Відносини Німеччини і України під завісу епохи Меркель

22 серпня 2021 року в Україну з офіційним візитом прибуде канцлер ФРН Ангела Меркель. Перед цим, вона 20 серпня відвідає Москву. Новини про прибуття Меркель з’явилися досить несподівано, впевненості, що до Києва напередодні саміту Кримської платформи прибуде сама канцлер, не було. Це свідчить про терміновість візиту, а також доповнює загальну картинку активізації німецько-українських відносин, яку ми спостерігаємо останні кілька місяців.

Військово-політична ескалація з боку РФ в квітні цього року актуалізувала питання врегулювання конфлікту на сході України. Контакти між Києвом і Берліном стали інтенсивнішими: піднялася тема поставок озброєнь з Німеччини в Україну, з’явилася ініціатива організації зустрічі В. Зеленського і В. Путіна, у публічний простір повернулися «формула Штайнмайера» і «план кластерів», які, здавалося б, були відкладені у довгий ящик у 2020 році. Приїзд Ангели Меркель в Україну буде одночасно і широким політичним жестом підтримки напередодні саміту Кримської платформи, де  українська влада хоче бачити значну присутність гостей на найвищому рівні, і спробою змінити українсько-німецький порядок денний під завісу свого правління.

Приїзд Меркель дає нам ще один привід поміркувати над перспективами двосторонніх німецько-українських відносин, про що автори аналітичної записки вже неодноразово писали на сайтах «Хвиля» та « VoxUkraine ». Даний матеріал продовжує ці дослідження.

Три питання нині є ключовими для двох країна: енергетична безпека, російсько-український конфлікт і подальший формат відносин між Україною і Німеччиною з урахуванням виборів до Бундестагу і трансформацій на рівні міжнародної політики.

«Північний потік-2» і енергетичні відносини

Енергетика останнім часом особливо сильно турбує політичні та аналітичні кола у Києві та Берліні. На думку багатьох українських спостерігачів, недавні угоди Німеччини та США щодо «Північного потоку-2» відображають «антиукраїнську позицію» Берліна. Новини про досягнення компромісу викликали негативну реакцію в Києві.

Німеччина досі є головним лобістом в ЄС будівництва другого прямого підводного газопроводу з північно-західної частини Росії до північно-східної Німеччини дном Балтійського моря. Така політика Берліна розглядається у Києві як вкрай негативна і навіть зрадницька. Поряд з деякими іншими рішеннями Берліна, як його підтримкою повернення раніше виключеної російської делегації до Парламентської асамблеї Ради Європи у 2019 році, “Північний потік – 2” став основним подразником у німецько-українських відносинах. Для багатьох жителів Центральної і Східної Європи дві угоди Німеччини з Росією за двома потоками через Балтійське море представляються частково схожими на сумнозвісні Мюнхенські угоди 1938 року і пакт Молотова-Ріббентропа 1939 року. У цих двох фатальних геополітичних угодах наймогутніші держави Європи пожертвували суверенітетом і життям слабших слов’янських та балтійських народів заради своїх – як з’ясувалося згодом, глибоко помилкових  корисливих інтересів.

Однак не слід переоцінювати кінцевий ефект цієї сумної події для перспектив тісної співпраці між Німеччиною та Україною, як мінімум за такими трьом причинам.

По-перше, немає впевненості, що трубопровід в кінцевому підсумку дійсно буде саме так функціонувати, як це задумано Кремлем. Не зрозуміло якою мірою навіть повністю добудований «Північний потік-2» може зіграти свою очевидну геополітичну роль для Москви. З огляду на що, виросли негативні настрої по відношенню до цього проєкту на Заході, завершення проєкту може бути або відкладене, або обмежене. Хоча підтримка проєкту з боку бізнесу континентальної Західної Європи залишається високою, серед різних політичних та інтелектуальних лідерів США, ЄС, Східної Європи і, частково, навіть Німеччини виник значний скептицизм щодо “Північного потоку – 2”. Отже , повноцінне функціонування газопроводу – принаймні у тому вигляді в якому його уявляє собі Москва – ще не є вирішеною справою.

