Доповідь: Ненароджене економічне зростання

Ненароджене економічне зростання

Усі ми вже звиклися з думкою, що на не 52 мільйони, але чи задумувалися ми, скільки втрачаємо щороку через скорочення населення України? Наскільки скорочується попит та ВВП? Як «старіння» України вплине на наш економічний розвиток і структуру нашої економіки? Чивпораємося ми з нестачею кадрів? Зрештою, чи є ефективними державні програми, покликані стимулювати народжуваність та як змінити формат підтримки, аби допомогти і державі, і її економіці?

Ми спробували знайти відповідь на ці та інші питання, виходячи із припущення, що кожна новонароджена дитина, це не лише приріст робочої сили, це збільшення споживання її родини, яке забезпечує зростання виробництва товарів та послуг, тобто економічне зростання, та ріст непрямих податків для держави, які зрештою компенсують витрати на стимулювання народжуваності.

Ключові тези доповіді: До 2050 року майже третина населення в Україні буде старше 60 років. Внутрішній попит на товари та послуги – основний стимул економічного зростання в Україні: скорочення споживчих витрат неминуче призводить до скорочення виробництва товарів та послуг. Близько 92% своїх доходів сім’ї з дітьми витрачають на споживчі витрат. Споживчі витрати сім’ї з дітьми майже на 20,5% вищі, ніж середні щомісячні витрати українського домогосподарства. В середньому родина витрачає на виховання дитини до 18 років більше 2,2 млн грн, або майже 80 тисяч доларів. До досягнення повноліття сім’я з однією дитиною сплачує державі лише ПДВ на 340 тисяч грн, а з двома – більше 500 тисяч грн. 72% української молоді переконані, що на явність дітей є важливою складовою щасливого життя. Надання допомоги на дитину і введення пільг у податковій системі дійсно сприяли росту народжуваності в Норвегії, але в Україні працюючий варіант такої допомоги існував лише кілька років. Відкладання народження дитини на рік призводить до збільшення доходів на 9%, а ставки заробітної плати на 3%. Лише на виплати при народженні дітей у 2020-му році Україна планує витратити більше 13 млрд грн. Стимулюючі народжуваність програми спрямовані здебільшого на зниження рівня бідності у сім’ях з дітьми. Допомога при народженні дітей впливає на демографію, лише за умови, що виплати суттєво перевищують середні доходи родин.

 

Вплив демографії на економіку

Демографія не визначає долю економічного зростання, але є одним із ключових чинників, що впливає на потенціал зростання економіки. При визначенні джерел економічного зростання існує прямий взаємозв’язок: темп зростання валового внутрішнього продукту (ВВП) напряму залежить і від темпу зростання населення і від приросту ВВП на душу населення. І оскільки зміна обсягів виробництва напряму пов’язана не лише зі змінами основного капіталу чи технологічним розвитком, але й зі змінами людського капіталу, очевидно, що будь-яка модель економічного зростання має орієнтуватися на демографію як на ключовий показник[8].

Очікуване уповільнення темпів зростання населення і економічної активності буде мати наслідки як для довгострокового економічного зростання, так і для структури зростання. Ключовими факторами, що визначають довгострокові темпи зростання економіки, є зростання робочої сили і зростання продуктивності. Від того наскільки ефективно економіка поєднує свої трудові і капітальні витрати для створення продукції і залежить потенціал її розвитку у майбутньому. Демографи припускають, що зростання робочої сили у значної частки країн буде значно повільнішим, ніж в останні десятиліття, і це чинитиме тиск на їхнє довгострокове економічне зростання. Крім того, теоретично старіння населення також негативно позначиться на зростанні структурної продуктивності економік.

У найближчі 10-40 років усі розвинені країни, за прогнозами Світового банку та Міжнародної організації праці, зіштовхнуться з проблемою старіння населення. Передумов у цього тренду дві: з одного боку скорочення народжуваності, з іншого – збільшення тривалості життя. Україна не є виключенням: населення старіє, оскільки зменшується показник народжуваності, а очікувана тривалість життя – росте. Відповідно зростає частка населення пенсійного віку і скорочується частка молоді та осіб працездатного віку. Згідно з Національним демографічним прогнозом, до 2050 року майже третина населення в Україні буде старше 60 років [1].

З 1950 року населення світу зросло з 2,5 мільярда до більш ніж 7,7 мільярда. Однак до 2050 року це число, за прогнозами, досягне всього 9,7 мільярда чоловік. Це пов’язано з тим, що зростання населення сповільнюється – приблизно з 1-2% до 0,5% на рік, в основному через падіння народжуваності і старіння населення. До 2050 року глобальна фертильність, як очікується, складе 2,2 народження на жінку, в порівнянні з 2,5 сьогодні. Цей коефіцієнт поступово але впевнено наближається до коефіцієнта відтворення, рівного 2,1 – кількості народжень на жінку, необхідного для підтримки чисельності населення. В Україні коефіцієнт фертильності наразі складає – 1,2, тобто вже зараз є суттєво нижчим за середньоєвропейський показник [7].

Отже значна частина країн, і Україна серед них, невдовзі зіткнуться зі стрімким скороченням населення. За прогнозами, населення України може скоротитися від 3 до 15% до 2030 року, і більш ніж на 35% – до 2060 року [1]. Загалом у Європі до 2050 року буде найвищий коефіцієнт залежності, який відображає кількість людей непрацездатного віку (старше 65 років) в порівнянні з людьми працездатного віку. У 1965 році в світі було 129 мільйонів чоловік старше 65 років; сьогодні їх майже 750 мільйонів, і очікується, що до 2100 року ця цифра досягне 2,5 мільярда.

Не безпідставні побоювання, що це явище послабить економічне зростання через зменшення числа людей працездатного віку, відтак бюджетний тягар для урядів посилиться через більш високі витрати на пенсії і охорону здоров’я.

Демографія, робоча сила та заощадження

Значна частина світу, за винятком Африки і, можливо, деяких частин Латинської Америки, але включаючи Азію, Австралію, Європу і Північну Америку, вже зараз знаходиться в точці, де коефіцієнт залежності осіб похилого віку (тобто співвідношення непрацюючих пенсіонерів до економічно активного населення) різко змінюється від позитивного до негативного (див. Табл.1). Тобто кількість тих, хто не працює у країнах де цей коефіцієнт має спадний тренд, знижується по відношенню до тих, хто працює. Ринок праці у таких країнах поступово почне відчувати дефіцит робочої сили, а їхня продуктивність – знижуватися [8,9]. В Україні зараз коефіцієнт залежності складає близько 0,9, а до 2050 року становитиме близько 0,6, як і в значній частині «старіючих» країн ЄС.

 

Табл. 1 Коефіцієнти залежності досягли піків у розвинутих країнах і надалі будуть знижуватися
	1950	1970	1990	2010	2030	2050	2100
Китай	1,13	0,99	1,14	1,34	1,24	1,11	1,05
Індія	0,76	0,72	0,75	0,82	0,88	0,87	0,78
Туреччина	0,70	0,68	0,72	0,81	0,85	0,82	0,74
Японія	0,66	0,78	0,83	0,76	0,67	0,58	0,57
Німеччина	0,84	0,76	0,84	0,81	0,68	0,62	0,59
Великобританія	0,82	0,74	0,77	0,77	0,70	0,67	0,62
Франція	0,85	0,77	0,83	0,83	0,74	0,72	0,67
Італія	0,70	0,71	0,74	0,77	0,67	0,60	0,59
Швеція	0,98	0,91	0,91	0,91	0,83	0,80	0,73
Канада	0,71	0,67	0,78	0,82	0,73	0,69	0,65
Австралія	0,80	0,74	0,80	0,80	0,73	0,70	0,64
Джерело: Національні трансфертні рахунки

Цікава і інша залежність – чим вище цей коефіцієнт, тим вищим буде середній коефіцієнт заощаджень домогосподарства, і навпаки – при зниженні цього коефіцієнту, рівень заощаджень домогосподарств буде знижуватися. Крім низького споживання в перші кілька років життя, споживання залишається досить постійним протягом життєвого циклу, як і дохід чи вироблена продукція протягом трудового життя між 20 і 65 роками. А от надалі, з настанням старості, доходи починають знижуватися, а витрати – зростати за рахунок зроблених накопичень.

