Верховна Рада в глухому куті депутатської недоторканності

Основною темою в українській політиці за минулі 7 днів стало питання зняття недоторканності з депутатів. До Ради було подано документи відразу на кілька народних обранців. Обговорення питань у профільному комітеті і, тим більше, результати голосування, кожна зі сторін може записати собі «в актив»: навіть ті депутати, щодо яких прийнято рішення про проведення слідчих дій та притягнення до відповідальності можуть вільно переміщатися по світу, ще двоє залишаються « недоторканними ». З іншого боку, прокуратура може рапортувати про прорив у справі розслідування гучних справ: три народні обранці були «віддані для роботи» за один тиждень – це рекорд української системи. Якщо ж звернути увагу на сам процес обговорення та голосування, то справи йдуть дуже сумно і свідчать про кризу влади та кризу довіри навіть усередині системи.

Розбираємося по пунктах

Генеральна прокуратура, НАБУ, НАЗК і САП у кінці червня голосно заявляли, що в них є питання до ряду народних депутатів України в результаті розслідування фактів корупції, відходу від податків і подачі завідомо неправдивої інформації в декларації. Логічним завершенням процесу стали подання до Верховної Ради на зняття недоторканності з п’яти народних обранців (і підготовці документів на шостого). З огляду на те, що мова йде в тому числі про депутатів з правлячої коаліції, – процес надзвичайно важливий: чистий з точки зору процесуальних норм розгляд справи про притягнення до відповідальності та судовий процес можуть стати наочним прикладом того, що влада насправді веде процес самоочищення. Крім того, це відкриває політичні можливості для проведення слідчих дій відносно депутатів з опозиції – звинувачення у «вибірковому підході» будуть розбиватися об приклади роботи у справах депутатів від влади.

Подання подаються до Верховної Ради й починається найцікавіше: регламентний комітет Верховної Ради розглядає питання зняття недоторканності з народних депутатів, телеканали та інтернет-ЗМІ ведуть пряму трансляцію. Результати роботи комітету вельми показові: більшість рішень, м’яко кажучи, двозначні, містять твердження про «недостатню обґрунтованість» уявлень або фразу «на розсуд спікера», перекладають відповідальність на чужі плечі.

Голосування в сесійній залі продовжило традицію перекладання відповідальності на інших і прийняття половинчастих рішень: навіть у справах Полякова, Розенблата на проведення слідчих дій, передачу справи до суду дозвіл дали, але на арешт або інші запобіжні заходи– ні. Тобто, якщо підозрюваний раптом виявиться в далеких і теплих країнах, винні будуть не депутати – вони ж дали згоду на притягнення до відповідальності, а все інше вже не їхня парафія.

Включаємо логіку

Давайте відволічемося від деталей та подивимося на проблему з точки зору логіки. Що таке зняття недоторканності? Це не встановлення провини, а всього лише дозвіл на те, щоб слідство передало справу до суду. Винен депутат чи ні – встановлюється тільки в результаті судового розгляду.

Депутати бояться брати відповідальність або ж безпосередньо забороняють (зберігаючи недоторканність) проводити подальші дії, включаючи залучення колеги як обвинуваченого. При цьому самі герої сюжетів і частина їхніх колег стверджує, що йде політична розправа й немає гарантії, що суд пройде чесно та неупереджено. І, природно, стверджують, що слідство відпрацьовує «політичне замовлення».

Але, поправте мене, якщо я помиляюся, адже самі депутати:

● приймали закони про реформування (або створення нових) слідчих органів;

● приймали закони про судову реформу;

● голосували за норми відбору виконавців для комплектації судів, ГПУ, НАБУ, НАЗК і так далі;

● голосували за тих, хто проводить дану реформу – профільні міністри, генеральний прокурор і так далі, отримали посаду в результаті згоди у Верховній Раді.

Тобто, депутати Верховної Ради самі створили систему, якій вони ж сьогодні «не довіряють». Таке можливо, на мій погляд, лише в двох випадках:

1. Депутати розписуються у своїй некомпетентності, а також у тому, що приймали шкідливі для країни закони. Адже, якщо їхні обранці, яких вони затверджували, працюють за прийнятими ними законам так, що довіряти правосуддю в країні неможливо – значить помилилися або з обранцями або з законами. Якщо це так – треба міняти або закони, або виконавців. Якщо не змінюють – значить або не хочуть, або не можуть – знову демонстрація їхнього непрофесіоналізму.

