Промова Путіна: довга війна, ядерний шантаж та стабільність

Двогодинне послання Володимира Путіна, яке так довго чекали та рекламували, можна звести до трьох головних пунктів: ядерний шантаж, нескінченно довга народна війна та стабільність за лекалами «як було до 24.02.22».

При цьому останні два пункти явно конфліктують між собою, але поки є певний грошовий запас міцності у держави, у Кремлі вважають, що зможуть переконати звичайних росіян у тому, що війна та стабільність сумісні. Як мінімум до весни наступного року, коли народ має вкотре обрати Путіна Президентом. І як би це дивно не звучало, його головна мета сьогодні – спокійне переобрання та цементування влади.

Ядерний “демарш” Путіна: навіщо Москва відмовляється від угоди СНО-3

Рішення Росії “призупинити” свою участь в стратегічній угоді СНО-3, підписаній з США у 2010 році, є виключно політичним рішенням, яке навряд чи матиме практичні наслідки. По-перше, в договорі не існує такої процедури як “призупинення” участі у ньому. По-друге, російський арсенал стратегічних наступальних озброєнь оцінюється нижче встановлених угодою лімітів, а відтак різкої зміни ядерного балансу не відбудеться. По-третє, перспективи різкого нарощування арсеналу ядерних боєзарядів та ракетоносіїв у РФ є туманні, переважно у зв’язку з західними санкціями, ресурсною обмеженістю, незначними темпами виробництва ракетоносіїв, виведенням з експлуатації старих моделей і незрозумілим станом цілої низки проектів з виробництва нових ракет (на кшталт “Сармат” або “Ярс”).

Відтак, суть рішення В. Путіна про “призупинення” участі у договорі — надіслати політичний сигнал країнам Заходу про необхідність переговорів з Росію щодо України та нової архітектури безпеки у Європі та світі. Глобально ж, такий маневр може послабити і без того хитку міжнародну систему контролю за озброєнням, враховуючи напруження на Корейському півострові та загострення навколо іранської ядерної програми. Судячи з усього, на цьому контексті і грає Кремль, залякуючи зовнішню аудиторію.

Угода про СНО-III – це американсько-російський договір, підписаний у квітні 2010 року між президентами РФ та США Бараком Обамою та Дмитром Медведєвим. Суть угоди полягала у взаємному скороченні арсеналів стратегічних наступальних озброєнь США та РФ, зокрема розгорнутих ядерних боєзарядів (встановлювався ліміт у 1550 одиниць), міжконтинентальних балістичних ракет, балістичних ракет підводних човнів і важких бомбардувальників (встановлювався ліміт у 700 одиниць). Логіка договору полягала у деескалації двосторонніх взаємин, відмові від гонки озброєнь, стабілізації міжнародної безпекової ситуації та регулюванні сфери ядерної безпеки. На практиці обидві сторони мали взаємодіяти у цих питаннях, створити “гарячу лінію” зв’язку та проводити інспекції на воєнних об’єктах один одного. В реальності, по мірі того, як відносини США та РФ псувалися із плином часу, договір все рідше виконувався, а недовіра між Москвою і Вашингтоном остаточно його підірвала після початку війни РФ проти України у 2014 році. У січні 2021 року США та РФ погодили продовження дії договору до 2026 року. Тоді це був компроміс на переговорах про переформатування архітектури безпеки у Європі, яку спровокував Кремль. Однак вторгнення РФ в Україну у лютому наступного року нівелювало ці домовленості.

Попри пафос та демонстративність оголошеного Путіним рішення, воно навряд чи матиме якісь юридичні або практичні наслідки у найближчі роки. Договір не передбачає процедури “призупинення участі”, а тому жодних практичних наслідків це рішення не матиме. Симптоматично, що за декілька годин після виступу Путіна, російський МЗС опублікував роз’яснення цього рішення, уточнивши, що вони й надалі дотримуватимуться положень про кількісні обмеження СНО, а також повідомлять американських колег про запуски своїх балістичних ракет згідно із договором. Все це означає, що оголошення Путіним “призупинення участі” в угоді про СНО-III є лише політичним жестом, який містить декілька компонентів:

1. Росія продовжує курс на повний розрив зв’язків із Заходом. Це ідея, розрахована на ура-патріотичну внутрішню аудиторію.

