Події та тренди в РФ за 25.07-29.07

Висновки

1. РФ збирається піднімати ставки у газовому шантажі. ЄС демонструє готовність протистояти. У разі, якщо РФ прийме свій закон, що дозволятиме визнавати країни спонсорами тероризму, це потенційно означатиме повну заборону господарської діяльності з суб’єктами із цих країн. Єдина господарська операція,яка відбувається між компаніями в Україні та РФ – послуга транзиту газу, а тому РФ може готувати новий виток газового шантажу Європи.

   Тим часом країни-учасниці ЄС погодили намір добровільного скорочення споживання газу країнами членами ЄС на 15 % до початку березня задля безпечного проходження осінньо-зимового періоду. Цей крок покликаний гарантувати безпечне проходження зими у разі, якщо російські поставки газу раптом будуть зупинені після двох місяців зниження поставок до ЄС.

2. Конфлікти Росії з Ізраїлем та африканське турне С. Лаврова демонструють спробу РФ перейти у контрнаступ на міжнародному рівні, спробувати перетягнути на свій бік хоча б якісь країни Азії та Африки, граючи на їхніх антизахідних настроях і намагаючись продати себе як країну із глобальним впливом, яка здатна вирішувати складні задачі, і займає більш “справедливу” позицію у протистоянні із Заходом. Ключовою битвою у цій логіці між РФ та Заходом є боротьба за позицію країн Азії у контексті війни в Україні.

3. У Кремлі триває політика посилення впливу на регіони. Досі домінує базовий алгоритм відправлення «парашутистів» (вихідців з інших областей) керувати більшістю регіонів через механізм ВО. Однак, враховуючи політичні виклики (зовнішня політика, санкції, загальна нестабільність), вони зокрема відпрацьовують алгоритми утримання контролю над «складними» регіонами. Отримавши там підконтрольного губернатора, Кремль поки не вирішує проблеми наявності потужних місцевих регіональних політичних кланів.

---

Газовий шантаж: росіяни готуються відключити українську ГТС від газу

 

У газовому шантажі, який полягає у зменшенні поставок природного газу до Європи, Росія традиційно вдається до тактики звинувачення країн Заходу: наратив РФ зводиться до того, що через санкції та інші причини, які не залежать від них, в російських компаній немає змоги постачати достатні обсяги газу. Саме так РФ наклала санкції на газопровід Ямал-Європа після того, як Польща ввела санкції проти Газпрому, поставки «Північним потоком» були скорочені під приводом, що санкції перешкоджають ремонту обладнання тощо. Зміст російського газового шантажу Європи, його методи та цілі ми детально ми описували у минулотижневому огляді.

В РФ розглядають можливість прийняти закон, що дозволятиме визнавати країни спонсорами тероризму в дзеркальному порядку, якщо це робитимуть західні країни. Цей статус потенційно заборонятиме вести господарську діяльність із суб’єктами з країни, якій такий статус буде надано. Сьогодні єдина господарська операція, яка відбувається між компаніями в Україні та РФ – оплата послу транзиту газу, тож потенційною є зупинка українського маршруту транзиту.

У такому разі у РФ залишитись два газопровідні маршрути – «Північний потік» (потужністю 55 млрд кубометрів на рік) та друга нитка турецького потоку (15,75 55 млрд) – суттєво менше, ніж, наприклад, обсяг поставки газу до СЄ минулого року –155 млрд. В таких умовах РФ вчергове пропонуватиме запустити «Північний потік-2», що в першу чергу, є не потребою в додаткових потужностях, а спробою зламати твердість ЄС у намірах не відступати перед шантажем. До того ж, ЄС готується до цілковитої зупинки поставок російського газу.

26 липня Рада з питань транспорту, телекомунікацій та енергетики Європейського Союзу провела позачергове засідання, присвячене подоланню потенційної енергетичної кризи, яку намагається спровокувати російський режим, скорочуючи поставки газу до ЄС. Рада ухвалила намір добровільного скорочення споживання газу країнами членами ЄС на 15 % до початку березня задля безпечного проходження осінньо-зимового періоду. Єдина країна-член ЄС, що не підтримала рішення – Угорщина.

У березні внаслідок повномасштабного російського нападу на Україну, Європейський Союз оголосив намір якнайшвидше позбавитись залежності від російських енергоресурсів, а згодом представив план REPowerEU, який прописує напрямки звільнення від російського енергетичного тиску: такий собі план енергетичної дерусифікації ЄС. На початку літа чиновники ЄС усвідомили ризик припинення поставок газу. Для того, щоб безпечно пройти зиму, 20 липня Єврокомісія представила план «Економимо газ для безпечної зими», який передбачав скорочення споживання газу на 15%. Саме цей план і був погоджений менше ніж за тиждень.

