«Ментальна війна» як складова гібридної. До чого готується Росія і до чого слід готуватися Україні?

В березні 2021 року радник міністра оборони Росії Андрій Ільницький наголосив, що США ведуть проти його країни «ментальну війну». У квітні цього року в журналі «Военная мысль» вийшла його стаття «Стратегія ментальної безпеки Росії», а у Раді Федерації відбувся круглий стіл на тему ментальних війн. Позаяк в Росії давно стало недоброю традицією приписувати противникам власні наміри та злочини, Україні слід уважніше придивитися до планів сусіда у цій сфері.

 

Російська концепція ментальної війни

За найповніший виклад російського бачення ментальних війн вважатимемо «Стратегію ментальної безпеки Росії» Ільницького («Военная мысль», 2022, № 4, с. 24-35). Як вже зазначалося, Росія схильна приписувати чужим власні вади, тож недивно, що вже на початку  статті США та їхні союзники були звинувачені у веденні гібридних війн, дискредитації міжнародного права та насадженні власних ідеалів своїм «васалам – решті світу» (с. 25). Вишенька на тортику проекції – цитата з такого собі владики Саватія: «Західній цивілізації властиво шукати «образ майбутнього», тому що в минуле дивитися часом соромно» (с. 30).

З іншого боку, «Стратегія» є збірником усталених російських міфів про Захід. США, за Ільницьким, слабшають, їхні еліти деградують, а Збройні сили Росії «не поступаються, а за багатьма показниками і перевершують» американську армію. Згадуються майже обов’язкові у цьому дискурсі «зелені папірці», залежні від гаджетів споживачі, «розгул» фемінізму, «чорного расизму» та «диктат ЛГБТ» (с. 26). Звідси випливає висновок, що єдиним способом подолати цю екзистенційну кризу є війна, «але не в себе вдома, а десь там за океаном, що дозволить їм виграти геополітичну партію, причому ціною не їхніх життів». Ну і очевидно, що мішенню цієї війни є Росія: «Вони хочуть тільки одного – щоб РФ не було». У підсумку, «завдання США та їхніх союзників – нехай не відразу, але поступово вивести/витравити росіян (в онтологічному розумінні) як народ, як цивілізацію зі своїм культурно-історичним кодом, усунути російську державу як перешкоду на шляху встановлення потрібного їм світового порядку» (с. 27).

Питомі характеристики цієї нової війни наступні: 1) агресія ведеться в «сірій зоні»; 2) війна ведеться «за світогляд окремих громадян та суспільства в цілому»; 3) поразка пов’язана не з окупацією території, а з втратою політичної волі; 4) бліцкриг здійснюється через вплив на еліти та медіа; 5) атака на країну ведеться не лише ззовні, але й зсередини; 6) «абсолютною перемогою вважається окупація духовного простору та суспільної свідомості, коли переможений не лише втрачає здатність відстоювати свої цінності, але й повністю асимілює чужі та фальшиві установки, які йому впровадив, нав’язавши свою волю, противник-переможець» (с. 27).

З цього постає визначення ментальної війни за Ільницьким – це «скоординована сукупність різного масштабу дій та операцій, спрямованих на «окупацію» свідомості супротивника з метою паралічу його волі, зміни індивідуальної та масової свідомості населення для деморалізації армії та суспільства, знищення духовно-моральних цінностей, традицій та культурно-історичних засад держави, «стирання» національної ідентичності народу» (с. 28).

Для захисту російського суверенітету Ільницький пропонує запровадження Стратегії ментальної безпеки з наступних складових: 1) консолідація держави і суспільства на базі ідеології; 2) створення центрів моніторингу, аналізу і прогнозування та розробка методів протидій ментальним загрозам; 3) посилення захисту інформаційної інфраструктури і розвиток кіберсил; 4) захист цінностей народів Росії, «запобігання фальсифікації історії, припинення атак на ментальну сферу росіян, духовну та культурну спадщину, сакральні та символічний області, історію та російську мову» (с. 32). Стан реалізації Стратегії має відображатися у доповіді секретаря Радбезу Росії (с. 33).

Таким чином, пропонована Ільницьким концепція на загал є збірником психологічних проекцій, антизахідних міфів у дусі «Плану Даллеса» та банальних постулатів. Однак це аж ніяк не применшує загроз Україні у цій сфері з боку Росії.

Ментальна війна Росії проти України

Від початку Майдану російська пропагандистська машина перебувала в розгубленості. Їй бракувало відповіді на запитання: як описувати ситуацію в Україні? Терміни «масовий протест», «народний бунт», «повстання», «барикади», не говорячи вже про «революцію», були пов’язані з радянським дискурсом і мали яскраво виражену позитивну конотацію. Майже 70 років Кремль вкладав у голови людей, що будь-які народні виступи проти влади – це безумовне добро, що революція – ключова подія всесвітньої історії. Описувати Майдан такими термінами означало демонструвати якщо не підтримку, то принаймні прихильність до нього.

