Тетяна Ющенко про вибори у Верховний Суд: “Геть агресивне ниття!”

Джерело: блог на Цензор. нет.

Так історично склалося, що з часів Революції Гідності під стрімке реформування підпадає саме система правосуддя України. Вважається, що в кривавих подіях кінця 2013 – початку 2014 року простежується вина суддів, точніше тих із них, які забороняли акції протесту, заарештовували їхніх учасників, позбавляли водійських прав. Усім відомо, що головною метою діяльності будь-якої судової системи є мирне вирішення навіть найбільш реактивних конфліктів, покарання злочинців відповідно до закону і виправдання невинних. Для її здійснення потрібно, щоб суд був авторитетним, незалежним і справедливим. Необхідна довіра до нього суспільства. В Україні довіра до чинної судової системи за різними підрахунками коливається від 7 до 15%. Деякі політики і журналісти переконані, що вона дорівнює нулю, в той час, коли в країнах Європейського Союзу цей показник стабільно високий. Щоб не повернути минуле, а скоріше завоювати нову довіру, починаючи з 2014 року, оголошена комплексна судова реформа, суть якої полягає в очищенні системи від недобросовісних суддів, допуску нових незаплямованих вершителів правосуддя, прийнятті якісно нового законодавства, на підставі якого буде працювати суд. Варто зауважити, що всі перераховані вище процеси проходять одночасно, тому що запит суспільства на справедливий суд не терпить зволікань.

Оскільки, як відомо, “риба завжди гниє з голови”, перезавантаження судової системи вирішили почати з найвищого суду держави. Через півроку після прийняття відповідного законодавства був оголошений конкурс на заміщення 120 посад суддів Верховного Суду. Відкритий, публічний, незалежний від політичних впливів конкурс. Вперше шанс на обіймання високої посади з’явився у вчених, адвокатів і суддів місцевих судів. До участі в конкурсі було допущено 653 юристи. Ближче до фіналу ця цифра зменшилася вдвічі. Хтось не пройшов тестування, комусь не вдалося переконливо мотивувати судове рішення, а хтось не підтвердив свою добропорядність. До речі, вперше в процесі суддівського відбору брала участь громадськість в особі Громадської ради доброчесності. Закон наділив Раду повноваженнями збирати про кандидатів інформацію, на підставі якої висловлювати власну думку про відповідність або невідповідність конкурсантів критеріям доброчесності та професійної етики. Ця думка публікувалася на офіційному сайті Ради. І виходячи з того, що 40% кандидатів, щодо яких були негативні висновки ГРД, вибули з конкурсу, Вища кваліфікаційна комісія суддів України очевидно рахувалася з думкою громадськості. Варто підкреслити, що подібної практики немає ніде у світі. Як правило, процес відбору суддів Верховного Суду полягає у висуванні Президентом кандидатури, перевірці шляхом співбесіди, затвердженні й призначенні на посаду. Якби автори української реформи обрали таку модель формування Верховного Суду, ймовірно, все могло закінчитися третім Майданом. А цього не можна було допустити державі, яка тільки-но ставала на ноги і яка втягнута в гібридну війну. Тому саме новий суд, сформований шляхом чесного конкурсу, повинен стати головним захисником життя і спокою мирних українських громадян.

Днями було оприлюднено 120 прізвищ переможців конкурсу. І починаючи з цього моменту, якнайкраще простежується правдивість приказки «точка зору визначається точкою сидіння». Визнати або усвідомити чесність процедури знайшли в собі сили не всі. Почуття образи (чому не я?), підозрілість (не може бути!), заздрість (та не діставайся ж ти нікому!), невдоволене самолюбство (або так хочу Я, або “зрада”!), банальна помста (цей суддя не задовольнив мій позов!) знайшли свої прояви і головне – благодатний ґрунт. ЗМІ, соціальні мережі вже декілька днів поспіль киплять обговоренням результатів конкурсу. У хід йде все: від стабільних маніпуляцій статистикою до персональних звинувачень. Погодьтеся, адже можна по-різному передати одну й ту ж інформацію? Наприклад, сказати “25% переможців конкурсу до Верховного Суду недобросовісні” або “одна четверта кандидатів є сумнівними”, або “кожен четвертий” переможець не є доброчесним. Мимоволі уявляєш собі трьох святих суддів і злого четвертого. Хоча насправді, приводів для подібних уявлень немає, тому що всі кандидати проходили однакові випробування і підтвердили свою здатність вершити правосуддя у Верховному Суді.

У даному випадку головне – правильно ставити питання. Не чому так відбувається, а навіщо? Кому це вигідно? Українському народові? Не впевнена. Повторюся, відтепер політики позбавлені законних повноважень для впливу на процес відбору суддів в Україні. Звісно, це за визначенням багатьох не влаштовує і змушує шукати інші механізми змусити рахуватися з власною думкою. Коли на ресурсі, на якому протягом дев’яти місяців жодним чином не висвітлювалися події про конкурс до Верховного Суду, раптом з’являється стаття, присвячена «зраді», це виглядає підозріло. Так само виглядають заяви деяких членів Громадської ради доброчесності, які чомусь вирішили, що наділені винятковим правом монополії на правду. Забуваючи при цьому, що правда у кожного своя. У зв’язку з цим знову виникає питання довіри. Кому більше довіряти в процесі добору суддів? Вищій кваліфікаційній комісії суддів, яка складається з адвокатів і вчених, суддів у відставці, які щомісяця отримують пристойну заробітну плату і ні від кого не залежать або представникам Ради доброчесності – адвокатам, журналістам, громадським діячам, делегованим вузьким колом громадських організацій працювати безоплатно, тобто задарма. У кого більше шансів піддатися спокусі вплинути на підсумки конкурсу в найвищий суд держави? Адже професійні інтереси і побутові потреби нікуди не діваються, чи не так?

За відсутності належної методології вищезгадана категорія “доброчесності” перетворюється на знаряддя для війни з неугодними суддями. Погодьтеся, що після роботи 20 років суддею, важко виносити рішення, які б влаштовували обидві сторони. Як правило, в будь-якій суперечці є ображений, а якщо він ще й впливова людина – помста не змусить себе довго чекати. Тому, Вищій раді правосуддя треба вкрай уважно вивчити направлені Вищою кваліфікаційною комісією України документи, що стосуються кандидата. І при цьому ні в якому разі не звалитися в емоційну складову на фініші процедури. Не можна допустити втрати професіонала через чиїсь домисли або агресивне ниття, помножене на бажання жити за правилом “а Баба Яга проти!”. Професіонали потрібні новому Верховному Суду, на який в перші дні роботи звалиться близько 40 тисяч справ, що накопичилися у вищих спеціалізованих судах.

Разом із тим, не можна допустити помилки і призначити дійсно непорядного кандидата. Нехай краще це місце залишиться вакантним, дочекається наступного конкурсу і більш гідного кандидата. Але повторюся, що остаточний висновок щодо доброчесності повинні робити органи, уповноважені на це законом. У правовій державі немає місця ситуації, коли людину продовжують звинувачувати, незважаючи на відсутність для цього законних підстав.