Основи історичної просвіти

Єдино правильна версія минулого. В Росії виданий указ про «історичну просвіту»

8 травня 2024 року указом Владіміра Путіна затверджені «Основи державної політики Російської Федерації в галузі історичної просвіти». Якщо раніше історична пропаганда всередині країни була спрямована передовсім на школярів та студентів, то віднині єдино правильна версія минулого стане обов’язковою для всіх росіян.

Сучасна російська держава не полишала надії підпорядкувати собі історичну науку з 2009 року. Тоді Дмітрієм Мєдвєдєвим була утворена Комісія з протидії спробам фальсифікації історії на шкоду інтересам Росії (гострослови жартували, що фальсифікації на користь інтересам Росії дозволені, але це був не жарт). У 2012 році комісію по-тихому розпустили. Новий натиск на минуле припав на 2013-2014 роки, коли Путін заявив про потребу єдиного шкільного підручника з історії, а також підписав перший меморіально-репресивний закон – про заборону «реабілітації нацизму». Відтоді кількість і масштаб втручань держави у вивчення історії збільшувалися, але не критично.

Перелам наступив 2021 року, коли була утворена Міжвідомча комісія з історичної просвіти на чолі з Владіміром Мєдінскім, а також вийшла стаття самого Путіна про «історичну єдність» росіян з українцями. З висоти сьогодення видно, що підготовка атаки на історію була частиною підготовки до широкомасштабної атаки на Україну. Упродовж наступних двох років здійснилися усі побоювання щодо державного регулювання минулого. Нові меморіально-репресивні закони, відродження піонерії («Движение первых»), єдині підручники з історії в школах, курс «Основ російської державності» у вишах, тотальна мілітаризація системи освіти тощо. У російських дітей та підлітків просто не залишилося шансів уникнути державної історичної пропаганди.

Однак Кремлю цього виявилося недостатньо, і 8 травня 2024 року Путін підписав указ «Про затвердження Основ державної політики Російської Федерації в галузі історичної просвіти».

Відповідно до цього документа, «історичне просвітництво – регульована державою діяльність з поширення в суспільстві достовірних та науково обґрунтованих історичних знань» (п.3, а). Отже, просвітництво – це не просто предмет державного інтересу, держава де-юре визнана єдиним керівником цього процесу. А якби хтось подумав, що недержавних установ це не стосується, указ уточнює: «суб’єкти державної політики у галузі історичної просвіти – органи публічної влади, наукові та освітні організації, академічні та університетські центри, організації культури та мистецтва, культурно-просвітницькі організації, засоби масової інформації, громадсько-державні та громадські об’єднання та організації, інші некомерційні організації» (п.3, в). Отже, відсидітися в стороні не вдасться нікому.

Документ декларує наступні цілі просвіти: «з метою формування наукового розуміння минулого та сьогодення Росії, що є однією з основ загальноросійської громадянської ідентичності та колективної історичної пам’яті, а також з метою протидії спробам применшення подвигу народу при захисті Вітчизни» (п.3, а), «підтримку та розвиток системи наукового історичного знання, формування особистості на основі властивої російському суспільству системи цінностей та любові до Батьківщини» (п.3, б). Фінальною метою всієї політики просвіти є «формування загальноросійської громадянської ідентичності та зміцнення спільності Русского міра» (п.8). Росія чітко розуміє і декларує, що історія – основа її ідентичності.

Указ окреслює загрози і виклики, які стоять перед Росією (п.6): «реабілітація і воскресіння неоколоніалізму, неоімперіалізму і неонацизму», «заперечення чи применшення історичного внеску Росії у розвиток світової цивілізації», «негативні оцінки подій та періодів вітчизняної історії, поширення хибних уявлень про Росію» та «використання колективним Заходом фальсифікації історії в якості зброї в інформаційній війні».

Не соромиться указ давати і конкретні тези для майбутньої просвіти: «Росія – велика країна з багатовіковою історією, держава-цивілізація, що згуртувала російський та багато інших народів на просторі Євразії в єдину культурно-історичну спільність і зробила величезний внесок у загальносвітовий розвиток» (п.5). Кілька разів згадані в документі й «традиційні духовні цінності».