2. Росія завершує демонтаж старої архітектури безпеки, сформованої за результатами “холодної війни”, яку РФ вважає для себе неактуальною та несправедливою. СНО-III лишався останнім великим договором зі США, який регулював міжнародну систему контролю за озброєнням, і був спадком не лише 1980-1990-х років, але й політики “перезавантаження” Обами-Клінтон.

3. Росія запрошує Захід до переговорів про нову архітектуру безпеки, у якій РФ хоче грати більшу роль, лишатися ключовим гравцем, але при цьому створити міжнародні домовленості, у яких би брали участь й інші великі ядерні держави, такі як Британія, Франція, Китай, можливо Індія та Пакистан. Це гармонізує із китайським баченням більш справедливого світу, у якому закріплена активна роль та представництво не-західних держав Африки, Близького Сходу та Азії. Тому, певною мірою, виступ Путіна по ядерній тематиці був підігруванням китайській політиці.

Більше того, на даний момент Росія не готова до різкого нарощування свого арсеналу СНО. За час дії угоди США та РФ провели 328 взаємних інспекцій своїх арсеналів. До війни, кількість розгорнутих ядерних боєзарядів у РФ оцінювалася у приблизно 500 одиниць, а кількість ракетоносіїв — близько 1420 одиниць, що було нижче за ліміти, встановлені угодою СНО-III. Враховуючи санкції та внутрішні проблеми із виробництвом у Росії нових ракет, навряд чи Москва зможе різко наростити свій арсенал у короткі терміни, а відтак, рішення про призупинення участі в угоді не змінить ядерний баланс у світі у найближчі роки.

Глобально, на жаль, політичні маневри РФ навколо угоди про СНО-III, що вганяють усю систему контролю над озброєнням у глибоку кризу, здатні погіршити стан міжнародної безпеки та у перспективі викликати нарощування стратегічних наступальних озброєнь в інших країнах світу. Москва вперше заявила, що фактично питання співпраці у ядерній сфері перестало бути окремим від стану американсько-російських відносин. У певних обставинах, це може призвести до подальшої ерозії угоди про СНО-III та послаблення міжнародних механізмів контролю та нерозповсюдження. У свою чергу, це може призвести до зростання арсеналів стратегічного озброєння у РФ, Китаю, США та європейських країнах, а як наслідок, до збільшення арсеналів Індії (яка буде зважати на китайський фактор) та Пакистану (який стежитиме за діями Делі).

«Ремонт» суспільного договору

Послання Володимира Путіна Федеральним Зборам мало стати певним програмним виступом, у якому президент РФ окреслює контури розвитку держави й суспільства. Тим більше, що в Росії змінилася як зовнішня так і внутрішня ситуація — країна фактично живе в умовах війни (з 2014 до осені 2022 це було не очевидно для громадян РФ), на зовнішньому полі спостерігається ізоляція (і самоізоляція) на західному напрямку. І це все відбувається на тлі вакууму замість національної ідеї та образу майбутнього.

Ключове посилання, яке вкладав Путін у промову — затяжна війна. Тією чи іншою мірою саме навколо цієї тези вибудовувалась конструкція як з внутрішньої політики, так і з економіки. Коли ти говориш про війну, логічно пояснити, за що воюєш і що буде в майбутньому. Але послання Путіна вкотре продемонструвало ідеологічну кризу російської держави. Стара ідея «російського світу» вже не повністю відповідає потребам часу — їй суперечать зміни демографічної картини в самій Росії, поворот (точніше ізоляція від Заходу) на схід і відсутність гарантованих союзників. Нова ідея існування поки що просто не сформульована.

