Трамп, Путін, Сі: ключові гравці та їхній вплив на завершення війни в Україні

Ігар Тишкевич, експерт UIF з внутрішньої та зовнішньої політики

Оточення Дональда Трампа ще до офіційного оголошення результатів виборів у США озвучило кілька сценаріїв щодо завершення війни в Україні, зокрема — можливість заморозити конфлікт на поточному етапі. Якщо під час передвиборчої кампанії розглядалися дві основні ідеї — «тези Heritage Foundation» зі збільшенням підтримки України та примусом Путіна до поступок і «тези America First Policy Institute», які передбачають заморожування конфлікту по лінії зіткнення, то останнім часом більше обговорюється саме другий варіант.

Обидва умовні «плани» передбачають початок переговорів між Україною та Росією без реалізації положення про повернення до кордонів 1991 року. Різниця полягає в тому, що активніший підхід передбачає зміну балансу на фронті та переговори з Кремлем із позиції сили, що може дозволити повернення до кордонів у політичному контексті. Другий підхід передбачає негайне замороження конфлікту з усвідомленням (але не обов’язковим визнанням) неможливості повернення територій у найближчому майбутньому, з акцентом на ідеях «забути про Крим» чи «дочекатися змін у росії».

Тим часом росія посилює тиск на фронті. Незважаючи на значні втрати, її армія досягла найбільших успіхів із 2022 року, хоча й не прорвала український фронт. Виступаючи на Валдаї, Путін згадав про «стамбульські домовленості», фактично наголошуючи на російському ультиматумі Україні, хоча й визнає наявність проблем, які змушують Кремль прискорити розгляд питання переговорів. Серед основних причин:

• Зростання технологічного розриву між Росією та розвиненими країнами, включаючи не лише держави Заходу, а й частину країн «глобального Півдня».
• Поглиблення залежності російської економіки від Китаю, зокрема в технологічній та фінансовій сферах, що нагадує тривалу залежність Мінська від Москви, але зараз Пекін діє швидше й ефективніше.
• Втрата геополітичного впливу Росії, де Центральна Азія стає частиною «китайського світу», на Кавказі посилюється вплив Туреччини, а на Балканах російські інтереси поступаються інтересам КНР та Туреччини.
• Демографічні зміни всередині рф, де зменшується чисельність російського населення, а приріст забезпечується національними автономіями та міграцією.

Ці тенденції призвели до того, що росія втратила лідерство в ШОС і не змогла підтвердити свою роль лідера у БРІКС. Аналіз доповіді Валдайського клубу та виступу Путіна свідчить про зміну позиціювання Росії: навіть на своєму майданчику РФ більше не виступає як лідер, що очолює зміни. Російські представники часто згадують про багатополярний світ, проте роблять це в рамках колективних форматів «не заходу», де не наголошується на винятковій ролі країни, що фактично знижує її статус до регіонального лідера, а не глобального.

Останнє – самопозиціонування росії є одним із ключових елементів у розумінні політики провідних світових гравців щодо завершення війни в Україні. Путін розпочав цей етап війни як частину стратегії збереження статусу росії як одного зі світових лідерів. Адже економічно рф вже давно випала зі списку провідних держав світу, технологічно вона також відстає, а політичний вплив поступово розмивався. Єдиний козир, що залишався, — військова міць. Саме цей козир путін і розіграв, сподіваючись на швидку перемогу. Якби сценарій «Київ за три дні» справдився, рф повернула б вплив на Кавказі, у Центральній Азії, зміцнила б позиції на Балканах та в Африці, змусивши світ сприймати себе як одного з ключових архітекторів нового світового порядку.

