Терор вже не врятує Росію від поразки

Наполегливі заклики в Україні та на Заході оголосити Росію “спонсором тероризму”, а то й взагалі терористичною країною, мають під собою поважні підвалини. Дійсно, що всередині, що назовні Кремль практикує терор, намагаючись страхом компенсувати відсутність реальної сили. Чи буде Росія офіційно визнана терористкою, чи ні – не так вже й важливо у дальшій перспективі (хоча це було б приємно). Найголовніше – що терор аж ніяк не врятує її від неминучої поразки.

Як я писав у попередній статті, в сучасної Росії вже не залишилося іншого шляху, крім зовнішньої агресії та внутрішнього терору. Якщо ви ще не читали – зробіть це, а поки я коротко перекажу суть. Справа в тому, що путінські моделі “нафта в обмін на все з-за кордону” та “блага в обмін на лояльність населення” нормально працювали лише перші два його терміни. Велика рецесія 2008-го підірвала економічну базу путінізму, “арабська весна” та її пряме продовження на Болотній 2011–2012 року показали хиткість електоральної бази, а Революція гідності 2013–2014 в Україні стала крахом геополітичних зазіхань Кремля.

Відповіді на ці виклики почалися з єдиного підручника історії та підміни сечі російських спортсменів на Олімпіаді, а завершилися вторгненням у Крим, Донбас і Сирію та вбивством Нємцова. Так у 2013–2015 роках російський режим агресією й терором купив собі ще шість літ стабільності.

У 2020-му, акурат в розпал кампанії з переписування конституції та “обнуління” строків правління Володимира Путіна, прилетіли ще два чорні лебеді: пандемія коронавірусу та заворушення в Білорусі. Відповіддю, як і минулого разу, стали війна та репресії – цього разу повномасштабні, хоч і дещо відкладені в часі.

Чим довше триватиме війна, тим меншою ставатиме лояльність до влади, і жоден терор тут не допоможе

Однак 2022 року щось пішло не так (та майже все, по суті), і ані агресія, ані терор не наблизили Москву до реалізації її цілей. Київ не був взятий за три дні, а Донбас не захоплений і досі, десятки тисяч росіян покарані за антивоєнні виступи чи навіть вислови – а всенародного єднання навколо війни й близько немає. 60% населення підтримують продовження “спецоперації”, поки так хоче Путін, але стільки ж охоче погодяться на її завершення. І чим довше триватиме війна, тим меншою ставатиме лояльність до влади, і жоден терор тут не допоможе.

Втім, цього варто було очікувати, бо таке стається не вперше.

1558-го цар Іван Грозний, в запамороченні від успіхів на півдні, вирішив завоювати вихід до Балтійського моря, як щойно перед тим – до Каспію (“Казань брав, Астрахань брав”). На початку його військам сприяв успіх – вони захопили ледь не всю Лівонію (“Ревель брав”) і перенесли бойові дії в Литву. Однак противники Москви об’єдналися й зуміли завдати їй кількох дошкульних ударів. Не меншим ляпасом стала втеча на Захід “праотця російської політеміграції” князя Андрія Курбського. І тут Грозний і вирішив застосувати терор для підтримки своєї ж агресії.

1565 року країна була поділена на “земщину”, в якій частково зберігалося старе право та урядування, й “опричнину”, де свавілля тирана ніщо не обмежувало. Опричне військо, набране з убивць і садистів, наводило жах на населення та тероризувало противників царя. Не щадили ані значніших князів, ані патріарха. Однак, коли 1571-го кримський хан Девлет I підступив під Москву, опричники повели себе як боягузи. Столиця згоріла вщент. Наступного року опричнина була скасована, бо не лише не допомагала, але й шкодила веденню війни. У 1582 та 1583 роках Грозний був змушений підписати мир зі своїми ворогами – Річчю Посполитою та Швецією. Руйнування, яких зазнала Московія від війни й терору, призвели до її занепаду та краху – Смутних часів – невдовзі після смерті Грозного.