2. Депутати все зробили правильно – система працює ідеально. Але вони впевнені у винуватості своїх колег і свідомо протидіють залученню тих до відповідальності. Знову маємо демонстрацію непрофесіоналізму депутатів і шкоди їхньої роботи для держави.

Чим це небезпечно

Перераховані вище тези б’ють не тільки й не стільки по репутації Верховної Ради, Президента і влади в цілому – їх рейтинги довіри давно вже пішли в негативні величини. Основна небезпека лежить в іншій сфері: якщо депутати створили неефективну систему, якій вони не довіряють, то чому звичайні люди, громадяни країни, повинні демонструвати інше ставлення?

Цілком логічна реакція населення не довіряти системі та намагатися працювати поза нею. Мова йде про систему законодавства в цілому, адже якщо депутати «помилилися» у сфері захисту законності, значить, вони могли нашкодити всюди, починаючи від законів про освіту та закінчуючи податковим кодексом. Закони не викликають довіри – закони не виконують.

Якщо ж система хороша, але депутати свідомо покривають порушників закону, знову виникає запитання «а чим звичайні громадяни гірше?». Це прямий сигнал – плюй на законодавство та шукай / купуй впливового захисника, який «відмаже». В крайньому випадку – організовуй майдан або «народні республіки». Йти шляхом ЛДНР сенсу немає – досить прикладу «бурштинової землі».

Таким чином, сигнал про боротьбу з корупцією, який посилає влада, педалюючи гучні справи, не просто розбивається об депутатське болото, а дає зворотний ефект.

Ще один сигнал, який викликає скорботні почуття – цінник корупціонерів та межі їхніх мрій. Згадайте відео з обговоренням розпилу міжнародної допомоги на дороги – люди, схожі на чиновників, обговорювали мрії. Максимум, на що вистачає мозку – це «будиночок на 350 квадратів і басейн». Аналогічний сигнал у справі Розенблата: якщо суми хабарів реальні, то це приниження всієї системи влади: державну машину по окремо взятому питання можна купити за безцінь. І, нарешті, результати обшуків (або дані в деклараціях) – максимум, на що вистачило мізків (якщо вірити опублікованим даними), це «закрутити гроші в банку та поставити в льох». Ні про які інвестиції, капіталовкладення мова не йде. Люди не думають, що зробити, як розвинутися, вони мріють про 350 квадратів і калитку з грошима. І ці ж люди потім розмірковують про інноваційний розвиток країни, ривок економіки і так далі.

Висновки

Влада, почавши «похід на корупцію», вплуталася в бій, з якого можна вийти тільки переможцем – будь-які пробуксовки, або відсутність результату доб’ють залишки довіри до державної машини.

При цьому надзвичайно важливо, щоб процеси проходили чисто з процесуальної точки зору: занадто явні прояви «телефонного права», або «замовлення» зроблять те ж саме – знищать залишки довіри з боку населення. В даному разі буде ще удар по іміджу на зовнішній арені.

Якщо справи проти депутатів будуть грузнути, то кожне наступне подання на «народного обранця» зустрічатиме все більше й більший опір.

Одним із реальних методів зменшення гостроти проблеми може стати озвучена Парубієм можливість зняття недоторканності з усіх депутатів, без винятку. Природно, що депутати будуть не в захваті, але можна ухвалити рішення, наприклад, за деякими пунктами КК (корупція, несплата податків і т. д.), відразу знявши можливі звинувачення в політичних ризиках такого рішення.

Якщо таку норму вдасться протягнути через парламент, то:

● влада вже сьогодні отримає суттєве полегшення в розслідуванні корупційних злочинів;

● це та сам факт зняття недоторканності може хоч трохи повернути довіру громадян.

З іншого боку, як зауважив у своєму тексті Віктор Андрусів, відсутність недоторканності робить неактуальною і дурною ідею проходу в парламент як спосіб захисту свого бізнесу і себе особисто. Це зменшить обсяг чорних кас в парламенті і зможе змінити сам процес формування списків, висування мажоритарників.

Таким чином, поряд з діями Луценка, ключовим для влади є відігрування слів Парубія – занадто далеко зайшли процеси. Закон про зняття або обмеження недоторканності, як не парадоксально, украй потрібен сьогоднішній більшості заради збереження влади. Чи зрозуміють це в Раді та Адміністрації Президента України – побачимо найближчими 4-5 місяцями.