Відповідно, країни, коефіцієнти залежності у яких вищі за середні, як правило, мають більш високі коефіцієнти заощаджень домогосподарств, що позитивно впливає і на інвестиції, і на фінансову сферу, і на темпи накопичення активів та капіталу. Прикладами є Японія приблизно до 1980 року, а також Китай і Південна Корея зараз. Тобто окрім очевидного впливу демографічної ситуації на ринок робочої сили, очевидним є і її вплив на рівень заощаджень та інвестицій. Можна припустити, що більш повільне зростання населення безпосередньо призведе до зниження інвестицій як в бізнес, так і в нерухомість. Зниження інвестиційної активності може привести до поступового уповільнення технологічних інновацій і факторної продуктивності в «старіючих» країнах. А через зміни в зниження співвідношення робочих до решти населення, сповільняться і темпи зростання виробництва на одного працівника (див. Табл.2), і темпи зростання випуску на душу населення.

Табл.2.Продуктивність на одного робітника, середній річний прирост у %
	1990-2000 гг.	2000-2013	1990-2013	2013-2050
				ОЕСР	Morgan Stanley
Японія	0,8	1.1	0,9	1.6	1.3
Великобританія	2,8	1.0	1,7	1.5	1.5
Франція	1.3	0,8	1.0	1,8	1.0
Італія	1.5	0,2	0,7	0,4	0,7
Канада	1.6	0,7	1.0	1,7	1.3
Австралія	2.1	1.0	1.5	2.1	1.5
Китай	9,3	9,3	9,4	6,6	5.2
Індія	5.1	6.5	5.9	4.8	6.5
Бразилія	–	1,7	–	3.0	3.2
Індонезія	3.0	3.8	3,4	4.0	4.5
Туреччина	2,8	4.2	3,4	2,5	2,8
Джерело: ОЕСР, Haver Analytics, Morgan Stanley Research

 

Отже, світ стоїть на порозі різкого зсуву в структурі населення, які глибоко вплинуть на наш економічний ландшафт в майбутньому. По-перше, більша частина світу зараз перебуває в точці, де коефіцієнт залежності різко змінюється з позитивного на негативний. По-друге, спостерігатимуться більш повільні темпи зростання чисельності працівників. Обидві ці зміни матимуть глибокі негативні наслідки для глобального економічного зростання. Погіршення коефіцієнта залежності призведе до зменшення заощаджень, оскільки літні люди споживають більше і становитимуть більш високу частку в загальній чисельності населення, але при цьому нічого не виробляють і не накопичують. Точно так же більш повільне зростання числа робочої сили зрештою уповільнить абсолютні темпи зростання економік [15].

Демографія та попит

Попит – найактивніша макроекономічна змінна. Він суттєво впливає і на зростання ВВП країни і на швидкість економічних перетворень у ній. Довгий час саме внутрішній попит на товари та послуги був основним стимулом економічного зростання в Україні. Особливо важливою є підтримка попиту у періоди кризи, коли економіка починає звужуватися. І якщо підтримка зовнішнього попиту залежить від багатьох факторів, на які важко впливати, зокрема, ціни на український експорт на світових ринках, протекціонізм країн-партнерів, обмеження доступу на нові ринки збуту, то підтримка внутрішнього попиту напряму залежна від дій уряду, а його зростання цілком може пом’якшувати зовнішні негативні фактори та підтримувати вітчизняних виробників.

Зокрема, на діаграмі чітко прослідковується зв’язок між демографією, споживчим попитом та динамікою ВВП у країнах ЄС.

З 2005 по 2008 рр. український внутрішній попит характеризувався стійким розширенням приватного споживання, його щорічні темпи приросту коливалися в межах 13–20,5%. Завдячує таке потужне нарощування попиту домашніх господарств здебільшого бюджетній політиці, спрямованій на збільшення соціальних видатків, та розквіту споживчого кредитування. Втім, у кризовому 2009-му попит очікувано скоротився, повільно відновлюючись з 2010 по 2014-го. У 2014 криза знов скоротила споживчий попит, через стрімку девальвацію та високу інфляцію рівень доходів населення суттєво знизився, відповідно скоротилися і споживчі витрати людей, поступово відновлюючись завдяки макростабілізації та зростанню доходів у майбутніх періодах (див. Табл. 3,4).

 

Скорочення споживчих витрат неминуче призводить до звуження внутрішнього ринку, бо через зменшення попиту скорочується виробництво споживчих товарів та послуг. Як бачимо з таблиць, попит дуже швидко реагує на економічні зміни, з одного боку, а з іншого, його стимулювання також дозволяє досягти швидких економічних ефектів.

Табл.3 Кінцеві споживчі витрати домашніх господарств за цілями, зміна обсягу
	У постійних цінах 2010 року, відсотків до відповідного періоду попереднього року				У постійних цінах 2016 року, відсотків до відповідного періоду попереднього року
	2012	2013	2014	2015	2016	2017	2018	2019
Кінцеві споживчі витрати домашніх господарств	8,4	6,9	-8,3	-19,8	2,7	9,5	9,3	11,9
Продукти харчування та безалкогольні напої	11,0	7,6	-13,0	-23,2	2,3	10,9	4,4	7,6
Алкогольні напої, тютюнові вироби та наркотики	18,0	-2,2	-4,1	-24,6	1,7	0,9	2,2	1,9
Одяг і взуття	6,8	5,8	4,1	-19,3	3,6	20,8	21,0	18,6
Житло, вода, електроенергія, газ та інші види палива	0,1	6,7	-6,1	-21,3	-11,3	-6,3	19,9	33,7
Предмети домашнього вжитку, побутова техніка та поточне утримання житла	6,8	11,6	-5,3	-19,9	3,4	23,1	14,9	11,4
Охорона здоров’я	3,5	9,1	-7,2	-8,5	4,6	17,5	13,8	15,7
Транспорт	10,3	2,7	-20,7	-18,5	12,9	4,7	5,0	10,2
Зв’язок	1,7	24,8	6,1	8,3	3,8	19,8	4,3	5,7
Відпочинок і культура	16,8	10,5	2,4	-25,2	6,4	20,8	19,6	13,1
Освіта	0,9	0,1	-7,3	7,1	-2,5	-1,3	11,0	11,8
Ресторани та готелі	3,8	12,8	0,2	-1,0	14	15,2	15,3	11,0
Різні товари та послуги	3,5	9,1	6,0	-25,3	9,9	15,5	17,3	7,6
Дані: Держстат України

 

Табл.4 Зміна обсягу ВВП, % до відповідного періоду попереднього року
	2012	2013	2014	2015	2016	2017	2018	2019
ВВП	0,2	0,0	-6,6	-9,8	2,4	2,5	3,4	3,2
В т.ч. за рахунок:
Кінцевих споживчих витрат	7,4	5,2	-6,2	-15,2	2,0	8,4	7,1	8,1
в т.ч. домашніх господарств	8,4	6,9	-8,3	-19,8	2,7	9,5	9,3	11,9
Валового нагромадження капіталу	-4,5	-12,4	-34,5	12	42,8	2,4	-2,7	-19,9
Експорту товарів і послуг	-5,6	-8,1	-14,2	-13,2	-1,8	3,8	-1,3	6,7
Імпорту товарів і послуг	3,8	-3,5	-22,1	-16,7	9,3	12,6	3,0	6,3
Дані: Держстат України

 

Найпоширенішим способом стимулювання споживчого попиту є підвищення доходів населення, і це дійсно працює, як бачимо після підвищення мінімальної заробітної плати у 2017-му році споживчі витрати домогосподарств за рік зросли більш ніж на 400 млрд грн (у фактичних цінах). Але є й інші способи стимулювати споживчий попит, наприклад, стимулювати народжуваність.

В Україні частка домогосподарств з дітьми до 18 років в Україні становить 37,9%, 62,1% – це домогосподарства без дітей. З 9,2 домогосподарств без дітей в Україні, 2,9 млн – це самотньо проживаючі люди, 62% яких – пенсіонери. Якщо порівнювати витрати сімей із дітьми із середніми витратами усіх домогосподарств, помітно, що наявність дітей збільшує витрати на одяг і взуття, відпочинок і культуру, освіту, харчування поза домом та подорожі. Загалом споживчі витрати сім’ї з дітьми майже на 20,5% вищі, ніж середні щомісячні витрати домогосподарства без дітей[3]. При цьому неспоживчі витрати у сім’ях з дітьми і без дітей приблизно однакові. В грошах різниця ще більш відчутна: якщо в середньому українська сім’я витрачає на місяць 8016 грн, то сім’я з дітьми – 10082 грн (дані на кін.2019 р.).