По-друге, навіть якщо газопровід почне працювати у 2021-2022 роках, він буде залишатися вкрай політизованим проєктом. До завершення будівництва першого газопроводу “Північний потік” у 2012 році політичні наслідки нової труби між Росією і Німеччиною обговорювалися лише у вузькому колі експертів. Західноєвропейські і особливо німецькі політики, експерти та дипломати досі публічно не визнали зв’язок між прокладкою першої нитки газопроводу і зниженням економічної взаємозалежності між Росією та Україною. Можна стверджувати, що завершення будівництва першого «Північного потоку» у 2012 році полегшило рішення Кремля застосувати військову силу проти Києва менш ніж через 2 роки, анексувавши Крим і пішовши на гібридну інтервенцію  Східний Донбас. Якщо майбутні дослідження покажуть, що завершення будівництва «Північного потоку» дійсно було однією з передумов збройного нападу Росії на Україну в 2014 році, це поставить під сумнів більшу частину недавньої політики Німеччини щодо Росії, і особливо соціал-демократичну Ostpolitik (східну політику) Німеччини після холодної війни.

Проєкт “Північний потік-2” відрізняється від першого тим, що він став вкрай політизованим ще до початку експлуатації. Після того, як західносибірський газ почне надходити другим  газопроводом до Верхньої Померанії, громадські дебати і критика проєкту, імовірно, триватимуть. Це буде особливо актуальним, якщо початок експлуатації “Північного потоку – 2” буде супроводжуватися ескалацією російсько-українського конфлікту. На тлі високої суперечливості “Північного потоку – 2” вже сьогодні у Німеччини та ЄС може не залишитися іншого вибору, окрім як скоротити поставки російських енергоносіїв дном Балтійського моря у разі нового нападу Росії на Україну. Ризики такого сценарію для “Газпрому”, можливо, вже розглядаються або будуть розглядатися у Москві. Отже вони можуть мати  стримуючий вплив на Кремль.

Така ж незрозумілість і політизованість існує щодо економічних наслідків, пов’язаних з майбутньою експлуатацією “Північного потоку – 2”. Чи буде тривати імпорт газу з ЄС через українську газотранспортну систему, і наскільки значним буде скорочення доходів України від упущеної плати за передачу газу? Питання про ослаблення не тільки геополітичного положення України, а й її фінансово-економічного становища в результаті поставок газу  “Північним потоком-2” – на відміну від періоду до завершення будівництва першої труби “Північного потоку” – вже сьогодні дебатується серед європейських експертів.

Якими б не були конкретні бюджетні та соціальні наслідки початку транзиту газу по “Північному потоку – 2” для України, ці наслідки стануть загальноєвропейськими і навіть загальнозахідними темами. З огляду на триваючі запеклі дебати про роль “Північного потоку – 2”, у гібридній війні Росії проти України навіть невійськові наслідки експлуатації газопроводу будуть політизовані, якщо не моралізувати. ЄС і особливо Німеччина залишаться під тиском, щоб хоча б частково компенсувати Україні негативні економічні наслідки “Північного потоку – 2”.

І останнє, але не менш важливе: два газопроводи “Північний потік” – це ще не все в німецько-українських відносинах. Вони є результатом поєднання двох історичних чинників, не пов’язаних з сьогоднішніми політичними уподобаннями Німеччини. На початку 2000-х років Київ відкинув спробу Берліна створити українсько-німецько-російський консорціум для спільної модернізації української газотранспортної системи. Якби цей проєкт був тоді втілений, то сьогодні, ймовірно, не було б газопроводів “Північний потік”. По-друге, обидва газопроводи тісно пов’язані з особистістю Герхарда Шредера, який вже просував перший підводний газопровід, будучи ще федеральним канцлером у 2005 році. Зараз Шредер більше не бере активної участі в політиці і частково затаврований німецькою громадськістю.

Два проєкти Nord Stream – це результат втрачених можливостей України і грубих помилок Німеччини. Вони є спадщиною іншого періоду, а не симптомами глибших дефектів в українсько-німецьких відносинах, які також характеризувалися багатьма позитивними подіями протягом останніх 30 років, якщо не більше. Хоча два газопроводиу “Північний потік” будуть продовжувати ускладнювати відносини між Києвом і Берліном ще довгі роки, вони не обов’язково повинні докорінно їх зіпсувати. Поведінка Шредера було швидше винятком (хоча і не єдиним), ніж типовою для німецького політичного класу. Зараз він на тлі його роботи для Кремля навіть став непопулярним у лавах своєї власної партії СДПН, а також у ширшому  німецькому лівому середовищі.

