 803 “Про затвердження Порядку відчуження об’єктів державної власності“

Після оптимізації науково-дослідних інститутів системи НАНУ (зокрема, скорочення їхньої кількості і підпорядкування) створюється мережа принципово нової структури – інститутів інноваційних (застосовних) розробок та експериментальних досліджень. Основна мета – розробка рішень, які орієнтовані на практичне застосування на виробництві. Відповідно це дослідження «коротких циклів» на 7 – 9 рівнях за шкалою готовності технологій (TRL). Згадані інститути (центри) мають бути підпорядковані новому ЦООВ (Агенції) та взаємодіяти із Мінекономіки, зокрема отримувати фінансування на виконання цільових програм.

Усе майно НАНУ необхідно інвентаризувати і залишити те, що відповідатиме новим статутним завданням Академії, як самоврядної організації, що опікуватиметься соціальними питаннями наукової спільноти. Водночас має бути врахована організаційна і фінансова спроможність реорганізованої Академії утримувати майно у належному стані. Непрофільні для Академії активи підлягають передачі спроможним університетам та науковим паркам, або продажу на аукціонах. Кошти з продажу мають піти на закупівлю сучасного наукового обладнання.

Сільськогосподарська, педагогічна та правнича академії ліквідовуються повністю. Медична академія наук та її наукові установи підпорядковуються Міністерству охорони здоров’я. Інститути ліквідованих академій наук передаються в підпорядкування відповідних міністерств з чітко визначеною функціональністю, у першу чергу – забезпечення експертної оцінки відповідно до потреб різних відомств.

Більша частина науково-дослідних інститутів системи НАНУ і галузевих Академій об’єднується з трансформованими університетами. Окремі інститути можуть об’єднуватися у кластери і переходити у пряме підпорядкування уповноваженому ЦОВВ з розподілом на інститути фундаментальних досліджень (BlueSky) та інститути інноваційних (застосовних) розробок та експериментальних досліджень.
З тим, щоб автономія дала конструктивні результати, оптимізується система контролю. На зміну дріб’язковим і часто формальним перевіркам за календарним принципом, має прийти принцип підзвітності за результатами і на основі задекларованих цілей. Основною формою відповідальності має стати репутаційна (на відміну від теперішньої – кримінальної, яка висуває нагору керівників, не здатних на сміливі кроки, і яка є дуже часто не обов’язковою через недосконалість судової системи).

Університетам та іншим науковим центрам, що доведуть свою спроможність, слід законодавчо передати право виключного права інтелектуальної власності на розробки, створені за рахунок бюджетного фінансування та міжнародної технічної допомоги. За модель варто взяти Акт Бейла-Доула, ухвалений у США 12 грудня 1980 року. У результаті до Патентного закону було включено главу 18 (§§ 200–212), якою врегульовано права на винаходи, створені за сприяння федерального уряду. Основна особливість такого регулювання полягає в закріпленні виключного права інтелектуальної власності на винахід, створений із використанням урядових фінансових коштів, за малими підприємствами та некомерційними організаціями (зазвичай, це університети та інші навчальні заклади), які виступають як підрядники-виконавці. При цьому, урядова установа отримує невиключну оплатну ліцензію на використання цього винаходу в США та інших державах.

Довідково: З набранням чинності Акту Бейла-Доула університети США негайно активізували свою діяльність, необхідну для ефективного патентування та комерціалізації своїх розробок. Було відзначено різке зростання кількості патентів, одержуваних з урахуванням розробок американських наукових організацій. Активізація трансферу технологій істотно вплинула на економіку США. Тільки на основі університетських розробок було створено понад 4000 стартапів. А загальна кількість стартапів у результаті ухвалення Акту Бейла-Доула вже перевищила 13000. Також, на сьогоднішній день ухвалення згаданого документу забезпечило зростання випуску продукції на 1,7 трлн дол. США, зростання ВВП – на 865 млрд дол. США, створення понад 5,9 млн робочих місць.

ІІ. Фінансування

Частка фінансування наукових досліджень з державного бюджету планомірно збільшується до показника 1% ВВП, а також – до 3% від міжнародної технічної допомоги, що її отримує Україна на відновлення економіки.

