Війна в Україні та революція в головах білоруських силовиків

У ЗМІ обговорюють можливість вступу Збройних Сил Білорусі у війну проти України. Такий розвиток подій – використання білоруських військовослужбовців як гарматного м’яса для відволікання уваги ЗСУ від важливих для російських окупантів напрямків – бажаний сценарій для Путіна. Але настрої всередині білоруських провладних еліт (попри агресивну риторику) не надто сприяють реалізації «хотелок» Кремля. Для оточення Лукашенка це буде катастрофа. Можна додати і антивоєнні настрої більшої частини суспільства та суттєвої частини силовиків. Виконувати накази на своїй території вони будуть. Воювати не за свої інтереси проти України не хочеться.

 

Але це базові тези, так би мовити, загальна картина. А є процес, який поки що не помітний, але має колосальний масштаб впливу на настрої в майбутньому. Спробую пояснити.

Отже, для білоруських силовиків (військові, міліція, прикордонна служба і т. д.) силовий блок РФ багато років сприймався як безперечна домінуюча сила у регіоні і як зразок боєздатності. Друга Чеченська (попри сумнівні результати) війна проти Грузії, інформаційний шум навколо операції у Сирії лише зміцнювали цю ментальну конструкцію.

Деяким винятком була Україна. Але й тут факт анексії Криму сприймався як демонстрація сили, а війна на Донбасі… Доводилося чути тезу на кшталт «ну так туда именно армией Россия входила ограниченно и это привело к Минским соглашениям».

Але, починаючи з 2015 року в Білорусі уважно стежили за трансформацією ЗСУ, вивчали досвід, намагалися його запозичити. Це знаходило відображення навіть у нових зразках озброєнь, які розроблені та поставляються до військ. Той же «кайман», що підходить для напівпартизанської війни РСЗВ «Флейта», автоматизовані бойові модулі та багато чого іншого.

До того ж,  тут цікаву роль грала пропаганда (як білоруська, так і російська). ЗСУ начебто ставали сильнішими, але базова конструкція про державу Україна — слабка, з обмеженими можливостями.

Тому навіть на тлі визнання прогресу ЗСУ базове сприйняття залишалося в старих рамках — російську армію вважали еталоном боєздатності. Цьому концепту понад 20 років і він встиг стати ключовим.

І тут Росія силами своїх збройних сил, росгвардії та іншого зброду вторгається в Україну. Перша реакція та очікування білоруських військових «українців може бути й шкода, але вони розваляться».

Але минає тиждень, другий, третій, а Україна не здається. Більше того, російське вторгнення загрузло і триває процес планомірної утилізації того самого зразка боєздатності. Успіх РФ на Південному напрямку забезпечений класичною російською (і пізніше радянською) політикою «завалити трупами» – перти, незважаючи на втрати. І тому туди перекидаються резерви з інших перспективних (для РФ) напрямів.

Ви ще не зрозуміли, що починає відбуватися (поки що починає) у головах білоруських (та й не тільки — можна додати болгарських, румунських, сербських) військових? Еталон боєздатності забуксував і знищується в державі, яку вони вважали свідомо слабкою. При цьому ЗСУ демонструють чудову здатність ставити раціональні цілі (зупинити, знищити наступальний потенціал, по можливості відтіснити) та малими силами досягати їх.

Це, якщо хочете, розрив шаблону, втрата орієнтиру. І заздрість «російським зарплатам» військових починає змінюватися простою тезою «платять краще, але не довго».

Другий аспект — демонстрація російського ставлення до загиблих та полонених. Для середньостатистичного білоруса дико не повернути додому і не поховати загиблого. А військовий «приміряє цю роль вна собі».

Процес лише починається. І поки що рано говорити про швидкі результати. Але щодня пробуксування РФ в Україні додає аргументів.

Щоб він пішов швидше, можна частину інформації націлювати саме на тих, хто бачив у Росії бездоганну військову домінанту в регіоні (ще раз – це не лише Білорусь). Вигадувати історії не варто – це шкідливо. Але відбирати та групувати кейси варто.

Зокрема:

1. Втрати. Але тут не так фото трупів, як підтверджені втрати техніки. Як базу можна брати підтверджені фото- та відеоматеріали від ЗСУ.

2. Дуже важливі кейси, коли втрати викликані тупістю російського керівництва (ну тут кейси Гостомеля, Чорнобаївки та інших місць чудово допомагають). Це демонструє якість прийняття рішень у армії РФ.

3. Трофеї, полонені, результати демотивації супротивника. І тут приватні історії та статистика. Вкрай корисними можуть бути відео та фото з таборів військовополонених (після їх можливої ​​організації).

4. Співвідношення втрат та трофеїв сторін. Тут можна просто користуватися відкритими іноземними джерелами, які ведуть детальний підрахунок за доступними фото та відеоматеріалами. Важливо, оскільки в даному випадку є верифікація від «третьої», «нейтральної» сторони.

5. Успішні кейси та результати напівпартизанської та партизанської діяльності. Те, що армія РФ не може організувати логістику навіть у коридорі, завдовжки 100 км багато говорить про її здатність вести масштабну та успішну війну.

6. Гумор. Меми. Те, що є об’єктом іронії, не може бути страшним і вже точно не є еталоном чого б там не було.

Як доповнення можна і треба говорити про таку річ як повагу до військового з боку населення. А також із боку держави. Забезпечення, заробітні плати, умови тощо. Демонструвати, чим відрізняється підхід «баби понароджують» від підходу до створення армії захисників своєї країни. Навіть коли держава не є світовим чи регіональним економічним лідером.

Вже це щохвилини, кожна година впливатиме на настрої. З одного боку, на бажання «повоювати проти України», а з іншого, що важливо для нас у майбутньому — на страх перед «непереможністю» російської армії.

І нарешті після війни важливі кейси успішних тактичних операцій ЗСУ. Про стратегічні рішення, з прикладами картинок на картах інформації та аналізу буде купа. А про реалізацію операцій на рівні батальйону/бригади мало. Але це те, що насамперед цікавить військових. Йдеться, звичайно, про операції, про які можна розповідати. Така інформація буде «контрольним у голову» у справі руйнування міфу, що створювався Кремлем, про силу своєї армії. І, як наслідок, зміна сприйняття РФ з боку силовиків цілої низки країн.

З іншого боку, це створює новий імідж Україні та її силовому блоку. Сприйняття нашої країни як тієї, якій не варто загрожувати дорого вартує і окупається в політиці та економіці.

Ігор Тишкевич, експерт програми “Міжнародна та внутрішня політика” Українського інституту майбутнього