Важливо наголосити, що дані, які збирає Держстат не враховують тіньові доходи українців, наприклад, зарплати у конвертах, доходи від тіньової зайнятості або від квазітрудових відносин, наприклад доходи фізичних осіб підприємців, які фактично є найманими працівниками. Та й сама система збору даних Держстатом орієнтована на збір даних у держсекторі чи тих таки державних підприємствах, але не у реальному секторі. Але вони дають нам загальне уявлення про те, на скільки зростають споживчі витрати з народженням кожної наступної дитини.

Наприклад, при середньому показнику споживчих витрат у 10082 грн для сімей з дітьми, родина з однією дитиною витрачає на місяць 9670 грн, з двома дітьми – 11225 грн, з трьома – 11380 грн.

 

Наразі в Україні сім’ї з однією дитиною складають 74,6% від усіх сімей з дітьми, з двома дітьми – 22,6%, з трьома – лише 2,4%, родини з чотирма дітьми – це лише 0,3%, а з п’ятьма і більше – 0,1%. Відповідно найбільший вплив на споживчий попит мають сім’ї з однією та двома дітьми.

Відповідно до даних Держстату, в середньому сім’ї з дітьми витрачають близько 92% своїх доходів на споживчі витрати, з них 47% припадає на купівлю продовольчих товарів, 27% – на непродовольчі товари та 18% – на послуги. На відміну від західних країн, частка витрат сімей з дітьми на житло та комунальні платежі не така значна – в середньому 14%, а видатки на освіту складають лише 1,9% родинного бюджету, завдяки існуючим програмам державної підтримки. Витрати на продукти харчування в сім’ях зростають пропорційно до кількості дітей, від 43% в сім’ях з однією дитиною, до майже 48% в родинах із п’ятьма і більше дітьми. На одяг і взуття сім’я із однією дитиною витрачає в середньому близько 6,9%, і для сімей з двома чи трьома дітьми ця частка видатків дійсно є нижчою – 6,8 та 6,1%, відповідно. Натомість у сім’ях з чотирма і більше дітьми цей відсоток витрат на одяг і взуття зростає до 8,5% щомісячного родинного бюджету.

 

Також кількість дітей у сім’ї впливає на витрати домогосподарства на відпочинок, харчування поза домом, охорону здоров’я, купівлю товарів домашнього вжитку та утримання житла – поступово зростаючи для сімей з двома-трьома дітьми (див. Табл.5). У сім’ях, які виховують чотирьох дітей і більше, ці видатки навпаки знижуються, що говорить про те, що ці родини вимушені обмежувати себе у подібних витратах.

Табл. 5 Грошові витрати домогосподарств з дітьми залежно від кількості дітей у їх складі, у середньому за місяць у розрахунку на одне домогосподарство, грн
	Всі сім’ї з дітьми	у тому числі з кількістю дітей
		одна	дві	три	чотири	п’ять і більше
Продукти харчування	4 754	4 588	5 223	5 536	4 443	5 673
Одяг і взуття	754	735	812	752	807	1 005
Житло, вода, електроенергія, газ та інші види палива	1 517	1 496	1 598	1 441	1 186	1 497
Предмети домашнього вжитку, побутова техніка, утримання житла	208	208	193	324	231	384
Охорона здоров’я	392	372	441	554	283	344
Транспорт	593	530	821	449	280	399
Зв’язок	351	351	355	328	263	345
Відпочинок і культура	237	217	292	365	131	230
Освіта	211	185	288	328	136	76
Ресторани та готелі	363	335	450	438	332	247
Різні товари та послуги	330	324	343	406	244	354
Споживчі грошові витрати разом	10 082	9 699	11 225	11 380	8 710	10 799
Джерело: Держстат, Витрати і ресурси домогосподарств України у 2019 році

 

Очевидно, що стимулюючи народження других і третіх дітей держава могла б позитивно вплинути на підживлення споживчого попиту. Навіть якщо порівняти витрати домогосподарств без дітей та з однією дитиною, ми помітимо, що сім’я з однією дитиною на місяць витрачає в середньому на півтори тисячі грн більше, отже на рік сім’я з однією дитиною витрачає на 20 тисяч грн більше ніж сім’я без дітей. Водночас, родина із двома дітьми витрачає на місяць на 1,5 тис. грн більше ніж родина з однією дитиною (або на 18,5 тисяч грн більше на рік) і на 3,2 тис. грн більше ніж домогосподарство без дітей (або на 38,5 тис. грн більше на рік). Це дуже умовно, але навіть відштовхуючись від даних офіційної статистики, виховання однієї дитини до 18 років вимагає від сім’ї додатково близько 357 тис. грн, які напряму ідуть на споживчі витрати, підживлюючи попит та економіку. А піклування про двох дітей до їх повноліття збільшує споживчі витрати родини майже на 700 тис. грн. Зрозуміло, що ці цифри умовні, і витрати на виховання дітей залежать від багатьох факторів різноманітних факторів, і насамперед від поточних доходів батьків, які так само можуть змінюватися упродовж зростання дитини.

Дані Держстату видалися нам не надто достовірними, оскільки судячи з усього представляють не усі верстви населення. Обстеження домогосподарств Держстату базуються на добровільній згоді респондентів, які потрапили у вибірку. В обстеженні 2019 року з тих кому надійшла така пропозиція, погодилися взяти участь 85,3% жителів сільської місцевості, 72% жителів малих міст, 49% жителів міст із населенням понад 100 тисяч і лише 36% киян. Тобто мешканці сіл більш охоче беруть участь у дослідженні, хоча за тими ж таки даними Держстату лише 30% українців проживають у сільській місцевості. Причина проста — участь в обстеженнях пов’язана з витратами часу, веденням докладних записів, за які респондентам виплачуються мізерні грошові винагороди близько 70 грн на місяць. Багатші домогосподарства такою винагородою точно не зацікавиш.

Тому ми опитали 20 жінок віком від 27 до 45 років, які проживають у великих українських містах, скільки вони витрачають на ті чи інші потреби власних дітей (див. табл. 6).

Табл 6. Витрати на виховання однієї дитини, грн
	Вагітність і пологи	Дошкільне виховання	Освіта/ Розвиток	Харчування	Одяг	Іграшки /інше	Відпочинок
min	6 500	550	225	700	300	300	1 700
max	70 000	12 000	30 000	4 500	5 000	2 000	45 000
	20500	1200	17500	2000	500	800	3000
	7000	600	500	800	700	350	18000
	8300	2700	250	1500	800	700	8000
	6500	550	400	900	400	400	3500
	7000	700	1500	1000	900	300	10000
	7000	1500	600	1800	1200	500	20000
	8500	600	1000	1000	800	600	25000
	30000	700	18700	4000	1000	400	5000
	6500	550	800	1500	900	350	18000
	6500	800	950	1700	1200	800	20000
	8500	1260	4000	3500	700	1500	15000
	7000	600	800	2000	1000	1000	5500
	45000	550	2500	3000	500	800	2500
	8500	750	750	2500	700	700	2500
	9000	650	800	900	500	450	5000
	10500	900	650	700	1300	600	4000
	15000	800	1500	1200	900	1400	9000
	10700	1700	800	1500	400	1200	2000
середнє	14 925	1 483	4 211	1 835	985	758	11 135
Середні загальні витрати
за місяць					9 272
за рік						122 396
за 18 років								2 218 053

 

За результатами їхніх відповідей, рівень щомісячних видатків на одну дитину варіюється від 2,5 до 53 тис. грн. При мінімальних витратах діти у більшості випадків відвідують державні навчальні заклади, не відвідують гуртки, а родина ощадливо ставиться до розходів на розваги та харчування поза домом. Максимальні витрати формувалися за умов, що дитина відвідує приватні навчальні заклади, гуртки, спортивні секції. Ми не враховували у щомісячних витратах розходи на відпочинок, але додали їх до річних видатків. Тож, в середньому за отриманими нами даними, родина витрачає на виховання однієї дитини 9 272 грн на місяць. Отже видатки на рік з урахуванням щорічного відпочинку перевищує 122 тис. грн. Втім ми не врахували ще одну статтю витрат – вагітність та пологи, яку логічно було б додати до загальних витрат, які родина витрачає на виховання дитини до 18 років. Якщо додати усі ці видатки, виходить, що в середньому родина витрачає на виховання однієї дитини до 18 років більше 2,2 млн грн, або майже 80 тисяч доларів.