Головним розпорядником коштів стає Національний фонд досліджень. Кошти розподіляться за конкурсним механізмом. Фонд розподіляє кошти на основі публічних конкурсів. Разом з тим має діяти механізм прямого державного замовлення у стратегічних сферах (наприклад, через Центр безпекових технологій). Бюджет програм Фонду затверджує Наглядова рада. Для контролю діяльності проводиться незалежний фінансовий аудит – однією із визнаних на світовому ринку аудиторських компаній.

Одержувачами інституційного фінансування можуть бути лише неприбуткові організації. Комерційні, зокрема приватні компанії та підприємці, які здійснюють науково-дослідну діяльність можуть бути отримувачами проєктного фінансування (грантів) через відповідний механізм прозорого конкурсу.

Фінансова автономія університетів і наукових інститутів передбачає можливість проводити трансакції через банківські рахунки (на сьогодні це відбувається через казначейські рахунки).

Розділ ХІI

Іт-хаб

Стан до війни

До війни ІТ-галузь України щороку зростала на 25-30% і в 2021 році перетворилася на ключову в категорії експорту послуг: частка ІТ в експорті всіх послуг становила 37%.

Україна була одним з найбільших експортерів ІТ-послуг в Європі. Минулого року, за даними асоціації IT Ukraine, Україна експортувала ІТ-продукту на $6,8 млрд, що на $1,8 млрд більше, ніж в 2020 році, або на $4,8 млрд більше, ніж в 2016 році. Як відзначає профільна асоціація, в 2020 році ІТ-галузь забезпечила в два рази більше експортної виручки, ніж газотранспортна система та у 1,5 рази більше, ніж машинобудування. Основним ринком збуту комп’ютерних послуг з України є США (40% експорту). На другому місці – Велика Британія (10% ІТ-експорту), на третьому – Мальта, четвертому – Ізраїль. Замикає п’ятірку Кіпр.

До 24 лютого 2022 року ІТ-галузь була найбільш динамічним сектором економіки України, кількість працівників щороку зростала на десятки тисяч. На початку 2022 року в ІТ України працювало 285 тис. спеціалістів. За рік кількість працівників в галузі зросла на 40 тис. чоловік.

На початку 2022 Україні діяло 8,7 тис. активних ІТ-компаній: 51% – сервісні компанії, 33% – сервісно-продуктові, 16% – продуктові. Більшість своїх працівників вони оформляли як фізичних-осіб підприємців третьої групи єдиного податку (5% доходу та 22% ЄСВ від мінімальної заробітної плати). В 2021 році з 285 тис. працівників ІТ-сектору 230 тис. були працевлаштовані як ФОП.

Минулий рік був рекордним за рівнем зростання зарплат ІТ-фахівців через високий світовий попит на технологічні продукти, викликаний відновленням після пандемічної економіки. Медіанна зарплата архітекторів сягнула $6200. Тімліди і техліди отримували по $5000, сеньйор-спеціалісти — $4500. Спеціалісти рівня мідл — $2500, джуніори – $900.

У 2020 році ІТ-галузь сплатила 17,2 млрд грн податків і зборів. В 2021 році ця сума зросла до 23,5 млрд грн, в тому числі – 10 млрд грн єдиного податку, 3,5 млрд грн ЄСВ за штатних співробітників, 3,2 млрд грн ЄСВ від ФОП, 2,9 млрд грн ПДВ, 2,1 млрд грн ПДФО та військового збору та 1,7 млрд грн податку на прибуток.

Поточна ситуація

Релокація. На початку бойових дій ІТ-компанії були змушені евакуювати свої тисячні колективи розробників в центральні та західні регіони України з міст, де розпочалися бойові дії. Найактивніші бойові дії та ракетні удари відбувалися саме в тих регіонах, де була зосереджена найбільша кількість ІТ-фахівців України. Зокрема, в Києві та області працювало 44% всіх ІТ-фахівців України, у Харківському регіоні – 14%, Дніпропетровському – 9%, Одеському – 5%, Запорізькому – 3%, в Миколаївському, Житомирському, Чернігівському та Донецькому – по 2%. В Херсонському та Сумському регіонах було по 1% всіх ІТ-фахівців.