А от п.9, присвячений принципам просвіти, показує глибинну суперечливість всієї російської історичної пропаганди. В ньому декларується одночасне опертя на «наукові знання» і на «традиційні цінності» (а). А якщо знання і цінності суперечитимуть одне одному? «Розуміння історії Росії, яка розвивається самобутнім цивілізаційним шляхом, як невід’ємної частини загальносвітового історичного процесу» (б). Так Росія йде «самобутнім» шляхом чи разом з рештою світу? «Усвідомлення історичної єдності народів Російської Федерації за збереження цінності історії та культури кожного народу» (г). Так взяття Казані Іваном Грозним 1552 року – свято чи день трауру?

Задачі державної політики, пов’язані з управлінням (п.10), ми пропускаємо і переходимо до справді найцікавішого та найважливішого.

«Наукова база» (п.11). Указом встановлюється «формування державної програми, яка передбачає організаційну та фінансову підтримку науково-освітніх центрів світового рівня» (б), створення альтернативного наукометричного рейтингу (в), залучення науковців до роботи із медіа (г) та поглиблення роботи з іноземними істориками, але не просто так, а задля «спільних наукових досліджень, видання навчальних посібників» (д) і «активізації просвітницької роботи із співвітчизниками, які проживають за кордоном» (е). Тут ми бачимо, як російська історична наука все щільніше закутується в державний кокон, але не забуває випускати назовні щупальця пропаганди.

«Історична грамотність» (п.12). Тут єдина методологія викладання історії від дитячих садочків до вишів (а); чергові зміни в навчальних програмах «відповідно до нових викликів та завдань» (б); єдина лінійка шкільних підручників не лише з історії Росії, але й всесвітньої історії та краєзнавства у кожному суб’єкті РФ на основі нового історико-культурного стандарту (в,г); відродження позакласних історичних гуртків, підтримка історичного туризму і краєзнавства (д,з,к); популяризація історії ВПК та воєнної історії (є); історична просвіта для військовослужбовців та держслужбовців (і); підвищення ролі родини у просвіті (м). І, нарешті, вишенька на цьому торті: «створення у науково-просвітницьких та контрпропагандистських цілях творів, що формують негативне ставлення до ідеології нацизму» (н). Останнє – просто неозоре поле роботи для спритних авторів! «Канали інформування» (п.13). Більшість пунктів стандартні: додаткові державні гроші на історичні інформаційні продукти та їхнє розміщення в Інтернеті – матеріали в соцмережах, е-бібліотеки, віртуальні музеї (а,б,з,і), а також сприяння виробництву історичних фільмів (є). Справді значущими новаціями є: «створення єдиної цифрової платформи, що забезпечує доступ до навчальних матеріалів, посібників та методичних рекомендацій з історії Росії» (в); «заміна іноземних освітніх цифрових платформ вітчизняними аналогами» (г); «створення загальноросійської цифрової платформи з пошуку та надання для вивчення архівної інформації» (д). І, нарешті, «створення механізмів державного та громадського контролю існуючого ринку комп’ютерних ігор для виключення

неконтрольованого поширення цифрових продуктів, які створюють спотворене уявлення про події вітчизняної та світової історії, а також про місце та роль Росії у світі» (ж). Цифровий тоталітаризм виглядає саме так.

Координаційну роботу з реалізації цього всього виконуватиме комісія Мєдінского, що безперечно збільшує його апаратну вагу, однак план та фінансування залишаються за урядом. Уряд також розробляє критерії оцінювання успішності просвітництва. В цьому криється головне протиріччя документа, яке може бути подолане хіба що особистим втручанням Путіна в процес.

Важливість всієї конструкції підкреслює п.18: «питання, пов’язані з реалізацією державної політики у сфері історичного просвітництва, можуть розглядатися на засіданнях Ради Безпеки Російської Федерації та Державної Ради Російської Федерації».