 Енергетична безпека і невирішені питання недавньої німецько-американської угоди щодо «Північного потоку-2», мабуть стануть одним з ключових предметів переговорів між Берліном і Києвом під час візиту Меркель 22 серпня. Швидше за все, канцлер ФРН буде піднімати питання часткової компенсації Україні за запуск газопроводу. Тут для обох країн відкривається можливість досягти якогось відносного компромісу, намагатися узгодити спільну позицію щодо подальшої долі трубопроводу і таким чином частково згладити суперечності двосторонніх відносин останніх місяців напередодні Федеральних виборів до Бундестагу.

 

Донбас, Крим і доля «нормандських переговорів»

Ще одне важливе питання, яке буде порушуватися під час візиту Ангели Меркель – ситуація на Донбасі і врегулювання конфлікту. Після Паризького саміту у форматі «нормандської четвірки»  2019 року, істотного прогресу у врегулюванні конфлікту на сході України не було. Спроба ввести в українське законодавство «формулу Штайнмайера», як того хотіли Франція і Німеччина, закінчилася політичними потрясіннями і протестами з боку активної частини української громадськості. «План кластерів», котрий був представлений Берліном і Парижем восени 2020 року, також поки не був втілений, залишившись лише на папері.

Однак після саміту Путіна-Байдена і угоди між Німеччиною і США про «Північний потік-2» намітилася тенденція до повернення вищезазначених політичних ініціатив. Оскільки жодних альтернативних форматів врегулювання конфлікту, окрім Мінських угод, досі не існує, всі сторони їх прихильниками. На тлі цього, спостерігається повернення у публічну площину «формули Штайнмайера» і «плану кластерів», що для європейських посередників є спробою зрушити переговори щодо Донбасу з мертвої точки.

Не виключено, що поїздка Ангели Меркель спершу до Москви, а потім до Києва, стане спробою знову посадити РФ і Україну за стіл переговорів, умовити Володимира Зеленського  спробувати ще раз внести «формулу Штайнмайера» до українського законодавства, а Кремль – піти на великі поступки у питаннях «плану кластерів» і реалізації Мінських угод. Зрештою, хоча б невеликий прогрес напередодні виборів у Німеччині був би непоганим прощальним маневром Меркель, яка останні 7 років відігравала вирішальну роль у посередницьких зусиллях у трикутнику Берлін-Москва-Київ.

Європейським партнерам не вигідна ні стагнація переговорного процесу, яка може привести до його поступової ерозії і розвалу, ні загострення конфлікту на сході України, що продемонструвала гостра реакція ЄС на військову ескалацію з боку РФ у квітні цього року. Оптимальним варіантом для Берліна була б реалізація Мінських угод і врегулювання конфлікту за допомогою «формули Штайнмайера», що, однак, наразі  неможливо через неприйняття цього варіанта значною частиною української громадськості. Залишається або спроба знайти інший шлях для врегулювання конфлікту (на базі існуючих ініціатив, безумовно за умови  відсутності інших), або тривала заморозка конфлікту з можливістю укладення довгострокового перемир’я. Однак незрозуміло наскільки реальний останній варіант з огляду на небажання Росії заморожувати конфлікт на тривалий час і ненадійність Москви у виконанні частини Мінська-2 в області безпеки.

 

Політика, вибори і підйом «зелених»

Нарешті, третє питання німецько-українського порядку – це принциповий формат подальших відносин двох країн з урахуванням останніх змін. Угода по «Північному потоку-2» розчарувала багатьох українців, які належать до правлячих сил в Берліні. Це призвело до падіння популярності партії Меркель в Україні та пошуку в Києві нових політичних сил, які, на думку українських політиків і оглядачів, є більш е проукраїнськими в своїй політиці (або хоча б риториці) щодо інтересів України і конфлікту з РФ.

Всі німецькі партії так чи інакше зачіпають тему України і мають позицію з цього приводу. А останні події навіть актуалізували український  напрямок для них як у політичному, так і в передвиборному сенсі. Тут важливо розглянути позиції різних німецьких політичних партій, що беруть участь у виборах, їхні програми і рейтинги, а також позицію щодо України, щоб краще зрозуміти їхні настрої і сприйняття українського  питання, а також шанси пройти до парламенту і брати участь у формуванні коаліції.