Найпопулярнішими областями для релокації стали Львівська, Івано-Франківська та Закарпатська області. Кількість ІТ-фахівців у цих регіонах з початком війни зросла у три рази. Наприклад, у Львові з 30 тисяч осіб, які були до війни, кількість технічних спеціалістів зросла до 100 тисяч, у Закарпатській області ІТ-фахівців побільшало на 30 тис осіб.

Мобілізація. Значною проблемою для ІТ-компаній стала мобілізація розробників до лав ЗСУ. Компанії не можуть в умовах бойових дій швидко замінити мобілізованих спеціалістів. Це тягне за собою ризик зриву контрактів з іноземними замовниками, втрати доходів компаній, а значить і зменшення надходжень валютної виручки. Ще один аспект – чимало ІТ-фахівців залучені на інформаційному та кіберфронтах боротьби з агресором. Наприклад, кількасот тисяч айтішників беруть участь в ІТ-армії України, яка організовує ефективні кібератаки на інфраструктуру Росії, розробку волонтерських платформ.

Яскравим прикладом є застосування ІТ-спеціалістами технологій штучного інтелекту для розпізнавання вбитих російських солдатів з подальшим пошуком та інформуванням родичів у соціальних мережах, а також пошуком військових злочинців. Проблема з мобілізацією набула такої актуальності, що влада Закарпатської області для популяризації регіону вирішила всіх айтішників звільнити від військової служби на час воєнного стану.

Втрата доходів в результаті війни. Деякі компанії почали втрачати клієнтів, або ж замовники відмовляються від найму українських спеціалістів через страх «нестабільності». Окрім того падіння доходів, зачепило компанії, які були орієнтовані на внутрішній ринок України. Так, найбільший маркетплейс України – Rozetka припинила співпрацю з більшістю ІТ-фахівців, в компанії заявили про неможливість виплатити повністю зарплати за лютий і березень.

Крім того, деякі іноземні компанії почали звільняти працівників, які фізично знаходяться в Україні. Зокрема, йдеться про компанії, орієнтовані на російський ринок. Інші, звільняючи українців, таким чином страхують свої ризики на випадок загострення бойових дій на більшій території України.

Водночас попри ці проблеми, українські ІТ-компанії змогли адаптуватися та залишаються ефективними. Цього вдалося досягти завдяки комфортній податковій системі (працевлаштування через ФОП, або ж резидентство в Дія.City), а також готовності сектора до віддаленої роботи. Ще до війни, через пандемію COVID-19, 71% ІТ-спеціалістів працювали з дому, а ще 12% частково працювали з дому.

Трансформація ІТ України для швидкого розвитку

Завдяки повній глобалізації ІТ-сектору України можна констатувати, що після війни галузь продовжить розвиватися та зростати. Однак від держави залежать темпи такого зростання.

Україна може стати світовим ІТ-лідером, якщо державою буде забезпечено чотири ключових складових, завдяки яким відбувається швидкий ріст сектору. Зокрема це: державні інвестиції в ІТ-освіту, збереження комфортного податкового законодавства, підтримка розвитку продуктових компаній та стартапів, а також створення комфортного та безпечного зовнішнього середовища і дотримання захисту прав людини.

Трудові ресурси. Підготовка кадрів – найбільша проблема ІТ-галузі України. Ще до війни попит на розробників в рази перевищував кількість випускників, які випускали українські ЗВО. Після перемоги потреба в айтішниках тільки зросте, адже частина фахівців назавжди покинула Україну, натомість деякі навчальні заклади були вщент зруйновані.

Так, до війни в Україні нараховувалось 150 навчальних закладів зі 1700, що пропонували програми рівня бакалаврату за ІТ-спеціальностями. Щороку вони випускали 16–17 тис. нових бакалаврів. Найбільшу кількість випускників ІТ-спеціальностей готував Київ – більше 5 тис. бакалаврів на рік, за ним йшов Харків – 2,6 тис., Львів, Івано-Франківськ та Тернопіль – більше 2,8 тис., Дніпро та Запоріжжя – 1,7 тис., Одеса – 870 тис., Вінниця – 500 тис.