 

Оскільки 92% видатків сімей з дітьми – це витрати на споживчі товари і послуги, то за рік родина з однією дитиною в середньому сплачує до держбюджету близько 19 тис. грн тільки податку на додану вартість, з двома дітьми – близько 28 тис. грн. Отже до досягнення повноліття сім’я з однією дитиною сплачує державі податків на 340 тисяч грн, а з двома – більше 500 тисяч. Навіть сім’я з мінімальними витратами на виховання дітей за рік сплатить державі податків не менше трьох тисяч гривень.

І це не єдиний позитивний ефект, яким може дати державі підвищення народжуваності. Ринок дитячих товарів надзвичайно ємний і попри суттєвий обсяг імпортних товарів, на ньому присутні і вітчизняні виробники дитячого одягу, іграшок, меблів, косметичних засобів і навіть підгузків. Зростання попиту на дитячі товари опосередковано стимулювало б і розвиток їх виробництва в Україні. І це мова лише про короткострокову перспективу. Що вже казати про довгострокові вигоди від збільшення людського капіталу, зростання від податків та зборів з доходів фізичних осіб, «омолодження» економіки та позитивного впливу на внутрішні інвестиції.

Враховуючи, що основним рушієм економічного зростання в Україні багато років залишається саме споживчий попит, а також з огляду на потреби праці та демографічні дисбаланси, очевидний інтерес держави як у підтримці сімей з дітьми загалом, так і у стимулюванні народження у сім’ях других та третіх дітей, зокрема.

Народжуваність і доходи сімей

За даними Всеукраїнського опитування «Молодь України 2017, 72% респондентів були переконані, що на явність дітей є дуже важливою складовою для щасливого життя, ще 20% вказали, що «щоб почуватися щасливими важливо мати дітей». Серед опитаних молодих жінок частка тих, хто не уявляє щасливого життя без дітей склала 94%, серед чоловіків таких було 87%. Результати Європейського дослідження цінностей (European Values Study (EVS)) також показали, що 92 % респондентів впевнені, що для щасливого шлюбу дуже важливо і досить важливо мати дітей. Тобто загалом молодь хоче мати дітей, відтак схвально поставиться до будь яких стимулів зростання народжуваності, які запропонує їм держава.

Але варто звернути увагу і на інший тренд ХХІ століття – коливання народжуваності мають проциклічний характер, тобто висока народжуваність притаманна періоду економічного підйому, а кризові часи супроводжуються її зниженням. Перехід від сім’ї з одним годувальником до сім’ї з двома годувальниками, заохочення жінок брати більшу участь у трудовому житті зумовили зростання ролі економічних умов у формуванні репродуктивної поведінки.

Результати проведеного у Норвегії дослідження засвідчили, що зниження прямих витрат родини на дитину (отже й утримання на досягнутому рівні матеріального становища сім’ї) може підвищити народжуваність у країні, адже надання допомоги на дитину і введення пільг у податковій системі дійсно сприяли росту народжуваності в країні [4]. Але при підготовці стимулюючих заходів необхідно звертати увагу не лише на стимулювання народжуваності, як такої, але й на інші фактори та чинники, які опосередковано впливають на демографію.

За спостереженнями Інституту демографії та соціальних досліджень ім. М.В.Птухи, в Україні з середини 1990-х років омолодження материнства змінилося підвищенням віку матері при народжені дитини. За два останні десятиліття показники середнього віку матері при народженні дитини і середнього віку матері при народженні первістка збільшилися на три роки і в 2018 р. відповідно досягали 27,7 і 25,4 роки. Це важливо, бо вік матері при народжені первістка важливий для формування трендів, пов’язаних із професійною кар’єрою, матеріальним добробутом сім’ї, здоров’ям і самореалізацією жінки, накопиченням людського капіталу тощо. Оцінюючи вплив віку початку дітородної активності на кар’єрний шлях жінки А. Міллер дійшла висновку, що відкладання народження дитини на рік призводить до збільшення доходів на 9%, а ставки заробітної плати на 3%.

Відкладання народження дитини на старший вік більше поширювалося серед високоосвічених жінок, які прагнуть уникнути фінансових труднощів або надто повільного кар’єрного зростання чи навіть його неможливості. З іншого боку норвезький дослідник О. Кравдал зауважив, що особистості з вищим рівнем освіти, кращим матеріальним достатком можуть відчувати, що вони повинні витрачати на кожну дитину більше, ніж інші [16].

Поряд із цим, на сьогодні існує безліч причин для добровільної бездітності – чайлдфрі. Найчастіше люди, які свідомо відмовилися від народження дітей, згадують серед основних причин «страх утратити свободу, небажання вийти із зони комфорту, прагнення кар’єрного зростання і професійного вдосконалення, економічну і політичну нестабільність» тощо. Примітно, що на перших позиціях переліків зазначені переконання, що без дітей «ви будете щасливішими і менш схильними до депресії».

Серед наукових публікацій також є роботи, де наведено аргументи на користь того, що материнство зумовлює зниження рівня психологічного благополуччя. Зокрема, С. Цетре, А. Кларк і С. Сенік на основі різних баз даних (Всесвітнє опитування компанії Gallup & Robinson, Європейське соціальне дослідження, Німецьке соціально-економічне обстеження) проаналізували зв’язок наявності дітей і суб’єктивного благополуччя. Насамперед, було виявлено існування загального негативного зв’язку між дітьми і задоволеністю життям, а також зниження суб’єктивного самопочуття людей із попередньою високою оцінкою рівня щастя після народження у них дитини. Однак, як стверджують дослідники, негативний зв’язок змінюється на позитивний у країнах із низькою народжуваністю та високим рівнем доходів. До того ж, діти асоціюються із почуттям щастя у заможних людей віком 30 років і старших [11]. Цікаво, що у ході дослідження було з’ясовано, що у щасливіших людей існує більша ймовірність народити дитину.

Тобто, держава має не просто підтримувати народжуваність як таку, чи стимулювати народження других та третіх дітей, вона ще й має враховувати, що найефективнішими її програми підтримку будуть у випадку, якщо їх реципієнтами стануть люди старше 30-ти років. Тобто будь-яка програма підтримки народжуваності має насамперед стимулювати відповідальне батьківство. Наразі державна підтримка народжуваності орієнтується на зовсім інші групи населення.

Ефективність державної підтримки народжуваності в Україні

В Україні вибудована система підтримки сімей з дітьми, і як засвідчують дані опитування, проведеного Держстатом, серед домогосподарств з дітьми кожне четверте є учасником двох соціальних програм, а більше 3% – учасником більше двох програм. Натомість, серед домогосподарств без дітей немає отримувачів одночасно більше двох з означених програм.

 

За даними цього ж опитування, третина опитаних домогосподарств, які не мають права на отримання допомоги, відчувають потребу у ній. Серед них переважна більшість (96,6%) повідомили, що вони потребують житлової субсидії, майже 8% – допомоги малозабезпеченим сім’ям. Найбільша частка домогосподарств, які не мають права на допомогу, але відчувають у ній потребу, у сільській місцевості (42,3% опитаних домогосподарств), у малих містах – третина, у великих найменше – 28,8%.

Із зменшенням розміру населеного пункту зростає частка домогосподарств, що з тих чи інших причин не мають права на отримання, але потребують допомоги малозабезпеченим сім’ям: якщо у великих містах таких сімей 5,4% , то уже в сільській місцевості – 9,3%, тобто майже в два рази більше. Кожне третє домогосподарство без дітей зазначило, що не має права на отримання допомог, але відчуває потребу у них. Серед сімей з дітьми таких було 28%. Якщо різниця у потребі в субсидіях є несуттєвою (у 5 в. п.), то допомоги малозабезпеченим сім’ям потребує у 3,5 рази більше домогосподарств з дітьми, ніж без дітей.

Допомога на дітей одиноким особам. Домогосподарства з дітьми, у яких є лише один дорослий отримують менше доходів і навіть за їх видатками можна помітити, що ці сім’ї витрачають менше: якщо в середньому родина з дітьми витрачає на місяць близько 10 тис. грн, то родина з дітьми яку утримує один дорослий – лише 7,4 тис. грн. Відповідно до даних Інституту демографії та соціальних досліджень НАНУ після впровадження допомоги на дітей одиноким особам рівень бідності серед її одержувачів тільки у 2018-му році скоротився на 13,4 в.п. з 76,7 до 63,3% [6].