Однак «Києва за три дні» не сталося. Росія наштовхнулася на опір держави, яку сама ж намагалася позиціонувати як «державу, що зазнала краху». Путін продемонстрував, що його «останній козир» у діалозі про геополітичне лідерство не є таким сильним. І якщо ще у 2021 році обговорювали можливий трикутник Вашингтон-Пекін-Москва, то наприкінці 2022 року вже йшлося про діалог між КНР та США. Росія сама вийшла з цього процесу. Тому слова путіна в січні 2023 року про те, що війна йде «за майбутнє росії», виявилися правдивими. Поразка або навіть умовна «нічия» у війні з Україною позбавляла рф статусу ключового геополітичного гравця.

Така ситуація цілком влаштовувала Пекін і Вашингтон. Для них набагато легше будувати двополярний світ, ніж вести складний тристоронній діалог. Це також відповідало інтересам Європейського Союзу, який отримував додаткові можливості на світовій арені за рахунок послаблення впливу Кремля. Ослаблення росії було вигідним і для нових регіональних лідерів, таких як Туреччина, Іран та Саудівська Аравія, а також для країн БРІКС (за винятком рф).

Отже, повна поразка України не відповідала і досі не відповідає інтересам більшості країн світу. Проте «не програти» — не означає «перемогти».

Повна поразка росії та супутні ризики глибокої кризи в рф, аж до загрози розпаду, залишаються невигідними для ключових гравців:

 • Для США розпад росії означав би дестабілізацію одразу в кількох регіонах, що або посилить вплив Китаю, або змусить Сполучені Штати повернутися до витратної політики «світового поліцейського» без гарантій її успішності, що збільшить ризики у сфері безпеки та ескалації з КНР.

• Для Китаю росія важлива як єдина, відносно керована держава, що діє як регіональний (але не глобальний) лідер з високою залежністю від Китаю.

• Деякі політики ЄС поділяють китайське бачення щодо росії як єдиної та достатньо потужної держави. Відмінність у тому, що ЄС більше зважає на ризики китайського впливу на рф, що, звичайно, є небажаним розвитком для Європи.

• Для більшості не-західних країн, зокрема регіональних лідерів, також важливо збереження відносно сильної росії (але без амбіцій на геополітичне лідерство).

Таким чином, значна частина країн світу розглядає поразку росії як «невигідну». Ця позиція змінюється: якщо ще два роки тому це вважалось неприпустимим, то зараз вже просто невигідним, однак зміни відбуваються повільно. Україна ж тут має певну провину, оскільки недостатньо комунікує щодо «поствоєнних» питань, зокрема щодо наслідків поразки росії та як зменшити пов’язані з цим ризики.

Розглянемо пару США-КНР. Обидві держави не бажають поразки України, але водночас не прагнуть і повного падіння росії. З їхньої точки зору, війна має завершитися десь між цими крайнощами. Питання — де саме? Тут доцільно згадати американо-китайське протистояння та зростаючу залежність росії від КНР.

• Для Пекіна ідеальний момент завершення війни — це початок переговорів після того, як економіка росії перейде «точку неповернення» у технологічній і фінансовій залежності від Китаю. Тобто коли навіть скасування всіх санкцій не дозволить росії повернутися до переважного використання європейських та американських технологій і фінансових інструментів.

• Для США такий сценарій — кошмар, адже він означає, що Китай отримує доступ до ресурсної бази росії, логістики в Арктиці, а також значно посилює свій вплив на Близькому Сході й в Африці. Тому для Вашингтона ідеальний момент для переговорів або замороження війни — це «п’ять хвилин до точки неповернення», коли росія остаточно не потрапила в обійми Китаю. Це дозволить підтримувати вигідний для США рівень конкуренції між рф і КНР за зони впливу, можливо, не безпосередньо, а через держави-посередники.

Таким чином, позиції зовнішніх гравців щодо війни між росією та Україною частково залежать від рівня американо-китайських відносин. Країни наближаються до повноцінної торговельної війни, проте економіки США та Китаю взаємозалежні, що підтверджується обсягами та структурою їхньої торгівлі. З огляду на зростання впливу Китаю, конфлікти неминучі, особливо у сфері нових технологій, де конкуренція «невиліковна»: у перехід до «економіки знань» країна, що зберегла технологічну перевагу, перетворює її на політичний та економічний вплив. Водночас обидві країни усвідомлюють необхідність пошуку формату майбутнього співіснування.