Водночас ВНЗ не могли задовольнити попит ІТ-ринку на спеціалістів. Рівень підготовки випускників також не відповідав вимогам компаній. Тому в Україні паралельно з’явився неформальний ринок ІТ-освіти. Здебільшого це платні курси для підвищення кваліфікації після державних навчальних закладів, а також для навчання спеціалістів без ІТ-освіти.

Водночас ІТ-компанії створили власні навчальні центри. 8 із 10 компаній фінансували освітні проєкти. В 2021 році корпоративна та приватна ІТ-освіта підготували 12 тис. нових ІТ-фахівців. У найближчі роки, за довоєнними прогнозами ІТ-асоціації, кількість підготовлених поза державною системою вищої освіти мала зрости до 20–25 тис. фахівців на рік.

Саме тому, одним з пріоритетів державної стратегії відновлення України, у колаборації з провідними ІТ-компаніями, повинна стати програма створення освітніх ІТ-центрів на базі ключових вищих навчальних закладів Києва, Одеси, Дніпра, Львова, Вінниці та ін, які у три-чотири рази збільшать кількість випускників ІТ-спеціальностей.

Новітні освітні центр допоможуть ліквідувати гальмування розвитку ІТ-сектору через дефіцит кадрів, залучатимуть талановитих студентів з інших країн, а також приваблюватимуть прихід іноземних ІТ-компаній в Україну, які практикують відкриття своїх офісів поблизу навчальних закладів, що готують розробників.

2. Збереження комфортного податкового законодавства. Базовою системою оподаткування для ІТ-сектору України є третя група єдиного податку. Завдяки ній, а також талановитим розробникам, індустрія щороку зростає на 25-30%, а кількість високооплачуваних фахівців, які створюють внутрішній попит на товари та послуги і сплачують податки на споживання, зросла до 300 тис. осіб.

Використання єдиного податку компанії аргументують тим, що в ІТ переважає проєктний характер робіт. Працівник підписує контракт/договір і працює над проєктом до його завершення. Після цього він змінює проєкт. Часто ФОП айтішник може працювати з кількома проєктами як приватний підприємець.

Окрім єдиного податку для ІТ компаній в Україні було створено спецрежим Дія.City. Це спеціальне правове та податкове поле для ІТ-індустрії на 25 років. Дія.City передбачає спеціальні умови оподаткування для юридичних осіб-резидентів. Також передбачається, що IT-компанії отримають гнучкі умови працевлаштування працівників та окремий порядок взаємодії з державними контролюючими органами.

Система оподаткування ІТ-компаній, які перейдуть до Дія.City, передбачає такі параметри:

Компанії на власний розсуд обирають податку на прибуток – 18%, або ж податок на виведений капітал – 9%.
Доходи співробітників резидентів Дія.City та фахівців на гіг-контрактах обкладаються 5% ПДФО та 22% ЄСВ від мінімальної зарплати.
Гіг-контракт (від цивільно-правового договору) – дозволяє офіційно зафіксувати домовленості, які зараз існують між ІТ-компанією та працівником оформленим через ФОП.

Співпраця компаній-резидентів із співробітниками, які віддадуть перевагу роботі через ФОП, оподатковується за чинними на сьогодні ставками. З 2024 року компанії резиденти мають почати скорочувати кількість співробітників, оформлених через ФОП.

Робота спецрежиму розпочалася у лютому 2022 року, а на початку квітня до Дія.City приєдналося вже 153 міжнародні та українські ІТ-компанії.

Обидві моделі регулювання та оподаткування діяльності ІТ-сектору, на наш погляд, є оптимальними і лише доповнюють один-одного, адже дають інвестору вибір, яким шляхом будувати ІТ-бізнес в Україні. Тому незмінність податкового законодавства для ІТ-галузі протягом задекларованих 25 років є запорукою її стабільного розвитку.