1. Консервативна партія Християнсько-демократичного союзу ( ХДС/ХСС) набирає станом на 18 серпень 2021 року в опитуваннях близько 25% .

У своїй програмі ХДС/ХСС приділяють увагу захисту клімату, впровадженню технічних інновацій і диджиталізації. Однак, ХДС/ХСС не вказують у своїй програмі, яким чином вони мають намір досягти кліматичної нейтральності (зокрема щодо викидів СО2). Партія продовжує наголошувати взаємозв’язок між економікою і захистом клімату. ХДС/ХСС представили програму, яку вони вважають соціально збалансованою і пропонують шлях розвитку кліматично нейтральної індустріальної країни без втрати робочих місць. В умовах пандемії вони пропонують податкові пільги для компаній, а також не допускають підвищення податків.

Що стосується ставлення до України, їх кандидат у канцлери Армін Лашет в цілому підтримує позицію Києва щодо  окупованих територій, називаючи анексію Криму порушенням міжнародного права . Свого часу, його обрання на пост лідера партії у січні 2021 року було зустрінуте в українській пресі з певною часткою занепокоєння. Побоювання викликало висловлювання Арміна Лашета про неможливість вступу України до ЄС. Деякі українські оглядачі вважають Лашета прихильником тісних зв’язків з Росією, а також через його виступи на підтримку завершення будівництва газопроводу “Північний потік 2” ставлення до нього вийшло змішаним. Втім, у червні 2021 року Лашет заявив, що цей проєкт не повинен здійснюватися за рахунок України. У своєму першій офіційній телефонній розмові з Володимиром Зеленським у січні 2021 року Армін Лашет запевнив президента України, що Німеччина виступає за дотримання режиму припинення вогню на Донбасі і виконання рішень саміту «нормандського формату» в Парижі.

2.Ліво-ліберальна партія «Союз 90/Зелені» в опитуваннях громадської думки випереджає соціал-демократів (СДПН) і займає друге місце після ХДС/ХСС. Станом на 18 серпня 2021 року набирає приблизно 20 % голосів .

Уперше в історії партія вирішила висунути свого кандидата на пост канцлера на федеральних виборах. Причиною цього є високі рейтинги партії в опитуваннях, починаючи з 2018 року.

Головною  темою у програмі «зелених» є екологічна політика. Найбільшим досягненням їхньої роботи вважається закон про відмову Німеччини від ядерної енергетики. Повне припинення роботи німецьких реакторів заплановане на кінець 2022 року. Партія також хоче скоротити викиди парникових газів на 70% до 2030 року і відмовитися від спалювання вугілля до 2038 року. Одними з найобговорюваніших пунктів програми залишається підвищення вартості бензину мінімум на 16 центів за літр до 2023 року і про відміну коротких перельотів на європейському континенті з метою зменшення викидів СО2.

Щодо ролі ФРН у Європейському Союзі, «зелені» виступають за «згуртований і сильний ЄС». Особливо тісно країни ЄС повинні співпрацювати у питаннях екології, міграційної політики і безпеки. Партія хоче відродити трансатлантичні відносини та зміцнити союз із США, особливо в області екології, кібербезпеки, торгівлі та охорони здоров’я. А щодо питання військової участі ФРН у зонах конфлікту на Близькому сході, «зелені» залишатимуться відданими своїй споконвічній антивоєнній і антиядерній політиці 80х років.  Вони продовжують виступати з галасом«за мир , роззброєння , безпеку на основі співпраці і культу ри військової стриманості » . Втім, дотримуютьсяжорсткої політики щодо Росії і Китаю. Наприклад, вони виступають проти введення в експлуатацію газопроводу « Північний потік-2» .

 Щодо України, дуже активним виявився член партії «Зелених» Роберт Хабек, який 27 травня 2021 року відвідав Київ і схвально висловився про можливі поставки озброєння в Україну (на противагу заявам уряду Німеччини та інших партій). Лідер «Зелених», яка претендує на канцлерство, Анналена Бербок, неодноразово висловлювалася за членство України в ЄС і НАТО, але помічала, що статися це може лише після стабілізації політики і економіки України. Під час своїх виступів, Бербок часто заявляла про підтримку України у світлі конфлікту з Росією і закликала посилити тиск на Москву. У цьому контексті вона є одним із затятих критиків проєкту «Північний потік-2».

