Українські університети ризикують перетворитися в “антикваріат” або “металобрухт”. Як цього не допустити?
Профільний заступник міністра освіти Єгор Стадний нещодавно оприлюднив свої пропозиції щодо зміни моделі фінансування закладів вищої освіти. Ідея запровадити формульний підхід до виділення бюджетних коштів викликав резонанс і спротив частини університетського істеблішменту. Але, якщо бути відвертим, пропоновані новації є лише легким тюнінгом, порівняно із довгостроковим, а невідкладним завданням – формуванням нової моделі вищої освіти в Україні. По суті йдеться про її перевинайдення. Уявляю реакції на такий поворот подій, але він неминучий. Спробую пояснити це за допомогою однією метафори і чотирьох аргументів.
Втомлені життям люди часто застерігають тих, у кого “зайві” енергія та ідеї: не потрібно (пере)винаходити велосипед. Чому саме велосипед наводиться, як приклад незмінних правил і традицій, для мене, чесно кажучи, досі залишається загадкою. Адже саме цей надійний і невибагливий транспорт є постійним об’єктом інтересу з боку інженерів і підприємців, які постійно орієнтуються на нові потреби своїх клієнтів і нові обставини і умови життя.
Перший велосипед, який винайшов німецький професор барон Карл фон Дрез 1817 року, був досить незграбним. У нього навіть не було звичного ланцюга, з’єднаного з педалями. Такі пристрої з’явився на вулицях міст лише у 1880-х. Без вдосконалення цього засобу пересування, не було б гірських і шосейних, як і велоспорту в цілому, дитячих і тінейджерських, дамських велосипедів, які пришвидшили емансипацію жінок, зрештою – кур’єрських електробайків, що розганяються до 120 км за годину.
А який стосунок це має до університетів? Зокрема українських. Використовуючи метафору з велосипедами. Їх розвиток застиг на моделі “Україна” В-120 зразка 1960 року, виробництва Харківського велосипедного заводу. Їздити можна, навіть сіно перевозити, але зусиль потрібно значно більше, ніж на Giant чи Treck, та й на гору, як на GT, наприклад, ви не підніметеся. Про швидкість, доступну байкам Delfast, я вже мовчу.
Згадану модель теж можна вдосконалювати, наприклад, замінити сідло і кермо, колеса з найкращою гумою, додати аксесуарів у вигляді тримачів для пляшки з водою, смартфона і ліхтарика, зрештою робити крутий тюнінг. Але від цього рама не стане легшою і зручнішою, а трансмісія – обирати відповідну швидкість відповідно до зміни ландшафту.
Отже вам, як раніше, доведеться докладати забагато зусиль, щоби транспортний засіб відповідав сучасному ландшафту, потребам користувачів і стилю життя, його доведеться створювати майже заново: від форми рами і матеріалу, з якого вона зроблена до трансмісії .
Те саме з організаціями вищої освіти: необхідно переосмислити, як вони взаємодіють із суспільством та індустріями, як фінансуються та управляються, як відбувається розробка навчальних програм, на якій інституційні “рамі” це усе тримається. В іншому разі українські університети ризикують перетворитися на “антикваріат” чи “металобрухт”.
Аргумент №1 Українські університети не виконує притаманних йому ролей
Одним із основних висновків попереднього етапу проекту “Майбутнє університету” полягало у тому, що університети у сучасному світі є чимось набагато більшим, ніж навчальний заклад чи дослідницький центр. Ролі університетів як багатопрофільних корпорацій знань у центрі економіки знань була констатована експертами ще наприкінці 1980-х. Протягом останніх 30-ти років ці інституції еволюціонували до невід’ємної складової екосистеми інновацій, які в свою чергу працюють вже в економіці вражень. На сьогодні продуктом діяльності університетів частіше за все є комплексні рішення для муніципалітетів, органів влади і бізнесу і спінофф-компанії як частина цих рішень.
Низка експертів, зокрема Михайло Крікунов, наголошують. Що в українському світі університети відіграють широкий спектр ролей. Серед них: концентрація експертизи, виявлення, створення і комерціалізація інтелектуальної власності, адаптація суспільства до сучасних соціально-економічних і політичних змін (у тому числі до інтернаціоналізації та глобалізації), внесок в економічний розвиток. Всього не менше п’ятнадцяти ролей. Із них в українських реаліях ЗВО більш-менш успішно давали собі раду лише з двома. Навіть така класична для університетів функція як навчання в українських ЗВО виконується незадовільно.
