Микола Скиба презентував 3 сценарії для освіти на 2018 рік

Експерт програми “Освіта та компетенції майбутнього” Українського інституту майбутнього Микола Скиба презентував аналітичний прогноз на 2018 рік у царині освіти.

Експерт виклав три можливі сценарії розгортання подій: трансформаційний, катастрофічний та інерційний та спрогнозував, який із них найбільш вірогідний і за яких умов.

Нижче наводимо текст Миколи Скиби із коротким описом кожного зі сценаріїв, опублікований на сайті biggggidea.com.

– Епіцентром напруги освітнього поля у році, що минає, стала підготовка та ухвалення Закону “Про освіту”. Навколо цієї поворотної події проявилися характери основних гравців: розробників, прихильників, скептиків і переконаних противників реформи. Однак основною величиною, що продовжує визначати траєкторію подій, залишається надпотужна інерція. Остання живиться мовчазною (в сенсі відсутності у цієї аудиторії публічного голосу) більшістю, посилюється сукупною кількістю задіяних в системі освіти людей, регуляторними механізмами і бюрократією, масштабами країни, недостатністю горизонтальних зв’язків між учасниками освітнього процесу різних регіонів України.

Чи перетвориться робота над імплементацію рамкового закону «Про освіту» у рутину або переросте у критичну масу змін, багато в чому залежатиме від того, як дадуть раду з чинником інерції ті, хто тепер на авансцені освітнього процесу: лідери громадських організацій, цілеспрямовані батьки і проактивні освітяни, міністр освіти, яка взяла відповідальність за реформи, та її команди, кілька тисяч педагогів і викладачів ВНЗ, які підтримали зміни, журналісти та експерти, що адвокатують зміни. Проглядається три можливих сценарії розгортання подій: трансформаційний, катастрофічний та інерційний.

Ймовірність перший двох коливається у межах 3-4 %, тому зупинюся на них побіжно. Трансформаційний сценарій можливий у тому разі, якщо інноваторам і прихильникам змін вдасться сформувати переконливий порядок денний і спонукати грати за своїми правилами решту учасників освітнього процесу. Такий поворот подій є найбільш бажаним з погляду майбутнього України, оскільки націлений на створення сприятливого середовища для формування особистості з комплексом навичок, необхідних для розв’язання найскладніших проблем сучасності. У підсумку це задасть імпульс оздоровлення всьому суспільству. Однак кількість, інституційна спроможність й рівень взаємодії візіонерів та амбасадорів майбутнього все ще не співмірні з масштабами країни й рівнем соціального цинізму. Катастрофічний сценарій є небажаним як для консерваторів, так і агентів змін, оскільки тягне за собою втрату контролю над процесом і ситуацією, де жодні з відомих правил не діють. Проте він може бути запущений неконтрольованими зовнішніми обставинами, ескалацією внутрішніх конфліктів, а також спровокований елементарною людською дурістю чи нерозсудливістю.

Щодо базового або інерційного сценарію. Підступність інституційної інерції, що панує у царині формальної освіти у тому, що саме вона до певної межі виконує роль буфера, що амортизує вплив економічних та соціальних обставин. Інша річ, що створює дискомфорт і стримує рух і обмежує маневреність. Але цінність безпеки (на противагу розвитку) є однією з визначальних в освітянському середовищі, зокрема у мовчазному його загалі. Загалом система освіти продовжуватиме жити за інерцією, на драйверах стандартизації, примусу і централізованого контролю. Певною мірою тому, що усі ці пристосування створюють сподівання, а можливо, й ілюзію захищеності. Принаймні точно не так страшно, як у потоці трансформацій. Цей сценарій  на ситуативному балансі між агентами змін та консерваторами. Останні тиснуть масою, перші беруть енергією і винахідливістю. Їхні зусилля створюватимуть острівці інноваційних практик в окремих навчальних закладах чи структурних підрозділах, але в масштабах країни правила гри визначатиме мовчазна більшість. Педагоги, батьки, управлінці, які сприйматимуть нововведення лише як вимушений камуфляж або модний тюнінг. Пафос змін каналізуватиметься переважно через політичні документи, статті, форуми, тренінги, публічні виступи та соціальні мережі (і то – в сегменті «неофітів»). На практиці відтворюються звичні моделі управління і організації навчального процесу, прикрашені новою риторикою.

Інерційний сценарій не позбавлений маленьких свят. Так 1 вересня 2018 року стане своєрідним першим дзвоником для Нової Української Школи, що пролунає вже не лише в пілотних класах, але й на всю країну. Буде багато усмішок, взаємних вітань, сподівань. Однак присмак свята у кожного буде свій. Зусиллями МОН та партнерських організацій, попри стислі строки, вдасться підготувати 22 тисячі педагогів початкової школи для роботи за державним стандартом НУШ. Ризик у тому, що задані темпи змусять працювати на грані виснаження тих, хто сприйняв впровадження новацій як власне свято, і діяти за подвійними стандартами тих, хто не встиг або не захотів пройти внутрішню трансформацію, зокрема переглянути свої цінності та картину світу.