Підтримка продуктових компаній та стартапів. На початку 2022 року половина з чинних в Україні ІТ-компаній були сервісними – спеціалізуються на наданні послуг ІТ-аутсорсу для ринків США та Європи. Ще третина компаній – сервісно-продуктові, які створюють продукти під ключ як для замовників, так і продають ліцензію на власне програмне забезпечення. У сервісних та сервісно-продуктових компаніях працює дві третини всіх ІТ-фахівців України. І лише 16% ІТ-компаній в Україні розробляють продукт під власним брендом. Сюди можна віднести ІТ-департаменти великих онлайн-рітейлерів, фінтех-сервіси, виробників високотехнологічної продукції, а також стартапи.

Третя категорія компаній в Україні представлена найменше, водночас вона виробляє продукт з найбільшою доданою вартістю. Капіталізація таких компаній набагато вища, ніж сервісних.

Після війни держава повинна зробити акцент на розвиток саме продуктових компаній. Так, українські компанії мають бути підрядниками в проєктах з відновлення ІТ-інфраструктури та продовження цифровізації державних послуг, а також постачати програмне забезпечення для кіберзахисту, створене на основі досвіду подолання кібератак під час війни з Росією.

Фінансування програми підтримки українських стартапів. В 2020 році в Україні запрацював Державний фонд стартапів, який роздав фінансування майже двом сотням компаній. Однак в грошовому вимірі його робота виглядає скромніше – сукупно стартапи отримали на 150 млн грн. Тому актуальним є збільшення обсягів фінансування стартапів через цей фонд шляхом залучення інвестицій європейських та американських фінансових організацій, в тому числі ЄБРР та Світового банку. Пріоритетною має бути підтримка компаній, які розробляють рішення в медицині, біотехнологіях, екології, переробці сміття, та управлінню людськими ресурсами.

Крім того, через цей фонд, у якого є напрацьована експертиза, можна допомагати не тільки стартапам, але і сталим ІТ-компаніям, які через війну втратили обігові кошти.

Комфортне та безпечне зовнішнє середовище. Це четвертий, але не останній за важливістю пункт. І стосується він не тільки ІТ-галузі, але і розвитку всього трудового потенціалу України, адже в умовах глобальної економіки, країни змагаються зі своїми конкурентами за трудові ресурси.

До війни ІТ-сектор України вигравав у світових лідерів конкуренцію за рівнем заробітних плат працівників, адже рівень купівельної спроможності фахівця був вищим, ніж у Європі. Водночас за якістю життя та рівнем комфорту середовища країна програвала конкурентам: Польщі, Великій Британії, Данії, США тощо. Це і стало однією з ключових причин, чому таланти з ІТ покидали Україну. Водночас популярність релокейту ІТ-фахівців формувало моду на переїзд в інші країни і серед української молоді з інших індустрій.

Основні кроки для розвитку ІТ індустрії:

активізація та осучаснення програм підготовки ІТ-фахівців в українських ЗВО, сприяння створенню освітніх центрів за участі ІТ-компаній;
збереження чинного податкового законодавства;
підтримка продуктових компаній, максимальне залучення їх до створення нових продуктів для державного сектору, а також відбудови країни;
збільшення фінансування програми підтримки українських стартапів (зокрема через залучення міжнародних коштів);
створення комфортного та безпечного середовища для запобігання виїзду ІТ-фахівців за кордон.

Україна 2022. Як не втратити свій шанс стати сильною державою

Вам також буде цікаво:

Залишити Коментар Скасувати коментар

Сергій Пінькас

Олександр Гузун

Богдан Бевза

Володимир Шульмейстер

Віктор Куртєв

Сергій Громенко

Ольга Оніщук

Дмитро Турчак

Анна Міщенко

Станіслав Асєєв

Анатолій Амелін

Микола Скиба

Ілія Куса

Андріан Прокіп

Ігор Тишкевич

Яна Лаврик

Юрій Романенко

Аріна Цатурян

Ігор Попов

Іван Ступак

Дмитро Луценко

Дмитро Некраха