Тому, говорячи про базові речі — причини та суть війни, Путін пішов шляхом запозичення ідей. Вперше на такому рівні замість визначення «держава» щодо Росії було використано слово «цивілізація». Підхід типовий для китайської політики, але там він обґрунтований — китайській цивілізації справді кілька тисяч років. Власне, про «російську цивілізацію» ідеологи російського світу говорять давно, але зараз цей термін узвичаїв особисто Путін. За логікою цього концепту, у світі є три великі цивілізації: вмираюча західна, висхідна знову китайська і охоронниця всіх можливих традиційних цінностей російська.

Путін, використовуючи такий підхід, намагався знайти додаткові пояснення щодо претензій Росії на особливе місце у світовій політиці. Про багатовекторний світ, баланс супердержав він уже не говорив. Посилання адресувалося внутрішньому споживачеві, який повинен був зрозуміти за що і чому він воює. Тому містив роздуми про особливості «наших людей» – певну духовність, доброту, співчуття — типовий набір позитивних характеристик для подібних висловлювань.

У визначенні «Образу ворога» Путін зафіксував тезову конструкцію, яка насаджувалась (як мінімум із червня) російськими ЗМІ — противником Росії виступає «колективний Захід», а Україна — лише поле бою. Конструкція досить складна, особливо без базового розуміння «а що є Росія» і «за що воюємо». Необхідно дати громадянинові розуміння, чому це «його справа». І тут президент РФ спробував перенести тези протистояння РФ і «заходу» на протистояння (або загрозу від) заходу зі звичайним громадянином. Саме тому метою санкцій було оголошено бажання “змусити страждати” росіян. Уклад життя сусідніх країнах представлявся як безпосередня загроза жителям РФ.

На цьому фоні держава пропонує дуже просту конструкцію оновленого суспільного договору. Путін запропонував простий формат — мобілізація навколо влади в обмін на можливість жити як раніше (теза захисту та війни на виживання) та матеріальну підтримку з боку держави.

Останній пункт стосується не всіх. А лише ключових груп населення, які можуть своєю позицією, своєю поведінкою створити проблеми для Кремля. Президент РФ окремо зупинився на військових, членах їхніх сімей, а також «добровольцях» і «ветеранах» (мається на увазі ветеранах цієї війни). Цим категоріям обіцяне матеріальне забезпечення, виплати за загиблих, допомога дітям. Друга група — матері — йдеться про індексацію сімейного капіталу, житлове будівництво, підтримку молоді. Причому першим варіант турботи держави представляється як соціальний ліфт — можливість поліпшити свій соціальний статус. Другим просто гроші та підтримка.

Для решти населення запропонований формат аналогічний українському «Великому будівництву» – показовий ремонт частини доріг, соціальних об’єктів. Тобто створення картинки «Турботи держави» про громадян.

За великим рахунком, населенню був представлений простий формат співіснування державної влади та громадян: «Ми воюватимемо і закликатимемо вас на війну. Ви, вирощуючи дітей, отримуєте гроші, і можете підняти свій соціальний статус через участь у війні (вашу або ваших близьких). В іншому держава гарантує звичний устрій та зовнішню картину розвитку».

Або, якщо простіше: ми вам платимо і даємо картину покращення, а ви нам ресурс для продовження війни та мінімум незручних питань.

Цей формат не можна назвати повноцінним суспільним договором. Це швидше спроба знайти зручну та прийнятну формулу існування держави та системи влади на тлі кризи ідей та бачення майбутнього. І, зважаючи на все, у такому напіввідремонтованому стані, цей суспільний договір доживе до виборів Президента РФ у 2024 році.

Пряники для електорату

У рамках нового-старого суспільного договору Путін вирішив, що електорату треба показувати напіввіртуальну картину відтворення процвітаючої країни, яка, незважаючи на війну, живе так, ніби цієї війни просто немає.

