Держдума`21: основні висновки та наслідки для України

         17-19 вересня 2021 року у Росії пройшли чергові вибори у Державну Думу. В Україні ця новина не викликала значної суспільно-політичної уваги, за винятком питання незаконного голосування на території окупованого Криму та особистого допуску до голосування в РФ жителів окупованих районів Донбасу.

         Проте підготовчій етап виборів та їх результати вказують на декілька дуже цікавих трендів у російській внутрішній та зовнішній політиці, які також варто відмітити. Вони стосуються характеру розвитку політичного процесу в Росії та його впливу на міжнародні відносини. Але почнімо з невеликого опису загальної рамки, в якій нині перебуває Російська Федерація.

Росія у 2019-2021 роках: виклики, інтереси та тенденції

         Наприкінці 2019 — на початку 2020 років соціологічні опитування у РФ показували падіння популярності партії “Єдина Росія”. Напередодні ухвалення конституційних поправок минулого року, значна частина громадян (до 41% на початку 2021 року) не бажала переобрання Володимира Путіна на посаду президента Росії у 2024 році. При цьому, показники “схвалення дій уряду” перебували у безпечному діапазоні, коливаючись від 42% до 62% протягом останніх 2 років, тоді як рейтинг довіри особисто президенту не опускався нижче 50%.

         Суть цього феномену полягає у закостенілості політичної системи і початку зростання попиту на оновлення політичних еліт. Простіше кажучи, громадяни РФ, у більшості своїй, не хочуть кардинальної зміни системи, але бажають бачити нові обличчя у керівництві країни. Цей процес повною мірою відображався на рейтингах партії влади “Єдиної Росії”. У березні 2021 року він впав до 22%-27%, що стало найменшим показником за останні 15 років. Навіть близькі до Кремля соціологічні групи не давали партії більше 35% напередодні виборів. Росіяни стомилися від влади, а партія “Єдина Росія” за останні 10 років втратила будь-яку власну самостійність, і навіть медійність, перетворившись на сіру масу, що у масовій свідомості обслуговувала адміністрацію Путіна та злилася із величезним чиновницьким апаратом, що уособлює у собі колективного Володимира Путіна по мірі його власної інституціоналізації.

         Але тут варто розрізняти стомленість та політичну апатію через послідовну самоконсервацію системи від зростання протесних настроїв і бажання людей реально змінювати політичний режим. Цього у Росії немає, а точніше, їхні політичні виклики виглядають інакше.

         Масові протести початку 2021 року не стали проблемою для російської влади з погляду кількості учасників, але їхнє географічне охоплення стало попередженням про проблеми, що насуваються. При цьому, структура протесту була неоднорідною. У “столицях” та великих містах існувало ядро, що виступало за зміни у політичній системі. Втім, у регіонах, чим далі від центру, тим більш “соціальним”, а не політичним, ставав характер протестів. Демонструвалося критичне ставлення до партії влади, особливо на тлі урізання програм соціальної підтримки та політики, яку проводив Кремль, по відсуванню регіональних еліт від механізмів управління територіями (наприклад, через “призначених” кандидатів у губернатори та зміну системи контролю над субвенціями регіонам та національними проектами).

         Іншими словами, політичний виклик для російської владної верхівки був різним у великих містах та регіонах, але сукупно не критичним для усієї системи. Жителі адмінстолиць охоче демонстрували не лише попит на нові обличчя, але й невдоволення системою як такою, і навіть Путіним особисто. А у регіонах порядок денний був набагато вужчим і простішим, більше зав’язаним не на політико-ідеологічних або ліберально-культурних, а на соціально-економічних злиднях, перерозподілі фінансових потоків і питаннях етики, при цьому не спрямований проти системи як такої.

         Ще однією причиною проблем, які виникли у “Єдиної Росії”, є стагнація у внутрішній та зовнішній політиці. Відвертих великих провалів у Росії не було, але й успіхів також небагато:

