» Новини » Навіщо Росія затіяла гру навколо великого договору з Україною?

Навіщо Росія затіяла гру навколо великого договору з Україною?

Джерело: Хвиля

Російські політики у перші тижні після Нового року зробили кілька гучних заяв щодо України. Спочатку Володимир Путін на зустрічі зі ЗМІ присвятив чимало часу російсько-українським відносинам. Зокрема, крім заяви про готовність передати захоплену в Криму воєнну техніку, сказав, що «абсолютно ненормальною є ситуація, коли замість конструктивного розвитку відносин між двома близькими, братніми країнами і між фактично частинами одного і того самого народу складається ситуація, яку ми спостерігаємо сьогодні». Далі були заяви депутата Держдуми Костянтина Затуліна, який закликав переглянути договір «Про дружбу і співробітництво» і, нарешті, слова Лаврова на прес-конференції про «визнання територіальної цілісності України без Криму».

Чому Кремль говорить про мир?

Якщо розглядати процеси в комплексі (з урахуванням обміну полоненими, здійсненого перед Новим Роком), то стає добре видно нову стратегію поведінки Російської Федерації, яку незадовго до початку процесів Український інститут майбутнього описав у своєму прогнозі на 2018 рік. Кремль не змінює своїх цілей і методів роботи – як і раніше, він розраховує на «реінтеграцію» «ЛДНР» у політичне поле України. У гіршому разі – залишити окупований Донбас постійним подразником, який дестабілізує ситуацію в українській політиці.

Виникає запитання: якщо цілі не змінилися, то чому змінюється риторика Кремля? Відповідь на нього варто шукати в зіставленні таких факторів:

  • Змінився баланс сил протиборчих сторін: Україна, подобається це Росії чи ні, істотно просунулася в нарощуванні потенціалу свого силового блоку. Будь-яка більш-менш масштабна військова операція (за винятком хіба що серії авіаударів з боку Росії по українській території (в першу чергу – позиціях на сході) пов’язана з великими втратами і витратами. Використання авіації і масштабне залучення російської армії загрожує вивести конфлікт на рівень регіональної війни і глобальної кризи.
  • Україна перехопила ініціативу, здійснюючи економічну блокаду окупованого регіону. Зафіксований рішенням РНБО та указом Президента режим торгівлі передбачає, що будь-які послаблення можливі після виконання терористами (або реально Росією, що їх контролює) низки умов.
  • Законопроект № 7163, що зараз перебуває на розгляді в Раді, і має назву «Про особливості державної політики щодо забезпечення державного суверенітету над тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей» (про так звану реінтеграцію Донбасу) розширює поле маневру для Києва і остаточно переводить питання фінансування «ЛДНР» в категорію «турбот Москви».
  • Сподівання Росії на зміну формату і тональності діалогу з ЄС і США поки не дають результату. Ба більше, заплановані нові санкції можуть створити проблеми для декількох близьких до Кремля фінансово-промислових груп.
  • Водночас недостатні темпи реформування України, постійні внутрішньополітичні конфлікти і скандали (зокрема, пов’язані з боротьбою проти корупцією) створюють певну напруженість між Києвом і його основними зовнішньополітичними партнерами.
  • Розвиток подій на інших геополітичних майданчиках, де представлені інтереси РФ, США, ЄС і (або) їхніх союзників залишає надії на можливість угоди у вигляді обміну поступками в одному регіоні на отримання вигод в іншому.

Є ще й часовий чинник: у 2018 році у РФ відбудуться президентські вибори, на яких Кремлю бажано продемонструвати ефективність своєї зовнішньої політики. При цьому Путін і його оточення усвідомлюють, що швидкого вирішення проблеми Донбасу (яка б їх задовольняла) не існує, а формат «ні війни, ні миру» може бути вигідний як мінімум до літа, оскільки залишає поле для маневру, тим паче, що позиція української сторони, яка не пропонує альтернатив Мінському процесу, дає можливість виробляти і пропонувати свій порядок. В принципі, ми це вже спостерігаємо у вигляді перехоплення ініціативи з миротворцями. Позиція РФ приблизно така:

  • У результаті діалогу про можливості й формат миротворчої місії можна змістити акценти обговорення проблеми, остаточно винести «питання Криму» в окрему тему, яка не буде активно обговорюватися в найближчій перспективі;
  • Продемонструвати «прогрес» і «добру волю» в обговоренні питань мирного врегулювання на Донбасі, за рахунок чого поставити питання про наявність відповідних сигналів з боку Києві. Наприклад, участь у фінансуванні регіону або початку реалізації політичних питань «Мінська-2». Останнє можливо не відразу, а, наприклад, після узгодження формату миротворчої місії у вигідному для Москви форматі;
  • Отримати додаткові аргументи для обговорення необхідності ослаблення санкцій тиску в зв’язку з «прогресом і кроками Росії до мирного врегулювання кризи»;
  • Не допустити ухвалення Україною невигідних для РФ законів, що стосуються Донбасу і Криму, зокрема законопроекту №7163;   
  • У разі передачі військової техніки українським військовим на території Криму РФ отримує можливість створити умови, за яких можна говорити про визнання Києвом анексії «де-факто». Наприклад, підпис українських військових під документами «Кримського Федерального Округу».

