От якби Україна залишила собі ядерну “палицю”…

Історія в принципі не терпить умовного способу. Однак, на даний момент, в період передвиборчої гонки, альтернативна історія, у якій Україна залишає собі «немирний атом» – є чудовим полем для спекуляцій.

Давайте і ми зануримося у цей гріх спекуляцій і уявимо Україну 5 грудня 1994 року напередодні підписання Будапештського меморандуму. Україна, яка робить інший історичний вибір і відмовляється від угоди про ядерне роззброєння.

Отже, на момент розпаду СРСР Україна має в своєму розпорядженні третій в світі ядерний арсенал. А саме 220 стратегічних носіїв (176 пускових шахт для міжконтинентальних балістичних ракет і 44 стратегічних бомбардувальники) відповідно оснащених 1272 міжконтинентальними  ядерними боєголовками і 672 крилатими ракетами повітряного базування. Навряд чи хтось посмів би загравати з такою силою. Доля України була набагато кращою від тої, яку ми маємо сьогодні.

Без сумніву, звучить заманливо.

Але чи так це насправді?

Відмовившись від ліквідації ядерної зброї (а разом із тим від підписання ДНЯ(Б/Х)З – Договору про нерозповсюдження ядерної / біологічної / хімічної зброї), Україна автоматично відмовляється і від БУДЬ-ЯКОЇ співпраці з усіма державами ООН і перетворюється на країну-відлюдника. Ніякої торгівлі або дипломатичних відносин. Залізна завіса, накладена ззовні (а не зсередини, як це колись зробив СРСР).

Як у випадку із Північною Кореєю. Тільки у КНДР хоча б була стабільна економічна і моральна база і підтримка Китаю. Та й кількість боєголовок в десятки разів менша.

Жодна країна «Ядерного клубу» не хотіла б побачити ще одного члена у своїх рядах. Тим більше такого неблагонадійного як Україна. Бачили фільми, де погані хлопці вивозять викуповують українські стратегічні носії і збагачений уран для своїх підступних планів?

З Україною, яка має атомний арсенал, в період економічного колапсу і потребує грошових вливань, як у власний бюджет, так і в особистий бездонний «бюджет» українського керівництва – це більш ніж реально. Повний розпродаж всієї військової радянської спадщини в особливо великих розмірах – яскравий тому приклад. І навіть частини ядерної спадщини – ми практично примудрилися порушити ДНЯЗ у 2001 році, продавши Китаю і Ірану 18 надзвукових міжконтинентальних стратегічних ракет Х-55.

Україна також позбулася б і фінансової підтримки, яка їй була життєво необхідна у період економічної кризи початку 1990-х років. «Відключення» світла, борги за газ, безробіття, відсутність валюти і талони на продукти, дезорганізація виробництва через те, що виробничі  потужності розкидані по колишніх республіках і недостатню компетентність управлінського апарату і не лише це. І як результат – ріст криміналу. Пригадуєте?

А тут ще на плечі і без того дистрофічного українського бюджету непосильним тягарем лягає обслуговування цієї атомної «палиці», а також всіх інфраструктур, так чи інакше з нею пов’язаних. Ядерні боєголовки – це, м’яко кажучи, задоволення не з дешевих.

Тобто для підтримки бюджету довелося б до небес стрибкоподібно накрутити податки. І це призводить до масової еміграції та або державного перевороту, проведеного українцями, вкрай незадоволеними своїм рівнем життя, зі зміщенням керівництва і добровільною здачею ядерного арсеналу вже на чужих умовах.

І найголовніше! Навіть якби у нас були всі необхідні ресурси для підтримки стабільності у країні – для використання стратегічного ядерного озброєння необхідні ядерні валізи, які перебували… у  Москві! А без ядерних валізок ці боєголовки все одно, що дорогі пустушки, які потребують постійного нагляду і скажених фінансових витрат. І в разі чого нікому, фактично, загрожувати ми ними не могли.

І навіть якби ми змогли якимось дивом дістати ці валізки, у нас все ще відсутні інші ключові компоненти: завод з переробки збагаченого урану, полігон для ядерних випробувань і власний супутник управління (хоча б один).

А що з приводу тактичної зброї? Були ж «Гіацинти», «Піони» і «Тюльпани», які могли на 40 км стріляти тактичними ядерними снарядами? Були ж 2,5 тисячі тактичних ядерних зарядів?

Дійсно були. «Квіточки» залишилися, а ось усі тактичні заряди були таємно вивезені Росією протягом перших пари місяців після проголошення Україною незалежності.

У підсумку, в обмін на непрацюючі «цяцьки» Україна виявляється в абсолютній міжнародной  ізоляції біля розбитого корита, без друзів і з нелегкою долею.

Проблема України полягає не у тому, що вона відмовилася від ядерної зброї. Вибору «залишити або віддати» не було (тим більше що Кравчук все-таки намагався притримати боєголовки, але тут же нарвався на жорсткий пресинг з боку Клінтона).

Проблема України полягає у тому, що вона проміняла третій за силою ядерний потенціал всього лише на красивий папірець, солодкі посмішки і гроші, виділені на ліквідацію цього потенціалу.

Хоча могла попросити набагато більше. Кредити під нульові відсотки, погашення всіх заборгованостей, вступ у НАТО (іронія в тому, що у той час Росія нас би навіть підтримала, бо сама тримала курс на захід) і т.д. і т.п.

Саме так міг би виглядати альтернативний вибір, здатний змінити долю України на кращу.

Експерт з національної безпеки та оборони Українського інституту майбутнього Іраклій Джанашия