Чи можна перемогти Росію?

Фото: Українська артилерія на передовій під Харковом. Ігор Тачев/AFP

Оскільки конфлікт в Україні добігає сьомого місяця, і багато хто сприймає його як війну на виснаження, ряд західних аналітиків почали знову і знову повторювати, що постає необхідність мирних перемовин, тому що – здогадайтеся чому –… Росію неможливо перемогти. І ліві, і праві коментатори, використовуючи різні аргументи, доходять однакового висновку: Росія надто могутня і сильна, щоб її розгромити на полі бою. Генрі Кіссінджер каже, що Україні краще поступитися деякими територіями Путіну, оскільки Росія ніколи не зазнавала поразки. Едвард Люттвак згадує 140-мільйонне населення Росії та територію, яка дозволяє їй бути економічно самодостатньою, наполягаючи на тому, що «повна перемога — це неправильна стратегія; не треба прагнути до повної перемоги над такою державою, як Росія». Джеффрі Сакс визнає, що «нерозважливо говорити про перемогу над Росією». Кілька далекоглядних авторів навіть стверджували, що поразка Росії не буде «очевидною перемогою Заходу». Набагато важливішим є те, що ці тези поділяють багато західних політиків, які продовжують допомагати Україні фінансово та військово, але виключають будь-який шанс надати нації, яка бореться, зброю, що може влучати у цілі на території континентальної Росії.

Я б стверджував, що сама основа такої дискусії є хибною. Оскільки зараз початок вересня, згадаймо, що 7 вересня 1812 року Бонапарт брав участь у великій битві проти армії Російської імперії під Бородіно, перемогу в якій він вважав великою, оскільки через тиждень він увійшов до Москви. Або що 13 вересня 1942 року німецький вермахт зламав радянський опір і вийшов на береги Волги на північ і південь від Сталінграда, а його авангард воював у центрі майже зруйнованого міста. Через кілька років усі винуватці були розгромлені, а Французька та Нацистська імперії припинили своє існування. Проте примітно, що усі ці випадки (як вторгнення кримських татар у XVI, поляків у XVII, а також шведів у XVIII столітттях) нічого не можуть сказати нам про нинішню ситуацію. Відомо, що російське військове мистецтво передбачає будь-яку втрату людей, майна і землі заради остаточної перемоги, а глибоко вкорінені патріотичні почуття сприяють військовому успіху. Це правда, що Росія не зазнала поразки від жодної європейської держави, навіть якщо вона заплатила неймовірну ціну за свої тріумфи. Але всі ці історичні уроки, які формально підтверджують згадані вище аргументи західних стратегів, випливають із випадків, коли росіяни захищали свою любу батьківщину.

У більшості інших випадків, коли Росія зіштовхувалась із ворогом, відмінним від племені, або придушувала внутрішнє повстання, це було набагато менш ефективно. Від середини 19 століття росіяни програли Кримську війну 1854-1855 років; зазнали принизливої ​​поразки від японців у 1905 році; були поставлені німцями на межу національного краху у 1917 році; програли спроби відвоювати Литву та Естонію у 1919 році; зазнали страшного приниження на околицях Варшави у 1920 році і зрештою – були майже знищені фінами у 1939-1940 роках; наостанок не менш важливе: Радянський Союз програв свою останню битву в Афганістані, коли виводив свої війська з країни у 1989 році. Єдиним прикладом успішних воєн, які Росія вела за межами своєї території за останні 200 років, були російсько-турецькі зіткнення, в яких Росія перемагала майже постійно з кінця XVIII ст. Тому я б стверджував, що майже у будь-якому конфлікті, спрямованому на захоплення чужих земель або ведення війни за кордоном, не будучи частиною великодержавної коаліції (тут я мав би нагадати облогу Пекіна в 1910 році та досить успішну частину Першої світової війни до вибуху Лютневої революції у 1917 році) росіяни, як правило, програють – і це можна пояснити тим, що у більшості випадків вони не мобілізувалися для захоплення чужих територій, як робили це щоразу, захищаючи свої землі.

Якщо зараз оцінювати війну Росії в Україні, то вона виглядає як Вітчизняна війна з боку України та як імперіалістичний і несправедливий наступ з боку Росії. Тому я б сказав, що більшість аргументів, які традиційно використовувалися для пояснення сильних сторін Росії, сьогодні слід застосувати до України, роблячи її непереможною (що стало несподіванкою для багатьох західних країн). У той же час саме значення «перемоги над Росією» сьогодні виглядає зовсім інакше, ніж те, що мають на увазі доктор Кіссінджер або професор Сакс: ніхто і не вірить у можливість вигнати російські війська заради здійснення наступу аж до московського Кремля, як свого часу було захоплено берлінський Рейхстаг. Зовсім ні – справжній сенс перемоги над Росією в її імперіалістичному нападі полягає в тому, щоб вигнати її з земель, які вона намагається захопити. Так, як це сталося у 1855 році, коли Російська імперія намагалася захопити Валахію, у 1920 році, коли радянська влада намагалася відвоювати Польщу, або у 1940 році, коли вона напала на Фінляндію. І все це, на мій погляд, виглядає цілком досяжним, оскільки російські війська втрачають силу, а перші штурми їхніх позицій у Криму змушують «нових місцевих» панічно тікати. Перетворившись із країни-захисника, якою Радянський Союз був під час Другої світової війни, на імперіалістичну державу, яка намагається знищити вільний і хоробрий суверенний народ, Росія стала на шлях, який веде її до майже неминучої військової поразки, і ніхто не повинен намагатися переконати її чи свою аудиторію в протилежному.

Звичайно, є фактор, який сильно відрізняє нинішню ситуацію від минулої – Росія є ядерною державою, і багато експертів вважають, що вона може використати ядерну зброю, якщо Кремль відчує, що війна програна. Такий варіант існує, але я не можу уявити жодної можливості, за якої Росія обере повномасштабну ядерну конфронтацію із Заходом, тоді як «обмежене» використання тактичних ядерних боєголовок на полі бою перетворить Росію навічного ізгоя у світовій політиці, тож цей фактор жодним чином не може змінити результат локальної війни, такої, що точиться в Україні. Ще раз наголошую, що в сучасному світі ядерна зброя забезпечує національну оборону, але не може служити засобом успішного просування.

На мою думку, усе це підтверджує моє переконання у тому, що найважливішою і досить досяжною метоюзахідних держав має бути не пошук аргументів, що підтверджують військову перевагу Росії, а найефективніших засобів її знищення. Російська орда може і повинна бути розбита військовою поразкою на території України – і тільки така поразка може змінити історію Росії, а також долю всієї Східної Європи. Я нагадаю, що або поразка (як у 1855 і 1905 роках), або поширене відчуття прийдешньої загибелі (як у 1916-1917 та наприкінці 1980-х років)видаються не стільки найефективнішим, скільки єдиним чинником глибоких політичних змін всередині російського суспільства. Отже, мій досить парадоксальний висновок полягає у тому, що будь-які зусилля Заходу, які сприяють військовому приниженню Кремля у цій війні, будуть корисні для Заходу, для України і навіть для Росії. Російські військові перемоги протягом усієї її історії лише зміцнювали диктаторські та анахронічні режими країни, тоді як російські військові невдачі завжди відкривали шлях до змін – як для Росії, так і для світу.

Владислав Іноземцев, спеціальний радник проєкту російських медіадосліджень MEMRI, засновник і директор Центру досліджень постіндустріального суспільства у Москві.

Джерело: nrc.nl