Емоційно вразливою категорією 2018-го стануть учні 5-9 класів (і, звісно, їхні батьки), яким після оптимістичного першого дзвоника доведеться зануритися у звичну класно-урочну систему і старі по суті, але дещо переглянуті навчальні програми. Поталанить тим, кому трапляться педагоги, готові експериментувати, відходити від безпросвітного навчального плану, нудної «начитки» уроків і  карального оцінювання. Але щасливі збіги траплятимуться рідше, ніж нестиковки. Адже буде чимало випадків, коли педагога, якому «більше за всіх треба», не сприйматимуть учні, в яких згас інтерес до пізнання, та їхні батьки, яких цікавлять лише оцінки в атестаті, або й адміністрація чи консервативніші колеги. Часом з подачі «правильних» батьків. Не виключена й протилежна колізія, коли учень приходитиме з оригінальним, власноруч скомпонованим відео, грою або презентацію чи захоче продемонструвати, на що здатен змайстрований ним робот, а у відповідь чутиме: «У мене програма, немає часу на ці витребеньки» або: «Ти що – найрозумніший?»

Зростання зарплатні шкільних вчителів (хоч подекуди і на папері), викликатиме заздрісне нарікання з боку викладачів ВНЗ. Особливо з боку тих, хто ніде поза кафедрою не може себе застосувати. А забезпечити всіх доцентів достатньою кількістю годин буде все складніше. Українські університети (окрім десятки флагманів) продовжуватимуть втрачати абітурієнтів, загострюватимуться стосунки між адміністрацією ВНЗ та органами студентського самоврядування. Утім ректорський корпус і деканати наступного року змусить похвилюватися підготовка законопроекту «Про зміни до закону «Про вищу освіту», де заплановані зміни розподілу бюджетного фінансування, менеджменту навчальних закладів та інші нововведення. Якою буде фінальна редакція, а суб’єктом законодавчої ініціативи в цьому разі виступає Уряд, залежить від конкретних посадових осіб МОН, на яких покладена відповідальність за підготовку документу.

МОН потрапило до числа міністерств, які пілотують реформу держуправління. Концепція передбачає перехід від волюнтаристського до “доказового” способу  формування рішень у державній політиці. Цю функцію передусім мають забезпечити нові структурні підрозділи – директорати. За задумом архітекторів цієї реформи на нові посади слід обирати не юристів чи управлінців, а передовсім аналітиків. Адже ключове завданням новостворених підрозділів полягає у якісному інтелектуальному забезпеченні проектів стратегічних управлінських рішень. Це стало шансом на істотну зміну моделі урядування в освіті, зокрема – ВНЗ, які залишаються в Україні феодальною автономією. Однак результати конкурсу на посаду керівників директоратів, що відбувся у жовтні 2017 року, просигналізували іншу тенденцію збереження статусу кво. Одна з причин – тенденційно прописані вимоги до кандидатів на посади голів директоратів, зокрема до їхнього керівного досвіду. І це лише один із прикладів того, як діє інерція. По друге, основним обов’язком новопризначених виразників реформ у 2018 році буде розробка понад сотні  нормативно-правових актів, включно з кількома законопроектами. І все у дуже щільному режимі, який залишатиме обмаль часу на тестування окремих гіпотез консультації з експертами та публічні дискусії.

Децентралізація й інститути місцевого самоврядування залишатимуться як джерелом можливостей, так і ризиків для розвитку освіти. Упродовж 2018 року школи відчуватимуть тиск з боку виконавчих органів місцевої влади як через канали управлінь та департаментів освіти, так і через очільників адміністрацій чи інших високопосадовців. Найвідчутнішим цей тиск буде на рівні районних центрів, адже попри те, що чиновники втратили частину повноважень, пов’язаних із контролем, де факто вони залишаються господарями становища.

Із сімдесяти опитаних Українським Інститутом Майбутнього експертів та практиків 46, що складають 70 %, оцінили ймовірність збереження ручного режиму керування освітою на місцях на 9-10 балів за десятибальною шкалою.

У більшості випадків посадовцями органів місцевої влади керуватимуть переважно кон’юнктура, меншою мірою – прагматика. Тут йдеться про психологічні рудименти радянської управлінської культури та патерналістські настрої багатьох соціальних груп.

Своєю чергою депутати місцевих рад, які тепер мають дуже віддалене уявлення про суть освітньої реформи, посилюватимуть свій вплив через бюджетний процес. Це може позначитися на підготовці освітнього середовища до старту НУШ. Не виключена ситуація, коли окремі інноваційні за характером пропозиції, пов’язані із дизайном шкільних приміщень, закупівлею обладнання для творчості і створення комфортних емоційних умов для учасників навчального процесу блокуватимуться як незрозумілі і «несвоєчасні».

Що робити у такій ситуації? Інноваторам, особливо інституалізованим громадським організаціям, формувати потужні коаліції, розробляти і впроваджувати систему навігації для себе та для інших учасників процесу змін. І час від часу спускатися у холодні мовчазні шари освітнього простору (на яких і тримається сила інерції) та бодай тримати у полі зору коливання інерційних мас. А в ідеалі – винайти спосіб підняти тут градус інтересу до життя і до того, що відбувається у верхніх шарах, що аж киплять від ініціатив і часом випаровуються в ентропію.