Якщо коротко, то у своєму виступі він:

– Заспокоїв населення обіцянками зберегти баланс між військовими витратами та збереженням поточного рівня споживання («Є вираз «гармати замість масла». Ми не повинні руйнувати власну економіку. У нас є все, щоб і безпеку забезпечити, і щоб забезпечити впевнений розвиток країни»).

– Обнадіяв перспективами модернізації ЖКГ та збереження доступності послуг у даній сфері для населення («Протягом десяти років у систему ЖКГ планується інвестувати 4,5 трлн руб…. Продовжимо програму безкоштовної газифікації, потрібно поширити її на школи, лікарні. Для громадян ця програма діятиме на постійній основі»).

– Пообіцяв масоване швидке вирішення проблем транспортної інфраструктури («Вирішено продовжити швидкісну магістраль Москва – Казань до Іркутська, а згодом – до кордону з Монголією та Китаєм. <…> Розвиватимемо коридор Північ – Південь, модернізуватимемо Транссиб і БАМ, розвиватимемо Севморшлях» ).

– Гарантував продовження реалізації всіх «національних проєктів» та доступ регіонів до відповідних коштів, зокрема – зарезервованих на наступні роки («Кошти на національні проєкти, зарезервовані на 2024 рік, регіони зможуть взяти зараз як кредити, які будуть погашені у квітні наступного року»).

– Заявив про подальше підвищення заробітних плат при такому ж поступальному зниженні банківських ставок на споживчі та іпотечні кредити («Мінімальний розмір оплати праці був підвищений двічі. Будемо й надалі його підвищувати. З початку року МРОТ проіндексовано на 6,3%. Пропоную у січні довести його до 19 242 руб… Формуються умови для зниження довгострокових кредитних ставок, отже, кредит буде доступним»).

– Доручив організувати підготовку мільйону фахівців у сферах електронної промисловості та індустрії робототехніки, машинобудування, металургії, фармацевтики, сільського господарства та будівництва («Необхідно формувати освітні програми, виходячи з потреб економіки») .

Всі ці обіцянки та запевнення мають одну спільну «Ахіллесову п’яту»: немає і не може бути впевненості у тому, що російський бюджет витягне їхнє фінансування.

Наприклад:

– Обіцянки щодо швидкісних доріг «до Владивостока», розвитку можливостей Байкало-Амурської магістралі, Волго-Донського каналу тощо – виглядають як дивний мікс ще радянських агіток та власних, ранніх обіцянок самого Путіна. Те, на що не вистачило ресурсів за часів СРСР та «огрядних років» початку 2000-х від вуглеводневих доходів – напевно не може бути реалізовано в умовах санкцій та часткових ембарго на продаж нафти та газу.

– Розповіді про мільярдні вкладення в ЖКГ і безкоштовну газифікацію – погано співвідносяться з двократним, минулого року, підвищенням цін на ці послуги, причому в низці регіонів, що суттєво перевищили обіцяний «пороговий» рівень у 9%.

– Проєкти підготовки мільйону висококласних фахівців у високотехнологічних областях оприлюднюються на тлі критичного дефіциту кадрів на багатьох підприємствах та відтоку сотень тисяч працівників сфери IT за кордон.

Отже, можемо зробити такі висновки:

1. Промова Путіна звернена переважно до «глибинного народу», все ще готового нерефлексивно , «на віру» приймати слова «вождя».
2. Погіршення реальної ситуації в РФ супроводжуватиметься роздачею все щедріших обіцянок покращення ситуації в майбутньому.
3. Ресурсів для реалізації обіцяного у Росії немає вже зараз і нічого не вказує на те, що вони можуть з’явитися у майбутньому.
4. При цьому Путін упевнений у повному мовчанні еліт.

Загалом промова Путіна показує, що він не готовий і не збирається в короткостроковій перспективі йти на будь-які перемовини. Він посилюватиме репресивну машину, паралельно все більше занурюючи країну у віртуальну реальність. Його головна мета зараз – переобрання та цементування влади. У всіх інших питаннях він готовий чекати на «вікна можливостей».