Боротьба за людей: Україна програла битву, але має виграти війну

З початку масштабної війни з РФ Україну залишило більше 5 млн людей, переважно працездатного віку. Якщо ці люди не повернуться, економіка щороку втрачатиме 13% ВВП або 20 млрд доларів, кількість працездатного населення скоротиться до 10 мільйонів, і навіть попри відновлення українська економіка не зможе зростати швидше ніж на 2% на рік. 

Український інститут майбутнього дослідив актуальні міграційні проблеми України і розробив рекомендації для їхнього вирішення. У новому дослідження від наших експертів “Боротьба за людей: Україна програла битву, але має виграти війну” можна дізнатися про наслідки міграційної кризи для української економіки, про досвід інших країн, які зіштовхнулися з цією проблемою та про те, як Україні вийти переможницею у боротьбі за трудові ресурси.

---

Міграційна криза. Наслідки для економіки та шляхи виходу

• Україна втрачає майбутнє – з початку масштабної війни країну залишило близько 6 млн людей, зокрема близько 2,5 млн дітей
• Кількість працездатного населення в Україні скоротиться до 10 млн осіб
• Україна щорічно втрачатиме близько 60 мільярдів доларів, якщо не поверне своїх мігрантів
• Скорочення кількості людей призведе до зменшення споживчих витрат, а значить і до звуження внутрішнього ринку, і до обмеженні росту ВВП – більше ніж на 2% в рік ми не зростатимемо
• Кризи на ринку праці та в пенсійній системі неминучі:
  • до 2050 року майже третина населення в Україні буде старше 60 років
  • потреба України у мігрантах із інших країн зросла до 1-1,2 млн людей на рік

У 2021 році український інститут майбутнього підготував доповідь, присвячену проблемі трудової міграції в Україні, вже тоді ми порахували, що наша країна щорічно втрачає близько 30 мільярдів доларів, або 19% ВВП, через виїзд своїх громадян на заробітки. На той момент тимчасово на роботі за кордоном могло перебувати близько 1-3 млн українців, 300–400 тис. із них зрештою додому не поверталися, залишаючись в інших країнах назавжди. Враховуючи спадну демографію та міграційні тренди вже тоді мінімальна щорічна потреба України в трудових ресурсах становила 500–600 тис. людей.

Внаслідок широкомасштабного вторгнення РФ в Україну проблеми міграції загострилися надзвичайно. Тож ми оновили нашу доповідь аби зрозуміти, якої буде потреба у робочій силі в Україні після її перемоги та якими мають бути найоптимальніші та найдієвіші шляхи поповнення трудових ресурсів.

Україна багато років була основною країною-донором робочої сили для сусідніх Польщі, Словаччини, Чехії, Угорщини. Ці країни не просто активно використовували український людський капітал, вони мали спеціальні програми залучення трудових мігрантів з України, спрощували правила їх працевлаштування та перебування, мали «соціальні пакети» для українських трудових мігрантів, активно залучали наших студентів та школярів. Україна роками байдуже спостерігала за цими процесами, хоча мала б непокоїтися: за десять років ми ризикували втратити близько 5 мільйонів працездатного населення як через спадну демографію, так і через трудову міграцію. Зрештою втратили не за десять років, а за якийсь місяць.

За підрахунками Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, на 8 травня 2022 р. з України виїхали понад 5,8 млн осіб, зокрема близько 3,2 млн – до Польщі, 880 тис. – до Румунії, 569 тис. – до Угорщини, 456 тис. – до Молдови, 402 тис. – до Словаччини. 

Як свідчать опитування, вибір країни обумовлено передусім наявністю в ній родичів або знайомих (48 %), а також близькістю до Батьківщини^[1]. Ті самі тісні «робочі» зв’язки із країнами, для яких ми роками були донором трудових ресурсів, власне і визначили нинішній міграційний вектор.

Якщо не задіяти максимум зусиль аби повернути цих людей назад, кількість працездатного населення в Україні скоротиться до 10-11 млн осіб. На жаль такої кількості людей буде просто недостатньо для підтримки сталого економічного зростання, навіть за наявності достатніх фінансових ресурсів на відбудову та розвиток.

За останні роки в рази зросла кількість і тих українців, хто виїздить у інші країни на довгий час або взагалі назавжди, і так званих маятникових мігрантів, які відпрацювавши за кордоном кілька місяців, потім повертаються на певний час в Україну. І попри те, що маятникових мігрантів більше, а повернути їх додому простіше, політики здебільшого не надто опікувалися цим питанням, навряд усвідомлюючи, що кожен місяць, проведений цими людьми на заробітках віддаляє їх від України та полегшує їхню адаптацію і новій країні. Тепер до них приєдналася ще й величезна кількість біженців, які використовуючи вже налагоджені трудовими мігрантами шляхи адаптації, також згодом зможуть залишитися у тих країнах, які надали їм прихисток.

Якщо влада і надалі ігноруватиме вирішення цієї проблеми, цих людей буде втрачено, як і грошові перекази від них, якими регулярно хизується Національний банк. Але найголовніше, що Україна втратить людей – свій основний капітал. Це беззаперечно погіршить і без того складну демографічну ситуацію, збільшить дефіцит робочої сили, поглибить кризу солідарної системи пенсійного забезпечення, а головне – унеможливить збільшення темпів економічного зростання, як через скорочення внутрішнього попиту, так і через зниження темпів виробництва. Окрім цього Україна має усвідомити необхідність у заміщенні дефіциту, який вже утворився на ринку праці, і докласти зусиль із заміщення цього дефіциту мігрантами із третіх країн. У добу висококонкурентної боротьби країн за людський ресурс, Україна не може продовжувати нинішню політику бездіяльності та байдужості до проблем трудової міграції. Їх актуалізація це запорука нашого виживання.

Мета цієї доповіді – створення умов для повернення мігрантів, які залишили Україну та залучення трудових мігрантів із інших країн. 

Міграція. Масштаби та причини

Враховуючи накопичений населенням досвід трудової міграції, а також розгалужені соціальні мережі, що склалися завдяки понад двадцятирічній історії закордонного заробітчанства, вибір міграції як засобу самозбереження та самозабезпечення був закономірним. 

Результати опитування, що проводилося соціологічною службою Центру Разумкова на пунктах пропуску через державний кордон України у Закарпатській області^[2] засвідчують, що саме пошук безпечного місця перебування став основною причиною останньої міграції населення. Зокрема: 

• 55% респондентів відповіли, що на час їх виїзду відбувалися бойові дії у населеному пункті, де вони мешкають; 
• 13% — що бойові дії відбувалися поблизу; 
• 10% — що бойових дій не було, але їх населений пункт бомбардувався чи обстрілювався;
• 14% — що сусідні населені пункти бомбардувалися чи обстрілювалися;
• лише 8% зазначили, що нічого з наведеного у їх населеному пункті або біля нього не відбувалося.

Оцінюючи власний психологічний стан на 24 лютого 2022 року за шкалою від 0 до 10, де 0 означає «максимальний рівень спокою, упевненості», а 10 відповідає максимальному рівню паніки, страху, невпевненості, респонденти його оцінили в середньому 6,7 балами, більше 50% оцінили балами від 8 до 10, що відповідає високому рівню паніки, страху та невпевненості.

Ми маємо розуміти, що значна частина цих людей втратила домівки та роботу, тож питання безпеки, яке було титульним на початку війни, доволі швидко поступиться місцем проблемам, пов’язаним із самозабезпеченням родин у нових умовах.

Тому не зайве нагадати про ті тренди, які сформувалися у попередню хвилю трудової міграції з України, тим паче, що зазвичай українці, які на початку війни працювали за кордоном, також отримали там довготривалий прихисток, і вже мають роботу, тобто становлять ту групу мігрантів, інтеграція яких у країнах перебування проходитиме максимально швидко. 

По-перше, у попередній хвилі міграції^[3] вже посилилася тенденція до зростання тривалості перебування за межами країни та до трансформації тимчасової міграції в постійну. Зросла також кількість українців, які зверталися до зарубіжних країнах за дозволами на проживання. По-друге, прискорилася переорієнтація міграційного потоку із східного, тобто російського, на західний напрямок. По-третє, під впливом кризи відбулися зміни у складі міграції. За даними різноманітних досліджень, серед мігрантів збільшувалася частка вихідців з міст, молоді, осіб з високим освітнім рівнем, дрібних та середніх підприємців. На жаль, в останній міграційній хвилі усі ці три тренди лише посилилися.

Помолодшання українських мігрантів частково пов’язане з процесом об’єднання сімей, коли діти, що завершили навчання в Україні, приєднувалися до своїх батьків, які вже тривалий час перебували за кордоном. Утім, основною причиною зростання молодіжної міграції є стрімке збільшення чисельності громадян, які виїжджають за кордон навчатися. За приблизними підрахунками число українських студентів у ЄС складає від 60 до 70 тисяч, з них у Польщі навчається понад 30 тисяч. Наразі тренд поглиблюється, адже значна частина дітей вимушених мігрантів останньої хвилі вже зарахована до місцевих навчальних закладів. Приймаючі країни, аби якнайшвидше адаптувати дітей та підлітків до нового середовища, впроваджують спеціальні мовні програми для українців, спрощують умови вступу у заклади середньої та вищої освіти для українських дітей. Зрозуміло, що такий фактор неповернення як навчання дитини є доволі вагомим для родини, і ризикованим для України, яка може втратити значну частину своєї молоді.

