Росія детально: події та тренди в РФ за минулий тиждень (29.10 – 04.11)

Події та тренди в РФ за 29.10 – 04.11

Висновки 

1. Росія намагається перетворити «спецоперацію» на «народну війну», але поки безрезультатно. Задля виправдання та заохочення до мобілізації в Росії дозволили вживати слово «війна» деяким чиновникам. Відчуваючи неспроможність вести «спецоперацію» далі, Кремль намагається перевести її в режим «народної війни». Однак аналіз суспільної думки показує, що населення без ентузіазму відгукується на таку пропозицію, а кількість реальних російських добровольців на війні становить всього лише 15 тисяч людей. Тож набагато вірогіднішим буде повернення дворічного терміну строкової служби та продовження неоголошеної мобілізації.
   
   
2. Російська преса нарешті підтвердила відставку командувача Центрального Військового Округу генерала-полковника Лапіна. Ця відставка Лапіна стала “мінімальним злом” для керівництва російської армії. Призначення виконувачем обов’язків генерал-майора Лінькова, який є класичним кабінетним генералом і апріорі не є адекватною заміною колишньому командувачу, – це вимушений компроміс. Новий ВО позиційно слабкий і буде готовий до співпраці із Золотовим-Пригожиним-Кадировим. Але водночас приставка ВО і явна невідповідність займаної посади залишає армійському керівництву можливість відновлення рівня впливу та призначення у майбутньому «своїх» людей, або людей, залежних від Бортнікова. Гру ФСБ на посилення теж не можна скидати з рахунків.

---

Росія намагається перетворити «спецоперацію» на «народну війну». Поки безрезультатно

Від початку повномасштабного вторгнення 24 лютого саме слово «війна» було офіційно заборонене в російському інформпросторі. Його публічне вживання призводило фізичних осіб до 30-тисячних штрафів, а медіа – до блокування. Однак із оголошенням «часткової мобілізації» застосування цієї заборони стало вибірковим – його все ще не можна вимовляти населенню, але допустимо для чиновників.

Вже наприкінці вересня провладні ЗМІ Росії отримали методички, покликані виправдати мобілізацію. В якості головного аргументу пропонувалося підкреслювати загрозу з боку НАТО, протистояти якій можна лише «всім миром» у форматі «народної війни».

22 жовтня Сергій Кирієнко, заступник глави адміністрації російського президента, відповідальний за політику на окупованих українських територіях, заявив: «Росія завжди вигравала будь-яку війну, якщо ця війна ставала народною. Так було завжди. Ми обов’язково виграємо й цю війну. Але для цього необхідно, щоб це була саме народна війна, щоб кожна людина відчувала свою причетність». При цьому, за його словами, це не Росія воює з Україною, а НАТО – з Росією.

31 жовтня в тому ж контексті висловився лідер ПВК «Вагнер» Євген Пригожин: «Головне, чого не сталося, не відбулася мобілізація еліт. Олігархи та інші представники еліт, як жили у стані нескінченного комфорту, так і продовжують жити. Доки їхні діти не підуть на війну, повної мобілізації країни не відбудеться».

Для підтримки нового наративу (якщо і не самого терміну «війна») буде використане і святкування «Дня народної єдності» 4 листопада. «Такі свята, як будь-які демонстрації підтримки спеціальної воєнної операції, наразі мають колосальне політичне значення… Зараз це свято набуває зовсім іншого звучання – народ єдиний. А коли народ єдиний – він непереможний», – заявив політолог Віктор Мізін. При цьому цьогорічне святкування пройде під знаком «привітання нових регіонів» (себто, окупованих українських), а заходи будуть присвячені консолідації та підтримці сімей мобілізованих.

Майже беззаперечно, що новий підхід отримає широке висвітлення в російських медіа, але його практичне втілення викликає сумніви. 

По-перше, справжній підйом на «народну війну» за межами країни майже неможливий – принаймні, російська історія таких випадків не знає. «Народі ополчення» та «вітчизняні війни» зазвичай виникали як відповідь на зовнішні вторгнення (1612, 1812, 1941). При цьому у певних випадках «народне» ополчення було де-факто новою рекрутчиною, яка не рятувала країну від поразки (1855), а в інших масовий патріотичний запал населення не лише швидко вщухав, але й обертався на свою протилежність (1917).

По-друге, чим довше триває війна, тим меншою стає її реальна підтримка, і цей процес особливо прискорився після оголошення мобілізації. Це витікає з аналізу даних російської соціології. Традиційне пряме, але неправильно поставлене питання про «підтримку спецоперації» дає очікувану відповідь – «за» висловилися 76% у липні та 73% у жовтні. Однак якщо дати респондентам можливість обирати між продовженням бойових дій та початком переговорів, то ситуація міняється. Якщо в серпні 48% обирали війну, а 44% – переговори, то в жовтні співвідношення становило уже 36:57 на користь миру. При цьому найбільший відсоток «яструбів» – чоловіки старшого віку, яким менше загрожує мобілізація. Серед тих же, хто ризикує побачити війну не в телевізорі, а на власні очі, її підтримка – менше 30%. Кадри втечі сотень тисяч росіян за кордон підтверджують релевантність викладених даних. З іншого боку, тренд на масовий спротив режиму теж не спостерігається.

І по-третє, кількість російських добровольців, які вирушили на війну не за контрактом чи мобілізацією,становить на сьогодні лише 15 тисяч осіб (без врахування ПВК). Ця мізерна кількість, що в абсолютних цифрах, що відносного всього населення Росії, наочно демонструє ступінь реальної підтримки ідеї «народної війни». Розвідка Міноборони Великої Британії вважає, що російська армія може задіяти «загороджувальні загони» для стабілізації власних сил на фронті.