3.Лівоцентристська Соціал-демократична партія Німеччини (СДПН) набирає станом на 18 серпня 2021 року19,1%.

Програма партії – це захист клімату, збільшення кількості робочих місць, справедливість. Все це подається під девізом “Майбутнє – повага – Європа”. Одна з цілей партійної програми – кліматична нейтральність (нульові викиди СО2) не пізніше 2045 року і захист клімату, як двигун розвитку зайнятості. Податок на поновлювані джерела енергії повинен бути знижений, а ціна на CO2 за опалення має стягуватися з домовласників. Екологічнішими і соціальнішими СДПН хочуть зробити сільське господарство і торгову галузь.

Щодо України, лідер партії Олаф Шольц кілька разів порушував питання окупованого Криму, називаючи його «величезною проблемою», що продовжує підтримувати напружену ситуацію у Східної України. Проєкт «Північного потоку-2» він розглядає виключно з економічної точки зору. Водночас він активно просуває тему залучення України до спільних з Німеччиною проєктів розвитку водневої галузі.

4.Ліберальна Вільна демократична партія Німеччини (ВДП)набирає станом на 18 серпня 2021 року 11,9%.

Для ВДП свобода – менше втручання держави в економіку. Тому відмова від підвищення податків, а також взаємодія на ринках вільних приватних виробників і вільних індивідуальних споживачів є основою їх програми. ВДП також підтримує вільну ринкову економіку в захисті клімату. Згідно з цим, політика повинна визначати, скільки CO2 може бути спожито в рік. Доходи від цін на CO2 будуть розподілятися серед громадян ФРН.

Щодо України, коментарі лідера партії Крістіана Лінднера стосувалися в основному «Північного потоку-2». Він виступав за негайну зупинку поставок російського газу трубопроводом у разі, якщо Москва буде шантажувати Київ газовим транзитом.

5.Правопопулістська партія «Альтернатива для Німеччини» (АДГ) набирає станом на 18 серпня 2021 року 10,6% .

Основні пункти передвиборної програми партії АДГ такі: вихід Німеччини з ЄС (вважають, що таким чином простіше забезпечити національну безпеку), виступають проти прийому біженців на території ФРН і критикують жорсткі заходи уряду в боротьбі з пандемією (проти локдауна і обов’язкового носіння медичних масок).

Питання відносин України і ФРН під час цієї виборчої кампанії в партії особливо не піднімали в публічних дискусіях. Однак, коли ця партія з’явилася у великій політиці Німеччини, вона сприймалася в Україні здебільшого як негативне явище через євроскептицизм і заклики до тісніших відносин з Росією.

 

Довгострокові позитивні тенденції

Академічне українознавство, а також аналіз України аналітичними центрами все ще недостатньо розвинені в Німеччині. Проте останні 7 років спостерігається помітне поліпшення ситуації порівнюючи  з ситуацією до революції на Майдані. З 2014 року збільшилася кількість відповідних публікацій і конференцій з української тематики. Європейський університет “Віадріна” у Франкфурті-на-Одері  (неподілік  Берліна) і частково розташований у польському місті Слубіце – нещодавно став основним центром Німеччини з наукового вивчення України. Серед іншого, у  “Віадріні” створена кафедра транснаціональної історії України, яку очолює видатний історик Андрій Портнов з міста Дніпро. В університеті також почали проводити щорічні міжнародні літні школи щодо України, вже кілька років діє спеціальна стипендіальна програма для українських аспірантів, а також щорічно в університеті викладають запрошені лектори з України.

Інші німецькі державні університети, включаючи університети Берліна, Мюнхена, Регенсбурга, Бремена, Лейпцига, Єни і Грайфсвальда, зберегли або розширили викладання, а також дослідження в області історії, політики та культури України. Багато вищих навчальних закладів розширюють співробітництво з українськими університетами за сприяння Німецької служби академічних обмінів (DAAD). Ряд німецьких аналітичних центрів з міжнародних відносин,наприклад, берлінський Інститут європейської політики (IEP), останнім часом проявляють особливий інтерес до України і надають платформи для складних аналітичних дискусій щодо України. Кілька великих, що фінансуються державою, німецьких організацій, які займаються дослідженнями, культурою і розвитком, включаючи Корпорацію позик на реконструкцію (KfW), Корпорацію міжнародного співробітництва (GIZ), Інститут Гете (GI), Фонд Конрада Аденауера (KAS) або Фонд Фрідріха Еберта (FES ), також активізували свою участь в Україні після євромайдану.