• Ефект “Крымнаш” остаточно пройшов. Лишається відкритим питання Донбасу, яке не врегульоване на користь РФ навіть після зміни влади в Україні у 2019 році, на що сподівалися у Москві. Можна навіть казати про розчарування російського виборця, адже “Зеленський не піддався”;
• Анонсовані економічні мега-проекти (Кримський міст, “Сила Сибіру”, “Північний потік-2”, “Території випережувального розвитку”) або пробуксовують, або не дають видимого для громадян ефекту покращення якості їхнього життя;
• Чимало зовнішньополітичних ініціатив або лишаються на папері, або не збиваються більш впливовими гравцями, наприклад будівництво військової бази у Судані, відправлення найманців у Малі, спроба закріпитися у пост-американському Афганістані, підтримка військової хунти в М’янмі тощо. Через це, у громадян виникає відчуття “втрачених можливостей”;
• Часткова втрата Росією монопольного впливу на декілька регіонів, які є зоною їхнього інтересу. На Південному Кавказі після Другої карабахської війни 2020 року росіяни змушені ділити вплив з Туреччиною, у Центральній Азії вони програють конкуренцію з Китаєм, в Афганістані більш дієвими стають Пакистан, Іран та Катар, питання з “інтеграцією” Білорусі буксують вже багато років, а питання влади у Молдові лишається відкритим;
• Фактор пандемії COVID-19, яка вдарила по позиціях влади у більшості країн світу.

Вибори-2021: аналіз кампанії

         Можна виділити кілька ключових особливостей виборчої кампанії у РФ цього року. Якщо аналізувати виключно передвиборчий процес, то звертаємо увагу на наступне:

1. Голосування розтягнули у часі.

         На відміну від виборів 2016 року, цього разу голосування розтягнули на цілих три дні, а не один, як раніше. З одного боку, це дозволяє уникнути великих скупчень людей у період пандемії COVID-19, а з іншого боку, створює ризики для фальсифікацій. Критики російської влади не впевнені, що бюлетені, вкинуті у перші дні, будуть надійно захищені протягом усіх виборчих днів.

2. Апробація механізмів онлайн-голосування.

         Цього року виборці декількох регіонів мали можливість проголосувати онлайн. Верифікація виборця відбувалася на базі єдиного порталу державних послуг РФ. Оскільки ця система поки що не має повного охоплення всіх територій та категорій громадян, то система онлайн-голосування була запроваджена не у всіх регіонах. Можна стверджувати про проведене тестування здатності запроваджувати цифрові технології на виборах, а також утримання контролю над ними. Після 2012 року Росія активно працює над впровадженням елементів цифрового контролю над держуправлінням, щоб полегшити функціонування політичної системи. Імовірно, що онлайн-голосування — одна зі спроб “модернізувати” один з таких політичних процесів.

3. Обмеженість зовнішнього нагляду.

         Влада обмежила доступ до камер відеоспостереження на дільницях. Тепер за порядком голосування стежили виключно кандидати і лише на своєму окрузі. Прямої трансляції виборів, як це було у 2016 році, немає. Це показує бажання російської влади контролювати інформаційний простір і зменшити кількість різноманітних негативних повідомлень про вибори, щоб ця подія пройшла максимально стерильно, спокійно та без ризиків підняти протестні настрої, особливо у великих містах, як це було під час виборів до Московської держдуми.

         Нарешті, на цих виборах уперше з 1993 року немає спостерігачів від ОБСЄ. Їхню квоту на виборах російська влада зменшила з 500 осіб до 50, посилаючись на карантинні обмеження. Однак в організації відмовилися їхати у такому складі. Тому, на цих виборах були лише 5 спостерігачів від ПАРЄ та група спостерігачів від СНД. Прозорість процесу була нижчою, аніж у 2016 році. Зрештою, для Росії це не має жодного значення, особливо після конституційних поправок минулого року, які фактично закріпили примат внутрішніх законів над міжнародними, а отже дозволили правлячій верхівці не зважати на елементи зовнішнього контролю, які вони вважають “чужими”.

         Однак найбільші зміни стосувалися саме підготовчого етапу виборів. Російська влада поставила задачу переформатувати політичне поле і мінімізувати вірогідність як електоральних сюрпризів, так і протестних акцій після виборів. Тобто в Кремлі вирішили не створювати взагалі жодних зависоких планок. Серед ключових напрямків, по яким велася робота, можна назвати:

1. Стерилізація інформаційного поля. Ухвалення комплексу законів про “іноземних агентів”.

         Організації, визнані “іноземними агентами”, отримали додаткові зобов’язання щодо своєї звітності перед державними органами, а також були обмежені у проведенні інформаційних кампаній. ЗМІ, визнані “іноагентами”, зобов’язані реєструвати юридичну особу у РФ та регулярно (не менше 1 разу на 6 місяців) звітувати перед контролюючими органами. Усі їхні матеріали маркуються з інформацією про статус “іноземного агента”.