Щодо інших методів, то Росія може ініціювати перегляд «Договору про дружбу і співробітництво». Точніше кажучи, Затулін вже закинув вудку, що Договір потребує коригування. Мотивація росіян очевидна – внести зміни в розділ стосовно Криму, оскільки у 1997 році Росія визнала його в складі України. Як відомо, договір вимагає пролонгації кожні 10 років, тому пропозиція Москви, по-суті, створює передумови для його скасування, оскільки Україна ніколи не погодиться з анексією Криму. Якщо Росія буде наполягати на внесенні положень щодо Криму, звичайно. Якщо ж сторони за півроку до закінчення не повідомляють про бажані претензії або зміни, то він автоматично продовжується.

Варіанти дій України

Активність Росії, як це не парадоксально, створює нові можливості для української дипломатії. Звісно, можна і далі покладати надії на результати консультацій Волкера і Суркова, говорити про непорушність «Мінська-2» –  цілком реалістичний сценарій, і навіть чимось вигідний частині українських політиків, оскільки він зберігає режим «ні війни, ні миру», залишаючи поле для маневру і не створюючи точок напруженості у внутрішній політиці напередодні електорального року (нагадаю, що у 2019 на нас чекають відразу 2 виборчі кампанії).

З іншого боку, можна намагатися грати «на полі РФ», узявши на озброєння ту саму «мирну» риторику. Наприклад, якщо Росія говорить про передачу військової техніки з Криму, подякувати Кремлеві за те, що він «почав віддавати Крим, хай не повністю, але частинами». Після чого можна поставити свої умови: оскільки техніка була захоплена, не обслуговувалася, і, з огляду на рівень недовіри між громадянами, оцінка стану майна повинна проводитися незалежною міжнародною організацією. Її транспортування і передача відбувалися під контролем СММ ОБСЄ, а українські військові готові прийняти, але виключно на вільній від російських окупантів території. У такий спосіб Київ:

  • формально погоджуючись із пропозиціями Путіна, ставить перед тим прийнятні і зрозумілі для країн ЄС і США, але нездійсненні для РФ умови – допуск на півострів спеціальної моніторингової місії ОБСЄ (або установа окремої місії по Криму);   
  • залишає за собою право і можливість звертатися до судів з вимогою компенсації за загарбання майна і доведення його до непрацездатного стану (тим більше, що Путін сам визнав –  обслуговування не було);
  • відмовляючись відправляти офіційних осіб (тим більше військових) до Криму, підтверджує невизнання і неприйняття факту анексії півострова;

Але найголовніше, такою постановкою питання Київ перехоплює ініціативу, і «мирні пропозиції Путіна» стають проблемою для самого кремлівського царя.

Ще цікавіша ситуація з «великим договором». Українські дипломати активно апелюють до Будапештського меморандуму, який не містить ніяких практичних і обов’язкових норм, але забувають про ратифікований і чинний так званий Великий договір з Російською Федерацією від 1997 року.

А там, зокрема, є:

  • стаття 2 «Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів.».
  • стаття 6 «Кожна з Високих Договірних Сторін утримується від участі або підтримання яких би то не було дій, спрямованих проти іншої Високої Договірної Сторони…»

Цей договір, повторю ще раз, діє і зареєстрований в секретаріаті ООН. Щоб зрозуміти різницю, порівняйте формулювання Будапештського меморандуму і «Великого договору» по кордонах.

  • З одного боку, маємо: «/ США, РФ, Великобританія – примітка автора / … підтверджують Україні їх зобов’язання згідно з принципами Заключного акта НБСЄ (994_055) поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України».
  • З другого боку: «/ РФ і Україна – примітка автора / підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів».

Зобов’язання «поважати» і підтвердження «непорушності» – це, як кажуть в Одесі, таки дві великі різниці.

  • Апеляція Російських політиків до «Великого договору» просто прекрасна, оскільки вона дає можливість апелювати до історії в досить чутливому і зрозумілою для європейських політиків світлі – анексія Судет і Друга світова війна.
  • У 1938 році, після введення німецьких військ в Австрію, відбувся «референдум» про входження цієї країни до складу Німеччини.
  • У 1938 році Німеччина звинувачувала Чехословаччину в порушенні прав «німецькомовних громадян», в результаті чого були проведені переговори та укладений Мюнхенський договір.

У ньому, до речі, Німеччина, Франція і Англія гарантували непорушність кордонів після «врегулювання питань нацменшин». Наведу повністю переклад цього додатка:

«Уряд Його Величності Великобританії і Французький Уряд вводять у вищезгадану угоду за основу, що вони підтримують пропозицію, що міститься в параграфі 6 Англо-французьких пропозицій від 19-ого вересня, що стосуються міжнародної гарантії нових кордонів Чехословацької держави проти неспровокованої агресії.

Коли питання Польських і Угорських меншин в Чехословаччині буде залагоджено, Німеччина й Італія з їхнього боку дадуть гарантію Чехословаччині».

Незабаром після цього почалася велика війна.

Тепер переходимо до України. Послідовність дій:

  • введення військ до Криму, референдум та анексія півострова;
  • кампанія про «порушення Україною прав російськомовних на сході країни». Зростання напруженості, референдуми (в Судетах вони так само були);
  • війна і заяви Лаврова з Путіним про «повагу кордонів України», але без Криму.

Паралелі занадто очевидні, і, на мою скромну думку, у 2018 році, коли Мюнхенській змові виповнюється 80 років, МЗС України має право звернути увагу європейських і американських партнерів на явні паралелі між політичними процесами тоді й сьогодні. Таку аргументацію, безсумнівно, сприймуть як жорстку, але вона буде ближчою і зрозумілішою європейським політикам, ніж розмови про «захист Європи», «прагнення до євроінтеграції» і т.д.