Росія детально: події та тренди в РФ за минулий тиждень (22.10 – 28.10)

Події та тренди в РФ за 22.10 – 28.10

Висновки:

1. Нещодавні заяви очільників російських енергокомпаній про глибоку кризу в Європі є лише розумінням провалу їхньої політики тиску на Європу і тупання ногами у публічному полі від безсилля. Звичайно, і на Заході, і у Росії розуміють, що цілковито відмовитися від російських енергоносіїв просто завтра буде неможливо. Але зрозумілим є і той факт, що обсяги експорту російських енергоносіїв падатимуть. Це і є ключовою причиною для заяв, про те що виключення Росії із енергоринку зумовлювати має лише інфляцію, кризу та замерзання.

2. Іран та Росія — не стратегічні союзники. Між ними сформувалося ситуативне партнерство, обумовлене регіональними та міжнародними обставинами, а також внутрішньою ситуацією у самому Ірані. В основі збройної угоди РФ та Ірану лежать не гроші, а повноцінна угода, яка покриває передачу технологій, ядерну програму Ірану та співпрацю по Сирії. 

3. Останнім часом в ієрархії російської влади дещо посилилися позиції прем’єр-міністра М.Мішустіна. Вірогідно, що саме він очолить російську делегацію на саміті G20 в Індонезії 15-16 листопада. Водночас у Росії активізуються дискусії про можливого наступника В.Путіна та трансфері влади. У разі відходу В.Путіна від посади в силу тих чи інших причин за його місце одразу почнеться конкуренція різних груп впливу. Для російських груп впливу саме кандидатура М.Мішустіна може стати оптимальною у якості гаранта збереження активів, балансу сил між кланами, а також комунікатора із Заходом. Звичайно, посилення М.Мішустіна може стати і ситуативним, а розвиток подій всередині російських еліт залежатиме від ситуації на полі бою, ступеня адекватності рішень Кремля та послідовності Заходу у вимогах до Російської Федерації.

4. У РФ продовжуються процеси зміни впливу серед ключових груп в оточенні Путіна. До того ж, частково процеси виходять у медійне поле (що з огляду на контроль над ЗМІ можна вважати важливим знаком). Ключова причина цього процесу – відсутність успіхів у війні проти України. Але якщо опуститися рівнем нижче, від загального формулювання до окремих напрямків, можна виділити таке: хід війни продемонстрував помилки (або нездатність дати адекватну оцінку) у роботі спецслужб на українському напрямку. Це знижує рівень впливу, наприклад, ФСБ та СЗР; відсутність військових успіхів за літні місяці, помножена на поразку у вересні-початку жовтня, що демонструє нездатність військового командування вирішити проблему вдалими діями на фронті і знижує довіру до армійського керівництва; спроби виходу на переговори з ЄС, використовуючи шантаж постачання вуглеводнів, провалилися; оголошена мобілізація призвела до масової міграції молодих чоловіків із країни; активізація радикальної частини російського суспільства та розвиток телеграм-каналів «воєнкорів» продемонстрували проломи у створеній системі контролю медійного поля. 

---

Стара методичка російської енергетичної пропаганди

27 жовтня очільник російської Роснефти Ігор Сєчін виступив із промовою на 15-му Веронському Єврахйійському економічному форумі, яку вже в російських медіа почали називати програмною. Крім цього, на відміну від попередніх років, форум пройшов не у Італії, а в Баку, що в Росії теж називають знаковою подією, а саме: переосмислення ролі Росії не як сходу Європи, а півночі Євразії. При цьому в російських медія замовчали той факт, що Сєчін, як і багато інших топ представників російських енергетичних компаній, знаходяться під санкціями Євросоюзу і не можуть його вільно відвідувати.