         Фізична особа, визнана “іноземним агентом”, втратила право займати посади у державному апараті, місцевих органах самоуправління або бути допущеною до державної таємниці.

         Усі ці обмеження суттєво урізали можливості проведення інформаційних та агітаційних кампаній, розрахованих на широку аудиторію.

2. Запровадження у 2021 році фільтр “причетних до екстремістської діяльності”.

         Влітку 2021 року Держдума схвалила поправки до законодавства про вибори щодо участі в них громадян. Зокрема, засновники організацій, які визнані екстремістськими, на 5 років втрачають право бути обраними до Держдуми, а члени та активісти таких організацій — на 3 роки. При цьому, “екстремістський фільтр” був створений максимально широкий: під ознаки причетності до екстремізму потрапляють пожертвування, перепости інформації, навіть за 3 роки до визнання організації екстремістською.

         “Екстремістський фільтр” зменшив кількість опозиційних кандидатів, які могли балотуватися. Представникам організацій, які визнані у РФ екстремістськими, відтепер заборонено брати участь у виборах. Це також не є чимось незвичайним: в останні кілька років російське політичне керівництво проводило агресивну “стерилізацію” політичного простору, та суттєво закрутило гайки, розгромивши навіть ті ліберально-опозиційні структури, які серйозного виклику їм не несли, як наприклад фонд “Меморіал” або ФБК Олексія Навального. Це було зроблено, окрім інших причин, заради розчищення електорального поля опозиції під “правильних” опозиціонерів, системних, яких Кремль може контролювати.

3. Продовження політики підпорядкування регіональних еліт.

         Протягом 2014-2019 років у Російській Федерації відбулася зміна більшості керівників регіонів. При цьому, спостерігається закономірність — своїх посад позбавлені ставленики місцевих політико-економічних кланів. На місце губернатора часто або “присилають” кандидата з Москви, або висувають позасистемного гравця з числа місцевих еліт.

         Таким чином, Кремль намагається взяти під жорсткий контроль процеси на місцях. Виключення зробили хіба що для повністю лояльних фігур, які мали власні, унікальні механізми комунікації із центром. Яскравий приклад — лідер Чечні Рамзан Кадиров.

         На тлі зміни управлінців змінювався й характер відносин між центром та регіонами. До прикладу, питання субвенцій і реалізації національних проектів у суб’єктах федерації передали під контроль губернаторів. Раніше вони були в руках місцевих законодавчих зборів, які часто якраз і контролюються регіональними кланами. Враховуючи той факт, що фінансова система РФ побудована таким чином, що більшість регіонів є “дотаційними”, місцеві еліти, втрачаючи контроль над трансферами з центру, втрачали й фінансовий ресурс, за рахунок якого продовжували існувати і втримувати ядро своїх прихильників.

         Станом на початок 2021 року, процес зачистки регінальних еліт не завершений. Москва була змушена піти на звільнення (а іноді й на арешти) керівників одразу восьми регіонів. Там паралельно з виборами в Думу проводили голосування і по новим керівникам. Позиція Кремля була визначена доволі чітко  – мають бути обрані лише ті люди, які були призначені в.о. керівників суб’єктів федерації. Власне, за результатами виборів, так і сталося.

4. Апробація механізмів партійного будівництва.

         У 2021 році російська влада зіткнулася із достатньо масштабними протестами, які охопили регіональні центри. Це явище, помножене на політику посилення контролю над регіональними елітами, змусило шукати нові підходи до партійного будівництва з метою задовольнити попит на оновлення політичних еліт.

         Можна сміливо стверджувати, що у 2021 році у Росії пройшла апробація механізмів утримання політичного контролю правлячої групи за рахунок керованої трансформації політичного поля. Зокрема:

• партія “Єдина Росія” намагалася втримати позиції за рахунок оновлення партійного списку і демонстрації роботи “соціальних ліфтів”. Ще однією особливістю стала фрагментація агітаційної кампанії, залежно від регіону та цільової групи, акцент робили не стільки на бренд, скільки не особистості;
• були проведені чимало “персоналістських” кампаній на національному та регіональному рівнях;
• партія “Справедлива Росія” використала механізм часткового ребрендингу через об’єднання з іще двома проектами — рухом “За правду” та партією “Патріоти Росії”. На вибори 2021 року вже об’єднана партія пішла під назвою “Справедлива Росія — За правду”;
• була створена нова партія ліберального спрямування “Нові обличчя”. Формально, ініціатива була власника компанії Faberlic Олексія Нечаєва. Цей політичний проект покликаний зібрати потенційно протестний електорат, який виступає за зміну державної системи РФ, а також відтягнути голоси у ліберальних опозиційних партій старого зразка, таких як “Яблуко”;
• частину незадоволених традиційно “забирали” партії ЛДПР та КПРФ, при чому остання набрала майже 20% за рахунок “розумного голосування” О. Навального.