Ще один любитель дисципліни – імператор Микола І. Він зійшов на трон під постріли в час декабристського перевороту, а тому назавжди зненавидів усякі національні та революційні рухи. Він жорстко розгромив польське Листопадове повстання 1830–1831 років, посилив натиск на Кавказ, 1829-го воював з Османською імперією, але 1839 року вступився за її центральний уряд проти єгипетських сепаратистів, а 1849-го придушив угорське повстання. Сам він лицемірно писав про себе: “Слава богу, смертної кари в нас не бувало, і не мені її вводити”. І хоча формально до страти за його правління засудили всього п’ятьох декабристів, убивство за допомогою покарання палками стало звичною справою. Наказати “прогнати крізь стрій” – це майже завжди приректи людину на довгу й болісну смерть. За це Микола Павлович отримав прізвисько “Палкін”. Не менш жорстокими були запроваджені ним порядки в армії. Після певного послаблення, пов’язаного з перемогою його батька над Наполеоном, у війська повернулася фанатична муштра.

Флот був знищений, Севастополь упав, а сам Микола 1855 року чи то помер, розчавлений невдачами, чи то покінчив із собою

Однак все це не врятувало Російську імперію та її монарха від ганебної поразки у Кримській війні 1853–1856 років. На Кавказі, де противник – турки – був слабшим, росіяни здобували перемоги. Однак в Криму вони виявилися безсилими проти технологічної переваги англійців та французів. Флот був знищений, Севастополь упав, а сам Микола 1855 року чи то помер, розчавлений невдачами, чи то покінчив із собою. Його сину довелося не лише припинити репресії, але й провести в Росії Великі реформи.

Наступним охотником до порядку був Йосиф Сталін. Існувала в 30-х роках проти нього змова в армії чи ні – питання другорядне. Він захоплювався терором і без жодної справжньої причини. У 1937–1938 роках три чверті старшого керівного складу Червоної армії було репресовано, безліч людей розстріляно, окремі “щасливчики” опинилися в таборах. Про жахи Голодомору та інших масових злочинів Сталіна проти цивільних і говорити не варто.

І, як ми знаємо, це все мало допомогло Радянському Союзу. Проти слабкої Польщі чи крихітних країн Балтії червоноармійці діяли успішно, однак уже в Фінляндії на них чекала ганебна поразка. Ну а німецьке вторгнення 1941 року ледь-ледь не поставило хрест на самому існуванні держави. Попервах Сталін думав діяти звичними інструментами. Командувач Західним фронтом Дмитро Павлов був спочатку понижений на посаді, а 4 липня заарештований і 22 липня розстріляний “за невиконання посадових обов’язків” (хоча спочатку його звинувачували, і це важливо, в антирадянській змові та зраді батьківщині – неначе у 1937-му). Разом з ним були розстріляні ще шестеро вищих командирів. Те ж саме чекало б і на командування Південно-Західним фронтом, якби Михайло Кирпонос і Василь Тупіков не загинули, виходячи з Київського котла.

Однак навіть Сталін зрештою зрозумів, що командири охочіше здаватимуться в німецький полон, ніж потраплятимуть до рук своїх чекістів

Однак навіть Сталін зрештою зрозумів, що це – шлях в нікуди, що командири охочіше здаватимуться в німецький полон, ніж потраплятимуть до рук своїх чекістів. Тому пізніше генералів-невдах понижували в званнях та посадах та віддавали під трибунал (наприклад, майбутнього маршала Георгія Кулика), але не розстрілювали масово, а декого з засуджених випустили з ГУЛАГу (як-от майбутнього маршала Костянтина Рокоссовського). Понад те, Сталін додав до батога ще й пряник російського націоналізму: ввів ордени на честь імперських полководців (навіть святого Олександра Невського), повернув погони, дозволив церкві отримати патріарха тощо. Втім, розстріли солдатів та молодших офіцерів досі практикувалися. Після війни “високі” репресії повернулися (Кулика розстріляли аж 1950-го), але то вже інша історія.

Коротше кажучи, Путін – не перший російський правитель, якого спіткало нещастя на війні та який вирішив викрутитися завдяки розв’язанню терору. Однак як свідчить історія, самих лише репресій ніколи не буває достатньо, щоб виправити ситуацію. Лише в поєднанні зі справжніми реформами (у Петра І чи Сталіна в добу Другої світової) вони можуть дати ефект, самостійно – ні. А оскільки Путін на реформи вже ніколи не погодиться, його справа програна.

Тому він може скільки завгодно саджати чи вбивати опозиціонерів, може (і буде) надалі тероризувати українців ракетними обстрілами, але глобально це нічого не змінить.

Сергій Громенко, кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього

Джерело: gazeta.ua