Таким чином, ідея перетворення «спецоперації» на «народну війну» виглядає мало реальною. Залучення еліт до безпосередніх бойових дій видається неймовірним, особи на тлі протилежної тенденції – отримання високих державних посад дітьми діючих чиновників. А масова одночасна мобілізація населення а-ля 1941 рік неможлива через стан російської економіки, а у подальшому несе ризик повторення ситуації 1917 року.

Відтак більш вірогіднішою відповіддю Росії на воєнні виклики буде збільшення терміну строкової служби в армії до 2 років, про що 3 листопада заявив заступник голови комітету Держдуми з оборони Юрій Швиткін. А після її проходження солдати, скоріш за все, відразу отримуватимуть мобілізаційні приписи та відправлятимуться до України. Це не допоможе Росії досягти перелому у війні, але затягне бойові дії на довший термін.

---

“Позасистемні” радикали визначилися з алгоритмом дій

Російська преса нарешті підтвердила відставку командувача Центрального Військового Округу генерала-полковника Лапіна. Замість нього тимчасово виконувачем обов’язків призначено генерал-майора Олександра Лінькова, який до цього керував мобілізаційною службою ЦВО. Більше того, новопризначений ВО встиг взяти участь у зустрічі повноваженого представника президента в УрФО Володимира Якушева із громадянськими активістами.

Такі кадрові перестановки стали результатом планомірних медійних атак з боку Пригожина, який сьогодні де-факто займається використанням ПВК у війні проти України та з боку Рамзана Кадирова. Обидва персонажі станом на сьогодні не входять до жодної групи впливу в оточенні Путіна, а використовувалися як «порученці» на дуже вузьких напрямках.

Провал планів швидкої війни, дискредитація військового керівництва РФ і зростання радикальних настроїв створили передумови посилення ролі як Пригожина, і Кадирова. Обидва отримали шанс спробувати створити власну групу впливу в оточенні президента РФ — чергову «вежу Кремля». У Кремлі усвідомлюють зростаючу роль (і небезпеку) радикально налаштованої частини російського суспільства. Але не мають зараз готових сценаріїв політичної нейтралізації «радикалів».

Спроби знайти своє місце

Кадиров як чеченець мав найменші шанси стати лідером «імперських», «нацистських» та інших груп, що посилилися. Тому спробував просто використовувати зростання радикалізму як стартову позицію і зайняти місце куратора (чи лідера впливу) регіональних еліт і відповідального за забезпечення політичної стабільності у регіонах. Саме тому перші вересневі його тези стосувалися «мобілізації регіонів» та дій губернаторів. Однак він зіткнувся з протидією групи технократів (Грефа-Кирієнка), яка поступово монополізує вплив на керівництво Суб’єктів Федерації та Собяніна, який досі контролює як мінімум 6 областей.

Пригожин, зі свого боку, намагався створити собі функцію «альтернативного МО», наголошуючи на ролі ЧВК у війні. Фактично протягом серпня-початку жовтня у середовищі «військорів» було розгорнуто рекламну кампанію ПВК «Вагнер», коли на тлі обговорення провалів російської армії, підкреслювали «героїзм» та «успішність» «оркестру». Хоча насправді говорити про досягнення ПВК «Вагнер» та успіх їхньої тактики нескінченних лобових атак на Бахмутському напрямку не доводиться. Паралельно Пригожин із політикою найму ув’язнених спробував посилити свій вплив на ФСВП та силовиків з орбіти МВС. Крім того, використання ув’язнених подавали як політичний проект — можливість злочинцям «викупити свою провину» та «продемонструвати патріотизм». Проте успішність цього підходу так само сумнівна у зв’язку з мовчазною, але послідовною протидією Золотова.

Зміна концепції та спроба знайти місце у групі силовиків

З огляду на безуспішність спроб грати самостійну гру та стати лідерами політичної конструкції для «радикального» крила росіян, Пригожин перейшов до процесу входження до групи силовиків через атаки на керівництво Міністерства оборони та призначення «своїх» людей на частину посад. У цьому він знайшов ситуативних союзників від Кадирова (спроба якого зіграти на регіональному полі провалилася) і Золотова. Останній з початком війни (точніше після провалу планів швидкої перемоги) практично зник з публічного поля, демонстрував дистанцію від армійського керівництва і проводив рекламу Росгвардії як керованої сили (досить згадати міфи про «героїчну оборону» Балаклеї силами РГ, про прикриття Ізюму, оборону рубежів у Лимані і т. д.). Золотов має амбіції різко посилити свої позиції і «підсунувши» військове керівництво, стати одним із лідерів групи «силовиків». Враховуючи спільність інтересів у зменшенні впливу армійського керівництва та непоганих контактів Золотова з Пригожиним та Кадировим, вони фактично створили «міні альянс». Ситуативно його може підтримати ФСБ. Однак, до певного моменту Олександр Бортніков налаштований зберегти власний вплив на даному етапі і суттєво його посилити найближчим часом.

Тому відставка Лапіна стала “мінімальним злом” для керівництва російської армії. Призначення виконувачем обов’язків генерал-майора Лінькова, який є класичним кабінетним генералом і апріорі не є адекватною заміною колишньому командувачу, – це вимушений компроміс. Новий ВО позиційно слабкий і буде готовий до співпраці із Золотовим-Пригожиним-Кадировим. Але водночас приставка ВО і явна невідповідність займаної посади залишає армійському керівництву можливість відновлення рівня впливу та призначення у майбутньому «своїх» людей, або людей, залежних від Бортнікова. Гру ФСБ на посилення теж не можна скидати з рахунків.