У своїй промові Сєчін в черговий раз озвучив маніпуляції, до яких вдаються російські посадові особи вже давно. Зокрема, причиною енергетичної кризи він вважає не пандемію COVID-19, не війну в Україні, а відновлювані енергоресурси та недоінвестування у вуглеводні. Меседж про те, що в енергетичній кризі винна відновлювана енергетика вже неодноразово озвучував Владімір Путін минулого року, коли Росія знизила обсяги поставок газу до Європейського союзу вимагаючи запуску газопроводу Північний потік 2. Такі ж меседжі озвучував і Дмитрий Медведєв у 2012 році будучи президентом РФ, коли Росія недопоставками знову ж таки спровокувала енергетичну кризу в СЄ, хоча і суттєво менших масштабів.

Звинувачення Москвою відновлюваної енергетики не є дивним саме по собі: раніше Владимир Путін саме відновлювану енергетику називав однією із найбільших загроз національній безпеці Росії, половину експортних надходжень якої приходить від нафти і газу. 

Сєчін заявив, що на Європу очікує глибока криза без російських енергоресурсів. І це не перша заява подібного типу за останній місяць з Росії:  тижнем раніше очільник Газпрому Олексій Міллер видав апокаліптичні прогнозипро те, що взимку десятки і десятки європейських міст в буквальному сенсі замерзнуть без російського газу. Що цікаво, ця заява з’явилася на фоні практично повного заповнення газових сховищ у Європі, яке своєю чергою спричинило надлишок пропозиції СПГ (десятки СПГ танкерів очікували в чергах для розвантаження ресурсу в умовах відсутності вільних потужностей для його складування у ЄС) і падіння цін на газ у Європі. Зважаючи на те, що країни Європейського Союзу встигли запастись газом і розробили плани економії ресурсу, зрозумілим і очевидним є можливість пройти зиму без критичних проблем, хоча звісно з великими енергетичними субсидіями та певними економічними втратами. 

Цікавим є те, що меседж Сєчина, озвучений за півтора місяці до ембарго на російську нафту. Заяви про крах Європи з’явилися лише зараз — більш ніж через півроку з моменту оголошення санкцій та намірів відмовитись від російських енергоносіїв. Протягом весни і літа Росія вдавалися до енергетичного шантажу, зменшуючи обсяги поставок природного газу до Європи. ЄС своєю чергою не піддався на цей шантаж, розробляючи плани економії енергоресурсів. Таким чином, нещодавні заяви очільників російських енергокомпаній про глибоку кризу в Європі є лише розумінням провалу їхньої політики тиску на Європу і тупання ногами у публічному полі від безсилля. Звичайно, і на Заході, і у Росії розуміють, що цілковито відмовитися від російських енергоносіїв просто завтра буде неможливо. Але зрозумілим є і той факт, що обсяги експорту російських енергоносіїв падатимуть. Це і є ключовою причиною для заяв, про те що виключення Росії із енергоринку зумовлювати має лише інфляцію, кризу та замерзання.

---

Росія та Іран: антизахідний союз чи ситуативне партнерство?

Відносини Росії та Ірану останнім часом пішли вгору. Після того, як Іран продав РФ партію ударних безпілотників, що їх Москва одразу ж перекинула на український фронт, у ЗМІ з’явилася інформація про наміри Тегерана продати Росії балістичні ракети середньої дальності, додаткову партію безпілотників Shahed-136 та Mohajer-6, створити аналог системи SWIFT і навіть транспортування російського газу через Іран до Перської Затоки. Складається враження, що Іран остаточно став “союзником” Росії у війні проти України та Заходу. 

Реальність може бути складнішою. Відносини між Іраном та Росією — це радше ситуативне партнерство, яке активізувалося під впливом декількох обставин: провалу “ядерних переговорів” між США та Іраном наприкінці літа, початком антиурядових протестів в Ірані у вересні, запровадженням нових санкцій США проти Ірану, починаючи з весни, а також посилення позицій радикальних антизахідних елітних груп в Ірані, які розглядають зближення з Росією одним зі способів проксі-війни зі США. Жодна з цих подій не свідчить про те, що Іран розглядає Росію як довгострокового союзника. 

