Якщо Україні не дадуть Javelin

Джерело: “Хвиля“.

В Україні, навіть на тлі скандалів з Саакашвілі та метушні навколо НАБУ триває обговорення можливості “надання летальної зброї від США”. Тема вже давно перейшла до категорії так званих сакральних, культових. Для влади практичні зрушення будуть приводом сказати про “перемогу”, опонентам затягування процесу дає підстави говорити “зрада”. В реальності питання надання зброї як такої нічого не вирішує. Тим паче, що є більш важливі напрями, за якими, на жаль, зрушень небагато.

Летальна зброя — питання піару чи необхідності

Летальною зброєю Україну постачають. 29 листопада пресу сколихнула новина про те, що Литовська республіка передає Україні озброєння на суму понад 2 мільйони євро. Такий жест дозволив говорити про дружню політику цієї балтійської країни. Але мало хто звернув увагу на приписку: “Влада Литви передала Україні зброю та боєприпаси, потреба у використанні яких відпала після переходу на стандарти НАТО”. Тобто Вільнюс отримав після СРСР купу зброї, для збереження якої не має достатніх ресурсів — це дорого. Утилізувати ще дорожче. Можна, звичайно, продавати на зовнішніх ринках, але Литва не входить до клубу великих продавців зброї, відповідно, пошук клієнтів на цей “делікатний товар” потребує часу. Продати “першому стрічному” так само не вдасться — країна є частиною ЄС і обмежена у виборі торговельних партнерів на ринку озброєнь.

У результаті народжується ідея подарувати Україні. З одного боку, це дійсно демонструє підтримку, яку (з огляду на специфіку сприйняття українського суспільства) можна капіталізувати в майбутньому (в торгівлі, в лобіюванні своїх інтересів і таке інше). З іншого боку, це демонстрування активної позиції та активної політики партнерам з Європейського Союзу і Сполучених Штатів, що теж може виявитися вкрай вигідно в середньостроковій перспективі. І, нарешті, Київ дійсно потребує озброєння, готовий прийняти практично будь-який асортимент — в умовах війни зайвої зброї не буває. Такий ось непоганий приклад підходу win-win.

З летальною зброєю з США, найімовірніше, буде така сама ситуація — сумнівно, що Пентагон розмістив “українське замовлення” на виготовлення новітніх зразків — більш імовірно, йдеться про оновлення складських запасів. Вимоги щодо термінів зберігання тих самих ПТУР Джавелін досить суворі, утилізувати дорого, будь-кому не передаси.

Україні комплекси не завадять — війна є війна, але, водночас варто поставити собі питання:

• Чи є можливість отримати не те, що дають, а те, що найбільш необхідно?
• Чи може Україна обійтися без подібних подарунків взагалі?

Спробую спочатку поміркувати над варіантами відповіді на друге питання. Тим паче, щодо цього Стокгольмський інститут дослідження проблем світу опублікував чергову доповідь про торгівлю зброєю в світі (дані 2016 року). Державна служба Експортного контролю України так само не “пасла задніх” і видала свої таблиці з експорту озброєння за той самий 2016 рік.

Почну з цікавого, але маловідомого в країні факту: концерн “Укроборонпром” за даними шведського інституту продав у 2016 році зброї на 1,06 мільярда доларів. Це значно вище показників 2015 року, коли виторг концерну була “всього лише” 847 мільйонів. Це поки щоне 1,78 мільярда, як було в 2013-му, коли разом з новими зразками країна активно “розпродувала” власну армію, але вже досить багато.
Що, куди та в якій кількості продавали, я представив у вигляді простенької інфографіки.

Перша несподіванка для багатьох спостерігачів полягає в тому, що Україна ПРОДАВАЛА Сполученим Штатам Америки переносні керовані реактивні протитанкові снаряди та ракетні комплекси. Трохи, 85 за рік, але факт залишається фактом. Які саме вироби, на жаль, невідомо, але, наприклад, український комплекс “Стугна-П” близький за характеристиками з вже відомим FGM-148 Javelin. Крім того, його білоруський аналог під назвою “Шершень” доволі успішно продається на зовнішніх ринках.