У Європейській комісії оцінили, що якщо Росія скоротить поставки в липні, ЄС не вистачатиме 30 мільярдів кубометрів газу у разі звичайної зими та 45 млрд у разі холодної зими. А 45 млрд кубометрів еквівалентні 15 відсоткам споживання.

Серед ключових напрямів досягнення цієї мети – заміщення газу іншими видами палива та добровільне зменшення споживання газу різними групами споживачів: зниження температури опалення та гарячого водопостачання, зменшення інтенсивності кондиціонування приміщень, зменшення використання газу при виробництві електроенергії тощо. Інформаційні кампанії мають відігравати значну роль у підвищенні обізнаності громадян щодо необхідності економії газу.

Угода про добровільне скорочення споживання газу передбачає можливі винятки для держав, чиї енергетичні системи слабо інтегровані до решти країн ЄС. У випадку з трубопроводами – це острівні держави – Північна Ірландія та Мальта. А випадку електромереж – це країни Балтії – Естонія, Латвія, Литва, енергосистеми яких ще не синхронізовані з європейською системою ENSTO-e. Але під час зустрічі всі ці держави висловили свою прихильність і намір скоротити споживання газу. Угорщина була єдиною країною, яка не погодилася на добровільне зниження споживання газу; російський Союзник в ЄС не завжди поділяє політику та принципи ЄС і має знижки на російські енергоносії.

---

Нова зовнішньополітична тактика Росії

Останні тижні засвідчили, що Російська Федерація намагається перейти від глухої оборони, в яку її на міжнародній арені загнали західні санкції, війна в Україні та політичний тиск, до принаймні локальних контрнаступів. В умовах, коли війна в Україні затягнулася, і ризикує перетворитися на довготривалий виснажливий конфлікт для РФ, у Москві роблять ставку не на завдання якогось одного потужного удару по противнику, а натомість на його поступове виснаження. Ставка робиться на те, що із часом США та країни НАТО зламаються під важелем внутрішніх проблем, і це дасть змогу Кремлю розпочати з ними переговори про проміжний компроміс по Україні, а отже вийти з війни, хоча б на деякий час.

         Саме з цією метою зовнішня політика РФ почала дещо змінюватися. Зокрема, у ній почали домінувати наступні завдання:

1. Відкриття “другого фронту”. Росія розуміє, що у колективного Заходу ресурсний запас є набагато більшим за російський. Відтак, лише ситуація в Україні, локалізована в межах України, не допоможе Росії перемогти, а радше навпаки, зрештою призведе до її поразки. Тому важливим завданням зовнішньої політики РФ стає відкриття умовного “другого фронту”: ще однієї проблеми, яка могла б або відволікти Захід, або прискорити виснаження його ресурсів, або розтягнути ресурси та енергію, або завдати опосередкованого удару по його уразливих місцях. Наприклад, це може бути спалах збройного конфлікту, торгово-санкційні війни з Китаєм, політична дестабілізація низки країн Африки та Близького Сходу через продовольчі проблеми, загострення гуманітарної кризи та “міграційної проблеми” у Європі, спалах конфронтації за Тайвань тощо. Звісно, у Росії обмежені ресурси та вплив, і штучно спровокувати такі проблеми вони не можуть. Тим не менше, Росія підтримуватиме ті дії, які дозволять реалізувати такий сценарій, наприклад гратимуть на позиції КНР щодо Тайваню або шантажуватимуть Захід енергетикою і продовольством.
2. Поглиблення розколу між Заходом та “не Заходом”. Російські медіа та політики активно грають на антизахідних настроях багатьох не-західних держав, переконуючи їх у тому, що це Захід винен у війні в Україні. Фактично, російська дипломатія ставить собі два завдання: або зберегти ці країни у таборі “нейтралістів”, або перетягнути на свій бік. Зокрема, саме з цією метою Володимир Путін міг переконувати Іран посилити військово-технічну співпрацю з РФ під час саміту у Тегерані, а Сергій Лавров здійснив турне країнами Африки. Ключовим у рамках цього завдання є боротьба за Азію, яка розгорнулася між Заходом і Росією, зокрема за те, на якому боці будуть зрештою країни Азії. Росія хоче переорієнтуватися на Азію, щоб нівелювати ефект західних санкцій. Зі свого боку, США та країни НАТО перетягуватимуть Азію на свій бік, або створюватимуть умови, за яких Азія лишатиметься нейтральною.
3. Виснаження ресурсів Заходу. У Кремлі роблять ставку на те, що до осені-зими Захід опиниться в уразливому стані через енергетичну кризу, загострення продовольчої проблеми, соціально-економічні негаразди країн Єврозони та виборчі кампанії у низці країн (США, Італія, Німеччина, Словенія, Чехія, Швеція, Боснія, Латвія). Відтак, у Москві сподіваються, що це змусить як мінімум країни ЄС поринути у внутрішні проблеми, зменшити допомогу Україні та стати більш прихильними ідеї проміжних домовленостей з Росією щодо ситуації в Україні.