Що гірше, освітня міграція може стати сходинкою до подальшого працевлаштування та проживання за кордоном. Тим більше, що низка зарубіжних країн давно започаткували численні програми для українських студентів, створили умови для виходу іноземців, які успішно закінчили національні навчальні заклади, на ринок праці країни перебування.

На жаль, до початку війни ми не мали об’єктивних та достовірних оцінок потоків трудових мігрантів. Спеціальні модулі з міграції за 2012 та 2017 роки Українського обстеження робочої сили (LFS) охоплювали тих мігрантів, які досі є членами домогосподарств в Україні – отже, переважно тимчасову міграцію (регулярну та нерегулярну). Натомість адміністративні дані країн-партнерів, особливо узгоджені Євростатом стосуються всіх офіційно працевлаштованих громадян України за винятком нелегальних мігрантів. За даними 2015-2017-го року^[4] кількість маятникових мігрантів складала близько 1,3 млн осіб – це ті люди, які впродовж року принаймні раз виїздили на роботу за кордон. Це дослідження не враховувало тих осіб, які виїхали за кордон із сім’єю або «прикордонних» маятникових трудових мігрантів – людей, що проживаючи на прикордонних територіях можуть мати два паспорти. Тобто 1,3 мільйони мігрантів – це мінімальна оцінка, а реальна кількість була більшою. 

За оцінками Центру економічних стратегій на 2018 рік^[5] , кількість трудових мігрантів сягала 4 млн осіб. При цьому, одночасно за межами країни могли перебувати близько 2,6-2,7 млн осіб. 

Ще гірші дані надає Міністерстві соціальної політики, там порахували, що станом на кінець 2018-го року «у рухливому міграційному процесі беруть участь у середньому від 7 до 9 мільйонів чоловік на рік, у той же час постійно, щоденно протягом року за кордоном перебувають 3,2 млн трудових мігрантів з України»^[6]. 

Ще одним показником, який красномовно говорить нам про зростання трудової міграції з України є обсяги грошових переказів, які надходять від заробітчан. За даними НБУ, починаючи з 2014 року кількість переказів із закордону постійно збільшується:

Дані НБУ дають також умовне розуміння напрямків трудової міграції з України, адже у 2020 року найбільше грошей заробітчани переказали з Польщі (як і у 2019 році) – 2,46 млрд дол. 

Наразі грошові перекази заробітчан або закордонних родичів в Україну є однією з найбільших статей надходження валюти в економіку нашої країни.

Причини, які спонукали маятникових мігрантів до пошуку роботи за кордоном були переважно фінансові, про що свідчить опитування тимчасових мігрантів проведене у 2019 році.

Нинішні мігранти здебільшого шукають не так роботу, як безпеку. Але вони виїжджають до країн, які вже мають стійку та адаптовану інфраструктуру працевлаштування українців, отримують довгострокові візи, право на працевлаштування та майже зразу опиняються в колі вже досвідчених трудових мігрантів з України, які радо допомагають свої співвітчизникам якомога швидше вийти на місцеві ринки праці. Чим довше триває війна в Україні, чим більших економічних та інфраструктурних втрат вона зазнає, тим більшою є вірогідність того, що українці за кордоном почнуть шукати не лише прихисток, але й роботу. 

Так, під час вже згаданого опитування, яке Центр Разумкова проводив під час перетину мігрантами українського кордону, 79% опитаних зазначити, що планують повернутися в Україну після закінчення війни (10% – вже тоді не планували повертатися, 11% — вагалися з відповіддю). Але очевидно і інше – зі збільшенням строку перебування за кордоном частка тих, хто вже ніколи не повернеться в Україну зростатиме. Наприклад, таких буде чимало серед українців, які виїхали до віддалених держав, тих, хто завдяки професійним навичкам та кваліфікації зможуть забезпечити собі гідний рівень життя, як і тих, хто лишатиметься за кордоном, бо вже має там осілих родичів. 

Таким чином, ризики втрати частини населення внаслідок міграції зростають. Причому формуватимуться ці втрати переважно через економічно активних, освічених, молодих громадян. Надто країни призначення, зацікавлені в поповненні своїх людських ресурсів, уже тепер створюють умови для закріплення на їх території певних категорій переселенців.

Фактори, які впливають на поширення міграції

Основним фактором, який спровокував останню хвилю міграції, звичайно, стала широкомасштабний військовий напад РФ, руйнування, завдані Україні та нищівний вплив війни на українську економіку. Втім, зрозуміло, що питання безпеки є основним але не вирішальним для прийняття українськими мігрантами рішення про повернення на Батьківщину. Адже економічні наслідки війни, навіть після її завершення, ще довгий час впливатимуть на добробут українців, ринок праці, економічну активність бізнесу тощо. Отже навіть при зміні основного чинника, що вплинув на виїзд українців за кордон, економічні фактори, які насамперед впливали на попередню міграційну хвилю, впливатимуть на мотивацію мігрантів докласти максимум зусиль аби залишитися у країнах, які їх прихистили.

Тож варто уважніше розглянути ті фактори, які найбільше вплинули на поширення попередньої міграційної хвилі. За даними Євростату, кількість чинних дозволів на перебування громадян України на території ЄС-28 протягом останнього десятиліття подвоїлася. Кількість уперше оформлених дозволів на перебування українців лишається найбільшою в порівнянні з іншими країнами походження мігрантів − 527 тис. Переважна більшість із них (78%) видана в Польщі. Майже 90% цих дозволів короткострокові (3–12 місяців), видані у зв’язку з виконанням оплачуваної роботи (65%)^[7].

Також мобільності українців у напрямку ЄС сприяли угоди про малий прикордонний рух, укладені з Угорщиною в 2007 році, Польщею та Словаччиною в 2008 році, Румунією – в 2014 році. Завдяки ним громадяни, які проживають у прикордонній смузі, можуть без віз подорожувати до сусідніх держав, заглиблюючись на їх територію на відстань від 30 км (Польща) до 50 км (інші сусідні держави). Наразі цей фактор посилився, адже спрощено не лише умови в’їзду, але й перебування та виходу на ринок праці у країнах ЄС для українців.

Згадаємо, як вплинув на трудову міграцію безвіз. За даними соціологічного моніторингу, який щорічно проводиться Інститутом соціології НАНУ, лише протягом року дії безвізу скористалися можливістю відвідати країни ЄC 18% дорослого населення. Удвічі частіше, ніж в цілому по Україні, без віз виїздили за кордон мешканці Західної України. 

І попри усі його позитивні наслідки, безвіз суттєво вплинув на ріст трудової міграції. Це підтверджує опитування, проведене у 2019 році серед трудових мігрантів^[8]. Зокрема, на питання «На підставі яких документів ви востаннє працювали за кордоном?», респонденти відповіли наступним чином:

Як бачимо, кількість тих, хто працював за робочими візами, як і власників карт перебування, скорочувалася і все більше трудових «маятникових» мігрантів надавали перевагу «безвізу» як можливості тимчасової роботи в іншій країні. Наразі безвіз по суті розширився до року перебування в країнах ЄС, із можливістю продовження цього строку ще на два роки, якщо війна не закінчиться.

Міжнародна організація з питань міграції ще минулого року зазначала, що серед вивчених нею країн південного сходу Європи українці становлять найбільшу частку трудових мігрантів із вищою освітою. І саме в цьому вони вбачали головну загрозу для України, яка стрімко втрачає освічених і досвідчених фахівців. Наразі ця загроза зросла в рази. Особливо зважаючи на цінність українців як людського капіталу для країн ЄС.

Мігранти сприяють зростанню економіки в приймаючих країнах, беручись за роботу, яка вимагає великого вкладу людських ресурсів і енергії, але вважається непрестижною в даному суспільстві, тим самим мігранти доповнюють місцеві трудові ресурси, а не конкурують з ними. Приймаючі країни не менш зацікавлені в притоці кваліфікованих фахівців серед мігрантів, які відіграють важливу роль у створенні комерційних підприємств і впровадженні інновацій, особливо в областях, пов’язаних з науково-технічним прогресом.

Рік тому, серед опитаних центром «Соціальний моніторинг» «маятникових» мігрантів вже були й інженери, зокрема будівельної галузі, й фінансисти, педагоги, медичні працівники тощо. Попри це, 77,5% заробітчан виконували роботу нижче свого кваліфікаційного рівня, ми маємо розуміти, що основними стримуючими факторами були мова та необхідність підтвердження наявної кваліфікації в країнах ЄС. Наразі, коли строк перебування наших мігрантів не обмежується строком у 90 днів, у багатьох країнах вони отримали можливість безкоштовного навчання на мовних курсах та спрощені процедури отримання дипломів, вірогідність того, що кількість українців, які працюватимуть за кордоном за спеціальністю буде зростати.