Але рівень охоплення бідного населення допомогою становить лише 2,6% і порівняно з попереднім роком показник дещо скоротився. Натомість адресність спрямування коштів допомоги у 2018 році скоротилася – 62,3% проти 66,6% у 2017 році, проте її рівень залишається доволі високим, оскільки більшість коштів програми надходить до населення, чиї еквівалентні витрати є нижчими фактичного прожиткового мінімуму.

Більшість домогосподарств-учасників програми допомоги на дітей одиноким особам (70,8%) вважають, що соціальна допомога певною мірою підвищила їх рівень матеріального добробуту, при цьому в міській місцевості вище – 74,8%, на відміну від 63,3% в селі. Суттєво ця соціальна допомога підвищувала рівень матеріального добробуту чверті сільських отримувачів (25,7%), а в містах тільки 12,8% (при середньо українському показнику 17%). Про важливість допомоги свідчить те, що тільки 12,3% бенефіціарів вважають, що соціальна допомога не вплинула на рівень їх матеріального добробуту (в містах – 12,4%, в сільській місцевості 11%).

Цілком задоволені якістю надання соціальної допомоги на дітей одиноким особам 23,1% отримувачів, більшою мірою за рахунок сільських мешканців, де значення даного показника становить 32,6 % (на відміну від 18,9% у міській місцевості).

Оскільки допомога надається у розмірі, що дорівнює різниці між 100% прожитковим мінімумом для дитини відповідного віку та середньомісячним сукупним доходом сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, її мінімальний місячний розмір не перевищує 2,5 тис. грн. Відповідно сама по собі виплата на дітей одиноким особам не впливає на бідність населення країни в цілому, за висновками експертів, рівень бідності за відносним критерієм у 2018 році залишився б незмінним у разі гіпотетичного закриття програми (24,1%). Враховуючи це, доцільно спрямувати кошти, що виділяються на цю допомогу на більш ефективні форми підтримки сімей із дітьми.

Державна соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям призначається і виплачується у грошовій формі родинам, які мають середньомісячний сукупний дохід, нижчий від прожиткового мінімуму для сім’ї, тобто суми прожиткових мінімумів для кожного члена цієї сім’ї.

Виплата допомоги помітно впливає на масштаби бідності цільового контингенту – у випадку відміни програми рівень бідності зріс би з 64,8 до 73,2%. Слід зазначити, що вплив допомоги залишається незмінним, оскільки впродовж 2017–2018 років: програма знижувала рівень бідності на 8,4 в. п. При цьому частка коштів, що потрапляє до бідного населення (за абсолютним критерієм), у 2018 році зросла на 1,5 в. п. і становила 68,5%, отже, більше двох третин коштів програми надходить саме бідним.

В той же час, рівень охоплення бідного населення державною соціальною допомогою малозабезпеченим сім’ям за останній рік скоротився з 4,6% до 3,0%, що є негативним моментом.

Сьогодні основна проблема в системі соціальної підтримки – недоохоплення нужденних державною допомогою. Отже, суттєве зниження рівня охоплення допомогою малозабезпеченим (практично у півтора рази) свідчить про серйозні проблеми в програмі. Отримувачі соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям загалом дуже позитивно оцінюють вплив виплати на матеріальний добробут їх сім’ї. Так, 89,8% отримувачів вважають, що допомога так чи інакше підвищила рівень їх матеріального добробуту. Зокрема 70,7% вважають, що соціальна допомога певною мірою підвищила рівень матеріального добробуту, а 19,1% – суттєво підвищила. Лише 10% отримувачів вважають, що допомога не мала жодного впливу на добробут їх родин.

Варто заначити, що попри позитивний вплив допомог малозабезпеченим сім’ям та одиноким батькам, ці виплати спрямовуються виключно на підтримку найбідніших верств населення [6]. Вони захищають сім’ї від бідності чи нужди, але їх не можна вважати допомогою, яка стимулює народжуваність, тим паче народження дітей другої чи третьої черги. Єдиним стимулом цих демографічних процесів наразі в Україні є допомога при народженні дітей.

Допомога при народженні дитини має на меті стимулювання народжуваності та позитивний вплив на демографічну ситуацію в Україні. Вона існує з 1992-го року, але її вплив на народжуваність досі не очевидний і суперечливий. Але якщо поглянути на питання ширше, то чи взагалі демографічний вплив має бути єдиним чинником для оцінки ефективності цієї допомоги, і чи може народжуваність стимулюватися виключно грошовими допомогами?

Перші види стимулюючих виплат при народженні дитини були включені у Закон «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» ще 1992-го року. На початку допомога не була великою – 4 мінімальні зарплати, і виконувала додаткову “соціальну” функцію, оскільки за умови, що майбутні матері стали на відповідний медичний облік до 12 тижня вагітності і регулярно відвідували лікаря, до їхньої допомоги додавалися виплати розміром ще у 2 мінімальні зарплати. Така умова дозволяла лікарям слідкувати за перебігом вагітностей, попереджати можливі ускладнення, хай і опосередковано, але впливати на образ життя майбутніх мам. Враховуючи інфляційні шоки 90-х років, розмір допомоги не суттєво впливав на майновий стан родин, але «соціальна» складова була важливою як для здоров’я майбутніх мам, так і для новонароджених українців.

З 2002 року допомогу зменшили до розміру одного прожиткового мінімуму, «соціальну» складову прибрали і до 2005-го року цей вид допомоги носив радше формальний характер. У 2005-му суму допомоги суттєво підвищили – до 22,5 прожиткових мінімумів, а термін її виплати складав один рік. Враховуючи, що на той момент середня зарплата в Україні складала лише 804 грн, розмір допомоги у 8,5 тисяч грн став реальним стимулом до народжуваності.

І дійсно з 2005 по 2009 рр. народжуваність в Україні почала зростати, а коефіцієнт народжуваності, який відображає скільки народжень в середньому припадає на одну жінку, зріс за цей час з 1.21 до 1.45. Потім ріст коефіцієнту призупинився, не надовго відновивши своє зростання у 2012 (до 1.53), та продовжуючи знижуватися до показника в 1,2 у 2019-му році. Зрозуміло, що на цей показник впливали не лише виплати при народжені, а й інші фактори – економічні кризи, політична нестабільність, війна, трудова міграція тощо.

 

При цьому «чистоти експерименту» із визначенням впливу власне допомоги досягти важко, адже і умови її виплат, і її розмір постійно змінюються. У 2008-му було введено диференціацію виплат в залежності від черговості народженої дитини: виплати за другу дитину вдвічі перевищували виплати за першу, а допомога при народженні третьої та кожної наступної дитини була вдвічі вища за виплати за другу дитину. Ефект був, демографія і кількість дітей другої та третьої черги дійсно почали рости. Наприклад, відсоток третіх дітей з 2008 по 2013 роки зріс у два рази, і внесок дітей другої та третьої черги у приріст сумарної народжуваності практично зрівнявся. Аби закріпити ефект у 2011-му виплати знову збільшили чи не вдвічі. Але у кризовому 2014-му диференціацію виплат скасували, зафіксувавши єдину для всіх суму у 41280. Для розуміння – до виплати за народження третьої і кожної наступної дитини могли сягати 120 тис. грн.

З того часу допомога надається в єдиному розмірі 41280 гривень незалежно від того, якою за черговістю є новонароджена дитина. Як і раніше, одразу всю суму батьки не отримують. Виплата здійснюється одноразово в сумі 10320 гривень, решта суми допомоги (30960 гривень) виплачується протягом наступних 36 місяців рівними частинами в сумі 860 гривень щомісяця.

Але попри те, що відчутного впливу допомоги на народжуваність в останні роки ми не бачимо, не треба забувати як про стримуючий ефект, тобто допомога не дозволяє нашій народжуваності впасти ще глибше, так і про іншу функцію цих виплат – підтримку родин, витрати яких зазвичай зростають після народження дітей.

Інститут демографії та соціальних досліджень НАНУ нещодавно оцінював ефективність цієї допомоги шляхом опитування населення. За їх даними допомога при народженні дитини істотно впливає на рівень бідності. Завдяки отриманню даної виплати показник бідності серед її отримувачів у 2018 році був меншим на 6,5 в. п.. Зокрема серед отримувачів частка бідних за абсолютним критерієм наразі становить 59,9%, а у випадку гіпотетичної відміни допомоги вона б збільшилася до 66,4%.

