Фото: Reuters
Останніми днями багато журналістів запитували мені, що я думаю про перші Минські угоди або «мінський протокол». Не всем зміг відповісти – переброшую. Але напишу.
Навіщо?
Якщо пам’ятаєте, у 2014-му році РФ почала вторгнення в Україну. З одного боку сил ВСУ явно не вистачало для ефективного відбиття атаки. З іншого – Кремль також явно переоцінив свої сили. Замість “виходу на межі регіонів та загрози подальшого просування” вони отримали по зубам і не змогли навіть відсунути фронт від Донецька. Теоретично, вирішити проблему Росія могла, ввівши у бій додаткові війська. Але тоді приховати рояль у кустах було б просто нездійсненним – велика війна стала б очевидною навіть для небажаючих реально дивитися на речі європейських політиків. До того ж трагедія МН-17 так само накладивала відбиток на можливі варіанти розвитку подій. Якщо война – багаторічна робота, слідчої групи не потрібно – і так все зрозуміло.
Склалася патова ситуація. Всім потрібен був час:
- Для Кремля – укріпитися, реорганізувати роззброєні “збройні сили Донбасу”, майже розбиті ВСУ та вигадати зміни в політиці, виходячи з нових стратегічних обставин
- Для України – перевести дух і відновити боєздатність армії. А також зайнятися реформуванням держави.
- Для країн ЄС – зняти гостроту проблеми, мати час, щоб подумати «що з цим робити». І надіятися на успішні реформи в Україні, які змінять баланс сил.
У результаті росіяни відмовилися від принципово фіктивної ідеї “Новоросії” і потроху почали затягувати пісню «Донбас – це Україна», бажаючи повернути сепаратистів в форматі підконтрольної Росії автономії в складі України.
ЄС отримав час для коригування політики, але не сильно заморочуватися виробленням ефективної позиції, чекаючи успіхів від України. Однак перемир’я було відносним, оскільки тривали бої у Донецькому аеропорту, що розтягнулися майже на півроку. Потім було Дебальцеве. Є різні оцінки. Якщо влітку 2014 10-15 тисяч російського контингенту ледь не призвели до трагедії, то вже взимку 2015 20-25 тисяч тих же вояк ціною величезних жертв змогли взяти кишку 20х10 км. Українська армія організовано (так, не без накладок – вчилися на ходу) відійшла. А у «русскомірців» сил на подальші дії не було через занадто великі втрати під час боїв за Дебальцеве.
Далі був Мінськ -2, де мотивація сторін була аналогічною:
– Для Кремля – зміцнитися, створити, налагодити адміністративну роботу «народних республік» і продумати зміни у власній зовнішній політиці.
– Для України – перевести дух і відбудовати армію, зайнятися реформуванням країни.
– Для країн ЄС – зняти гостроту проблеми, отримати час, щоб подумати «що з цим робити». І сподіватися на успішні реформи в Україні, які змінять баланс сил.
Як і з першими угодами, всі використовували час по-різному. РФ створила «місцеву владу» і потроху зачищала її від найбільш яскравих «героїв». ЄС, як і раніше, не знав, що робити і сподівався на реформи в Україні. Ми змогли реорганізувати армію, але ось з ефективними реформами такого ж успіху досягти, на жаль, не вдалося.
Таким чином, що «Мінськ-1», що «Мінськ-2» – це документи, які підписувалися заради виграшу часу. Виконувати їх … Вибачте, але ще у лютому 2015 я писав текст “Чому Мінські угоди мають лише 5% ймовірність успіху”. Помилився – 5% занадто оптимістична оцінка. Так і вийшло: ми регулярно «продовжуємо термін дії» (якщо пам’ятаєте, згідно Мінськ-2, все повинно було закінчиться за 18 місяців), але перебуваємо у початковій точці. Чому? Читай вище – мета була виграти час.
Що таке Мінськ-2 і війна сьогодні?
