“Північний потік-2” без обмежень: що викликало згоду Данії на скандальний російський газопровід

30 жовтня данський уряд видав дозвіл на будівництво газопроводу “Північний потік-2”(ПП2) у своїх територіальних водах.

Данія тягнула із цим рішенням довше, ніж багато хто міг розраховувати.

Дозвіл з Копенгагена надійшов більше ніж за рік після аналогічних рішень від усіх інших чотирьох країн, у територіальних водах яких має проходити трубопровід: Фінляндії, Швеції, Німеччини та Росії. При цьому, за великим рахунком, навіть негативний висновок від Данії не міг зупинити реалізацію проєкту і був здатний хіба що здорожити його, змінивши маршрут прокладання труби. А тому це рішення певною мірою було очікуваним

Але що зрештою змусило Данію поступитися перед російським тиском? І чи лишається шанс зупинити російський проєкт?

Чому Данія трималася?

Автори вже писали в іншій доповіді про мотиви різних країн, які раніше дали дозволи на побудову газопроводу, та окремо про аргументи Швеції та Німеччини. Чому ж Данія протрималася довше за них?

Затягнути аж так довго Данії допомогло те, що причин для затримки з винесенням рішення була не одна, а цілих три. 

Перша – офіційна. Відстрочка рішення була взята для проведення екологічної експертизи. Другий мотив – це внутрішньо- та зовнішньополітичні чинники і намагання данської влади ухвалити правильне рішення з мінімізацією негативного впливу як на державу, так і на конкретних політичних гравців усередині. І третє: не можна виключати, що данці і справді бажали затягнути реалізацію проєкту, а офіційні пояснення були лише приводом.

При цьому Данія продемонструвала справжню нордичну стриманість на тлі гострих заяв і тиску з боку Росії про готовність будувати трубу в обхід її території.

Дозвіл був виданий, коли будівництво газопроводу вже дійшло межі виключної економічної зони Данії. “Газпрому” потрібно було вирішувати, що робити далі: чекати на рішення чи планувати газопровід в обхід Данії. Тим часом трубоукладальні судна, які будували газопровід, покинули маршрут на виконання інших контрактів.

Політичний фактор був одним з вирішальних у цій історії. 

Ще на етапі формування внутрішньополітичної позиції Копенгагена щодо газопроводу сформувалася типова для цієї країни геополітична дилема, вибір між двома однаково важливими для Данії партнерами: США та Німеччиною. 

Сполучені Штати завжди були і лишаються одним із найцінніших союзників Данії у галузі безпеки, особливо по лінії НАТО і на арктичному напрямку. Але Німеччина – це один з найбільших торгово-економічних і енергетичних партнерів Копенгагена, та ще й неформальний лідер ЄС. 

Коли політика важлива

Додаткові проблеми становила й внутрішньополітична ситуація у Данії.

Коаліційний уряд країни на чолі з прем’єр-міністром Ларсом Льокке Расмуссеном на момент 2018 року складався з трьох політичних сил: Ліберальної партії (Venstre), Ліберального альянсу та Консервативної народної партії. Цей уряд завжди характеризувався доволі пасивною і м’якою позицією щодо “Північного потоку-2”. У парламенті не було чітких груп інтересу, які б представляли конкретну позицію щодо проєкту, а влада розривалася між інтересами німецьких енергетичних гігантів та американських чиновників Пентагону. До того ж реальних, об’єктивних причин заборонити будівництво газопроводу з погляду міжнародного права не було, а ухвалювати неоднозначні рішення у таких справах Данія як типова скандинавська країна не могла собі дозволити, наслідуючи старі політичні традиції дотримуватися міжнародних правил.

Через нездатність вирішити цю геополітичну дилему данська влада вирішила просто відмовчатися, зайняти максимально пасивну позицію.

Данці затягували час – а Україні це грало на руку. 

Не бажаючи приймати остаточне рішення, міністерства енергетики та закордонних справ перекидали цю справу між собою. Обидва міністри були представниками різних партій коаліції. До того ж фрагментованість парламенту та різноманітні домовленості уряду з євроскептиками не давали змогли ухвалити конкретне рішення.

Ситуація змінилася після, спершу, виборів до Європарламенту у травні 2019 року, а згодом і чергових парламентських виборів у самій Данії у червні. У результаті обох виборів ліберали та соціал-демократи покращили свої результати та розгромили консерваторів та євроскептиків.

Внаслідок виборів та подальших урядових перестановок у Данії сформувався новий уряд, більш стабільний та менш пов’язаний домовленостями з маленькими партіями у парламенті.

Зміна внутрішніх політичних розкладів після виборів, занепад партії “Ліберальний альянс” (яка входила у попередню коаліцію) і відставка її лідера Андерса Самуельсена (який був главою МЗС, підтримував Україну та затягував питання з ПП2), посилення позицій лібералів, асоційованих з загальноєвропейським альянсом ALDE Еммануеля Макрона у Європарламенті, у купі з тиском з боку ФРН та нерішучістю Вашингтона щодо запровадження санкцій проти проєкту, зрештою не лишили Копенгагену жодних обґрунтованих виправдань для подальшого затягування часу.

Додалася до цього рішення також неоднозначна історія з Дональдом Трампом та його спробою “купити Гренландію”, яка обурила багатьох данців.

Так народився той самий дозвіл, який Данія вирішила все-таки надати Росії, тим самим виконавши вимогу Берліна, Парижа, Відня та інших гравців у ЄС, які фінансують ПП2.

Данський компроміс

При цьому – вочевидь, щоб зняти звинувачення на свою адресу з боку противників “Північного потоку-2” – Данія ще 25 жовтня погодила будівництво Балтійського газопроводу (Baltic Pipe). 

Цей газогін річною потужністю 10 млрд кубометрів теж пролягатиме дном Балтійського моря, сполучаючи Данію з Польщею, і прокачуватиме газ із Норвегії. Саме цей маршрут розглядається Польщею як додаткова можливість скорочення залежності від Росії. А саме Польща була головним опонентом ПП2 в Європейському Союзі. 

Так Копенгаген зіграв на двох: не пішов проти інтересів Німеччини та зробив приємне противникам ПП2. При цьому, незважаючи на реальні причини затримки у видачі дозволу на будівництво газогону з боку Данії, її дії мали позитивний наслідок для України. 

Перш за все, був відтягнутий момент потенційного завершення будівництва “Північного потоку-2” та початку його експлуатації, а отже, й скорочення попиту на транзитні потужності України. 

По-друге, це змусило росіян нервувати з приводу того, що доведеться прокладати трубу в обхід виключної економічної зони Данії, що здорожувало проєкт та ще більше затягувало його завершення. По-третє, ця невідомість певною мірою грала на користь України у транзитних переговорах (адже цієї зими закінчується термін дії контракту 2009 року). 

І хоч допомога Копенгагена не мала визначального значення, проте все ж додавала впевненості українській переговорній позиції. 

А нині лишається єдиний шанс зупинити спорудження газопроводу – запровадження американських санкцій проти підрядників будівництва. І це рішення адміністрації Трампа зовсім не є гарантованим.

До речі, про позицію США стосовно можливого накладення санкцій на учасників будівництва нової гілки “Північного потоку” та про варіанти дій Білого дому ми писали ще минулого року. Відтоді вибір, який стоїть перед Вашингтоном, кардинально не змінився.

Ілія Куса, експерт з питань міжнародної політики та Близького Сходу UIF

Андріан Прокіп, експерт програми “Енергетика” UIF

Вперше опубліковано: Європейська Правда