За висновками експертів Світового банку в Україні “викладання та навчання у вищих навчальних закладах досі залишається орієнтованим на здобуття знань, зміст яких часто буває застарілим і не коригується відповідно до потреб сучасних студентів або з урахуванням нових тенденцій, досліджень або технологій. Попри те, що обсяг систематизованої інформації про якість навчання у сфері вищої освіти є невеликим, згідно з загальною думкою програми навчання та педагогічні методи викладання потребують модернізації з урахуванням результатів еволюції потреб суспільства та економіки. В Україні, зокрема, не вистачає прикладних ділових, фінансових та управлінських навичок”.
Аргумент №2 За останні три десятиліття в Україні відбулася інфляція поняття “університет”
На момент здобуття незалежності в Україні діяло 12 класичних університетів. Майже усі вони були засновані у 19 ст.. Лише Львівський університет бере початок з 18 ст. Історично найстарші навчальні заклади України Києво-Могилянська та Острозька академії були відроджені пізніше. Основиний масив системи вищої освіти складали 138 спеціалізованих інститутів., переважно – педагогічних, медичних, військових, технічних, аграрних. практично усі колишні інститути отримали акредитацію ІІІ – ІV рівня і стали гордо називаються університетами. Більше того, до них невдовзі доєдналися приватні ВНЗ і колишні технікуми. В результаті кількість таких закладів подвоїлася зі 149 у 1991 р. до 325 у 2014-2015 навчальному році. Хоча за потенціалом заледве дотягували до рівня коледжів. Зокрема – за якістю викладання.
Як зазначає Тарас Фініков у дослідженні для Міжнародного фонду “Відродження”: “жорстке та дріб’язкове централізоване планування обумовило надмірне подрібнення предметних областей і створення чисельних вузьких спеціальностей”. Це було характерно і для усіх категорій пострадянських ВНЗ.
Спроба трансформації системи вищої освіти в нашій державі, була зроблена 1993 року, тоді було ухвалено Державну програму “Освіта. Україна ХХІ століття”, що передбачала докорінне реформування її концептуальних, структурних, організаційних засад, а також через подолання монопольного становища держави в освітній сфері. Однак всі задекларовані наміри обмежилася косметичними змінами: запровадженням чотирирівневої акредитації, поверховою деідеологізацією змісту, та зняттям державної монополії на освітні послуги. Тарас Фініков вважає, що згадана програма залишилася нереалізованою значною мірою внаслідок відсутності організаційно–економічного механізму її реалізації, політичної волі керівництва та недосконалого менеджменту в галузі, надто повільних і непослідовних дій законодавців”, а також – відсутності досвіду реалізації масштабних трансформаційних проектів.
А тим часом, за даними Держстату з 2006/07 навчального року кількість зарахованих студентів майже щороку перевищує кількість випускників загальноосвітніх шкіл. така ситуація до певної міри є. Пояснень цій парадоксальній ситуації (враховуючи уповільнення економіки та демографічного та економічного спаду) може бути кілька:
1. Диплом ВНЗ у 1990-ті був своєрідною психологічною компенсацією, що повертала відчуття (вочевидь – ілюзорне) керованості життя, у часи нестабільності, коли можна було покладатися лише на себе додавав його власнику статусності. Інерція цього ставлення почасти зберігається досі і передається від старшого покоління молодшому
2. Падіння престижу і якості професійної освіти посилило попередню тенденцію
3. Зростання кількості студентів є світовим трендом і значною мірою відгукується на українському суспільстві.
Однак роздування сфери вищої освіти у кількісних показниках обернулося розмиванням її якості та масштабуванням корупції. Разом з тим, в абсолютних цифрах кількість студентів, які навчаються в українських ЗВО, за останні роки відчутно знизилася з більш ніж 500 000 2006-2007 навчального року до менш, ніж 300 000 2016–2017 року. Одна з головних причин – демографічний спад. Проте, не менш істотним чинником є падіння престижу дипломів українських ЗВО і зростання кількості українців, які навчаються за кордоном. За даними аналітичного центру CEDOS, станом на 2018 рік за кордоном навчалися близько 80 000 студентів з України і число охочих щороку зростає.