За даними дослідження у 2018 році 57,8% коштів програми надійшло населенню, чиї еквівалентні витрати були нижче фактичного прожиткового мінімуму. І хоча у порівнянні з попереднім роком показник дещо зменшився (з 61,4%), це пояснюється насамперед загальним скороченням рівня бідності за вказаним критерієм. Не зважаючи на зменшення значення, рівень адресації коштів програми продовжує залишатися достатньо високим. До того ж, відбулося зростання рівня охоплення саме бідного населення цією допомогою – з 21,5% до 22,8%. Зважаючи на те, що допомога при народженні не залежить від статків родини, показники адресності та охоплення нею бідних сімей можна вважати цілком задовільними.

Показник дієвості допомоги при народженні у 2018 році також знизився і становив 7,7% проти 9,7% у 2017. Це пояснюється тим, що розмір допомоги не збільшувався, а загальні доходи населення зростали, відповідно частка допомоги в загальних доходах отримувачів скорочувалася.

Виплата допомоги при народженні здійснює позитивний вплив і на рівень бідності всього населення, а не лише найменш захищених груп. За даними дослідження, у випадку відсутності даної програми рівень відносної бідності в країні становив би 25,2% проти фактичних 24,1%.

Згідно з даними опитування, державна соціальна допомога при народженні дитини певною мірою підвищила рівень добробуту 64,7% домогосподарств з числа тих, які її отримували. Водночас майже кожне четверте домогосподарство вважало, що соціальна допомога не мала жодного впливу на рівень їх добробуту, і тільки 12,2% реципієнтів відзначили, що призначена допомога суттєво його підвищила.

 

Втім варто зауважити, що якістю надання призначеної соціальної допомоги при народженні дитини скоріше незадоволені 30,6% та зовсім незадоволені 9,1% домогосподарств. І головна причина – малий розмір допомоги (90% відповідей). Водночас більш ніж кожне четверте домогосподарство цілком задоволені (27%) та скоріше задоволені (28%) допомогою при народженні дитини.

Дані цього опитування важливі для усвідомлення того, що попри незначний вплив на народжуваність, допомога при народженні дитини є суттєвою підтримкою для сімей, які опинилися у складних умовах, не дозволяє їхньому фінансовому стану різко погіршитися після поповнення в родині та знижує рівень бідності як серед вразливих верств населення, так і загалом в Україні.

 

Чому це важливо?

В Україні досі майже 20% жінок народжують первістка у віці до 20 років, тоді як у більшості країн ЄС цей показник не вищий за 15%, а у таких країнах як Швейцарія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Данія, Словенія, Італія – коливається від 3 до 5% [5]. Вік матері при народжені первістка є визначальною характеристикою для формування тенденцій, пов’язаних із кар’єрою та матеріальним добробутом сім’ї. Ми вже згадували, що відкладання народження дитини на один рік призводить до збільшення доходів матері на 9%, а ставки її заробітної плати на 3%. Відповідно, у більшості випадків чим молодша мати, тим скрутнішим є її матеріальний стан. Також очевидним є зворотній тренд – чим вищі соціальне та матеріальне становище жінки, тим пізніше вона народжує першу дитину.

Не можна оминути і той факт, що за кількістю розлучень Україна серед лідерів у Європі (вищі рівні лише у РФ та Білорусі). Більше того з 2018-го року кількість розлучень зросла майже на 20%, відповідно зріс і загальний коефіцієнт розлучуваності (за розрахунками Держслужби статистики у 2018-му він дорівнював 3,9‰). І зазвичай матеріальне становище у неповних сім’ях суттєво нижче, ніж у повних.

При цьому з 1991 по 2016 рр. кількість позашлюбних дітей в Україні зросла в 1,7 рази – фактично кожна п’ята дитина в Україні, за даними досліджень, народжується поза шлюбом. Звісно це не означає, що дитина зростає у неповній сім’ї, і варто зважати на тренди з деформалізації подружніх стосунків. Але дослідники помічають певну загрозливу тенденцію, позашлюбні діти дуже – це як правило четверті, п’яті, шості діти у жінки. Тобто часто у таких випадках мова може йти саме про неконтрольовану або «неблагополучну» народжуваність, яка як правило характерна для сімей у складних життєвих умовах. Відповідно матеріальний стан таких родин, вже обтяжений багатодітністю, знижується із народженням кожної наступної дитини. А ризик того, що ці діти зростатимуть лише з одним із батьків навпаки підвищується. І для таких сімей додаткова фінансова підтримка від держави може бути запорукою виживання як такого.

Відповідно, ми бачимо, вплив на стимулювання народжуваності допомога при народженні дітей чинить лише за умови, що виплати суттєво перевищують середні доходи родин. Тим більше, що окрім самої допомоги на народжуваність впливають такі суттєві чинники як економічна та політична стабільність в державі. Але навіть коли суми допомоги є меншими, а її «демографічний» вплив втрачається, вона все одно позитивно впливає на рівень бідності сімей з дітьми і захищає сім’ї із груп ризику (неповні, багатодітні, у скрутному становищі) від погіршення умов життя у зв’язку із народженням дитини.

Міф про те, що допомога при народжені сприяє зростанню кількості дітей, позбавлених батьківського піклування та соціальних сиріт.

Статистична звітність щодо загальної кількості дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, існує лише з 2003 р. Частка сиріт у ньому не більше 7%, решта – це діти, батьки яких живі, але не беруть участі у їх вихованні. Максимуму кількість знедолених дітей досягла у 2008-му році – це 103,5 тис. дітей, але надалі їх кількість поступово зменшувалася, до 69,3 тис. дітей на кінець 2018-го. Якщо відфільтрувати фактор народжуваності, то у 2008 на 100 тис. дітей припадало 1265 діток, які не виховувалися батьками, а у 2018-му на ті ж 100 тис. припадало вже 915 таких дітей. Зважаючи, що за цей час розмір допомоги при народжені вже був суттєвим і періодично зростав, не знаходить підтвердження поширена думка про народження небажаних дітей заради цієї допомоги, та подальше відстороненням батьків від їх виховання, після отримання виплат.

Досвід країн ЄС

Попри те, що найефективнішими стимулами народжуваності була б підтримка народження других і третіх дітей у батьків старше 30-ти років, держава не може ігнорувати той факт, що в Україні досить високий рівень бідності і часто стимулюючі народжуваність програми радше спрямовані не на підтримку певних груп сімей, а на зниження рівня бідності у сім’ях з дітьми загалом.

Сім’ям із дітьми властиві значні ризики бідності й це має місце в усіх розвинутих країнах. Зокрема, в країнах ОЕСР рівень відносної бідності (стосовно межі в 50% медіанного доходу населення) становить 12,5%, а сім’ї з дітьми усюди мають вищі ризики бідності, ніж решта населення. При цьому дитяча бідність є не стільки проблемою сьогодення, скільки майбутнього, бо справляє довгостроковий негативний вплив на розвиток дитини та її добробут в майбутньому. Саме потреба тривалого впливу на якість життя сімей з дітьми обумовлює «пролонгований» характер витрат на сімейну політику в розвинутих країнах, де підтримку сімей із дітьми часто здійснюють упродовж тривалого періоду життя людини (від народження до повноліття), а частка інвестицій у пізні періоди дитячого віку перевищує частку витрат у ранні [18,19].

Ми вже розглянули українські програми підтримки сімей з дітьми. Тепер поглянемо на досвід країн ОЕСР. Там частка державних витрат на заходи сімейної політики (у тому числі грошові виплати, податкові пільги, витрати на сферу догляду за дітьми, витрати на освіту тощо):

• в ранній період життя (0—6 років) становить 25%;
• в середній (7—11 років) — 37%;
• у пізній (12—17 років) — 40%.

Тобто підвищені ризики бідності сімей із дітьми зумовлюють необхідність кількох інструментів матеріальної підтримки: періодичних (найчастіше щомісячних) платежів, одноразових грантів при народженні дитини, виплат у певних життєвих ситуаціях (наприклад, допомога дітям-інвалідам), податкових пільг та різноманітних негрошових форм підтримки (надання пільг, бонусів, необхідних речей та ін.).

Значну частину державної підтримки сімей з дітьми в європейських країнах складають податкові пільги, знижки та кредити (при оподаткуванні прибутків, оплаті за житло та комунальні послуги, користуванні транспортом тощо), а в Люксембурзі та Франції таким чином надається основна частина допомоги сім’ям.