А тепер давайте включимо логіку і пройдемося по тезах.
1. Україна говорить: «Донбас – це Україна!». Є. Логічно.
2. РФ у ЗМІ і вустами політиків з середини 2015 року говорить: «Донбас – це Україна!». Є. Можна перевірити.
3. Мінські угоди покликані повернути Донбас в Україні. Вони кажуть: «Донбас – це Україна!». Є. Можна перевірити.
4. Мінські угоди нібито намагаються виконувати у так званих ЛНР і ДНР. Тобто вони нібито йдуть в Україну!
При цьому тривають бої на фронті. Тобто, якщо вірити заявам усіх боків, то виходить, що «ДНР» і «ЛНР» воюють зі Збройними Силами України за те, щоб увійти до складу України. Театр абсурду, не інакше.
Колега, почувши про це, провела паралелі з життя неблагополучної сім’ї. Спробую переказати:
«Уявіть собі, що чоловік і дружина замість обговорення проблем сім’ї пішли у різні боки. Хтось загуляв, хтось запив. Буває. Лайка, сварки, але квартирка одна. Сказати один одному «до побачення» страшно, та й не хочеться. Так і лаються нескінченно. Але живуть разом, один одному щось приносять або продають. Сусіди не розуміють, що відбувається. Одні чекають примирення, інші – підбивають одну зі сторін. Ситуація стає абсурдною. Якщо люди зберегли залишки здорового глузду, то рано чи пізно це закінчується двома варіантами:
Подружжя вирішує пожити окремо певний час, щоб заспокоїтися і зрозуміти, чим для тебе є інша сторона. А між іншим, до речі, і відправити подалі сусіда-порадника. Точніше він сам перестане шепотіти, коли побачить, що сенсу підбивати вже немає.
На певному етапі ситуація стає настільки абсурдною і подружжю стає настільки соромно перед сусідами, що дружина раптом бере і починає зашивати порвану (нею ж) сорочку чоловіка, а чоловік ремонтувати на кухні розламаний стілець. Обидва вдають, що нічого не сталося.
У чому мораль? Мінські й інші угоди можуть бути якими завгодно. Але реальних варіанти два:
Донбас – це Україна. Без усяких особливих статусів, без усяких «додаткових прав». Природно, не без прощення. Але, як у ситуації з родиною, «а ти сорочечку заший». У відповідь, дивись, і меблі відремонтуємо.
На новий рік Президент України виходить і каже доблесним жителям регіону:
Шановні! Накопичилося занадто багато образ. Ми будемо жити разом. Але якщо вам варіант 1-й не до душі, то на 5-й років залишаємо вас з вашими ідеями. Живіть, намагайтеся. Але загального сімейного бюджету немає, плече підставляти ніхто не буде – самі! А через 5 років повернемося до розмови.
Третього не дано. До речі, якби в 2014 році президент сказав так і не було б війни і торгівлі, не було б підвішеного стану, 5-річний термін закінчувався б до кінця грудня 2019 року. З одного боку, Україна мала б більше ресурсів зайнятися своїми проблемами, з іншого – «по той бік» можливо, щось би змінилося. Принаймні зрозуміли б, що Москві вони у вигляді «незалежних» потрібні як собаці п’ята нога. А розуміння цього – прекрасна база для розмови по суті.
Ігар Тишкевич, експерт програми “Міжнародна і внутрішня політика” Українського інституту майбутнього
Матеріал вперше опублікований на сайті Хвиля
Вам також буде цікаво:
Україна 2022. Як не втратити свій шанс стати сильною державою
How long will Russian money last?
В UIF з’ясували, що відбудеться з Україною після земельної реформи (відео) (рос)
Russia in details: events and trends in Russia over the last week (08.08-12.08)
Авто на іноземній реєстрації – між потребами і законністю
Священна корова розвитку, або про те, що сприяє руху країни вперед