​Українська відповідь злочинності й тероризму – прості пропозиції

Небезпека від таких явищ як зростання кількості злочинів зі зброєю та підривання офіцерів спецслужб в містах України серйозно недооцінена.

Якщо говорити про злочинність, то її збільшення й зміни характеру, з одного боку, мають об’єктивний характер – війна, криза, ринок нелегальної зброї. З іншого – використання криміналу (як і мімікрія під звичайний кримінал диверсійної діяльності) – досить стара, апробована й успішна практика воюючих сторін. Не обов’язково навіть засилати спеціально підготовлені групи, досить забезпечити ресурсами, інформацією місцеві угруповання та завдяки цьому забезпечити 1-2 гучних злочинів на місяць. Результатом стане недовіра суспільства до силовиків, зростання напруженості, які врешті-решт можуть вилитися в політичну кризу. У випадку з Україною, ураховуючи кількість зброї, це може проявитися у форматі появи збройних формувань, кожне з яких намагається «боротися за порядок і справедливість» своїми методами. Теза про «безпеку такої самоорганізації патріотів» не витримує критики – уявлення про патріотизм у кожного своє: і активісти Свободи, і копачі бурштину і виборці оппоблоку стверджують, що вони патріоти України.

Підривання силовиків – це вже речі іншого порядку. Такі злочин вимагають підготовки та навичок виконавців. Подібні теракти демонструють нездатність держави подбати навіть про безпеку тих, хто цю саму державу захищає.

Все це разом підриває основи державної системи, бо демонструє:

• що держава не може виконати свою основну функцію – забезпечення безпеки громадян;
• нездатність державної системи забезпечити безпечні умови для ведення бізнесу (використання зброї в бізнес-суперечках);
• втрату державою функції арбітра;
• неефективну політику України щодо захисту своєї територіальної цілісності – країна в тилу не може захистити самих захисників;
• деморалізація українських силовиків – противник посилає сигнал, що може «дістатися» до них і їхніх сімей у будь-який зручний для нього час.

Лінійного та простого вирішення проблеми не існує. Влада не має ресурсів і довіри (рейтинги до всіх держінститутів і так «негативні») суспільства для силових методів, закручування гайок. Окрім того, у випадку з диверсійною діяльністю просто виставлення «охорони» певним особам виглядає скоріше анекдотично: з одного боку охороняють «охоронців», а з іншого – противник завжди може вибрати незахищену в даний момент ціль.

Для вирішення проблеми в середньостроковій перспективі (2-5 років) є сенс зосередиться на двох речах:

1) повернення державі функції арбітра;

2) проведення політики, яка мотивує своїх силовиків і деморалізує супротивника.

У першому випадку варто по-іншому оцінити саму сутність поняття «держава» – це не щось сакральне, потужне, недержавні інститути, президенти або силовики. Держава – це об’єднання вільних громадян, які домовилися про правила співіснування і платять деяким особам гроші за забезпечення виконання цих правил.

При такому підході саме громадяни можуть стати силою, здатною змінити ситуацію, не забираючи в держави функцій арбітра (заради чого вона й створювалася). Суть підходу ось у чому:

• легалізація зброї, що знаходиться на руках в осіб, які на ділі довели бажання і здатність працювати заради посилення України (почати можна з ветеранів АТО з подальшим розширенням категорій);
• дозвіл на вільну купівлю, приховане носіння та застосування короткоствольної зброї;
• формування з числа таких громадян груп, які можуть сприяти силовикам у підтримці правопорядку (у вільний від інших занять час).

Методи протидії диверсійній роботі противника повинні бути дещо іншими. Тим, хто працює в розвідці, контррозвідці необхідно, як мінімум, забезпечити недоторканність даних про місце проживання, сім’ї, специфіку роботи і так далі. Теми зовнішньої розвідки, контртерористичної діяльності, особовий склад співробітників таких підрозділів, їхні дані, дані їхніх сімей повинні бути таємницею за сімома замками. А тим, хто спробує докопатися до подібної інформації, повинні світити реальні терміни ув’язнення. Журналістські розслідування – річ хороша, але уявіть, наприклад, що буде з журналістами, які спробують, наприклад, стежити за співробітниками (так само як і за їхніми родинами) МОССАД в Ізраїлі або ЦРУ в США. В Україні будь-які спроби вказати на недоречність, натикаються на виття про «наступ на свободу слова».

Навіть ці прості кроки вже продемонструють офіцерам, що держава, як система, має намір їх захищати.

Друга частина проблеми – можливість діяти на випередження, а не чекати нападу з боку. Українські розвідники повинні отримати прописане в законодавстві:

• право проводити діяльність, спрямовану на зменшення терористичної загрози для України на території інших держав – будь-яких держав!
• право проводити заходи щодо захоплення й доставки в Україну (або фізичного усунення) осіб, визнаних винними у вчиненні терористичних актів на території України, вбивстві українських громадян.

Природно, такий підхід викличе бурю обурення з боку не тільки РФ, але й розпещених демократією країн Євросоюзу. Але перед очима приклад Ізраїлю – якби спецслужби цієї країни працювали виключно в режимі «реакції на подію», євреям давно б довелося знову шукати місце для своєї національної держави. Українців в Україні не 8,3, а понад 35 мільйонів – шукати нове місце дорого, складно, незручно. Тому вибір очевидний: не допустити падіння держави та зробити дуже боляче кожному, хто цю державу намагається впустити.

У середньостроковій перспективі політика може дати непогані результати. Незалежно від того, чи буде, наприклад, СБУ знищувати терористів, які роз’їхалися по світу, у кожному нещасному випадку будуть шукати український слід. Це зроблять журналісти противника, тим самим змінюючи матрицю сприйняття українців і українських силовиків. Замість «хитрих хохлів, які скачуть» або «фашистської хунти, яка вбиває власних громадян» у сприйнятті виникне злісний укр, здатний дістати ворога з-під землі. А це вже зовсім інша ситуація, зовсім інша розмова як з однодумцями, так і з потенційними противниками.