В європейських країнах широко реалізуються програми цільових кредитів, мета яких – надати можливість вирішення побутових проблем сім’ям з низькими доходами та мінімізувати державні витрати на соціальні цілі. Держава стимулює використання цього механізму фінансування, виступає в якості гаранта по кредиту, встановлює процентні ставки на кредити суттєво нижче ринкових та субсидує різницю з бюджету чи передбачає можливість відстрочки повернення кредиту й навіть його повного погашення, якщо позичальник має низькі доходи.

У окремих державах-членах ЄС значна увага приділяється політиці, спрямованій на створення умов для узгодження сімейних та професійних обов’язків жінок і чоловіків, яка здійснюється переважно шляхом надання батьківських відпусток та розвитком системи догляду за дітьми (хоча в окремих країнах широко запроваджуються гнучкі режими зайнятості). В усіх країнах ЄС надаються відпустки безпосередньо упродовж до- та післяпологового періодів (переважно оплачувані) та відпустки для чоловіків, які надаються батькові як доповнення до материнської відпустки терміном від 1 до 4 тижнів. Віднедавна в ряді країн (наприклад, Нідерланди, Німеччина) частина батьківської відпустки надається для чоловіків одночасно з жінками.

Державна підтримка у сфері догляду за дітьми дошкільного віку у країнах ЄС суттєво відрізняється. Витрати сімей на виховання дитини-дошкільника обходяться батькам від 36% середньої заробітної плати в Греції до нуля в Бельгії та Франції. Але у більшості держав ЄС батьки з низьким сімейним достатком можуть отримати субсидійовані послуги по нагляду за дітьми у державних чи комунальних дитячих закладах.

Окремо варто згадати польську програму підтримки сімей з дітьми «Сім’я 500+», яка передбачає щомісячну доплату у розмірі 500 злотих (близько 120 євро) на другу і кожну подальшу дитину до досягнення повноліття незалежно від доходів сім’ї. Програма діє лише п’ять років, але вважається успішною – коефіцієнт народжуваності збільшився з 1,29 в 2015 році до 1,45 в 2017 році (найвищого рівня з 1997 року) і продовжує зростати. У 2018-у у Польщі вперше за багато років народилося дітей більше, ніж прогнозувало Центральне статистичне управління. Фінансове положення польських сімей також покращало. Серед багатодітних сімей рівень бідності знизився з 12,2% до 6,4%, а серед самотніх батьків більш ніж наполовину – з 6,5% до 2,5%. Особливо значні зміни спостерігалися в сільській місцевості, де крайня бідність самотніх батьків знизилася з 12,1% до 0,7%. З 2019-го допомога поширилася навіть на сім’ї з однією дитиною, кількість бенефіціарів програми виросла з 2,5 до майже 6 млн сімей.

Згідно з польським законодавством, іноземці також можуть претендувати на фінансову допомогу в рамках програми «Сім’я 500+». Це активно використовують сім’ї українських трудових мігрантів, які мають довготермінові робочі контракти. Наприклад, лише у 2017 році було виплачено понад 5 млн злотих для дітей, які мають українське громадянство.

Ще один приклад – Німеччина. Там допомога на виховання дитини, Elterngeld, сягає від 300 євро щомісяця для безробітних, до 1800 євро для працюючих, і виплачується до 18 річчя дитини. Додатково народжуваність підтримується і виплатами окремих муніципалітетів, в розмірі 150-250 євро. Вартість дошкільного виховання у Німеччині також залежить від доходу сімї, чим від більший, тим більшою буде оплата, а от витрати бідних родин на садочки компенсуються місцевими бюджетами. А самі німці в середньому на виховання кожної дитини до 18 річного віку витрачають 130 тис. євро [18,19].

Такі довготривалі і різнонаправлені програми в країнах ЄС дійсно не лише запобігають збіднінню сімей з дітьми, а й дійсно стимулюють народження других і третіх дітей в сім’ях. Адже ми вже згадували, що рішення про народження чергової дитини значною мірою залежить від матеріального становища сім’ї з дітьми. Можна стверджувати, що матеріально дохідний фактор істотно впливає на ймовірність народження других, третіх та чергових дітей, і вплив цей посилюється із кожною черговістю.

Яка підтримка народжуваності буде оптимальною для України?

Структура матеріальної підтримки сімей з дітьми в Україні це радше підтримка бідних сімей з дітьми, а не підтримка народжуваності і вона лише частково нагадує програми підтримки розвинутих країн, бо передбачає універсальну одноразову допомогу при народженні дитини, спеціалізовану допомогу одиноким особам і захист малозабезпечених сімей, але тривалість виплат є досить незначною, а диференціація основної стимулюючої допомоги за черговістю народження дитини недосконала.

Крім того не будемо забувати, що держава щороку витрачає на дошкільне та шкільне навчання одного учня в середньому 23 тисячі гривень, а на навчання одного студента – 44 тисячі грн.

Тобто в середньому держава витрачає на дошкільне та шкільне виховання однієї дитини близько 400 тисяч гривень та ще понад 200 тисяч на вищу освіту. Тобто більше 600 тисяч гривень на кожну дитину, які у цей період не лише підтримують внутрішнє споживання, але й дають державі щонайменше 100 тис податків завдяки кожній дитині в економіці. Якщо додати до них податки, які надходять до держбюджету завдяки витратам родини з дитиною, то виходить, що виховання однієї дитини до повноліття забезпечує надходження 440 тисяч гривень податків на споживання, додатково стимулюючи споживання та виробництво товарів і послуг, а у довгостроковій перспективі забезпечує економіку людським капіталом за умови, що молода людина лишається працювати в Україні.

Відповідно державна підтримка народжуваності має бути комплексною та орієнтуватися не лише на факт народження дитини або, як в Україні, на підтримку малозабезпечених родин, вона має бути комплексною, стимулювати народження двох – трьох дітей в сім’ях, підтримку сімей на весь час дорослішання дітей, та передбачати серйозні стимули для зупинки трудової міграції молоді, аби досягти не лише коротко та середньострокового підживлення попиту, але й довгострокових переваг для зростання робочої сили в країні.

Крім того розмір держпідтримки має бути співставним із тим економічним ефектом, який дає економіці одна дитина. Тобто принаймні 20 тисяч гривень на рік на одну дитину впродовж 18 років.

Найоптимальнішим шляхом удосконалення системи матеріальної підтримки сімей з дітьми є розвиток довготривалих і диференційованих за черговістю виплат. Зокрема, на думку експертів Інститут демографії та соціальних досліджень, раціональними були б наступні заходи:

• розширення меж виплат допомоги до дорослого (працездатного) віку дітей;
• впровадження виплат в певні періоди, пов’язані з додатковими потребами сімей з дітьми: підготовка до навчального року, використання послуг дитячих садків, здобуття середньої або вищої освіти;
• поєднання універсальних допомог із адресними виплатами для вразливих категорій — однобатьківських чи багатодітних сімей тощо;
• подолання житлових проблем, наприклад, пропозиція пільгових іпотечних програм сім’ям з двома дітьми і більше;
• розвиток схеми податкових пільг і негрошової допомоги сім’ям із дітьми.

У зв’язку з вищими ризиками бідності при народженні другої дитини й наступних, доцільним є поновлення диференціації виплат за черговістю народження. Надання гранту, тобто частки виплат, одномоментно при народженні дитини є виправданим, проте розміри його не повинні кардинально відрізнятись від рівня заробітної плати та інших соціальних стандартів. А от щомісячні виплати було б непогано розтягнути на довший період, щоб підтримка була більш відчутною.

Важливою проблемою сімей з дітьми, особливо відчутною для «вразливих» категорій сімей, є поєднання зайнятості батьків і сімейного життя. Можливість ефективного поєднання батьками зайнятості та сімейного життя має широкий вплив на якість життя сімей з дітьми, оскільки пов’язана як з матеріальним становищем, так і з самореалізацією батьків і дітей. Також підтверджується позитивний вплив рівня сплачуваності відпусток по догляду за дитиною на інтенсивність народжуваності. Дослідження фіксують значне зростання важливості створення умов для поєднання зайнятості та народження дитини для сучасної української молоді 2, що підтверджує необхідність розвитку державної сімейної політики саме в напрямі створення умов для зайнятості батьків, на противагу розширенню матеріальної підтримки.