В основі збройної угоди між Іраном та Росією, яка дозволила РФ використовувати БПЛА іранського виробництва, лежать зовсім не “проросійські настрої” в Ірані, і не гроші, а, найімовірніше, прагматична ситуативна угода. Безперечно, і Росія, і Іран використали один одного для своїх вузьких, тактичних задач. Росіяни скористалися провалом “ядерних переговорів” Ірану та США (які вони самі торпедували навесні цього року, і намагалися зірвати), щоб схилити ту частину іранського Корпусу вартових ісламської революції (а саме вони, скоріше за все, приймали остаточне рішення) продати їм безпілотники, заганяючи Тегеран у “вузький коридор”, у якому можна подати цю співпрацю як союз. Цю логіку зовнішньої політики РФ ми описували раніше у наших дайджестах.

Зі свого боку, іранська влада використала послаблення Росії внаслідок затягування війни в Україні для того, щоб вибити з Москви максимум поступків для себе. Мова не лише про гроші за продані безпілотники, а, скоріше за все, про військові технології (виробництва бойових літаків або для вдосконалення ядерної програми) та політичний вплив у регіоні (підігрування у Сирії та на Південному Кавказі). Про це, зокрема, свідчить і зменшення російських військ у Сирії, звідки Кремль забрав свої ЗРК С-300, чим посилив позиції Ірану в цій країні. 

Сам факт збройної угоди між Росією та Іраном не означає, що дві країни будуть союзниками до кінця. Іранська суспільна думка досі має здебільшого негативне сприйняття Росії: щонайменше 50% іранців негативно сприймають Росію, і лише 15% мають про неї позитивні враження. Цікаво, що таке негативне сприйняття зберігається вже 10 років: у 2011 році було те саме, 52% іранців негативно сприймали РФ. Історично, Іран та Росія — регіональні суперники, а саму РФ іранці сприймають так само, як і США — неоімперську державу, яка колись експлуатувала іранські ресурси та перетворила його на напівколонію. До того ж, Іран та РФ лишаються суперниками у регіональних справах (Карабах, Сирія, Ємен, Ізраїль-Палестина), а також в енергетиці та на ринку ВПК. 

Тож, не можна говорити про стратегічний союз Ірану та РФ. Це ситуативне партнерство, яке іранська влада розглядає як один зі способів протидіяти зовнішньому тиску країн Заходу. Із початком протестів в самому Ірані це відчуття “антизахідної параної” та “обложеної фортеці” збільшилося, а відтак, і сприйняття зближення з Росією у якості удару у відповідь. Важливо відмітити, що російські медіа та дипломати активно заохочують саме це сприйняття ситуації в своїх іранських колег, і маніпулюють цим, граючи на антиамериканських настроях іранського консервативного уряду. У цьому в них немає конкурентів, адже західні медіа не мають доступу до Ірану, а Україна не має медійного або іншого впливу на Іран, яким можна було б протидіяти Росії. 

На відчуття ізоляції та необхідність піднімати ставки впливає й регіональна ситуація. Зближення Ізраїлю та аравійських монархій, а також нормалізація відносин Туреччини з Єгиптом, ОАЕ, Ізраїлем та Саудівською Аравією, формує на Близькому Сході архітектуру безпеки, яка потенційно може не включати Іран, а отже бути спрямованою проти нього. Граючи на боці РФ проти США, іранська влада піднімає ставки, схиляючи Захід та регіональні країни до поступок, переконуючи їх у тому, щоб вони включили інтереси Ірану в переговори про майбутнє пост-американського Близького Сходу. 

Тож, чим більше Захід буде тиснути на Іран, тим сильнішими ставатимуть позиції тих елітних груп, які вважають, що зближення з Росією — це спосіб адекватної відповіді. Змінити ситуацію може або зміна влади в Ірані на більш помірковану (але вона найближчим часом малоймовірна, принаймні станом на зараз), або реінтеграція Ірану до міжнародних та регіональних справ (через нормалізацію з Близьким Сходом, “ядерну угоду” зі США тощо), або дискредитація Росії в Ірані. 