Профіль українського мігранта

За даними експрес-опитування, проведеного Центром Разумкова^[9] в пунктах перетину кордону в Закарпатті (березень 2022 р.), переважна більшість біженців  – жінки (83%). При цьому 67,4% опитаних виїжджали за кордон з дітьми чи онуками. Найбільше серед опитаних було мешканців півдня та сходу України (51,5%), а також північного сходу, зокрема Харківської області (19%). Жителі м. Києва та Київської області становили 31%, жителі західних областей – лише 4%. 

Близькими до цих показників є результати опитування на території Словаччини^[10] (88% жінок, 65 % – з дітьми до 18 років, 54 % – вихідці зі сходу й півдня України, 25 % – з м. Києва та області).

Відповідно до найсвіжіших даних вибіркового соціологічного дослідження трудових мігрантів, проведеного у 2020 році Інститутом демографії та соціальних досліджень ім. М.В. Птухи НАН України, усереднений профіль українського трудового мігранта був наступним: 

Суттєва відмінність на перший погляд полягає у тому, що в останню хвилю з України поїхали переважно жінки із дітьми, здебільшого із вищою освітою. Але є і низка інших відмінностей, які є важливими для розуміння вірогідності того, що жінки, які залишили Україну, мають чимало шансів залишитися у нинішніх країнах перебування. Зокрема, майже 20% виїхавших – підприємці. Майже 40% – спеціалісти із кваліфікацією. Майже 10% – або керівники підприємств, або їхніх підрозділів. Тобто якісно портрет мігранта суттєво змінився, в країни Західної Європи заїхали підприємці, кваліфіковані спеціалісти та керівники, які вже мають успішний досвід побудови кар’єри в Україні, який мотивуватиме їх не погоджуватися на найпершу пропозицію роботи, намагатися і на новому місці збудувати нове не менш якісне життя. Чим довше ці люди залишатимуться в країнах, які їх прийняли, тим більше вірогідність того, що вони не чекатимуть повернення в Україну, а почнуть будувати нове життя на новому місці.

Не менш важливий момент – вік тих, хто виїхав в останню міграційну хвилю. Дослідники міграційних процесів неодноразово доводили, що до зміни місця проживання частіше схильні ті особи, які вже мають попередній досвід переїздів. Саме тому таким важливим є вік, коли особа вперше здійснює певний вид міграції. Цей момент у біографії людини означає зміну міграційного статусу, входження у нову для неї соціально-економічну групу. Зазначений перехід пов›язаний з новими формами взаємодії з оточенням, поведінкою, смислами, видами діяльності тощо. По суті – це момент «соціального народження» мігранта. Згідно з даними Інституту Соціології НАН України, середній вік першого виїзду на працевлаштування за кордон для опитаних зворотних мігрантів був 32,9 років. Тоді дослідники відзначали, що для України, як для країни-донора, у фокусі має бути насамперед проблема втрати молодого населення. Що ж, на жаль, більше 55% осіб, що втекли за корон від війни – люди віком від 20 до 39 років. Тобто найбільш затребувана ринком праці вікова когорта.

Ще один ризиковий фактор – наявність дітей, які виїхали разом з матерями та літніх батьків, які виїхали із дорослими дітьми. Адже в ході опитувань маятникових мігрантів, з’ясувалося, що абсолютна більшість респондентів (більше 98%) зазначали, що маятникове працевлаштування має значно більше переваг, ніж недоліків. При чому основними перевагами такої стратегії зайнятості за кордоном респонденти називали можливість проводити більше часу з родиною. Зараз, коли діти та літні батьки виїхали разом із працездатними дорослими, відчуття «роз’єднання» з родиною не настільки гостре. Звісно, у більшості таких родин в Україні залишилися родичі-чоловіки працездатного віку, які просто не мають права залишати Україну, але це не є гарантією того, що після завершення війни родина повернеться до батька в Україну, а не навпаки – чекатиме на його приїзд за кордон. 

І тут важливо нагадати, що в попередньо міграційну хвилю 40% мігрантів перебували за кордоном впродовж 2-5 місяців, за такий період збудувати «нове життя» вкрай важко, натомість зараз усі мігранти останньої хвилі отримали можливість перебувати у приймаючих країнах принаймні рік.

Міграційна готовність 

Впродовж 2018-2019 років Дослідницький центр Національного університету «Острозька академія» на замовлення компанії Foreign Personnel Service й Польсько-української господарчої палати, проводив опитування серед більш ніж тисячі український трудових мігрантів. Його результати чітко окреслюють мотивів, через які ці люди шукають кращої долі за кордоном та факторів, які є визначальними для трудової міграції^[11].

Як вже зазначалося, в основі мотивації до виїзду українського населення до війни були чинники економічного чи фінансового характеру. Втім загалом усі наявні мотиви можна розділити на дві великих групи: прагнення успіху за кордоном та уникнення невдачі на батьківщині. 

Група «прагнення успіху» об’єднує у собі: 

• одруження з іноземцем/кою; 
• возз’єднання родини за кордоном; 
• забезпечення нащадкам можливості жити чи навчатися за кордоном; 
• просування службовою ієрархією; 
• отримання гарної пропозиції щодо працевлаштування чи кар’єрні перспективи; 
• перспективи кращого рівня життя за кордоном; 
• прагнення спробувати щось нове; 
• прагнення закордонного способу життя. 

Група «уникнення невдач», натомість, включає такі мотиви: 

• тиск сім’ї; 
• проблеми у шлюбі чи розлучення; 
• відсутність можливості працевлаштуватися в Україні; 
• нестабільна робота; низька зарплата; 
• незадоволення роботою на батьківщині; 
• поганий розвиток бізнесу;
• дискримінація на батьківщині; 
• війна; 
• проблеми зі здоров’ям.

Дані опитувань говорять, що на той момент міграція за кордон була вмотивована, переважно, бажанням уникнути невдачі на батьківщині. Лише кожен шостий респондент (16%) повідомив принаймні про один мотиваційний чинник, що можна віднести до групи прагнення до успіху. Наразі, в останню хвилю міграції цей тренд збережеться, але відсоток тих, хто буде прагнути досягти успіху за кордоном точно зросте, бо кількість вмотивованих на успіх українців за кордоном стала більшою.

Адже навіть у попередньому досліджені було очевидно, що особи з вищою освітою, у порівнянні з випускниками закладів середньої освіти, частіше пов’язують закордонне працевлаштування з пошуком кращої долі в іншій країні, а не з уникненням невдачі на батьківщині (20,3% та 13,3% відповідно). 

Аналогічно до нинішніх мігрантів, українські трудові мігранти здебільшого знаходили роботу за кордоном уже після прибуття у країну призначення. Лише трохи більше третини опитаних (39,5%) мали укладену угоду з працевлаштування ще до моменту виїзду. 

Наявність міцних соціальних контактів за кордоном виступає своєрідною формою соціального капіталу, що дозволяє легше та ефективніше організувати працевлаштування за кордоном, зокрема через полегшення процесу пошуку роботи. Мігранти, які мали попередні угоди про працевлаштування, найчастіше отримували пропозиції про роботу через своїх друзів та родичів. Кожен п’ятий отримав пропозицію безпосередньо від іноземного роботодавця, частка тих, хто отримував роботу завдяки агенції із працевлаштування коливається від 5 до 8%.

Попередні домовленості про працевлаштування за кордоном українських трудових мігрантів характеризуються високим рівнем надійності. Майже всі (98,3%) опитані трудові мігранти, які мали відповідні угоди ще на етапі підготовки до виїзду, після прибуття в Італію або Польщу отримували очікувану роботу. Поодинокі випадки, коли запланована вакансія виявилася недоступною, стосувалися, переважно, усної домовленості з родичами або друзями. Високий рівень надійності попередніх домовленостей про закордонне працевлаштування є позитивним моментом з точки зору безпеки, соціальної захищеності та адаптації мігрантів. Але для держави такі гарантії є загрозливими, адже вони роблять міграцію, не тільки трудову, комфортною, передбачуваною та безпечною.

Вплив трудової міграції на соціально-економічний розвиток України

Міграція здебільшого сприймається як негативне явище, втім вона має і ряд позитивних наслідків. Дякуючи міграції у перший же місяць війни українці, що опинилися в небезпеці, залишилися без житла та роботи, змогли принаймні частково та тимчасово, вирішити ці проблеми. Причому зняли цей тягар з плечей власної держави та її бюджету, давши можливість максимум фінансового ресурсу спрямувати на військові потреби.

Аналогічні функції міграція виконувала і у попередні хвилі, забезпечуючи роботою та доходом мешканців тих регіонів де найбільш відчутними були нестача робочих місць та низький рівень доходів населення. 

Тож в короткостроковій перспективі міграція не має сприйматися негативно. Насамперед це можливість для великої групи людей працювати, отримувати дохід та вирішити цілу низку фінансових чи матеріальних проблем. Неабияк допомагають українській економіці і грошові перекази від заробітчан, значно покращуючи добробут сімей трудових мігрантів.

