Росія детально: події та тренди в РФ за минулий тиждень (08.10 – 14.10)

Події та тренди в РФ за 08.10 – 14.10

Висновки:

1. Ідеї Путіна про нові газопроводи до Туреччини з метою перетворення її на газовий хаб, приречені на невдачу через відсутність потенційних великих покупців. А Туреччина тим часом і без того зможе посилити  власну транзитну роль через щонайменше нарощення поставок із Азербайджану. До того ж, раніше на 99% імпортозалжена країна, планує видобувати газ  вже наступного року із свого нововідкритого родовища у Чорному морі із запасами обсягом 540 млрд кубометрів, з потенціалом його експорту до ЄС  згодом.

Проте не виключено, що Ердоган буде підігравати Путіну з власних інтересів. До слова, саме зараз Туреччина намагається виторгувати у РФ відстрочку по платежах за газ до 2024 року, а проект Турецький потік напряму був пов’язаний із знижкою на газ для самої Туреччини в розмірі 10,25%. Тому спроби запустити цей проект – можливі, але лише якщо їх фінансуватиме РФ (але сама Туреччина в ці проекти не вкладатиме кошти), проте вочевидь, без реального кінцевого успіху. 

2. Кремль намагається знайти варіанти вписати у нову політичну систему умовну «партію радикалів» із прицілом на переформатування Державної думи. Тим більше, що старі «громовідводи» у вигляді ЛДПР та КПРФ поступово втрачають вплив. Йдеться про спробу стабілізувати позиції та баланс сил між політичними гравцями та використання «радикального ресурсу» як способу забезпечення виборів Путіна на 2024 рік. Про таку перспективу як майже безальтернативну (у зв’язку з війною та «стабілізацією ситуації висловився Сергій Степашин).

Однак поки що Кремль не має готового бачення як і яким чином має бути організовано радикальне крило російської політики. Є лише усвідомлення його потреби. На цьому фоні продовжаться спроби взяти під контроль «блогерів і воєнкорів» і збережеться активність Пригожина, Кадирова і, найімовірніше частини громадських осіб, на кшталт Соловйова, Симонян, Скабеєвої. Перелічені прізвища — одні з кандидатів на зміну амплуа та перехід до роботи у партійному полі.

3. Посередницька місія президента ОАЕ мала на меті обговорити контури можливого перемир’я в Україні, яке є бажаним для Кремля. Крім того, візит еміратського лідера пов’язаний із бажанням Абу-Дабі посилити свої міжнародні позиції і повторити досвід Туреччини як успішного та ефективного посередника для Заходу, особливо у контексті тиску західних країн на Емірати за те, що вони приймають у себе російський капітал, який тікає з Росії.

4. Росії продовжують визнавати дії німецької армії геноцидом радянського народу 10 жовтня Ленінградський обласний суд визнав воєнними злочинами, злочинами проти людяності та геноцидом радянського народу дії німецької армії на території регіону у роки «Великої Вітчизняної війни». Це вже дев’ятий аналогічний процес в сучасній Росії. За їхньою допомогою Кремль укріплює «єдине правильне» бачення історії війни, легітимізує антизахідну зовнішню політику та створює ґрунт для можливого вимагання компенсації від Німеччини, а також «розмиває» повідомлення про звірства російської армії в Україні. Визнання блокади Ленінграда геноцидом – справа найближчого майбутнього, після чого слід очікувати на активізацію російського дискурсу «жертви» всередині країни та в Європі.

---

Ідея газового хабу у Туреччині – слабка «розводка» Путіна

12 жовтня президент РФ Владімір Путін висловився про ідею створення газового габу у Туреччині з новими маршрутами поставки газу до цієї країни, які б замінили пошкоджені Північні потоки. В Анкарі пообіцяли подумати і сказали, що це потрібно обговорювати. 

Туреччина та особисто президент Ердоган давно виношували ідею набуття суб’єктності на європейському ринку газу: як з метою диверсифікації поставок  і зміцнення власної енергетичної безпеки, так і для нарощення власної значущості, передусім стаючи транзитною державою.  І пропозиція Путіна – це, з одного боку, спроба зіграти на бажаннях посилення геополітичної значущості Туреччини, а з іншого– спроба Путіна зберегти лице при поганій грі: демонструвати, що начебто у РФ є достатньо потенційних партнерів для співпраці  в енергетичній сфері. 