---

М. Мішустін може стати новим комунікатором Росії та Заходу

Останнім часом в ієрархії російської влади дещо посилилися позиції прем’єр-міністра М.Мішустіна. 24 жовтня він провів перше засідання «Координаційної ради при уряді для забезпечення потреб Збройних Сил Російської Федерації, інших військ, збройних формувань та органів». На цьому засіданні вирішувалися питання матеріально-технічного забезпечення війни, проте, саме М.Мішустін виступав як координатор дій не лише уряду, але і силових органів. На фоні масових скарг на недостатнє оснащення мобілізованих ухвалені на засіданні рішення мають заспокоїти громадян. Водночас залучення М.Мішустіна до пов’язаних із війною питань робить його причетним до агресії та не дозволяє перечекати війну в стороні.

Вірогідно, що саме М.Мішустін очолить російську делегацію на саміті G20 в Індонезії 15-16 листопада. Саміт стане першим за багато місяців майданчиком, де одночасно зустрінуться високі представники Росії, США та Китаю, а також інших найбільших країн світу. Одним з питань для обговорення стане мирне врегулювання в Україні та подолання світових економічних проблем, викликаних російською агресією. Західні лідери висловлювали застереження щодо особистого спілкування з В.Путіним, який відмовляється іти на поступки та виводити війська з України. В цій ситуації саме кандидатура М.Мішустіна викликає менше протиріч, і саме його можуть визнати у ролі комунікатора із Заходом для обговорення перспектив закінчення війни. 

Водночас у Росії активізуються дискусії про можливого наступника В.Путіна та трансфері влади. У разі відходу В.Путіна від посади в силу тих чи інших причин за його місце одразу почнеться конкуренція різних груп впливу. Проте прихід до влади представників групи військових чи «чекістів» буде негативно сприйнятий на Заході, і їх висуванець не зможе навіть розпочати діалог про послаблення санкцій, незалежно від сценарію закінчення війни. 

Для російських груп впливу саме кандидатура М.Мішустіна може стати оптимальною у якості гаранта збереження активів, балансу сил між кланами, а також комунікатора із Заходом. Прем’єр-міністр має достатньо конструктивні відносини із усіма групами, включаючи системних лібералів та особистими друзями В.Путіна – так званим «кооперативом «Озеро». Ця остання група не опирається у своєму впливі на військові дивізії чи мережі агентів, а лише на особисті стосунки з Президентом РФ. Саме тому вона найбільше зацікавлена у збереженні свободи та бізнесу після транзиту влади.

Звичайно, посилення М.Мішустіна може стати і ситуативним, а розвиток подій всередині російських еліт залежатиме від ситуації на полі бою, ступеня адекватності рішень Кремля та послідовності Заходу у вимогах до Російської Федерації.

---

Російські еліти: вихід із статики

Передісторія та опис проблеми

У Російській Федерації продовжуються процеси зміни впливу серед ключових груп в оточенні Володимира Путіна. До того ж, частково процеси виходять у медійне поле (що з огляду на контроль над ЗМІ можна вважати важливим знаком). Ключова причина цього процесу – відсутність успіхів у війні проти України. Але якщо опуститися рівнем нижче, від загального формулювання до окремих напрямків, можна виділити таке:

• Хід війни продемонстрував помилки (або нездатність дати адекватну оцінку) у роботі спецслужб на українському напрямку. Це знижує рівень впливу, наприклад, ФСБ та СЗР;

• Відсутність військових успіхів за літні місяці, помножена на поразку у вересні-початку жовтня, демонструє нездатність військового командування вирішити проблему вдалими діями на фронті. Це знижує довіру до армійського керівництва;