5. Голоси “нових росіян”.

         Починаючи з 2019 року, керівництво РФ декілька разів спрощувало механізми надання російського громадянства жителям України, Білорусі та, у меншій мірі, інших республік колишнього СРСР. У результаті цього, з січня 2017 року по червень 2021 року 1 061 556 українських громадян отримали російські паспорти. Варто зазначити, що паспортизація триває не лише серед жителів окупованої частини Донбасу, як це намагаються представити деякі українські ЗМІ. За даними МВС РФ, озвучених 14 липня 2021 року у Держдумі, кількість жителів “Л\ДНР”, прийнятих в російське громадянство, склала 611 тисяч осіб. Це дані за період з 2014 року по червень 2021. Але якщо брати загальну статистику МВС РФ, то з 2017 року по червень 2021 року 1 061 000 українців отримали російські паспорти. Таким чином, щонайменше 450 тисяч “нових росіян” — це жителі й інших регіонів України.

         Частина цих людей (наприклад, близько 200 тисяч жителів Л\ДНР) та жителі окупованого Криму голосували на цьогорічних виборах у Держдуму. При цьому, з високою вірогідністю, можна стверджувати, що їхні голоси були віддані в основному за “Єдину Росію”.

Фактор Навального як фон кампанії

         На виборах 2021 року “Фонд боротьби з корупцією” Олексія Навального пропонував виборцям, які не бажали голосувати за “Єдину Росію”, скористатися системою “розумне голосування”. Це застосунок для мобільних пристроїв та ПК, що давав можливість користувачу віддати голос за “прохідного” кандидата не від партії влади. Методика тестувалася на електоральних кампаніях 2019-2020 років і у 2021 році охоплювала усі одномандатні округи.

         Російська влада змусила Google та Apple видалити цей застосунок з Play Market та AppleStore відповідно. Тим не менше, частина протестного електорату скористалася технологією. Однак не можна назвати її критично небезпечною для правлячих еліт. Навіть навпаки. Справа в тому, що проблема була у виборі “альтернативи”. 137 прізвищ з 225 у списку розумного голосування були кандидати від КПРФ, ще 48 — від “Справедливої Росії — За правду”, 20 — від ЛДПР. Тобто, у 91% випадків виборцю пропонували віддати голос не за реальну опозиційну політичну силу, а за постійних партнерів партії влади. І це жодним чином не зіграло на користь опонентам керівних еліт.

         Другим проявом “феномена Навального” у виборчій кампанії можна назвати інформаційну складову. При всій обмеженості кількості умовно опозиційних ресурсів, значна частина їхнього ефірного часу \ друкованої площі (у 2019-2021 роках) була присвячена ініціативі Навального. Фактично, він представляв себе як головний лідер російської опозиції. Однак на виборах група Навального не була оформлена в політичну партію і не мала наміру це робити. Тобто вона перебувала і перебуває нині поза процесом електоральної боротьби (навіть якщо забути про статус “екстремістської організації, який був наданий нещодавно).

         У той же час представники “старої” політично оформленої опозиції опинилися напередодні голосування в умовах гострого дефіциту інформаційних ресурсів. Спрацювала проста істина виборів: “якщо про тебе не говорять — тебе не існує”.

         Відтак, на даному етапі Навальний виступив одним з факторів “зачистки” політичного поля опонентів Путіна, і дозволив отримати результат для новоствореної партії “Нові обличчя”. Намагаючись стати єдиним і головним опозиційним лідером у Росії, Навальний відсунув на другий план велику кількість інших опозиційних фігур, які могли політично оформитися під вибори або розширити електоральну базу опозиції, але цього не сталося, і всю увагу на опозиційному електоральному полі забрав Навальний, а російські правлячі еліти цьому не перешкоджали і не заважали, а навпаки використовували на свою користь.