Усі ці три компоненти яскраво відображені у різноманітних діях РФ на міжнародній арені за останній тиждень. Наприклад, конфлікт між Ізраїлем та РФ щодо закриття Єврейського агентства “Сохнут” на території Росії, вочевидь, є спробою Кремля здійснити тиск на ізраїльську владу, щоб вона не займала активної позиції в контексті війни в Україні. Візит С. Лаврова до Єгипту, Конго та Ефіопії спрямований на переконання цих країн у тому, що саме Захід винний у війні в Україні, а Росія стала ключовою у вирішенні “зернового питання”. Історія з іранськими безпілотниками, які Тегеран нібито мав намір продати РФ, також є більше політичною, аніж військовою, адже у випадку, якщо така угода буде укладена, це дасть можливість РФ прив’язати Іран до своїх геополітичних інтересів, та звузити його простір для маневру між Заходом та Сходом.

Ключовим напрямком російської зовнішньої політики лишається Китай. Позиція цієї країни досі є важливою для балансу сил між Заходом і Росією. Пекін не поспішає робити різкі кроки назустріч Москві. Ба більше, останні рішення китайської влади (замороження фінансування спільних з РФ проектів “Нового шовкового шляху”, вихід зі спільного проекту будівництва нового цивільного літака тощо) не відповідають інтересам Росії. Відтак, для РФ прийнятним сценарієм було б загострення між Заходом і Китаєм, яке б створило ситуацію, у якій Пекін не мав би іншого варіанту, окрім як зблизитися з РФ заради посилення тиску на Захід і США. Поки що, в Китаї такого рішення не прийняли, оскільки очікують, що США не стануть запроваджувати санкції проти КНР, таким чином провокуючи Китай на відповідні контрдії.

Крім того, треба зазначити, що й західні країни чудово розуміють зовнішньополітичну тактику Росії. Онлайн-зустріч президента США Джозефа Байдена та китайського лідера Сі Цзіньпіна 28 липня якраз спрямована на деескалацію і спробу домовитися з Пекіном. Для Сполучених Штатів, як і до війни, абсолютно невигідним є зближення РФ та КНР, а тим більше перетворення Росії на “сировинний актив” Пекіна. Враховуючи те, як загострюється нині ситуація навколо Тайваню у зв’язку з намірами спікерки Конгресу Ненсі Пелосі відвідати острів, Росія знову активізує дипломатію, переконуючи китайську владу у тому, що США в будь-якому разі запровадять проти них санкції, а відтак, КНР не варто стримуватися у співпраці з Росією.

Тим не менше, зустріч американського та китайського лідерів, що тривала понад 2 години, показала, що Китай та США все ще намагаються збалансувати свої відносини, і не поспішають приймати різких рішень, розуміючи наслідки і той факт, що це посилить Росію, тотальна перемога якої в Україні не вигідна ані Вашингтону, ані Пекіну.

До кінця року варто очікувати загострення боротьби між РФ та Заходом за вплив та мобілізацію партнерів у світі, особливо серед країн Азії, які займають нейтральну позицію, і можуть допомогти тій чи іншій стороні в окремих сферах.

---

Три алгоритми зміни губернаторів у РФ

Єдиний день голосування, що пройде в РФ 11 вересня, не можна назвати ключовою кампанією для Кремля. Це ймовірніше перевірка керованості системою та обкатка алгоритмів проведення виборів у «складних» (з погляду позицій “Єдиної Росії” та потенціалу місцевих еліт) регіонах.

Події та аналіз

На 11 вересня в РФ заплановано:
• прямі вибори керівників 14 суб’єктів федерації;
• 1 голосування за голову регіону у місцевому парламенті (Республіка Адигея);
• Обрання нового складу обласної думи (парламенту) у 6 суб’єктах федерації;
• місцеві вибори у Москві;
• 11 кампаній рівнем нижче (міста обласного підпорядкування).