Німецьке агентство розвитку GIZ, зокрема, з 2014 року активізувало свою діяльність в Україні у таких областях, як енергозбереження, захист навколишнього середовища, підтримка внутрішньо переміщених осіб і належне управління. Особливо великий проєкт GIZ, який фінансується ЄС та керований спільно зі шведським агентством SIDA, підтримує українську реформу децентралізації через “Програму розширення можливостей, підзвітності та розвитку місцевого самоврядування в Україні”, і відомий під абревіатурою “U-LEAD with Europe”. Програма підтримує створення нових об’єднаних територіальних громад по всій країні, а також реалізацію декількох галузевих реформ.

 

Схід Зелених як новий шанс для України

Серед усіх вищеописаних політичних та інших розвитків, підйом німецьких «зелених» і їхнє входження в український суспільно-політичний простір, мабуть, найбільш важливий тренд. Для Києва зростання підтримки населенням політичної партії “Союз 90/Зелені” став найзначимішою позитивною тенденцією у ФРН протягом останніх кількох років. Колись незначна сила в Берліні, ліволіберальна партія “зелених”, сьогодні в опитуваннях громадської думки регулярно випереджає соціал-демократів і займає друге місце, після християнських демократів, у партійному ландшафті ФРН.

Партія “зелених” також відіграє все більшу роль у регіональній політиці Західної Німеччини і нещодавно почала серйозно просуватися у земельні парламенти Східної Німеччини. Таким чином, “зелені” мають всі шанси значно збільшити свою фракцію у Бундестазі на наступних федеральних виборах, запланованих на 2021 рік. З огляду на останні зміни  електоральних настроїв німецьких виборців, “зелені” можуть отримати близько 20% голосів. Якщо це станеться, то поява цієї нової фракційної групи у наступному парламенті Німеччини буде означати, що вони увійдуть в наступний федеральний уряд.

Зважаючи на високу турботу про права меншин і жінок, “зелені” особливо критично ставляться до путінського імперіалізму, аворитиризму, мачизму, клерикалізму і традиціоналізму. Однак, через деякі схожі причини німецькі федеральні, ні парламентські “зелені” досі не знайшли значних партійно-політичних союзників у пострадянській Східній Європі, включно з насамперед Україною. Консервативна, національна і антиліва ідеології продемократичних сил у республіках колишнього СРСР зробила їх зближення з ліволіберальними західноєвропейськими партіями, включно з  різними групами “зелених”, важким завданням.

Позаяк німецькі “зелені” вже пройшли 30-річну взаємодію з Україною, що походить від наслідків Чорнобильської катастрофи 1986 року. Останнє десятиліття так зване “реалістичне” крило “зелених” (тобто реалісти на відміну від радикалів але пацифістських фундаменталістів) і пов’язані з партією Фонд Генріха Бьолля займають все відкритішу проукраїнську позицію, особливо після подій на Майдані у 2013-2014 роках .

Серед деяких німецьких «зелених» емансипаційний аспект Революції гідності розглядається як частково схожий з імпульсами західнонімецьких студентських протестів 1968 р., що дали початок руху “зелених”, і східнонімецького антикомуністичного повстання 1989-1990 років. З іостанньої революції у 1993 році виник сьогоднішній союз західнонімецької партії “зелених” з опозиційним союзом “Союз 1990” (Bündnis 90) з пізньої НДР.

Один з найвисокопоставленіших “зелених” політиків, донедавна виявляв особливий інтерес до України, колишня голова фракції “зелених ” Європейського парламенту (ЄП) Ребекка Хармс у 2016 році була нагороджена тодішнім президентом України Петром Порошенко ювілейною медаллю “25 років незалежності України”. Хармс залишила Європарламент у 2019 році, але продовжує активно займатися українськими справами. Як і Хармс, два інших німецьких політики-ветерани “зелених”, Марілуіза Бек і Ральф Фюксе, вже залишили високу політику. Проте, Бек і Фюксе у 2017 році заснували в Берліні проатлантичний і антиавторитарний аналітичний центр LibMod: Ze ntrum Liberale Moderne (Центр ліберальної сучасності). Завдяки своїм непопулярним заходам і спеціальним доповідям, не в останню чергу з питань Східної Європи, LibMod вже привертає увагу німецьких політиків і інтелектуалів. З 2018 року здійснюється спеціальний проєкт щодо України, куди  причетний веб-сайт Ukraine verstehen (Розуміти Україну), де  щотижня публікується короткий аналіз поточних українських подій німецькою.