Такі опитування MOM показує, що приблизно половина (48%) грошових переказів в Україну витрачається на споживання, тоді як інша половина іде на заощадження, придбання та оновлення нерухомості.

Українські домогосподарства витрачають, як правило, близько двох третин своїх витрат на споживання вітчизняних товарів та послуг, що безпосередньо стимулює внутрішнє виробництво. Припускаючи такий самий розподіл витрат, спричинених грошовими переказами, можемо оцінити, що споживчий попит від грошових переказів безпосередньо збільшує ВВП приблизно на 3%. 

Перекази заробітчан у 2020-му році принесли Україні 12 млрд дол., але якби ці люди працювали в Україні, вони забезпечили б внесок у ВВП у розмірі щонайменше 30 млрд дол. Навіть за три перші місяці цього року приватні перекази від українців, що працюють за кордоном практично не знизилися: січень-березень 2022 – 962 млн дол., січень-березень 2021 – 1 млрд дол.

Натомість вплив міграції на державні фінанси також не однозначно позитивний. З одного боку надходження грошових переказів приводять до зростання надходжень від ПДВ, акцизів та митних надходжень за товари та послуги оплачені з переказів. З іншого боку, емігранти не платять податки на працю та внески на соціальне страхування в Україні, тоді як їхню освіту переважно фінансувала держава, вона ж буде фінансувати їхні пенсії. 

При цьому приплив грошових переказів є ключовим джерелом валютних надходжень в Україні, що сприяє більшій стійкості платіжного балансу протягом останніх років.

Але є ціла низка негативних наслідків трудової міграції, які мають не менший вплив на економіку.

Ринок праці.

За прогнозами демографів, постійне населення України буде зменшуватися, що доволі скоро призведе до вичерпання трудового потенціалу країни. Сучасні дослідження ще до останньої міграційної хвилі вказували на існування проблеми нестачі кадрів на українському ринку праці. Якщо демографічна ситуація в Україні залишиться на поточному рівні, за наступні десять років кількість працездатного населення зменшиться на 4,5 – 5,5%, а якщо вона погіршуватиметься, а цьогоріч ми очікуємо чи не на найнижчу народжуваність за всі роки незалежності, то втрати перевищать 6%. За прогнозом МВФ така втрата працездатного населення не дозволить українському ВВП зростати швидше 2,5% на рік.

Саме міграційні процеси, поряд з диспропорцією попиту і пропозиції робочої сили, є визначальним чинником незаповненості вакансій на нашому ринку праці. За оцінками опитування підприємств щодо їх ділових очікувань, обмежуючий вплив фактору «нестача кваліфікованих працівників» на спроможність нарощувати обсяги виробництва значно посилився у другій половині 2017 р. і триває досі. Особливо страждають такі види діяльності як будівництво, промисловість, сільське господарство і транспорт, тобто традиційні галузі зайнятості українських мігрантів за кордоном. Саме ті галузі, працівники яким будуть надзвичайно потрібні Україні на етапі відновлення економіки.

Очевидним наслідком скорочення робочої сили є: 

• зменшення виробництва, спровоковане кадровим голодом; 
• збільшення витрат підприємств на заробітні плати; 
• зниження ефективності праці через відсутність фахівців із необхідним досвідом чи кваліфікацією. 

Окрема проблема – втрата кваліфікації трудовими мігрантами, які за кордоном здебільшого працюють або не за спеціальністю, або на посадах нижчого кваліфікаційного рівня. Тобто процес повернення трудових мігрантів на український ринок робочої сили також не буде простим.

Демографія.

Чисельність населення нашої держави протягом років незалежності суттєво зменшилась. Відсутність даних перепису не дає можливості точно оцінити загальну чисельність, статево-віковий та поселенський склад населення, проте навіть оптимістичні дані Держстату є достатньо надійним індикатором наявності депопуляційних тенденцій в країні – згідно з Національним демографічним прогнозом, до 2050 року майже третина населення в Україні буде старше 60 років. Окрім природнього спаду народжуваності, на українську демографію також негативно впливає і трудова міграція.

Зокрема, вже зараз дослідники фіксують, що люди, які жодного разу не виїздили на заробітки за кордон мають дітей дещо частіше, ніж трудові мігранти (70% проти 64%), середня кількість дітей у них також більша, ніж у осіб, які мають міграційний досвід (1,26 проти 1). Судячи з усього систематична потреба у виїзді на заробітки призводить до того, що тимчасові трудові мігранти, або взагалі відмовляються від народження дітей, або вирішують не народжувати другу і наступних дітей, або відкладають дітонародження на період, коли не матимуть потреби у систематичних виїздах за кордон. Що ще гірше, здебільшого найактивнішими трудовими мігрантами є якраз українці репродуктивного віку.

Якщо згадати вже вказаний нами вік першого міграційного досвіду, то можна зрозуміти, що для більшості він здебільшого збігається із періодом актуалізації батьківства. Відповідно молоді маятникові мігранти опиняються перед вибором, протиставляючи трудову міграцію народженню дітей. Найгіршою є демографічна ситуація у групі тимчасових мігрантів із вищою освітою, для них коефіцієнт фертильності взагалі становить менше одиниці.

При цьому ми розуміємо, що в останню міграційну хвилю із країни виїхало близько 2,5 млн дітей, 65% усіх мігрантів залишали Україну разом із дітьми. При цьому за минулий рік кількість новонароджених в Україні знизилася до найгіршого показника за останні 10 років (270 тис. немовлят у 2021 році) і ймовірніше за все продовжить падати. Зважаючи на це, Україна, які і раніше мала значні проблеми із демографією, зіштовхнеться зі справжньою катастрофою, якщо діти, що наразі виїхали з країни сюди не повернуться. Натомість приймаючі країни, напрочуд швидко адаптувавши вимоги прийому до садочків та шкіл для українських дітей та спростивши для них правила вступу до спеціальних та вищих навчальних закладів, зробили все, аби ці діти залишилися у них. Відповідно, і батьки цих дітей, відчувши різницю в якості освіти та прагнучи не переривати навчальний процес, робитимуть все можливе, аби залишитися у країнах, які їх прихистили.

Втрата людей працездатного віку, які не повернуться в Україну, разом зі зменшенням кількості новонароджених дітей у довгостроковій перспективі матимуть суттєвий негативний вплив на економіку, оскільки за таких умов неминучим буде і спад споживання, яке лишається основним драйвером економічного зростання в Україні. 

Подолання проблеми міграції. Досвід інших країн 

Грузія. Відповідно до результатів останнього перепису населення чисельність мешканців Грузії за останні 10 років зменшилася на 600 тис. осіб і становить 3,7 млн. Тому у 2015 р. урядом Грузії розпочато реалізацію програми «Реінтеграційна допомога повернутим грузинським мігрантам». 

У рамках програми гроші спрямовуються на надання поверненцям таких послуг:

• підтримка мікро бізнес-проектів; 
• забезпечення, за потреби, тимчасовим житлом; 
• фінансування професійного навчання;
• сприяння оплачуваному стажуванню строком до 3-х місяців; 
• надання медичних послуг особам з серйозними хронічними захворюваннями, у т.ч.психологічної реабілітації; 
• юридичні консультації.

Мігранти можуть брати участь у програмі: якщо вони щонайменше рік перебували за кордоном нелегально, або клопоталася там про притулок чи користувалася тимчасовим гуманітарним захистом.

Програма не розрахована на мігрантів, які виїздили за кордон легально з метою навчання чи виконання трудового контракту. Разом із тим у найближчі роки адресну групу буде розширено, передусім, за рахунок висококваліфікованих мігрантів, зокрема, випускників зарубіжних університетів.

Молдова. Від 400 до 700 тис. громадян працюють за кордоном, перекази мігрантів сягають 25 % ВВП країни, понад 60 % заробітчан декларують бажання повернутися. Наразі поверненці, за оцінками, становлять 2,6 % дорослого населення країни. Понад третина з них є безробітними, або зайнятими лише на тимчасових сезонних роботах. 

У зв’язку з цим країною прийнято Національну стратегічну програму демографічної безпеки Республіки Молдова (2011-2025 рр.). 

Для реалізації якої зокрема: 

1) надано мігрантам інформації про можливості повернення, потреби молдовського ринку праці, доступу до освіти, банківського кредитування тощо; 

2) розроблено програми із професійної підготовки та розвитку підприємницьких здібностей для працівників-мігрантів, впроваджено систему визнання отриманої під час роботи за кордоном кваліфікації, програму допомоги у відкритті власного бізнесу; 

3) розроблено програми із залучення коштів мігрантів в інвестиційні проекти; 

4) створено окремі програми з реінтеграції найбільш незахищених категорій, таких, як неповнолітні, матері-одиначки, особи з обмеженими можливостями тощо.

