Що нам робити з Донбасом?

Три роки конфлікту на Донбасі не просунули нас до вирішення проблеми. Мінські угоди не працювали з першого ж дня після їх підписання.

Тільки в березні 2017 року Україна втратила 30 чоловік убитими внаслідок постійних обстрілів з боку сепаратистів, підтримуваних Росією. Крім людських втрат, Україна несе величезні економічні витрати даній ситуації. Тому відповідь на питання «що нам робити з Донбасом» є важливою, якщо не найважливішою частиною відповіді на питання «що буде з Україною».

Для того, щоб вирішити проблему, треба усвідомлювати свої ширші цілі. Яке місце займає проблема в контексті цих цілей? Які ресурси необхідні для їх досягнення? Яка послідовність і етапи? Відповіді на ці питання визначають характер і послідовність дій.

Очевидно, що якщо ми говоримо про активних представників міського середнього класу в Україні, то нашою метою є перетворення України в більш успішну країну, ніж сьогодні. «Більш успішна» у цій логіці, значить, більш безпечна, більш вільна, більш стабільна і передбачувана, де держава лояльно до громадян, заохочує активність, розвиток, ріст — особистісний і суспільний.

Коли ми встановлюємо такі прості критерії, то ми починаємо запитувати себе: Які першочергові кроки Україна повинна зробити, щоб досягти цієї мети? Як повернення окупованих територій Донбасу просуває або відсуває нас від її досягнення?

Таким чином, вихід України з логіки виживання в логіку розвитку неможливий без стабілізації, а стабілізація неможлива без того, що будуть згладжені основні суперечності (внутрішні і зовнішні), які сприяли хаосу в Україні.

Тим не менш агресія з боку Росії створила можливості, яких не було раніше — анексія Криму і окупація Донбасу порушили той баланс, який не дозволяв Україні рушити в яку-небудь певну сторону (Заходу або Росії). Де-факто, з 1991 по 2014 рр. співвідношення сил було 50% на 50%, що визначило зигзагоподібний зовнішньополітичний курс України, яка зблизилася з Заходом, то з Росією, а за фактом, як блискуче показав у своїй доповіді Анатолій Амелін 25 років тупцювала на місці. Трагічні події 2014 року призвели до того, що Україна втратила 5 млн населення, які опинилися на окупованих територіях Криму і Донбасу. Це сприяло суттєвій зміні внутрішньополітичного курсу, оскільки партії, що орієнтувалися на Росію втратили істотної підтримки свого електорату, який проживав на окупованих територіях. Це відразу ж позначилося підсумки президентських і парламентських виборів 2014 року і дозволило хитко-хитко запустити процес реформ за підтримки США і Європи. Звичайно, вони виявилися половинчастими, непродуманими і, як наслідок, непопулярними. Але нарешті виникла можливість спробувати зрушити ситуацію з місця.

Стабілізація-накопичення-реінтеграція-реконструкція

У цій логіці вимальовується очевидна послідовність дій Києва. Повернення Донбасу будь-якою ціною не може бути самоціллю України. Нашою головною метою є збереження і розвиток української держави, як інструменту захисту інтересів українського народу. Тому формула дій України щодо Донбасу повинна бути такою: спочатку стабілізація ситуації, далі накопичення ресурсу, що дозволить Україні посилити військово-політичні, дипломатичні інструменти і м’яку силу, потім реінтеграція окупованих територій, потім їх реконструкція.

Чому?

Уявімо, що Україна повертає окуповані території Донбасу сьогодні. Що ми отримаємо?

По-перше, ми отримаємо економічні проблеми. На сьогоднішній момент, на території Ростовської області Росії знаходиться тіньової центр управління ЛДНР, який очолює заступник міністра економічного розвитку Росії Сергій Назаров. Саме звідти здійснюється реальне управління економікою окупованих територій Донбасу. Витрати Росії на цивільну інфраструктуру ЛДНР по наших джерел у силових структурах України складають близько 2 млрд. доларів на рік. Це без силової компоненти на два армійських корпуси чисельністю до 60 тис. чоловік. При цьому Україна поставляє в ЛДНР на мільярди гривень електроенергію, воду та інші необхідні послуги. В результаті війни близько 30% економіки ЛДНР було фізично знищено, або вирізане на метал, або виробничі потужності вивезли в Росію. За оцінками фахівців, витрати України на відбудову Донбасу будуть становити не менше 5 млрд. доларів на рік, що становить п’яту частину українського бюджету (721 млрд. гривень). Враховуючи, що в Україні отримання 1 млрд. доларів від МВФ підноситься владою мало не як запуск космічної експедиції на Марс, питання звідки і за чий рахунок ми будемо затикати виникла дірку не є риторичним. Це означає, що Україна повинна буде формувати пул міжнародних донорів, а ці донори будуть висувати свої умови допомоги Києву. При цьому донори можуть у будь-який момент, виходячи з своїх мотивів відмовитися від підтримки, а витрати України з моменту реінтеграції будуть постійні. З урахуванням майбутніх в 2018-2019 роках виплат за зовнішніми боргами, питання про те, як буде закриватися фінансування Донбасу буде дуже гострим.