До того ж , активна група молодих проукраїнських політиків і активістів продовжує лінію, раніше взяту Хармсом, Беком і Фуексом, у німецькому і європейському парламентах, а також у Фонді Генріха Бьолля. У Бундестазі, серед інших, особливу увагу Україні приділяють Омід Нуріпур і Мануель Сарацин. У Європарламенті нещодавно обрані німецькі зелені євродепутати Віола фон Крамон і Сергій Лагодінскій вияявляють особливий інтерес і симпатію до України після Євромайдану.

Отже  більшість політичних партій у Німеччині так чи інакше зачіпали тему України, що говорить про те, що відносини двох країн будуть продовжувати активно розвиватися після виборів восени. Втім, не можна не згадати і м’яку критику щодо України, яку висловлювали лідери «традиційних» партій – Армін Лашет і Олаф Шольц, наприклад під час дебатів кандидатів 26 червня.

Однак найбільш проукраїнську позицію займають саме «зелені», які стали останнім часом «новим відкриттям» для України на тлі великих розчарувань останніх місяців (відмова уряду в поставках Україні озброєння,  угоди з США щодо «Північного потоку-2», заклики запросити Володимира  Путіна на саміт з ЄС, розмови про ослаблення санкцій проти РФ і інші історії, що в Києві сприймають дуже болісно).

Зростання популярності «зелених» у Німеччині – хороша новина для Києва, яка дозволить Україні розвивати відносини і з цією частиною німецького політикуму. У цьому контексті під час візиту Ангели Меркель 22 серпня також може бути пов’язане з бажанням німецького керівництва згладити гострі кути у відносинах правлячих ХДС з Україною, вийти з Києвом на новий політичний діалог, намітити напрямки співпраці, щоб канцлер могла передати своєму наступникові «українське досьє у прогнозованому стані, щоб його не перехопили політичні опоненти, такі як партія «зелених».

 

Висновки

• Сьогоденні відносини між Києвом і Берліном сильно зіпсовані “Північним потоком-2” та іншою політикою Німеччини щодо Москви, яку в Східно-Центральній Європі вважають згідливою. Наразі Україну хвилює три питання у відносинах з ФРН: енергетична безпека, врегулювання конфлікту на Донбасі і подальший формат співпраці після виборів до Бундестагу. За ввсієї складності кожного з них, жодне з цих питань не є критичною загрозою для німецько-українських відносин.
• Незважаючи на договір щодо «Північного потоку-2», Німеччина розглядає Україну як важливого партнера у своїх планах щодо розвитку водневої стратегії, а також готова обговорювати компенсацію Києву за втрати, пов’язані з «Північним потоком-2». Більшість німецьких політичних партій готові це обговорювати.
• До того ж, довгострокові тенденції на Заході в цілому і в Німеччині зокрема вказують на зближення, а не на подальше віддалення між двома країнами у середньостроковій перспективі. Поки повне включення України до НАТО або ЄС і навіть прийняття простих планів щодо вступу залишається віддаленим, двобічні відносини з деякими західними країнами зберігають свою важливість для Києва.
• Зокрема, конфлікт на Донбасі залишається пріоритетним напрямком зовнішньої політики ФРН. Хоча виборча кампанія в Німеччині більше спрямована на обговорення внутрішніх проблем в країні і питання окупованих територій звучить не так часто, як раніше, у німецькому політикумі є консенсус щодо необхідності продовжувати роботу над досягненням хоч якогось «прогресу» в ситуації з Донбасом. На це, в тому числі, буде націлений візит Ангели Меркель.

Ілля Куса, Український інститут майбутнього, Київ

Юлія Темник, Український інститут майбутнього, Київ

Андреас Умланд, Український інститут майбутнього, Київ