При Національному агентстві зайнятості створено Службу сприяння працівникам-мігрантам на ринку праці. Спрощено доступ поверненців до фінансових ресурсів, необхідних для започаткування бізнесу – на кожний вкладений у бізнес лей мігранти отримують лей від держави (максимальна сума безповоротного гранту – 200 тис. леїв, приблизно 10 тис. дол. США). За попередніми підрахунками кожний лей, витрачений на підтримку реінтеграції мігрантів, залучив в економіку 2,7 лея додаткових коштів. Приблизно половину фінансування вкладено в розвиток уже існуючого бізнесу, а половину витрачено на започаткування нового. Наразі в такий спосіб вже профінансовано близько тисячі бізнес-проєктів.

Албанія. За кордоном перебуває понад 27 % населення Албанії. Серйозною проблемою є відплив мізків – країну залишили 45% науково-викладацьких кадрів. 

Міграційна політика включена до стратегії розвитку країни. Її розробка розпочалася з проведення досліджень (за фінансової підтримки Євросоюзу), які дали змогу визначити кількісні та якісні характеристики зворотних мігрантів та спектр їхніх потреб.

Було створено централізовану базу даних про поверненців, розроблено програму професійного навчання для них, організовано курс адаптації до навчального процесу для дітей мігрантів, які також залишали країну, впроваджено програму із започаткування власного бізнесу поверненцями.

Також існує цілий пакет спеціальних послуг (юридичних, психологічних, медичних) для окремих груп поверненців: жертв торгівлі людьми, неповнолітніх, осіб, які потрапили у скрутну економічну ситуацію, представників ромської меншини.

Ми не випадково обрали Грузію, Молдову та Албанію. Усі ці країни, як і Україна, стикнулися із безпрецедентними міграційними викликами, усі вони мають доволі обмежені фінансові ресурси, однак це не втримало їх від проведення цілеспрямованих державних політик із повернення трудових мігрантів.

Повернення мігрантів. Український шлях

Політика повернення емігрантів – це «гра в довгу», оскільки міграція має свої цикли. Як правило, люди готові повертатися при досягненні певних цілей, віку, накопичених заощаджень, капіталу тощо. Наприклад, в Ірландії масштабне повернення емігрантів розпочалося тільки приблизно через 130 років, у Південній Кореї – 40, у Туреччині – через 30 років. Звісно, ми можемо розраховувати на коротші строки, оскільки при виїзді з України майже 80% опитаних на кордоні мігрантів вказували, що планують повернутися в додому після закінчення війни. При цьому 89% опитаних вірили у те, що Україна в цій війні переможе. Але є ціла низка факторів, які унеможливлять швидке повернення всіх, хто виїхав.

По-перше, надзвичайно гостро у цілих регіонах, навіть звільнених від окупантів, постає питання житла та інфраструктури населених пунктів. Його відбудова потребує часу та суттєвих обсягів фінансування. На жаль, увесь наявний в Україні наразі досвід спорудження тимчасового житла, говорить про те, що воно не пристосоване ані для довготривалого перебування, ані для холодної погоди. Існує надзвичайно висока ймовірність, що до початку осінньо-зимового періоду проблему із житлом вирішено не буде, отже значній частині тих, хто поїхав просто нікуди буде повертатися, навіть якщо війна закінчиться.

По-друге, надзвичайно гостро стоїть проблема працевлаштування в Україні. Втрата великої кількості виробництв, проблеми із логістикою, експортно-імпортні призвели до того, що роботу з початку війни втратили щонайменше 5 млн українців. При цьому ми пам’ятаємо, що основною причиною попередньої хвилі міграції була якраз нестача роботи для значної кількості людей. Звісно, коли економіка почне відновлюватися, робота знайдеться для багатьох, але якщо цей процес затягнеться, а українці, що виїхали, адаптуються в інших країнах, то ми радше зіштовхнемося із дефіцитом робочої сили, ніж із напливом значної кількості наших співвітчизників, які повернулися з-за кордону.

По-третє, з початку війни суттєво змінилися умови на ринку праці в Україні. У регіонах, які віддалені від лінії ведення активних бойових дій, фіксується надлишок робочої сили (адже внутрішніх мігрантів більше 11 мільйонів), відтак ринок праці в Україні, вперше за багато років став ринком працедавця, а не робітника. Зазвичай це призводить до зниження оплати праці, яке завжди можна буде виправдати (часто справедливо) загальним скрутним економічним становищем. В парі зі зростаючою інфляцією зниження зарплат призводитиме до суттєвого скорочення реальних доходів населення. Знову ж таки, попередня хвиля міграції крім нестачі роботи була спровокована і низьким рівнем доходів, а Україна вже багато років програє конкуренцію у рівні заробітків населення усім без виключенням сусідам, навіть Молдові. Тож цей фактор також буде негативно впливати на готовність виїхавших українців повертатися.

До того ж не будемо забувати, що серед мігрантів, які брали участь у опитуванні, залишаючи Україну, 10% одразу зазначили, що не планують повертатися додому взагалі, а 11% вагалися з відповіддю. Тобто ми вже можемо говорити про потенційну втрату більш ніж мільйону наших громадян. Що має ще більше мотивувати державу до докладання максимуму зусиль, аби повернути в Україну решту населення, що виїхало, або принаймні не втратити із цими людьми економічних зав’язків.

Досвід інших країн показує, що в основі політики повернення емігрантів лежить комплекс фінансово-економічних механізмів та мотиваційних програм. 

Фінансово-економічні механізми неможливі без спільної роботи влади та фінансово-банківського сектора. Серед ключових мотиваційних продуктів можна виділити розміщення облігацій серед мігрантів і діаспори. За 60 років близько 20 країн (включаючи Індію, Ізраїль) залучили понад 50 млрд дол. розміщенням облігацій для своєї діаспори в країнах їх проживання. Ці гроші йдуть на розвиток інфраструктурних проектів на батьківщині, фінансування держборгу, будівництва соціально важливих проектів. Інші країни запускають депозитно-накопичувальні банківські послуги для мігрантів. За 1970–2010 рр. близько десяти країн (включаючи Туреччину, Індію, Марокко) залучили понад 100 млрд дол. від своїх мігрантів на спеціальні депозитні та ощадні рахунки в місцевих банках. Залежно від країни гроші мігрантів і діаспори становили 10–40% усіх депозитів населення цих країн.

Окрему роботу потрібно проводити для спрощення реєстрації та стимулювання розвитку нових каналів грошових переказів. У країнах, які стимулюють приплив коштів своїх мігрантів, на ринку працює від 500 до 1000 систем переказів. Такі країни отримують від 15 до 30 млрд дол. на рік. Збільшення обсягів переказів має супроводжуватися запуском кредитних, страхових, пенсійних та іпотечних програм. З одного боку Україна в такий спосіб захищатиме своїх мігрантів, поки ті перебувають, з іншого – розвиватиме внутрішній фінсектор. Наприклад, тільки на Філіппінах упродовж року продається понад 5 млн страхових полісів для трудових мігрантів, які від’їжджають, даючи суттєвий поштовх їх страховому ринку.

З огляду на те, що грошові перекази – це все ж стабільне джерело надходження валюти в країну, країни починають проводити сек’юритизацію майбутніх надходжень грошових переказів. Принаймні шість країн (у т.ч. Бразилія, Перу) отримують на ринках позикового капіталу кредити під заставу майбутніх потоків грошових переказів. Світовий банк вважає такий механізм дуже перспективним у застосуванні й іще 2006 року оцінював його річний потенціал у 36 млрд дол. 

Окреме питання потрібно приділити запуску інвестиційних і митно-податкових пільг/стимулів. Країни розробляють інвестпрограми і знижують податки для мігрантів, які бажають інвестувати кошти на батьківщині. У Туреччині, наприклад, за 1961–2007 рр. реалізовано 44 спецпрограми співробітництва зі своїми мігрантами та діаспорою. В Індії для мігрантів-інвесторів податок на прибуток удвічі менший, а податки на дивіденди та дохід від депозитів – взагалі відсутні.

Мотиваційні програми також відіграють ключову роль, оскільки саме вони стимулюватимуть реалізацію перерахованих вище економічних механізмів. Тут на першому етапі потрібно створити окремий держорган, що опікуватиметься справами мігрантів і діаспори для розвитку мотиваційної політики їх реінтеграції в Україну. Уже в 46 країнах є такий центральний орган (у т.ч. у Вірменії, Грузії, Ірландії, Канаді). Також необхідно створити профільні підрозділи в центральних і регіональних органах влади для впровадження мотиваційної політики міністерства. Уже в 56 країнах працює понад 400 спеціальних підрозділів, які реалізують програми з повернення мігрантів на батьківщину. Крім цього, необхідно запровадити позицію аташе у справах мігрантів при посольствах України. Роль цих аташе – підтримувати стосунки з мігрантами та інформувати про всі мотиваційні програми з інвестування своїх заощаджень і повернення на батьківщину.

Окремий напрям – створення профільних підрозділів у фінансово-банківських організаціях. Уже в 30 країнах світу в найбільших банках створено спеціальні підрозділи з розробки послуг та залучення грошей мігрантів і діаспори. Також влада може залучити міжнародних донорів та асоціації діаспор. Крім того, усі найбільші міжнародні організації мають спецфонди для розвитку проектів у сфері міграції та грошових переказів і готові витрачати їх на продуктивні цілі.