Результати та висновки

         Згідно озвучених ЦВК РФ даних, партія “Єдина Росія” отримує 49,83% голосів і конституційну більшість. КПРФ — 18,94%, ЛДПР — 7,51%, партія “Справедлива Росія — За правду” — 7,47%, а “Нові обличчя” — 5,33% голосів. Таким чином, вперше за довгий час, у Думі буде вже 5 партій, які пройшли за списками, а не чотири.

         Можна із впевненістю казати про провал партії “Єдина Росія”. Звісно, вони матимуть більшість і отримають 324 місця із 450 в парламенті Це 72% голосів у Держдумі. У результаті кризи довіри, партія влади втратила конституційну більшість, але оточення Путіна виконало задачу збереження контролю над Держдумою.

         Так само очікувано відбулися дострокові (та у 5 суб’єктах чергові) вибори голів суб’єктів федерації. У 9 областях голову обирали прямим голосуванням, а ще в трьох обирали Законодавчі збори. В усіх 12 випадках обрали або ставленика Кремля, який мав статус в.о., або був переобраний лідер, який працював до цього. Жодного неочікуваного результату, навіть у Хабаровську, де з результатом 56,8% перемогу отримав в.о. губернатора, член ЛДПР Михайло Дегтярьов, який є ставлеником Москви і протеже В. Жириновського. Його “десантували” в Хабаровський край замість заарештованого губернатора Сергія Фургала (також члена ЛДПР, але з цього регіону і тісно пов’язаного з місцевим криміналітетом та регіональними елітами), а також призначили головою хабаровського відділення ЛДПР, щоб він придушив там бунт місцевих депутатів.

         У той же час, говорити про повну стабілізацію ситуації і нівелювання кризи довіри не можна. Значне оновлення складу фракції “Єдина Росія”, зміна баланса голосів у Думі та вимушений крок по запуску в парламент партії, яка декларує опозиційність, дозволяє зробити висновки щодо майбутнього перерозподілу впливу між різними політичними групами в оточенні В. Путіна.

         Крім того, характер кампанії “Єдиної Росії” у частині фрагментації на “особистісні” треки (коли на перший план виходили конкретні персони, а не вся партія як бренд) демонструє початок підбору ймовірних наступників Путіна на посаді президента, якщо він вирішить все таки завершити політичний транзит у 2024 році.

         Показовою була позиція системних опозиційних партій. Не маючи інформаційного, фінансового та людського ресурсів, вони обрали шлях “роботи у системі, яка склалася” з косметичними спробами щось змінити.

         Вони працювали у співпраці з партією влади, і не стали виходити за межі “червоних ліній” попри падіння рейтингів ЄР. Кремль намагається не лише оновити склад парламенту (що їм вдалося), але й створити нову опозицію на місці розгромленої старої, для цього збивали рейтинги комуністів, просували нових людей у “Справедливу Росію” і тягнули нову партію “Нові люди”. У регіонах була така ж ситуація, наприклад у Свердловській області та Красноярському краї кандидати від системних опозиційних сил знялися на користь ЄР.

         При цьому, вибори 2021 року не зняли жодного з базових протиріч, які існують у Росії:

• запит на оновлення політики навряд чи буде задоволений, нові люди у “Єдиній Росії” працюватимуть у заздалегідь вибудуваних для них рамках, і навряд чи вони підуть на внутрішньопартійну фронду. Партія “Нові обличчя” була створена як типовий технологічний проект-спойлер, спрямований на відтягнення голосів протестного електорату, що виступав за зміни політичної системи. Через близькість до владних еліт та невелику кількість у Думі, ця партія не зможе продемонструвати якісь конкретні досягнення;
• на зовнішньополітичному полі поки неможливі масштабні прориви, які Путін міг би представити як свою особисту заслугу, подібну анексії Криму;
• базові протиріччя у відносинах центру та регіональних еліт лишаються, вихід з них можливий лише через повну трансформацію механізмів комунікації і ухвалення рішень, а формат “закручування гайок” може спрацювати лише у короткотерміновій перспективі, максимум до наступної електоральної кампанії;
• процеси всередині “Єдиної Росії” та її фрагментація може потягти за собою створення кількох центрів впливу, які будуть за нього конкурувати. Це посилить партію, але може стати й початком її розпаду на декілька нових проектів.

Результати виборів та зовнішня політика РФ

         Кардинальних змін зовнішньої політики РФ не буде. Партія “Єдина Росія” зберегла контроль над Думою, і жодна з інших партій (включаючи “нових облич”) не піддавала сумніву нинішній зовнішньополітичний курс РФ та особливості його реалізації.