• Спроби виходу на переговори з ЄС, використовуючи шантаж постачання вуглеводнів, провалилися. І якщо у Газпрому (точніше групи Газпром-Новатэк) є альтернативні проекти (Туреччина, Китай), то у «Роснефти» перспективи тривожніші. Нездатність знайти альтернативу помножена на провал гри ставлеників Сечіна в Казахстані у першій половині 2022 року об’єктивно знижує вплив групи «Роснефти» (що, до речі, отримало підтвердження у вигляді втрати контролю над рядом суб’єктів Федерації);

• Оголошена мобілізація призвела до масової міграції молодих чоловіків із країни. З одного боку, це зменшення протестного потенціалу щодо ліберальної частини російського суспільства. З іншого — демонстрація того, що партійний проект Нечаєва «Новые люди» не дав поки що потрібного результату і потрібні альтернативні «точки збору» потенційної опозиції;

• Активізація радикальної частини російського суспільства та розвиток телеграм-каналів «воєнкорів» продемонстрували проломи у створеній системі контролю медійного поля. Більше того, відсутність підконтрольного «радикального» політичного проекту створює додаткові виклики на післявоєнний період.

Окремо варто відзначити пробуксування політики підвищення ставок та ядерного шантажу. Ідея змусити країни ЄС та США перейти до консультацій на тлі розмов про можливе завдання тактичного ядерного удару чи страху перед «брудною бомбою» не дає результату. Крім того, подібні тези не знайшли розуміння навіть у держав, на підтримку яких РФ розраховує. Насамперед, це Китай та Туреччина.

Фактично Кремль максимально підняв ставки, намагаючись вийти на шлях до переговорів хоча б про заморожування конфлікту. І відсутність успіху змушує або переходити до крайніх заходів, або намагатися усунути можливі внутрішньополітичні проблеми — російське суспільство не готове до «поразки».

На цьому фоні активізувалися позасистемні гравці, які виступають на «радикальному» полі — Пригожин, Кадиров, низка ключових спікерів електронних ЗМІ. Активність перших можна взяти під контроль, оскільки вони, хоч і були «несистемними» (не належали до жодної групи еліт) гравцями, але все ж таки залишаються частиною політичних механізмів Росії. Військори, нові лідери думок радикальних угруповань – інше. Це позасистемні – у повному розумінні цього слова – гравці. Водночас Кремль має обмежений арсенал механізмів впливу на таких осіб та групи їхньої підтримки. У результаті, на даному етапі російська влада спробувала усунути проблему репресіями (або загрозою таких) щодо «військорів» нейтралізацією Стрєлкова і спробою створити мережу своїх «правильних» телеграм-каналів (на рівні зі зміною риторики значної частини існуючих).

Чи триває пошук претендентів або позиція ключових гравців

На тлі сказаного вище можна сформулювати низку питань:

1. Чи є боротьба вплив серед груп еліт свідченням початку внутрішньополітичної кризи в РФ?

2. Чи розглядають ключові групи у російському керівництві варіанти існування «без Путіна» та механізми визначення його наступника?

Справді, якщо резюмувати, то процеси у російській верхівці можна охарактеризувати приблизно такою формулою:

• повністю відсторонена від ухвалення рішень (і така, що знаходиться на межі розвалу) група «сім’ї» Єльцина;

• втрачає вплив група «Роснефти» і є криза довіри до групи силовиків. Насамперед,  розвідки та військового керівництва. При цьому, на даному етапі (війна) силовики не можуть втратити впливу, оскільки є ключовим ресурсом забезпечення ведення бойових дій. Але втрачають можливість пропонувати (і домагатися прийняття як базу) свій порядок денний. Винятком є ​​спецслужби та Росгвардія, керівник якої (Золотов) передбачливо обмежив свою публічність та намагається не пов’язувати свою структуру з можливими провалами «СВО»;

• незважаючи на провал політики «газового шантажу», група «Газпрому (+ «Новатэк» )» зберегла вплив, хоч і втратила можливість «набрати політичну вагу». Також зберігає вплив без можливості зростання група ВПК.