Залучення мігрантів інших країн

Зовнішній попит на українських мігрантів – це лише відгомін загального світового тренду. Провідні країни світу, які зіштовхнулися із проблемою старіння населення та еміграції, активно конкурують із сусідами за робочу силу, створюючи цілі програми залучення трудових мігрантів.^[12]

Тренд сформувався доволі давно, наприклад, у США 2009 року лише 30% компаній мали такі проблеми, а 2015-го – уже майже 40%. 2010 року компанія витрачала на пошук співробітника 26 днів, 2015-го – уже 68. 

Схожі проблеми були й у Польщі. За даними польського агентства зайнятості Work Service, 2018 року майже 50% усіх компаній спіткали проблеми пошуку співробітників, хоча 2016-го про це заявляли тільки 35%. У Німеччині – аналогічна ситуація. У вересні 2018 р. канцлерка Ангела Меркель заявила, що брак кадрів є «найбільшим» викликом для економіки Німеччини. Наприкінці 2018 р. Меркель анонсувала законодавчі новації, які і далі пом’якшуватимуть умови імміграції для задоволення попиту на робочу силу, що неможливо зробити за рахунок корінного населення. 

Багато країн створюють велику кількість мотиваційних програм для щорічного залучення мільйонів мігрантів. Більшість розвинених країн самі створили потужну систему залучення, відбору та утримання іноземних мігрантів. У цих країнах щороку готують плани із залучення мільйонів нових іммігрантів та^[13].

У таких країнах як США, Канада, Австралія, Ізраїль чи Сингапур постійно діють не одна-дві, а десятки різноманітних програм із залучення мігрантів із певними рівнями кваліфікації, освіти тощо. До виконання цих програм залучені не лише міністерства чи служби зайнятості, але й приватні рекрутингові агентства, юридичні компанії, консалтингові організації, банківські установи. Залучаються значні фінансові ресурси, наприклад, у Канаді у 2018–2020 рр. витрачено 440 млн дол. США для залучення майже 1 млн мігрантів за 60 імміграційними програмами.

Іммігранти потрібні, щоб забезпечити зростання або сповільнити зменшення кількості населення в країні. У багатьох країнах саме іммігранти вже забезпечують збільшення населення: у США – майже на 50%, у Канаді – майже на 70%, у Швеції – майже на 80%.

Іммігранти, як прямо, так і опосередковано відчутно впливають на економічне зростання.  Наприклад, міністерство у справах іммігрантів Канади порахувало, що 2017 року іммігранти вже забезпечили 8% приросту ВВП, до 2023-го їхній внесок у приріст ВВП становитиме 23%, а до 2040 р. – 33%. Це дуже відчутно, зважаючи на те, що у 2020–2040 рр. ВВП Канади зростатиме в середньому за рік на 1,9–2,5%^[14]. 

Не менш показовий приклад Швеції. Шведи – лідери серед скандинавських країн із залучення мігрантів. Швеція залучає удвічі більше іммігрантів, ніж Норвегія і Данія, і втричі більше, ніж Фінляндія. І ось результат цієї роботи: середньорічні темпи зростання ВВП Швеції суттєво більші, ніж у сусідів.

Цей приклад починають наслідувати й інші країни Європи, за даними Євростату, 24 з 32 розвинених країн Європи з 2007 року істотно збільшили річний приплив іммігрантів. Наприклад, Польща і Болгарія – в 15 разів, Естонія у 5, Угорщина й Литва – вдвічі.

Щорічна потреба країн ЄС в іммігрантах становить близько 5–6 млн людей, зокрема країн ЄС–10 – близько 1 млн. Східним країнам ЄС потрібно більше робочих рук, оскільки еміграція не зменшується, а залучення іммігрантів відбувається повільно. Тому очікується, що ці країни і надалі запускатимуть нові спрощені програми залучення мігрантів.

У Польщі відбулося обговорення і ще у 2004-2005 роках було прийнято рішення започаткувати залучення трудових мігрантів до країни. При цьому до питання підійшли дуже виважено і обрали лише шість країн, з яких хотіли б залучати працівників — Україна, Білорусь, Молдова, Вірменія, Грузія та Росія.

Беручи до уваги, що в багатьох країнах ЄС українці, ще до війни були лідерами з імміграції, щорічно 300–400 тис. українців виїжджли до країн ЄС. При цьому через демографічну кризу Україна додатково втрачає близько 200 тис. людей на рік. Таким чином, навіть до війни мінімальна щорічна потреба України в іммігрантах становила 500–600 тис. людей. Тільки в цьому випадку країна могла компенсувати відплив і природні втрати людських ресурсів, аби спрямувати їх на розвиток економіки. Після останньої хвилі міграції можна сміливо говорити про те, що наша потреба у мігрантах із інших країн зросла принаймні вдвічі, до 1-1,2 млн людей на рік.

Тому в Україні потрібна відповідна погоджена політика на центральному і місцевому рівнях. Важливою умовою розробки та реалізації цієї політики є встановлення ключових показників ефективності залучення іммігрантів.

Для центральної влади KPI мають включати скорочення строків: 

• реєстрації в країні;
• отримання ПНЖ; 
• відкриття банківського рахунка; 
• отримання громадянства; 
• видачі дозволу на роботу;
• реєстрації їхніх інвестицій тощо. 

Також свої показники KPI мають бути й для місцевої влади, яка повинна показувати динаміку збільшення в регіоні: 

• кількості іммігрантів; 
• кількості іммігрантів у розрізі секторів економіки; 
• кількості іммігрантів-підприємців; 
• обсягів грошових переказів; 
• обсягів інвестицій іммігрантів тощо. 

Якщо цього не зробити, не встановити таких KPI і не контролювати їх виконання, бюрократія центральних органів влади не дозволить розвиватися містам і регіонам. А бюрократія місцевої влади не дозволить розвиватися економіці країни і створювати необхідні мультиефекти в суміжних галузях.

Брак робочої сили в місті чи регіоні – це не проблема підприємця. У багатьох випадках він може закрити бізнес в Україні й відкрити його там, де відбувається приплив трудових ресурсів. Брак робочої сили – це проблема місцевої влади: хочете, щоб прийшли інвестори, збільшилося надходження місцевих податків, реалізувалися інтереси ваших виборців, вам доведеться подбати про залучення іммігрантів. Бо вже за два-три роки потенційний інвестор, який бажає вкласти гроші, ставитиме нові ключові запитання: скільки працездатного віку населення проживає в регіоні, скільки часу потрібно, щоб отримати ПНЖ, які є програми місцевої влади для інтеграції іноземців? 

Ті міста й регіони країни, які першими розпочнуть політику стимулювання припливу іммігрантів, першими й матимуть виграш у вигляді зростання: 

• трудових ресурсів; 
• інвестицій; 
• кількості підприємств; 
• надходжень податків і платежів; 
• валового регіонального продукту.

Україна повинна якісно підготуватися до збільшення припливу іммігрантів, запустивши найкращий досвід інших країн, спрямований на легальну, безпечну та ефективну імміграцію, що дозволить прискорити розвиток економіки України. При цьому потрібно навчитися формувати попит на іммігрантів з розвинених країн (з акцентом на “білі комірці”, а також із тих, що розвиваються (з акцентом на “сині комірці”). Тут потрібно враховувати потреби регіонів і місцевого бізнесу^[15]. 

Втім, насамперед доцільно скасувати квотний принцип видачі дозволів на імміграцію, запровадити таку підставу для отримання дозволу на імміграцію як «законне та безперервне проживання на території України протягом певного періоду часу».

Також виправдане віднесення іноземних студентів, які навчаються або успішно завершили навчання в Україні, до категорій осіб, яким дозвіл на застосування праці іноземця не потрібний (за умови працевлаштування на робочі місця, що відповідають профілю та рівню отриманої в Україні освіти). З метою пошуку місця роботи випускникам має бути надана можливість перебувати на території України протягом року після завершення навчання. 

На часі є й проведення імміграційної амністії, тобто розробка законодавчого механізму врегулювання правового статусу іммігрантів без належного правового статусу, які тривалий час проживають в Україні, мають міцні соціальні зв’язки, сім’ю, роботу, не вчинили серйозних порушень закону. Сприяти інтеграції таких іммігрантів мали б безкоштовні курси з вивчення української мови, історії, культури, розробка і впровадження спеціальних навчальних програм для дітей мігрантів, які погано володіють українською мовою, що могло б полегшити їхню адаптацію до навчання в Україні.

Розвиваючи імміграційну політику, важливо враховувати питання національної безпеки, ризики зростання злочинності серед іммігрантів або на їхню адресу. Тому тут важливо вивчити й застосувати найкращі практики залучення, регулювання та примусового повернення мігрантів. Найкращий досвід тут мають англосаксонські країни (США, Канада, Австралія, Нова Зеландія), де частка іммігрантів коливається в 15–35%, а також країни Перської затоки (ОАЕ, Катар, Саудівська Аравія), де частка іммігрантів досягає 90%.