         З іншого боку, аналіз галузевих програм розвитку РФ, який ми проводили у доповіді, присвяченій антиросійським санкціям, говорить про те, що до 2024-26 років керівництво Росії розраховує вийти на комплекс зовнішньополітичних домовленостей, які мають:

а) зберегти за Росією статус великої держави і визнати її право домінуючого впливу на інші держави, які в Кремлі вважаються їхньою периферією — Білорусь, Україна, Вірменія, Молдова, Казахстан;

б) призвести до суттєвого послаблення або часткового скасування санкцій, передусім американських;

в) дозволити Росії повноцінно брати участь у світовій системі технологічного обміну, отримувати доступ до частини технології завдяки своєму політичному статусу та виконанню стабілізуючої ролі у низці конфліктогенних регіонів.

         У цьому контексті, наявність формальної опозиції у Держдумі може бути представлена російським політичним керівництвом як ілюстрація трансформації системи убік більшого плюралізму, але по “своєму власному, унікальному шляху”. Невелика фракція “Нових людей” буде слухняною партії влади у Держдумі, але при цьому виконувати роль “демократичної вітрини російського парламенту” на зовнішній арені.

         На українському напрямку так само не варто очікувати фундаментальних змін. Росія навряд чи піде на поступки на тлі зміни балансу впливу у Держдумі. Скоріше навпаки: вони використовуватимуть аргумент “українців з російськими паспортами” у логіці, яку описав В. Путін у своїй нещодавній статті, а також яка присутня у заявах С. Лаврова та С. Шойгу про “єдиний” та “братський” народ з поганою політичною владою. Аргумент на користь “близькості росіян та українців” буде доволі простим — мільйон громадян України отримали російські паспорти. При цьому, майже половина з них живе (або жила) на підконтрольних Україні територіях. Процес паспортизації подаватиметься на міжнародній арені як демонстрація “намірів українців бути з Росією”. Така постановка питання вимагатиме комплексної та адекватної відповіді від офіційного Києва, якого у нас поки що немає.

         Крім того, не варто забувати, що базові інтереси РФ в Україні пов’язані з глобальними торгами за статус великої держави. Втрата такого статусу для російських еліт означатиме крах головної ідеї сучасної російської державності. Відтак, боротьба за збереження впливу на Україну для Кремля є боротьбою за власне виживання у міжнародній системі. У цих процесах на компроміси йти не схильні.

         Отже, вибори 2021 року показали нам наступне:

         а) неврегульоване питання 2024 року. Путін та його оточення одночасно працюють і на “перезапуск термінів”, і на пошук кандидатів у наступники президента. Твереза оцінка ситуації дозволить нам зайняти правильну позицію у питаннях Донбасу, Криму і транзиту газу. При наявності політичної волі та ресурсів, з’являється можливість для інформаційних інтервенцій;

         б) протиріччя по лінії регіони-центр лишаються актуальними. Вони будуть посилюватися по мірі укріплення призначених губернаторів. У найближчі 3-4 роки місцеві еліти у більшості регіонів не втратять контроль над внутрішніми процесами, попри дії Москви. До 2024 року центр або вийде на новий формат співпраці з регіонами, або ризикує отримати регіональну фронду на етапі політичного транзиту влади. Цей процес є надзвичайно важливим для України.

б) Противоречия по линии регионы-центр. Они будут нарастать по мере усиления «присланных» губернаторов. За ближайшие 3-4 года местные элиты в большинстве регионов не потеряют контроль над внутренними ресурсами своих территорий. К 2024 году центр либо выйдет на новый формат сотрудничества либо рискует получить региональную фронду на этапе транзита власти. Процесс чрезвычайно важен для Украины.

         в) збереження попиту на оновлення політики. Це те, що може привнести елемент несподіваності на наступних електоральних кампаніях та стати одним з драйверів вуличних протестів. Проблема України у цьому аспекті — відсутність роботи з російськими контрелітами. Щонайменше, необхідно задуматися над створенням форматів, аналогічних Форуму вільної Росії, який щорічно проходить у Вільнюсі. Необов’язково на своїй території, але з підтримкою та широкою присутністю. Саме тому, що у нас війна з РФ, українській стороні варто вивчати, підтримувати і навіть формувати російську опозицію, обираючи тих, чиї погляди та плани близькі українським інтересам на російському напрямку.

Ілія Куса, Ігор Тишкевич