• групи Ковальчуків та умовні технократи (Греф-Кірієнко) навпаки нарощують свий вплыв всередині Росії, але поки що не прагнуть втручатися у зовнішньополітичний порядок денний, ключові контури якого особисто окреслює В. Путін.

• виявилася криза охоплення політичними проектами двох полюсів російського суспільства — умовних «лібералів» та «радикалів». При цьому, з урахуванням війни та загального політичного порядку денного, друга група має потенціал розширення.

З огляду на перераховані процеси в оточенні Путіна поки що рано говорити про початок політичної кризи. Тим більше, що мобілізація та «приєднання територій» дають фору позитивних настроїв суспільства приблизно на 4-5 місяців. Населення чекатиме на «переломи» за результатами появи мобілізованих на фронті, але буде готове до тез про «несприятливу погоду» (осінь з дощами, зима) як пояснення відсутності видимих ​​успіхів.

Ключові групи еліт на цьому фоні воліють працювати на посилення свого впливу, а не створення коаліцій, які ведуть до заміни Путіна на іншу фігуру. На даному етапі швидше навпаки — різкою риторикою намагаються демонструвати, що єдиним «адекватним» контактом для ЄС та США є чинний президент РФ. Винятком із цього правила є, хіба що, прем’єр Росії пан Мішустін. Частина російських аналітиків намагається представити його як можливу фігуру, навколо якої почне збиратися нова група еліт (тобто, як самостійного гравця), не заперечуючи при цьому впливу на прем’єра (і на його підтримку з боку) груп Ковальчуків та Технократів.

Ще одним фактором, що перешкоджає «палацовому перевороту», є відсутність альтернативних ідеологем. Путін грає на тезах «відновлення величі», «Росії як імперії» та «боротьби за майбутнє країни». Враховуючи фон війни, альтернатив, які обіграють імперські настрої громадян, на даний момент у російських еліт немає. Тобто зміна Путіна можлива або на тому самому ідеологічному фундаменті (але це автоматичне зростання впливу радикалів, які сьогодні знаходяться поза системою) або в результаті повного заперечення тез, що можливе лише за умов поразки Росії.

І, нарешті, третім чинником, що впливає можливості фронди серед еліт є розподіл контролю над медійним полем. Групи Ковальчуків та Газпрому контролюють понад 90% телевізійного ринку. Вони ж (а також група ВПК та Силовики) контролюють більшість радіостанцій та друкованих медіа. Нові медіа (соціальні мережі, пошукові системи, агрегатори новин) повністю під контролем групи Технократів. Водночас контроль над Телеграмом залишається проблемним питанням для російських еліт – там сильні позиції різних радикальних груп. Медійне поле РФ фактично розподілено між кількома групами, причому жодна з них не контролює всіх сегментів. І будь-яка можлива конфігурація швидких змін передбачає альянс серед у тому числі конкуруючих сьогодні угруповань.

Тому відповіді на питання про початок внутрішньої політичної кризи немає.

Відповідь на запитання щодо пошуку наступника — поки що так само немає.

З іншого боку, всі існуючі групи еліт (за винятком хіба що позасистемних Пригожина, Кадирова, Нечаєва та інших) мають спільний інтерес збереження основ існуючої конфігурації влади. Тобто власний вплив. Тому у випадку, наприклад, смерті Путіна, або поразки у війні, що буде супроводжуватися його відходом (добровільність тут не відіграє ролі) питання наступника можна сформулювати як «пошук людини зсередини системи, яка не перебуває під впливом тільки однієї групи (і змушена буде прислухатися до всіх), але водночас недостатньо сильна для формування свого клану чи повторення шляху Путіна. Серед тих, хто сьогодні «на вустах» таким кандидатом може бути Мішустін. Але це лише теорія. Для того, щоб говорити про Мішустіна як наступника, необхідне зникнення фактора Путіна — або з природних причин, або внаслідок поразки у війні (без можливості подати її суспільству як перемогу).