Висновки та рекомендації

Вторгнення Росії в Україну неминуче викликало масовий потік біженців до сусідніх та інших країн ЄС. На початку війни Верховний комісар ООН Філіппо Гранді та інші спостерігачі оцінили приблизний потік мігрантів з України у 4-5 мільйонів. І виявилися праві. При цьому Європа без жодних вагань відкрила свої двері українцям. Країни Європейського Союзу (ЄС), які межують з Україною, дозволили в’їзд усім українським біженцям, а ЄС застосував Директиву про тимчасовий захист, яка надає українцям право залишатися, працювати та навчатися в будь-якій державі-члені ЄС на початковий період в один рік.

Показово, що реакція країн ЄС на кризу біженців 2015 року, викликану конфліктом у Сирії, була абсолютно протилежною. Країни обмежували їх прийом та права сирійських біженців. Тоді більше мільйона людей прибули на континент з проханням про надання притулку. Країни південно-східної та центральної Європи, через які біженці мандрували, щоб дістатися до Західної Європи, тоді відреагували закриттям кордонів для сусідніх країн. Більшість країн відмовилася приймати прибуваючих мігрантів. У приймальних центрах країн ЄС часто не вистачало місця, у таборах біженців їх розселяли у намети на модифіковані вантажні контейнери. Зрештою лише 66% заяв про надання притулку були задоволені країнами ЄС, решту мігрантів було депортовано.

Ставлення до біженців з України у ЄС принципово інше. Вони не просто отримали безпрецедентне право в’їхати та перебувати на території союзу. Разом з цим вони отримали і право працювати, і матеріальну допомогу на перші місяці проживання, і безкоштовний проїзд у громадському транспорті, і житло не у наметах. Бізнес Європи також радо допомагає українцям: підприємства заохочують їх до працевлаштування, банки пропонують окремі карткові продукти для українців, додають українську мову в веб та мобільних сервісах, телекомунікаційні компанії забезпечують українців безкоштовними послугами. Величезна кількість європейців добровільно надає нашим мігрантам допомогу: їжу, одяг, допомогу із перекладом, допомогу в оформленні документів чи у пошуку роботи, безкоштовне житло. 

Така лояльність з боку керівництва країн ЄС підтверджує їх зацікавленість у українцях як у кваліфікованій робочій силі, яка може без зусиль адаптуватися у новому для них середовищі. А підкреслена гостинність самих мешканців країн, що приймають українців, лише підтверджує, що ця адаптація пройде максимально швидко. Країни, що роками вели з Україною війну за людські ресурси виграли її в один день – 24 лютого 2022 року. Україна має докласти чимало зусиль, аби повернути принаймні частину своїх мігрантів,  також відкрити свої двері для мігрантів із інших країн, адже без їхньої допомоги ми не зможемо вирішити проблеми із дефіцитом робочої сили та не зможемо сподіватися бодай на якесь економічне зростання.

Оскільки основна причина виїзду українців – це відсутність безпеки, саме її відновлення має бути запорукою їх повернення. Причому варто розуміти, що мова йде не лише про припинення воєнних дій як таких, люди не повертатимуться, якщо можливість повторного нападу залишатиметься у коротко чи середньостроковій перспективі та напевне не надто довірятимуть будь-яким новим гарантіям безпеки України з боку третіх країн. Не менш негативно на процес повернення українців впливатиме і сценарій, за якого на території України залишатиметься тліючий конфлікт, який завжди залишатиме можливість наступного воєнного загострення.

Наступним вирішальним фактором повернення є житло та готовність інфраструктури. Очевидно, що уряду слід значно пришвидшитися у вирішенні цього питання. Усвідомлення того, що державним коштом буде важко швидко забезпечити житлом усіх, хто його наразі втратив, а мова принаймні про 250 тис. українців, має спонукати до принципового перегляду існуючих наразі механізмів фінансування будівництва житла в Україні. 

Наразі традиційне банківське фінансування проєктів будівництва житла в Україні не здійснюється взагалі^[16]. Близько 90% усіх новобудов в Україні фінансуються через непрозорі венчурні інвестиційні фонди, створені в кількості понад 1500 шт. Ще 10% новобудов також фінансуються за не менш ризикованими схемами або навіть шляхом прямого залучення необлікованої готівки. Загальні обсяги цих украй небезпечних форм фінансування, за якими на українців перенесено майже всі відомі фінансові ризики, сягають понад пів трильйона гривень.

За даними Української асоціації інвестиційного бізнесу (УАІБ), загальні активи венчурних (ризикових) інститутів спільного інвестування становлять 475 млрд грн і здебільшого складаються з дебіторської заборгованості забудовників. Ці кошти масово приймають від громадян численні компанії з управління активами (КУА) під виглядом внесків на придбання «деривативів» або з допомогою інших не менш витончених способів. Обсяги цього небанківського фінансування будівництва вже становили понад 10% ВВП країни, що перевищує 60% робочого кредитного портфеля всіх українських банків. Фактично в Україні діє паралельна фінансово-банківська система, яка активно залучає кошти населення, але для якої немає ані пруденційних вимог, ані інших обмежень, що їх НБУ пред’являє до банків і ліцензованих фінансових компаній. Ці механізми мають піти у минуле, оскільки доки вони існують про жодну доступну іпотеку в державі мова не йтиме.

Найпоширеніший у Європі механізм розрахунків, що передбачає участь банку у фінансуванні будівництва^[17]. Банк, фінансуючи будівництво за рахунок задепонованих на рахунках-ескроу коштів майбутніх власників житла або видаючи кредит, перевіряє документи і контролює цільове використання коштів. Таку вимогу, наприклад, закріплено в законодавствах Німеччини, Польщі, Італії та Франції.

За таким механізмом, банки виступають у ролі ескроу-агентів, які захищають інтереси постраждалих власників нерухомості, а забудовник може розпоряджатися їхніми коштами лише у разі виконання певних умов. Банк виплачує кошти траншами, що значно знижує ризики, пов’язані з невиконанням забудовником своїх зобов’язань.

Постраждалий власник житла (або об’єднання) укладає договір не лише із забудовником, а й із банком, який контролюватиме перебіг будівництва та перераховуватиме компенсаційні гроші з рахунку-ескроу відповідно до графіка та термінів фактично виконаних певних робіт. Згідно із середньоєвропейською практикою, виплати можуть здійснюватися на таких етапах:

35% від загальної суми після залиття фундаменту (в нашому випадку це може бути знесення зруйнованої будівлі);

40% — після завершення загальних будівельних робіт;

20% — після остаточного завершення проєкту;

5% — після передачі об’єкта власнику.

Постає дуже важливе питання справедливої вартості будівництва, яка задовольнити виконавця будівельних робіт та за якою буде визначено суму компенсації. За основу можна взяти Єдину базу даних звітів про оцінку Фонду державного майна або розробити на її основі індикативну ціну одного квадратного метра житла, яка встановлюється з урахуванням конструктивних особливостей об’єкта, його географічного розташування, офіційного курсу іноземної валюти, а також враховує зміну цінової кон’юнктури на ринку основних будівельних матеріалів та інших суттєвих складових собівартості будівництва. Такий підхід не потребує складної та дорогої процедури оцінки. Лише у разі капітального ремонту необхідно буде фахово оцінити відсоток пошкодження від повної вартості житла.

Оскільки надалі на рішення про повернення українців впливатимуть економічні чинники, програма із повернення трудових мігрантів має робити акценти і на економічних стимулах на який варто зосередитися уряду:

• загальний економічний розвиток та підвищення добробуту населення;
• стимулювання бізнес-активності у регіонах зі значним міграційним відтоком;
• створення технологічних парків, вільних економічних зон;
• розвиток спільних державно-приватних проектів у регіонах; 
• створення стимулів для зростання робочих місць, детінізація ринку праці та втілення програм перекваліфікації;
• стимулювання зростання заробітних плат, особливо в регіонах зі значним міграційним відтоком;
• покращення якості освіти, зокрема, шляхом зміни методології з предметно-орієнтованої моделі на практико-орієнтовану, з використанням проектного навчання;
• зменшення нерівності у якості освіти у великих та малих населених пунктах та різних типах освітніх закладів;
• розвиток професійно-технічних навчальних закладів та їх навчальних програм відповідно до потреб найближчих підприємств регіону;
• залучення внутрішніх та зовнішніх інвестицій у регіонах;
• впровадження програм дуальної освіти у вишах, які б забезпечували випускників навичками, безпосередньо необхідними потенційним роботодавцям;
• покращення якості життя в українському соціумі: безпека, дозвілля, фізичний розвиток; доступність державних та соціальних послуг
• запуск повноцінної пенсійної реформи, яка гарантувала б виплати
• запуск страхової медицини.