Інструментами підтримки працюючих батьків є надання зручних оплачуваних відпусток батькам (як матері, так і батьку), забезпечення доступності послуг з догляду за дітьми, створення широких можливостей для «гнучкої» зайнятості батьків, сприяння дружності роботодавців до сімей з дітьми. У розвинутих країнах зайнятість батьків розглядають як «запобіжник» бідності батьків і дітей, тому значні зусилля докладають саме до повернення батьків на ринок праці, набуття ними нових навичок і кваліфікацій, створення можливостей для пошуку необхідного робочого місця [18,19].

Відпустки по догляду за дитиною, запроваджені задля підтримки батьків із дітьми, повинні мати достатню тривалість, щоб забезпечити належну участь у догляді та вихованні дитини. Зручність і вигідність відпусток для батьків формується не виключно їх тривалістю, важливу роль відіграє рівень оплачуваності. Проте, існують ризики, що надмірно довга батьківська відпустка негативно впливатиме на економічні перспективи батьків. Також, із точки зору благополуччя дитини віком до двох років, важливою є батьківська присутність, що входить у конфлікт із зайнятістю батьків і вкотре обумовлює необхідність як матеріальної підтримки батьків із дітьми, так і достатнього часу у відпустках. Необхідність поєднання матеріальної підтримки і сприяння зайнятості обумовлена тим, що поширення неповної зайнятості й тривале перебування у відпустках по догляду за дитиною збільшує рівень бідності вразливих категорій сімей.

Подальші ініціативи щодо покращення соціально-трудового середовища для батьків із дітьми треба спрямувати на:

• підвищення рівня оплачуваності відпустки по догляду за дитиною;
• сприяння гнучкості робочого часу працівників із дітьми, розширення гнучкості системи відпусток;
• розширення можливостей гнучкої зайнятості для батьків;
• сприяння залученню батька до догляду за дитиною й рівномірного розподілу сімейних обов’язків;
• поширення практичної гендерної рівності в суспільстві;
• дотримання роботодавцями трудових прав батьків.

Важливу роль у сприянні батькам у їхній зайнятості та покращенні якості життя сім’ї відіграє сфера соціальних послуг з догляду за дитиною. Удосконалення соціальної інфраструктури догляду за дітьми, окрім сприяння працюючим батькам, має вплив на достаток сімей з дітьми, розвиток дітей, подолання соціально-економічної нерівності тощо. Тому муніципальні програми, що стимулюватимуть розвиток мережі дошкільних закладів, компенсуватимуть частину родинних витрат на догляд за малими дітьми, також сприяли б підвищенню народжуваності.

Актуальними напрямами розвитку соціальної «дитячої» інфраструктури в Україні є: нарощування мережі доступних дошкільних закладів; покращення якості їхньої роботи, підготовки персоналу та зручності для батьків; розвиток різних форм догляду за дитиною в ранньому віці (доглядальники, сімейні дитячі садки тощо).

Питання комфортності батьківства тісно пов’язане з наявністю рівних прав і можливостей, зокрема поширення практичної гендерної рівності. Зайнятість жінок зростала швидше за участь чоловіків у сімейному житті та вихованні дітей, що спровокувало явище «подвійного навантаження», де оплачувана робота жінки поєднується з більшою кількістю справ у сімейному житті. Також поширеною є праця жінок на менш оплачуваних вакансіях з відповідно меншим доходом та вищими ризиками бідності, ніж чоловіків. Рівномірніший розподіл сімейних обов’язків матиме наслідком зниження навантаження на жінку, що зрештою позитивно позначиться на зайнятості жінок та якості їхнього життя, а також на народжуваності. Тут важливими будуть такі напрями соціальної політики, як подолання «соціального виключення» та забезпечення рівномірного розподілу обов’язків по догляду за дітьми серед обох батьків. Допоможуть у цьому інформаційно-консультативні послуги з розвитку вмінь і навичок батьків, наприклад на підготовчих курсах у жіночих консультаціях. Корисними будуть також: інформаційно-просвітницькі кампанії щодо формування позитивного образу сімей із дітьми, державна підтримка спеціалізованих навчальних програм для батьків (зокрема, програм багатовимірної сімейної терапії), підвищення рівня юридичної грамотності батьків, їхньої обізнаності щодо економічних та освітніх можливостей, цифрової та інформаційної грамотності тощо.

Отже для покращення ситуації з народжуваністю необхідно реалізувати комплекс заходів на державному рівні:

1. використати зразки державних соціальних програм країн Європейського союзу, з урахуванням українських реалій, і запровадити в Україні податкові пільги принаймні для сімей, а згодом і для усіх сімей з дітьми, при чому з народженням кожної наступної дитини збільшувати для них податкову пільгу;
2. повернутись до системи виплат при народженні дитини з їх диференціацією за черговістю народження та збільшити сам розмір допомоги;
3. запровадити додаткову підтримуючу програму для сімей з дітьми, яка б тривала до повноліття дітей;
4. активізувати політику щодо трансформації гендерних стереотипів щодо батьківських і материнських ролей у сім’ї;
5. створити нормативно-правову базу для забезпечення гармонізації поєднання зайнятості батьків і батьківських обов’язків;
6. підвищити якість соціальних послуг з догляду за дитиною; розробити та прийняти Державну програму виховання дітей дошкільного віку, яка б включала створення нових дошкільних установ та розвиток приватних послуг у цьому секторі;
7. впроваджувати сталу державну політику стосовно підтримки народжуваності;
8. відновити участь України у міжнародних дослідженнях (Європейське соціальне дослідження — European Social Survey (ESS), Європейське дослідження цінностей — European Values Study (EVS));
9. організувати регулярні національні обстеження населення щодо репродуктивних установок і планів.

 

 

Джерела:

1. Комплексний демографічний прогноз України на період до 2050 р., Київ-2006, https://idss.org.ua/monografii/Prognoz%20Ukrain.pdf
2. Держстат України. Демографічний паспорт, 2009- 2020 рр.
3. Населення України. Демографічний вимір якості життя, за ред. О.Гладуна, Київ – 2019
4. Galloway T., Hart R. Effects of income and the cost of children on fertility. Quasi-experimental evidence from Norway. Discussion Papers. 828. 2015 / Statistics Norway, Research Department. URL: https://ideas.repec.org/p/ssb/dispap/828.html
5. Народжуваність та батьківство у соціально-демографічному вимірі, за ред. І.Курило, 2018
6. Інститут демографії та соціальних досліджень імені М.В. Птухи, «Комплексна оцінка бідності та соціального відчуження в Україні за 2016-2018 роки», Київ-2019
7. Звіт ООН про світові демографічні перспективи за 2019 рік
8. Demography and economics: Look past the past, Charles Goodhart, Philipp Erfurth, 2014
9. How Population Aging Affects the Macroeconomy, Lee, R, 2014
10. Держстат України. Витрати і ресурси домогосподарств України у 2019 році, Київ – 2020
11. Cetre S., Clark A.E., Senik C. Happiness and the Parenthood Paradox.Paris, 2015. 42 p. URL: http://www.parisschoolofeconomics.com/clark-andrew/HappinessandtheParenthoodParadox.pdf
12. Family Policy: Why We Need it and How to Communicate its Value /United Nations Expert Group Meeting. 15 p. URL: https://www.un.org/esa/socdev/family/docs/egm11/Bogenschneider-paper.pdf
13. Perry B.D. Incubated in terror: neurodevelopmental factors in the «cycle of violence». Children, Youth and Violence: Searching for Solutions / Osofsky J.D. (Ed.).New York: Guilford Press, 1997. P. 124—148.
14. Child poverty / OECD Family Database. 4 p. URL: https://www.oecd.org/els/CO_2_2_Child_Poverty.pdf
15. Adema W., Ali N., Thévenon O. Changes in family policies and outcomes: is there convergence? OECD Social, Employment and Migration Working Papers. OECD Publishing, 2014. № 157. 90 p. https://doi.org/10.1787/5jz13wllxgzt-en
16. Kravdal О. Why is Fertility in Norway so High? Complexity. Interdisciplinary Communications 2006/2007, Centre for Advanced Study. Oslo, 2008. Р. 66—71. http://www.cas.uio.no/publications_/complexity.php
17. Доходи та умови життя домогосподарств. URL: https://www.ukrstat. gov.ua
18. Довбиш М. О., Соціальні програми в контексті державної підтримки захисту населення в країнах ЄС, 2020
19. Романенко О.А., Хмара М. П, Аналіз ефективності заходів та ініціатив з сімейної політики, 2019

Презентацію доповіді шукайте тут