Один з чільних російських пропагандистів, науковий директор Російського воєнного-історичного товариства Міхаіл Мягков у захваті від указу: «Розрізнено виконувана різними організаціями робота може бути спущена на гальмах, але після фіксації комплексних підходів для всіх учасників процесу такого вже не відбудеться». Мягков сказав, що в Росії давно розроблені єдині підходи до економічної політики та до питань безпеки, а до історії, «яка впливає на решту сфер», цього досі не було зроблено. «Тепер же не раз виголошувані президентом заяви про те, що Росія – держава-цивілізація, а основу нашого історичного суверенітету формують традиційні цінності, знайшли документальне відображення». Він сподівається, що такий похід дозволить виховати історично підковане покоління: «У 1990-ті у нас виросли люди, які не знали історію своєї Батьківщини, вони почали обіймати посади, від яких залежало ухвалення рішень для всієї країни, але більше ми допустити такого не можемо». Мягков додав, що комплексний підхід до історичної освіти не є нововведенням для РФ: «Концепція «Православ’я. Самодержавство. Народність» за Ніколая I виконувала подібні функції».

Поява такого документа ідеально вкладається в загальну траєкторію розвитку російської держави від авторитаризму до тоталітаризму. В авторитарних країнах влада є головним гравцем на полі публічної історії, хоча терпить наявність інших акторів. В тоталітарних країнах держава є єдиним актором, а опоненти зазнають репресій. Підготовка до повномасштабного вторгнення в Україну якраз і супроводжувалася в Росії знищенням будь-якого організованого спротиву в історичні політиці, а саме вторгнення стало останнім поштовхом до відродження в РФ радянських практик. Стали реальністю «піонерія 2.0», єдині підручники в школах, «науковий путінізм» («Основи російської державності) та багаторічні тюремні строки за неправильну трактовку історії («реабілітацію нацизму» чи «дискредитацію армії»). Незалежних від держави історичних організацій більше не залишилося. Природно, прийшла пора розробити дорожню карту з управління всім цим багатством – і це перша причина появи «Основ історичної просвіти».

Друга причина – продовження наступу на останню непідконтрольну владі територію, тобто Інтернет. Саме тому указ так багато уваги приділяє контролю над цифровим простором і створенню альтернативних платформ. В ідеалі російська влада планує унеможливити отримання вільної інформації з Мережі так само, як це давно неможливо зробити з медіа, а віднедавна – з книг. І тут варто очкувати на серйозні обмеження, а то й заборону багатьох західних платформ – від Вікіпедії до, в перспективі, Ютубу.

Сюди ж відноситься і посилення загального наступу на молодь – історичні гуртки, вал пропагандистської літератури, «збільшення ролі сім’ї» тощо.

Третя причина – посилення контролю над вченим світом. Як і в радянські часи, історики мають бути слухняними провідниками політики партії, популяризаторами владних ідей серед широких народних мас. «Єдина методологія викладання» убезпечить вчених від різноманітних ухилів. Спілкування з іноземними колегами буде суттєво обмежене, публікації на Заході, можливо, взагалі заборонені. А для імітації наукових досліджень всередині Росії буде створена окрема організаційна та інформаційна інфраструктура.

Ну і четверта причина – апаратна боротьба Медінского за місце новітнього доктора Гьоббельса, тобто головного пропагандиста в Росії. Примітно, що в указі перераховані всі види історично-пропагандистської діяльності, окрім пошукової роботи. Це – традиційна ділянка Міністерства оборони, і її зайняти Мєдінскій поки не зміг.

В кінцевому підсумку указ засвідчив наявний стан речей (історія – виключний державний ресурс під особистим контролем Путіна) та накреслив шлях на майбутнє (тотальна наукова ізоляція та посилення пропаганди). Все це свідчить про підготовку Кремля до перебування у стані обложеної фортеці на десятиліття вперед.

А країнам Західного світу слід усвідомити, що російська історіографія давно перестала бути наукою, перетворившись на складову державної пропаганди. І указ про «історичну просвіту» лише закріпив це юридично.

Джерело інформації – інтернет ресур