По — друге, ми отримаємо політичні проблеми в декількох аспектах.

Якщо ми повернемо Донбасу на умовах Мінських угод, то ми повинні будемо дати йому автономію. Якщо ми дамо автономію ЛДНР, то ми:

а) на наступних етапах дамо автономію Закарпаттю, Буковині, Одесі, Львову і взагалі всім, хто забажає, оскільки ніяких раціональних аргументів відмовити у цій вимозі регіонів у Києва не буде. Як наслідок, Україна перетвориться в пухку федерацію або навіть конфедерацію, нездатну виробити загальний курс модернізації, як наслідок, через якийсь час остаточно розпадеться.

б) Повернення трьох мільйонів чоловік в електоральне поле України призведе до того, що в ньому знову посилиться проросійський блок. Він посилиться ще сильніше з урахуванням того, що за останні три роки різко збільшилася міграція з України в Європу. Тільки Польща в 2017 році видала понад 1 млн. дозволів на роботу. В результаті трудової міграції в Європу Україна ризикує втратити кілька мільйонів чоловік, велика частина з яких мають прозахідну орієнтацію. На заході України вже сьогодні відчувається нестача робочої сили. Як наслідок, ми отримуємо відразу подвійний удару зростання проросійських виборців на 2 млн посилюється відтоком прозахідних українців на роботу в Європу. В результаті ми отримаємо ефект додонизации, який спостерігається в Молдові, де значна частина населення поїхала в Європу на заробітки, а що залишилися пенсіонери і бюджетники проголосували на президентських виборах за проросійського кандидата Ігоря Додона.

Тільки ці два чинники приведуть в сумі до того, що Україна: чи отримає проросійський уряд, як наслідок західна частина країни відколеться в якомусь часовому проміжку; або перетвориться в пухку федерацію, яка врешті-решт розпадеться через конфлікти між регіонами, а слабкий центр не зможе збалансувати їх.

Тому, ми повинні сьогодні собі зізнатися, що Україна не готова до повернення окупованих територій і це несе смертельний ризик для нашої держави. Однак, це не означає, що ми повинні від них відмовлятися. Це означає, що ми повинні діяти згідно з першочерговими цілями, де на сьогоднішній момент ключовим моментом є збереження української державності.

Що тоді ж повинна робити Україна стосовно Донбасу сьогодні?

По-перше, ми не повинні виходити з Мінського процесу, хоча він не працює. Якщо ми розірвемо Мінськ, не запропонувавши альтернативи, то ЄС і США просто не зрозуміють і знімуть санкції. Але це не означає, що ми повинні прив’язувати нашу політику до санкцій, виконуючи вимоги Заходу, який захищає свої інтереси і може розіграти українську карту в пакеті з іншими картами (Близький Схід, Північна Корея і так далі).

По-друге, ми повинні прийняти закон про окуповані території, який внесе ясність і визначення в суть процесів на сході України. Ми повинні чітко визначити, хто є агресором, хто несе відповідальність за агресію, в яких стосунках з окупованими територіями ми знаходимося, як жителі окупованих територій можуть реалізувати свої права в державі України. Внесення ясності в це питання полегшить захист Україною своїх інтересів в міжнародних судах і організаціях, оскільки сьогодні іноземцям важко зрозуміти, що у нас реально відбувається на Донбасі, коли ми самі не можемо назвати ясно і чітко хто є винуватцем. Це дозволить вирішити і проблему внутрішніх конфліктів, оскільки невизначеність відносин з ЛДНР породило контрабанду і величезні зловживання, які призвели до блокади і зростання напруженості всередині України.

По-третє, якщо цього вимагатиме ситуація, наприклад, виникне тиск з боку західних партнерів, ми повинні провести загальнонаціональний референдум на якому розглянути питання статусу окупованих територій і легітимізувати його. Захід буде вкрай складно тиснути на Україну, якщо позиція держави буде прикрита рішенням народу на референдумі. У всякому разі, після Брекзита подібний хід буде логічним і зрозумілим.

Резюме: Україна не повинна здійснювати кроки, які їй здатні нашкодити в якійсь перспективі. Ми повинні зосередитися на тому, щоб повернення територій стався тоді, коли ми до цього будемо готові і здатні їх використати таким чином, щоб стати сильнішими. Наша політика повинна породжувати силу, а не слабкість. Тоді ніхто і ніхто більше не зможе нас окупувати.