Кремль останні 10-15 років проводить політику обмеження впливу місцевих еліт. Зокрема, керувати більшістю регіонів відправляються “парашутисти” – вихідці з інших областей. Проте за умов прямих виборів глав суб’єктів федерації, застрахуватися від несподіванок складно — немає гарантій, що кандидатура центру безпроблемно пройде електоральну кампанію. Тому з 2013 року апробовано алгоритм, що дає мінімум збоїв:

• За 3-7 місяців до виборів «невгодний» губернатор йде у відставку або знімається.
• На його місце указом Путіна призначається тимчасово виконуючий обов’язки.
• Новий призначенець отримує час на встановлення контролю (чи контакту) з місцевими елітами, гарантування керованості регіональним виборчкомів.
• Протягом цього часу його «обирають» керівником місцевого осередку партії, який «відповідальний» за регіон. Здебільшого це “Єдина Росія”. Однак частина областей віддана під керівництво, наприклад, “Справедливої ​​Росії” або ЛДПР.
• На вибори ВО губернатора він йде вже як «місцевий» та формально знайомий громадянам.
• Результати виборів передбачити не складно.

Наведений вище алгоритм дій домінує, але з єдиним. Альтернативою йому можна назвати ще два підходи:

1. Влада «довгожителя», який має міцну підтримку однієї з груп впливу серед Путіна (чи сам належить до таких груп і відправлений у складний регіон контролю над процесами). Цей підхід працює у невеликій (7-8) кількості суб’єктів федерації.
2. У разі конфлікту серед місцевих еліт допускається обмежена «гра в демократію», коли зненацька з’являється «невідомий раніше» кандидат. Цей підхід застосовується в крайньому випадку і не більше ніж в одному суб’єкті федерації у той чи інший проміжок часу.

Важливою особливістю системи влади РФ є те, що з 2012 року губернатор (керівник регіону) призначає одного з двох регіональних членів до Ради Федерації РФ. Другого обирає місцевий парламент із числа депутатів. А сам голова регіону є членом Держради «за посадою». Таким чином, Кремль отримує гарантовано понад 50% призначених (опосередковано, через «своїх» губернаторів) членів Ради Федерації (частина призначається довічно «за заслуги») і цілком підконтрольну Держраду, роль якої суттєво посилюється за новоприйнятою Конституцією.

Ця система дозволяє уникнути формування потужних лобістських структур регіональних еліт, оскільки:
• Губернатор, як правило, не місцевий і «його квота» до Ради Федерації також мало пов’язана з регіональними групами. До того ж, практика «зняття» губернаторів та призначення ВО за такої системи не загрожує роботі верхньої палати російського парламенту.
• Обраний до ради Федерації депутат місцевого парламенту формально є «креатурою місцевих еліт». Але він з великою ймовірністю не є членом команди губернатора (пам’ятаємо, що останній – “парашутист”) і є продуктом компромісу місцевих груп впливу.
• Власне сам губернатор отримує важелі участі у національній політиці через Держраду.

У результаті є база для конкуренції групи губернатора з місцевими парламентами, але водночас немає можливості створювати єдину монолітну групу впливу. Точніше, щойно виникає така загроза, губернатора знімають з посади, руйнуючи тим самим створений альянс.

У 2021 році до цієї системи було додано економічний фактор: контроль за коштами «національних проєктів» було передано від уряду регіонів губернаторам. А минулого тижня створено систему моніторингу та складання регулярного рейтингу їх виконання. Таким чином, на тлі зменшення інвестиційних притоків місцеві еліти остаточно відсікаються від фінансового ресурсу у вигляді нацпроєктів, до того ж губернатори опиняються у ситуації постійної загрози «низького рейтингу виконання».

Враховуючи сказане, стає зрозуміло, що ключовими для Кремля на даному етапі є вибори губернаторів. «Парламентські кампанії» у Пензенській, Саратовській, Сахалінській областях, Краснодарському краї, Удмуртії та Північній Осетії мають другорядне значення.
Безперечно, важливою кампанією є і місцеві вибори в Москві, але цій темі буде присвячено окремий аналіз.

27 липня завершився прийом документів від кандидатів на посаду губернатора. Варто наголосити, що лише 7 із 15 кампаній з виборів глав регіонів є «плановими». В інших губернаторів було знято (або самі пішли у відставку за пару місяців до кінця каденції) і з центру приїхали нові призначенці. Нижче наведено таблицю по 14 регіонах, де пройдуть прямі вибори глав.