Примітка: “Стугна” та “Шершень” — продовження розробки ПТРК “Скіф”, в якому система наведення робилася в Мінську, а ракети в Києві. Але потім “раптом” в Україні знайшлися схеми лазерної оптики, а в Мінську — креслення ракет. Я ні на що не натякаю — інженери обох країн мають достатньо досвіду для створення свого.

Однак йдеться про інше: Україна має достатньо напрацювань, щоб стати помітним гравцем на світовому ринку озброєння. В умовах російської агресії важливо допущення України на ринок озброєння США — можливість купити те, що потрібно, і тоді, коли потрібно, без довгих переговорів, роздумів контрагента “а чи можна це продавати українцям” і таке інше.

Допущення України до програм військово-технічної співпраці з США — це можливість створити те, що потрібно, й коли потрібно. Зокрема, створити для успішної торгівлі.
Обидві теми озвучувалися як можливі до обговорення перед візитом Петра Порошенка в штати в 2017 році. Але чи обговорювалися вони, невідомо. Принаймні результатів поки що немає.

Так чому розмов багато, а результатами похвалитися важко

Одна з причин такої ситуації ніяк не пов’язана з війною. Ключ лежить у недавній фразі Тіллерсона про “недоцільність боротьби України за своє тіло на Донбасі, коли вона втрачає свою душу від корупції”. Штати не бояться створювати зброю з третіми країнами, які не бояться продавати її у всьому світі. Вони бояться того, що “треті країни” за хабар або через брак розуму продадуть новітні зразки тим, хто буде їх використовувати проти американських інтересів або проти американських громадян.
Те ж саме, але значно більшою мірою стосується військово-технічної співпраці зі створення нових зразків озброєння, вдосконалення вже наявних — до цієї царини США допускають дуже обмежене коло країн. Природно, що основними аспектами вибору партнера є:

• “лояльність” — впевненість у тому, що ця держава не виступатиме проти штатів;
• “надійність” — впевненість у тому, що технології не будуть втрачені, подаровані або продані третім країнам.

Другий пункт знову стикається з багатосерійною мильною оперою “боротьба української влади з корупцією на тлі вирішення політичних завдань“.

Як ілюстрацію того, що дуже сильно побоюються в Вашингтоні, можна навести ситуацію з Південним Суданом — державою, яка нещодавно одержала незалежність.

Пам’ятайте, колись було судно “Фаїна”, що везло зброю формально кенійцям, а, насправді — Південному Судану, що бився за свою незалежність. Тоді звичайне судно, що йшло без охорони захопили пірати та цілий місяць весь світ дивився серіал під назвою переговори Києва та сомалійців. Воїни морів, корсари, дзвонили в прямі ефіри українських каналів і публікували супровідну документацію. Остання викликала питання у США — там йшлося про покупця GOSS — Government of South Sudan. Природно, в Києві говорили, що торгували з Кенією, а абревіатура GOSS на документах — це, мовляв, американці не так зрозуміли. У 2016 році Україна продовжує торгувати з Південним Суданом, продаючи туди “легкі” та “важкі” кулемети (терміни взяті у Державної служби експортного контролю України). Зараз це не забороняється — ЮС став державою, а не “ЛДНР” у складі Судану, як це було 2008 року. Але тут, як у старому анекдоті: “Ложечки знайшлися, а от осад залишився”. Тим паче, що дійові особи української політики здебільшого ті самі ж.

Проблема тут не в одній або двох країнах-партнерах операціями зі зброєю — вона полягає у можливості вибору таких. А це вже безпосередньо стосується послідовності української політики й такої речі, як корупція.
Якщо упродовж найближчих років країна почне демонструвати те, що вона може бути адекватним партнером, здатним брати на себе відповідальність, тримати слово, ми отримаємо не тільки підтримку, щоб не впасти, а й можливості для розвитку. З адекватними партнерами готові робити гроші попри на війну та інші дрібниці.

Якщо ж ні, якщо ми й надалі будемо жити за принципом “зранку не змусив світ схопитися за голову — день минув даремно”, нам будуть пропонувати не довгострокові проекти, а разові піар-акції, нам будуть надходити не технології, а вантажі, cargo. Ми будемо їм радіти, водити хороводи, думаючи, що ось воно, черговий швидкий і простий спосіб позбутися проблем. Але піонерами в такому явищі стати не вдасться — карго-культ відомий вже майже 100 років на віддалених островах Тихого океану.