Тут доречно згадати роль Трампа, за якого розпочалася активна фаза протистояння між Вашингтоном і Пекіном. Протиріччя накопичувалися роками, а одним зі спускових гачків у 2017 році став перехід Китаю до «зеленого» курсу, коли Пекін припинив приймати пластикові відходи з США та ЄС (що становили 60% американського пластикового сміття). Дональд Трамп тоді швидко здійснив азійський тур (повторивши його у 2019 році). Після безрезультатної зустрічі з Сі Цзіньпіном Китай став загрозою, а В’єтнам, який погодився приймати відходи, отримав «добру» репутацію.

Сьогодні, хоч це й виглядає парадоксально, Трамп може знову повернутися до своєї улюбленої “човникової дипломатії”, але вже з іншим підходом. Йдеться не про відновлення відносин, як це було в період 2010-2015 років, а швидше про створення рамок співпраці, зберігаючи конкуренцію в технологічній сфері. Такий формат може знайти підтримку серед значної частини його спонсорів, зокрема Ілона Маска, який зацікавлений у китайських матеріалах та продукції, а також в азійському ринку для своїх товарів. Адже саме в КНР працює гігафабрика Tesla, і питання її розширення було відкладене китайським керівництвом у 2023 році.

Отже, існує висока ймовірність швидкої поїздки Трампа до Азії після інавгурації, і результати цього візиту можуть суттєво вплинути на позицію американської адміністрації щодо завершення війни в Україні. Успішний діалог Трампа та Сі (хоч це й малоймовірний сценарій) може привести до спільного тиску КНР і США на Росію та Україну. Якщо Україна грамотно побудує комунікацію на обох напрямках, це може створити умови для політичних поступок з боку Росії, зокрема у питанні повернення територій, без створення для неї “образу поразки”. Якщо ж Путін залишиться непоступливим, США можуть почати діяти за сценарієм Heritage Foundation, відомим в українській пресі як “позиція Помпео”.

Збереження чи посилення конфронтації між США і Китаєм може змусити Вашингтон шукати способів “заморозки” конфлікту з Росією, щоб використати відновлення співпраці з РФ як інструмент тиску на КНР. Водночас для США неприйнятне “пораження України”. У разі неприйнятних умов миру від Путіна можливий жорсткіший курс Трампа. Чи залучиться тоді Пекін активніше до війни в Україні? Це малоймовірно: Китай не прагне нести додаткові витрати на безпеку у світі чи вступати в конфлікт, який може перерости у протистояння зі США.

Перспектива ескалації війни насторожує і Пекін, і Вашингтон. Залучення Росією армії КНДР створює виклики для обох столиць, підвищуючи ризик конфронтації між КНР і США. Крім того, Путін одночасно грає на кількох фронтах: окрім північнокорейського питання, є ядерний шантаж, дестабілізація на Близькому Сході, активність в Африці. В Україні це може привести до найгіршого сценарію — масштабних поступок Росії.

Проте, як і у 2022 році, очікування Путіна можуть виявитися хибними, адже як для Вашингтона, так і для Пекіна посилення впливу Росії є вкрай небажаним. Отже, надмірний тиск з боку РФ може, навпаки, спонукати США та Китай домовитися між собою.

Що це означає для нас? Цілком ймовірно, що 2025 рік стане роком укладання угоди про припинення вогню. Умови цієї угоди залежать від нашої гнучкості та здатності бачити цілісну картину. Чи зможе українське керівництво запропонувати адекватне бачення поствійськового устрою в регіоні та позицію України щодо ключових світових центрів впливу? Час і можливості для цього є.