Найбільше на світі українці люблять створювати собі «священних корів». Ви не помічали? Створювати, всіляко плекати їх, а потім безжалісно в них же розчаровуватися.
Однією з таких «корів», без перебільшення, є Європейський Суд з прав людини. Правда, розчарування в ньому українці поки ще не відчули. Про це свідчить хоча б така статистика: за станом на лютий 2017 року Україна посідає перше місце за кількістю звернень до нього –18850, що становить приблизно 21,5% від загальної кількості скарг у «Страсбурзькому пирозі». Зауважимо принагідно, що друге та третє місця займає не Росія, як ще кілька років тому, а високорозвинені країни світу – ердоганывска Туреччина з 17800 (20,3%) та Угорщина з 9800 скаргами (11,2%).
Розчарування поки відчулили, мабуть, лише ті громадяни, які вже встигли безпосередньо зіткнутися з Європейським Судом і чиї скарги в більшості своїй були залишені без розгляду, та ще юридична спільнота, яка обслуговує таких громадян, не завжди здатна оперативно підлаштуватися під постійно мінливі вимоги секретаріату Суду.
У зв’язку з цим виникає запитання: чи гідний Європейський Суд подібної довіри? Чи завжди його рішення юридично бездоганні, а практика, яка склалася, – послідовна?
Візьмемо, наприклад, гостроактуальну для України тему люстрації. Нескладно помітити, що в цьому питанні позиція ЄСПЛ характеризується метаннями від одного полюсу до іншого. Скажімо, у справі Жданок проти Латвії, рішення за якою було винесено в 2004 році, Суд констатував порушення прав заявниці, члена КПРС у період розпаду Радянського Союзу, та саме з цієї причини знятої з парламентських виборів на тій підставі, що її дії, після досягнення Латвією незалежності, не представляли загрози конституційному ладу. Але вже через два роки Велика палата Суду переглянула попереднє рішення з протилежним результатом: акцент був зроблений на концепції «демократії, здатної захистити себе» та на «полі розсуду» держав при встановленні критеріїв пасивного виборчого права. Суддя зі Словенії Зупанчич, який голосував проти цього рішення, так пояснив відмову влади реєструвати кандидатуру Жданок: «Причина цієї відмови в тому, що в пані Жданок є реальний шанс бути обраною. Ось і вся демократія».
Не будемо також забувати, що тлумачення Конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р., на варті якої стоїть ЄСПЛ, дається не якимось абстрактним судом, а судом, що складається з суддів, кожен із яких «завантажений» власним праворозумінням та уявленнями про справедливе. В Європейському Суді, у якому зійшлися 47 суддів, які представляють 47 держав з їхніми культурними та правовими традиціями, суддів, які нерідко пройшли підготовку або стажування за межами своєї країни чи навіть Європи, і які мають різний професійний досвід (викладач, суддя, адвокат, дипломат, депутат), – суб’єктивний фактор в ухваленні рішень, як ніде, великий.
Так, у справі Даджена (Dudgeon v. UK, 22 October 1981) про кримінальне переслідування в Північній Ірландії за акти гомосексуального характеру, суддя Мехмед Зекія писав у своїй особливій думці: «Звичайно, з одного боку, мене можуть вважати упередженим, оскільки я є кіпрським суддею. Однак, з іншого боку, можна припустити, що я перебуваю в найкращому становищі і здатний передбачити вибух громадського обурення, який піде на Кіпрі або в Північній Ірландії, якщо ці закони будуть скасовані чи змінені на користь гомосексуалів. Населення обох країн дуже релігійне й дотримується традиційних моральних цінностей … У демократичному суспільстві більшість створює закон. Мені видається дивним і прикрим, коли при повазі особистого життя недооцінюють необхідність збереження в силі закону, який захищає моральні підвалини, так високо шановані більшістю».
Але особливо показовим у цьому відношенні видався 2015 рік. У постанові по «справі Ламбера» (Lambert et autres c. France, GC, 5 Juin 2015) Суд, сам того не бажаючи, повернувся до питання про евтаназію, від якого він намагався відійти в справі Претті (Pretty v. UK, 29 April 2002). Постанова по справі Ламбера спиралася на інші прецеденти, у яких Суд однозначно висловився за обґрунтованість права на розсуд держав, які забороняють так звану активну евтаназію (введення медичних препаратів або інші дії, що ведуть до швидкої й безболісної смерті), не знаходячи в них порушень статей 2 (право на життя) і 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя). І тут – зелене світло діям щодо припинення підтримувальної терапії хворого, який перебуває кілька років у несвідомому стані після дорожньо-транспортної пригоди. При цьому Суд обмовляється, що «мова йде не про евтаназію, а про припинення лікування, яке штучно підтримує життя» (§ 141) – позиція, проти якої рішуче висловилася меншість, заявивши, що «мова йде саме про евтаназію, яка не хоче назвати свого імені».
Заключну частину спільної особливої думки суддів з Азербайджану, Словаччини, Грузії, Мальти та Молдови наведемо без будь-якого коментаря: «У 2010 році, відзначаючи своє п’ятдесятиріччя, Європейський Суд прийняв титул «Совість Європи», опублікувавши книгу саме під такою назвою. Якщо припустити, у порядку дискусії, що якась установа, на відміну від людей, які входять до неї, здатна мати совість, то така совість повинна не лише поєднуватися з хорошою інформованістю, але й ґрунтуватися на високих моральних і етичних принципах. Ці принципи завжди повинні служити орієнтиром, які б «правові плевели» не проростали в ході розгляду справ. Недостатньо визнати, як це зроблено в § 181 цієї постанови, що справа «стосується складних медичних, правових та етичних питань»; сама сутність совісті, яка ґрунтується на recta ratio (правильному розумі – авт.), полягає в тому, щоб етичні питання могли формувати хід правової думки й підводити її до належного висновку. Саме це й означає мати совість. Ми шкодуємо, що Європейський Суд цією постановою позбавив себе такого титулу».
Коротше кажучи, Європейський Суд є однією з численних європейських інституцій, не вільною від внутрішніх протиріч і конфліктів. Як і будь-яка інша європейська інституція, він не потребує ні обожнювання, ні розвінчання з боку українців. Єдине, що необхідно – глибоке вивчення його діяльності для того, щоб не впадаючи в жодну із зазначених крайнощів, з часом подолати той жахливий розрив, який все ще існує між Європою та нашою країною в правовому розвитку.