Відповідь знайшли, ототожнивши протестувальників із «фашистами» – єдиним беззаперечним злом у пострадянській свідомості. Росіянам щоденно демонстрували «путч фашистів і бандерівців» проти законної влади. Додатково розігрувалася карта протистояння «нормальних українців» – які були за дружбу з Росією – і «русофобів».

З 2014 року Кремль наголошує на «приєднанні» Криму до Росії та заперечує «анексію». Чверть століття регіон із російською більшістю перебував під впливом московських міфів про «исконно русскую землю», яка «всегда принадлежала России», про Севастополь – «город русской славы», про кримських татар – «народ-предатель» тощо. Не дивно, що за відсутності адекватного українського дискурсу більшість кримчан не чинили опору російським окупантам, а чимало хто вітав ворога хлібом-сіллю. Причиною «кримської ганьби» України були російські солдати, але й роль багатолітніх розмов про «братні народи» не варто применшувати.

Після початку війни на сході російський дискурс поповнився термінами «кривава хунта» і «карателі», які «не чули Донбас» і вбивали його захисників – «ополченців». Наслухавшись історій про «розіп’ятих хлопчиків», добровольці з усієї Росії поїхали на війну. Не так захищати право місцевих на російську мову, як на останній бій проти «фашистів та їхніх посіпак-бандерівців», який не встигли дати «діди».

За концепцією Андрія Фурсова, ментальна війна має щонайменше три рівні. На першому відбувається «війна фактів» – їхнє заперечення, викривлення, віддзеркалення чи знецінення. В нашій ситуації це виглядає так – хто здійснив різню в Бучі та чи не була вона взагалі постановкою? Другий рівень займає «війна концепцій», тобто боротьба не за факти, а за їхнє трактування. Чим є російське вторгнення 2022 року – підступним агресивним нападом чи «спеціальною операцією з денацифікації», відповідно, яка зі сторін заслуговує на співчуття і підтримку світу? А на третьому, найвищому, йдеться про «війну сенсів», або ж про право давати феноменам оцінки. Що важливіше – право України обирати рух до НАТО чи право Росії протистояти глобалізації (або гранично – права ЛГБТ чи віра отців)? І для більшості жителів планети відповіді на всі три питання не є аж так очевидними.

Як писав один з чільних російських пропагандистів Сергій Кургінян у книзі «Качели», «Идет понятийная война. Или, точнее, война за право давать явлениям имена… Когда она проиграна – остальное становится делом техники».

Можна припустити, що готуючись до теперішнього повномасштабного вторгнення в Україну, Кремль так само намагався здобути спочатку перевагу у ментальній війні, що забезпечило б перемогу у звичайній. Саме звідси – статті Путіна про «один народ», пам’ятник князю Володимиру у Кремля та тюремні ув’язнення для «історичних» дисидентів. Стратегія ментальної безпеки, найімовірніше, стала б вінцем зусиль з розбудови інститутів історичної та культурної політики для ментальної війни.

І хоча на класичному полі бою Москва зазнає все більш очевидної поразки, небезпека у ментальному протистоянні з нею не зменшується.

Як нам із цим боротися?

Навіть наша перемога на полі бою не означатиме перемоги у ментальній війні. Українська гуманітарна політика і гуманітарні науки перебувають у глибокому занепаді. У нас немає нової концепції історії держави взагалі та історії Другої світової війни зокрема. За останні сто років не написано повної національної історії української літератури і архітектури. Це можна продовжувати до нескіченності, але найголовніше і найнебезпечніше у нашій ситуації: в Україні немає жодного наукового інституту, який би вивчав Росію та неросійські народи в її складі.

Що потрібно робити?

1. Створити (терміново) нову концепцію гуманітарної політики, виходячи з викликів ментальної війни РФ проти України;
2. Розробити на основі цієї концепції власні контрнаративи до російських міфологем і на державному рівні їх просувати через академічну науку, освіту, ЗМІ та соцмережі (по суті – написати нашу нову історію);
3. Заснувати окремий грантовий фонд для реального просування українських гуманітарних проектів за кордоном, в тому числі й для згуртування діаспори;
4. Державна стратегія регіонального розвитку має містити окрему вагому частину втілення і унаочнення всіх вищеназваних наративів;
5. Настав унікальний час для реформування Академії наук в теперішньому вигляді та перетворення її на сучасну установу (більш докладно про це йдеться в доповіді Українського інституту майбутнього «Україна-2022».

І що дуже важливо – майже всі ці заходи не потребують суттєвого збільшення видатків державного бюджету. Потрібно просто розумніше використовувати вже наявні кошти.

«В колишніх війнах за важливе уважалося завоювання територій, – писав ще 1960 року Євген Месснер. – Надалі найважливішим буде вважатися завоювання душ у ворогуючій державі».

 

Вадим Денисенко, д.і.н., виконавчий директор Українського інституту майбутнього

Сергій Громенко, к.і.н., експерт Українського інституту майбутнього