Окрім перегляду, з урахуванням поточних проблем із трудовою міграцією, діючих Стратегії економічного розвитку та регіональних стратегій розвитку, варто внести корективи і у інші стратегічні документи. У 2017 р. урядом було затверджено Стратегію державної міграційної політики України на період до 2025 р^[18]. Навіть побіжний аналіз Плану заходів щодо її реалізації, свідчить що, цей документ є поверховим, не містить ані вимірюваних цілей державної політики, ані конкретних заходів, здатних забезпечити досягнення бодай якихось цілей міграційної політики держави. Тож першочерговим є створення нової редакції Плану заходів щодо реалізації Державної міграційної політики України, причому сам строк реалізації варто продовжити, розширивши горизонт планування принаймні до 2035 року.

Першочергову увагу слід звернути на:

• регулювання трудової міграції громадян за кордон;
• створення умов для повернення на Батьківщину; 
• співпрацю з діаспорами;
• заохочення репатріації закордонних українців;
• залучення кваліфікованих трудових мігрантів із інших країн.

Беззаперечно, до створення нової редакції документу необхідно залучити фахівців-науковців, представників неурядових організацій та бізнесу. Є низка пропозицій, зокрема Експертної ради з питань міграційної політики при Національному інституті стратегічних досліджень (https://niss.gov.ua/sites/default/files/2019-11/analit-malynovska-social-policy-6-2019-1.pdf), які мають обов’язково увійти до оновленого документу. 

Зокрема, варто:

• впровадити декларативну систему реєстрації за місцем проживання, зокрема у спосіб електронної реєстрації (декларування) місця проживання без відвідування органу реєстрації, а для певних категорій населення вивчити можливості реєстрації місця проживання за місцем отримання соціальних послуг. 
• проаналізувати доцільність встановлення мінімальної ставки або звільнення від оподаткування власників орендованих квартир за умови незаперечення реєстрації орендарів з числа ВПО, біженців та шукачів притулку.
• забезпечити захист українських мігрантів за кордоном, посилити зв’язки з ними.
• розробити та затвердити загальнонаціональну, а також регіональні (у областях, охоплених найбільш масовою міграцією) програми щодо повернення та реінтеграції громадян України.
• розробити інвестиційні програми, що заохочуватимуть використання грошових переказів і заощаджень мігрантів для розвитку малого бізнесу та створення нових робочих місць як передумови повернення.
• розробити програму з надання безповоротних грантів поверненцям, які започатковують чи розширюють власний бізнес (для початку у регіонах з численною трудовою міграцією).
• удосконалити порядок підтвердження результатів неформального професійного навчання трудових мігрантів, які повертаються в Україну.
• створити державний інтерактивний інформаційний портал, де б розміщувалася необхідна для мігрантів інформація, через який мігранти могли б звернутися до органів державної влади та місцевого самоврядування і отримати відповіді на питання, що можуть виникнути у них в процесі міграції та реінтеграції.

Щоб посилити захист українських громадян за кордоном:

• запровадити декларативний порядок взяття/зняття на консульський облік та зняття з консульського обліку в електронній формі без надання підтвердження законності перебування в країні, внесення у паспорт спеціальних відміток і сплати консульського збору;
• поповнити штат українських представництв в країнах, де перебуває значна кількість працівників-мігрантів, дипломатами (аташе), до посадових обов’язків яких належатимуть вивчення ринку праці країни перебування, становища на ньому українців, співпраця з компетентними органами країни перебування щодо вирішення проблем українських працівників.

Для забезпечення продовження навчання дітей мігрантів-поверненців у закладах середньої та професійно-технічної освіти необхідно розробити процедури визнання документів про періоди та зміст навчання за кордоном, передбачити для таких дітей додаткові заняття з української мови, літератури, історії. 

Водночас конкретні заходи необхідні щодо підтримки української освіти за кордоном, у т.ч. дистанційного навчання.

Заохоченню репатріації закордонних українців також сприятиме розширення кола осіб, які мають право на набуття громадянства України за територіальним походженням та внаслідок поновлення у громадянстві України, а також законодавче врегулювання процесу репатріації, бо відповідного закону Україна не має. 

Окремо для повернення українських мігрантів мають бути створені окремі фінансово-економічні механізми:

• депозитно-накопичувальні банківські послуги для мігрантів;
• спрощення реєстрації та стимулювання розвитку нових каналів грошових переказів;
• запуском кредитних, страхових, пенсійних та іпотечних програм;
• сек’юритизація майбутніх надходжень грошових переказів;
• інвестиційні та митно-податкові пільги/стимули.

Натомість, для залучення трудових мігрантів із інших країн варто розробити конкретні міграційні програми. Які насамперед передбачатимуть скорочення строків та спрощення процедур на центральному рівні:

• реєстрації в країні;
• отримання ПНЖ; 
• відкриття банківського рахунка; 
• отримання громадянства; 
• видачі дозволу на роботу; 
• реєстрації інвестицій.

Розробку та впровадження на рівні регіонів: 

• програм із залучення інвестицій та трудових ресурсів;
• імміграційну амністію;
• стимулювання швидкої адаптації та працевлаштування іноземних студентів;
• впровадження програм адаптації для іноземців (безкоштовні курси з вивчення української мови, історії, культури, розробка і впровадження спеціальних навчальних програм для дітей мігрантів, які погано володіють українською мовою).

Для посилення координації зусиль щодо реалізації міграційної політики держави доцільно створити міжвідомчий консультативно-дорадчий орган з питань міграції та діаспори. Включити до його складу представників українських міністерств та служб, представників регіонів, охоплених найінтенсивнішими міграційними процесами та представників профільних міжнародних організацій (Міжнародної організації з міграції, Міжнародної організації праці, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців). Доцільно також визначити в центральних органах виконавчої влади, дотичних до питань міграції, обласних державних адміністраціях регіонів контактних осіб/відповідальні підрозділи, на які покласти повноваження у вирішенні міграційних питань.

Рекомендації для уряду, підсумовуючи викладене, наступні:

Насамперед, вжити заходів для підтримки тісного, в тому числі фінансового зв’язку із українськими мігрантами.

По-друге, якомога швидше відновити безпеку проживання на тих територіях, де це вже можливо, активно допомагаючи у цьому місцевій владі. Намагатися уникнути перспектив збереження тліючого конфлікту на частині території.

По-третє, активно та у різний спосіб вирішувати житлову проблему, паралельно принципово змінюючи формати фінансування у житловому будівництві, аби стимулювати іпотечний ринок.

По-четверте, треба врешті зосередитися на вирішенні економічних причин попередньої хвилі міграції, стимулюючи насамперед ріст робочих місць в окремих регіонах, а загалом – доходів та добробуту населення.

По-п’яте, заради заміщення дефіциту робочої сили на ринку праці, необхідно розробити програму залучення та адаптації мігрантів із інших країн.

Паралельно центральній владі слід підготувати оновлений План заходів щодо реалізації Державної міграційної політики України до 2035 року, з урахуванням нових викликів та довгострокові Міграційні програми для залучення працівників із інших країн. При чому відповідальним за вирішення цих та інших завдань на центральному рівні має бути окремий міжвідомчий консультативно-дорадчий орган з питань міграції та діаспори.  

---

^[1] https://displacement.iom.int/sites/default/files/public/reports/IOM_SVK_Displacement_Surveys_09-30.03.2022_final.pdf

^[2] https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/ukrainski-bizhentsi-nastroi-ta-otsinky

^[3] https://niss.gov.ua/sites/default/files/2018-07/Migration_Politic_Print-fin-3178a.pdf

^[4] http://www.ukrstat.gov.ua/druk/publicat/kat_u/publ11_u.htm

^[5] https://ces.org.ua/migration/

^[6] https://www.msp.gov.ua/news/16528.html

^[7] https://ec.europa.eu/eurostat/web/migration-asylum/asylum/database

^[8] https://www.oa.edu.ua/download/nowyny/Raport_2019_S.pdf

^[9] https://razumkov.org.ua/napriamky/sotsiologichni-doslidzhennia/ukrainski-bizhentsi-nastroi-ta-otsinky

^[10] https://displacement.iom.int/sites/default/files/public/reports/IOM_SVK_Displacement_Surveys_09-30.03.2022_final.pdf

^[11] https://www.oa.edu.ua/download/nowyny/Raport_2019_S.pdf

^[12] https://zn.ua/ukr/internal/borotba-za-migrantiv-ukrayini-prigotuvatisya-289703_.html

^[13] https://zn.ua/ukr/macrolevel/migranomika-hhi-stolittya-256261_.html

^[14] https://zn.ua/ukr/internal/borotba-za-migrantiv-ukrayini-prigotuvatisya-289703_.html

^[15] https://zn.ua/ukr/internal/borotba-za-migrantiv-ukrayini-prigotuvatisya-289703_.html

^[16] https://zn.ua/ukr/finances/ipoteka-z-jevropejskimi-vidsotkami-maje-stati-dostupnoju-ukrajintsjam.html

^[17] https://zn.ua/ukr/macrolevel/jak-ne-dopustiti-rozkradannja-kompensatsij-za-poshkodzhene-zhitlo.html

^[18] https://niss.gov.ua/sites/default/files/2019-11/analit-malynovska-social-policy-6-2019-1.pdf