 

В 11 із 15 регіонів на посаду голови претендують «парашутисти» – вихідці з інших суб’єктів РФ, призначені керувати областю/республікою. У всіх 15 випадках передбачити результати голосування не складно. Ключовими ознаками є вказівка від губернатора ​​на потенційне призначення до Ради Федерації теперішніх її членів та раптова зміна керівництва місцевою організацією «Єдиної Росії» (або партії, чий висуванець керував суб’єктом федерації останні роки) з вибором голови новим губернатором (часто це відбувається одночасно з прийняттям у партію).

Привертає увагу так само те, що більшість із новонаправлених губернаторів (які сьогодні є ВО глави регіону) пройшли через Школу губернаторів Греффа-Кірієнка. Це вкотре свідчить про посилення цього угруповання російських еліт.

Відхиленням від базового алгоритму є кампанії у Свердловській та Ярославській областях, а також у Карелії. Але це винятки наочно демонструють роботу альтернативних алгоритмів керованості регіоном.

Всі три перераховані регіони є традиційно складними для центру:
• У Свердловській області сильні позиції «сім’ї» Єльцина, а населення традиційно скептично ставиться до центральної влади (у тому числі, віддають голоси конкурентам “ЄР”).
• Ярославська область тривалий час була однією з електоральних баз російської демократичної опозиції. Єдиного регіонального клану немає, але є безліч груп, які не демонструють зайвої лояльності Кремлю.
• І нарешті, у Карелії населення традиційно схильне голосувати за «своїх». З одного боку, можна було б не зважати на таку особливість. Але цей регіон — захоплені у Фінляндії землі (нехай із заміщеним населенням) біля Санкт-Петербурга (що автоматично впливає на політичну ситуацію в цьому місті).

Саме із зазначених причин у Свердловській області на посаду губернатора претендує «довгожитель» Євген Куйвашев, який керує регіоном (з перервами) з 2012 року і зумів знайти баланс у відносинах із місцевими елітами. Саме його «система домовленостей із опозицією» є ключовим фактором, який змушує Кремль порушувати власний принцип ротації губернаторів. На тлі боротьби з «родиною» Єльцина ризикувати в регіоні, де це угруповання традиційно сильне, було б безглуздо.

У Карелії Артур Парфєнчиков є лідером однієї з місцевих груп впливу. Здобув владу в результаті роботи «базового» алгоритму зміни губернаторів — його попередник (теж місцевий) Олександр Худілайнен подав у відставку за кілька місяців до закінчення терміну своїх повноважень. Відбулося рокірування представників місцевих кланів. Для забезпечення стійкості ситуації сьогодні Москва демонструє підтримку Парфєнкову. Зокрема, до республіки на кілька днів приїжджав Медведєв: нібито для обговорення з керівником регіону нових проєктів з розвитку республіки.

Що ж до Ярославської області, то керувати нею відправлений колишній функціонер партії «Яблуко» Михайло Євраєв. Враховуючи вкрай слабкі позиції партії щодо влади в регіоні, Євраєв став єдиним із «кремлівських» кандидатів, який не лише не очолив “єдиноросів”, а й навіть не вступив до партії. На вибори губернатора він іде як самовисуванець. “Єдина Росія” передбачувано стала висувати свого кандидата. Таку саму позицію зайняла і “Справедлива Росія”, але це стало результатом міжпартійного компромісу. Справа в тому, що Євраєв змінює представника в Радфеді з Сергія Берьозкіна (був висуванцем попередника Дмитра Міронова, який пішов на посаду помічника президента) на Миколу Бурляєва – депутата Держдуми, який пройшов за списками саме “Справедливої ​​Росії.” Таким чином, у цьому регіоні результати виборів також будуть передбачуваними.

До початку липня «на волосині» була перспектива переобратися у керівника Удмуртії Олександра Бречалова. Активіст “Єдиної Росії”, якого ще 7 років тому називали найперспективнішим молодим політиком Росії, завалив реалізацію ключових програм розвитку регіону. У результаті в неформальному рейтингу ефективності губернаторів 2022 року він опустився на 83 місце з 85 можливих. До цього можна додати проблеми у промисловості, пов’язані з санкційним тиском на РФ. Наприклад, конвульсії АвтоВАЗу. Однак, можливо, саме через складну ситуацію в Удмуртії, в Кремлі вирішили не ризикувати з входом на електоральну кампанію, а залишити вже слабкого, але «свого» Бречалова. У разі негативного сценарію розвитку подій, із колишнього «перспективного політика» завжди можна зробити «цапа-відбувайла». І тоді відставка із призначенням ВО чергового “парашутиста” та електоральною кампанією восени 2023 року.