Якщо згадана тенденція продовжиться, що дуже ймовірно, то за 3-4 роки українські ЗВО стикнуться з необхідністю скорочувати персонал і передавати в оренду порожні аудиторії.
Аргумент №3 Розрив між університетами та бізнесом
Експерти Світового банку у недавньому звіті щодо системи освіти в Україні зауважуюють, що за оцінками національного багатства у світу на людський капітал в Україні припадає лише 34% загального національного багацтва, тоді як у країнах із нижчим за середній рівень доходів його частка сягає 51%, а по регіону Європи та Центральної Азії (ECA) — 62%.2. У такому контексті освіта, зокрема вища залишається далекою від того, щоби перетворитися на на рушійну силу зростання
За рівнем розвитку співпраці між ЗВО та бізнес структурами у сфері науково-дослідницьких та конструкторських розробок Україна перебуває на 73 місці із 173 за версією укладачів Глобального індексу інновацій.
Повноцінній співпраці університетів із бізнесом перешкоджає не лише теперішній статус ЗВО, як бюджетних закладів, але й брак сучасник навичок управління і готовності брати на себе ініціативу з боку адміністрації. Зворотною стороною медалі є бюрократія, що покликана розподілити і перекласти відповідальність.
Наприклад, представниця одного з провідних ЗВО України, описуючи кейс передачі ліцензійних прав на патент (співвласником якого є Університет) з правом подальшого викупу комерційною структурою, нарікає на відсутність чітких алгоритмів в Україні для проведення подібної процедури для бюджетних установ. На думку співрозмовниці, це “створює багато бюрократичних перешкод і вимагає значних емоціональних та часових людських інвестицій”.
Аргумент №4 Переосмислення вищої освіти є глобальним трендом
Переосмислення системи освіти відбувається у глобальному масштабі. Причина комплексна і включає кардинальні технологічні зміни, зміни способу життя, системи цінностей, бізнес-моделей, тощо. Темі еволюції університету у контексті соціально-економічних та технологічних змін було присвячено першу аналітичну доповідь проекту “Майбутнє університету” “Еволюція університетів. На порозі невідомого майбутнього”. Наразі додам лише кілька штрихів, які залишилася поза текстом.
Постійній ревізії підлягає навіть найуспішніша на сьогодні модель вищої освіти – американська. Майкл Кроу та Вільям Дубарс тріумфальне постання та періодичні кризи американського дослідницького університету, наголошують на імперативній потребі нової моделі для американського дослідницького університету. Мовляв, внутрішні обмеження нинішньої моделі послаблюють потенціал університетів у забезпеченні ними необхідного рівня освіти достатній кількості громадян та заважають протистояти численним викликам сучасності.
Отже, перевинайдення такої інституції, як університет, в Україні неминуче, це необхідно для того, щоби никнути колапсу теперішньої системи та негативних соціальних наслідків. Отже, перевинайдення моделі університету, і його на повноцінного суб’єкта інноваційної економіки.
Далі постає питання, як на практиці має виглядати процес перевинайдення, за яким алгоритмом, хто і як має бути залучений, і як управляти цим ланцюжком трансформацій?
Виділю кілька ключових пунктів:
1. Визнання факту, що теперішня модель вищої освіти перебуває у глухому куті і/або є безперспективною гілкою еволюції, рудиментом економічної і політичної системи, яка глобальна вже зійшла з арени.
2. Формування візії нової моделі.
3. Проектування нової моделі, через креативний спосіб мислення та активне залучення креативних людей.
4. Створення осередку у форматі трансформаційної освітньої лабораторії для прототипування і тестування нової моделі.
5. Пілотування перших варіантів (“релізів”) нової моделі.
6. Рефлексія, щодо перших результатів, коригування і підготовка до масштабування.
7. Власне масштабування нової моделі.
Микола Скиба, експерт напрямку “Освіта” UIF
Вперше опубліковано: Ліга.net
Вам також буде цікаво:
Новий Верховний Суд: хто буде виправдовувати очікування українців?
Наталія Кацер-Бучковська: Україна має величезний потенціал для створення ефективної інфраструктури LNG
Угорщина заявила про блокування України через мову: реакції експертів UIF (оновлюється)
Школа і технології: пригода не районного масштабу
Авто на іноземній реєстрації – між потребами і законністю
Коротко про “Троянських коней Кремля”