Тим не менше, за останнє десятиліття Туреччина вже набула статусу суб’єктності на ринку газу. Із РФ газ надходить Блакитним та Турецьким потоком, а другий до того ж використовується для транзиту газу до Європи. Через територію Туреччини проходить Трансанатолійський газопровід – частина Південного газового коридору, який постачає газ із Азербайджану для Туреччини і до ЄС. А Брюссель після 24 лютого дійшов домовленостей із Баку про нарощення потужності цього шляху, від чого Туреччина лиш виграє. Окрім цього, газопроводи поєднують Туреччину з Іраном та Болгарією. 

В останні роки Анкара працювала над нарощенням потужностей терміналів для прийому скрапленого природного газу. Чого не вистарчає Туреччині для нарощення власної транзитної могутності, то це газові сховища; їх у країні не достатньо навіть для балансування власних сезонних піків споживання.  А за відсутності достатніх потужностей сховищ газу складніше буде сформувати газовий хаб  із індикативом ціноутворення, про що теж згадував Путін. Імовірно, готовність Ердогана розширити партнерство вимагало би якихось геополітичних поступок чи просто кроків, вигідних Кремлю. 

Водночас, новітня пропозиція Путіна фактично стає мало цікаво, якщо взагалі  реальною при урахуванні прагматичних інтересів та оцінок – як транзитерів, так і кінцевих споживачів.

1. Брак потужностей для поставки російського газу до Турчини. Транзитом російський газ іде лише через другу нитку Турецького потоку – 15,75 млрд кубометрів на рік номінально встановленої потужності. Частково РФ могла би постачати і скраплений газ, але це не вирішує проблеми. (Тут треба згадати, що є і маршрут поставки в Туреччину через Україну та Трансбалканський газопровід – маршрут, який не використовується після запуску Турецького потоку. Але такий шлях для подальшої поставки  – через  Україну, Молдову та Румунію до Туреччини і далі знову до Європи – нонсенс з точки зору логістики і витрат)  А будівництво нових газопроводів  дном Чорного моря – потребуватиме 4-5 років і щонайменше 10 мільярдів євро інвестицій. 

2. Чи потрібен буде Європі цей російських газ транзитом через Туреччину через 5 років – питання майже риторичне. Терміну в 5 років, який необхідно щоб спорудити газопроводи, цілком достатньо щоб знизити критичну залежність ЄС від російського газу. А до 2027 року ЄС планує відмовитись від російського газу. Саме це і скорочуватиме інтерес Туреччини до проекту з сумнівною окупністю. 

Більше того, Європа саме зараз страждає від недопоставок російського газу. І вільні потужності для таких поставок є, навіть після вибухів на Північних потоках – українська ГТС та Ямал-Європа через територію Білорусі та Польщі. А відтак, пропозиції отримувати російський газ через територію Туреччину у неблизькому майбутньому Брюссель розглядає лише як фарс Кремля. 

Але навіть з прагматичної точки зору, навіть якби не фактор війни та підтримка України, навряд чи проект реалізували б. Будівництво Північних потоків форсувала Німеччина – найбільший споживач російського газу в ЄС, яка хотіла стати на додачу і найбільшим транзитером газу, посилюючи свою могутність в межах ЄС та отримуючи додаткові прибутки. Саме Німеччина активно лобіювала скасування проекту Південний потік – 63 кубометрів на рік через Чорне море до Туреччини та Європи. Коли стало зрозуміло, що проект суперечить на той час новому європейському енергетичному законодавству – Третьому енергопакету, на фоні прагнення підтримати Україну після анексії Криму та розуміючи, що Німеччина втрачає свій шанс старти ключовим транзитним гравцем, проект було скасовано.  Але через півтора роки Німеччина радо підтримала Північний потік 2. Проте сьогодні шансів на новий проект Чорним морем і взагалі немає, особливо зважаючи, що власні потреби в газу Туреччина закрила цілком після запуску Турецького потоку і критичної необхідності у новій трубі для власних потреб немає. 

Відтак, ідеї Путіна про нові газопроводи до Туреччини з метою перетворення її на газовий хаб, приречені на невдачу через відсутність потенційних великих покупців. А Туреччина тим часом і без того зможе посилити  власну транзитну роль через щонайменше нарощення поставок із Адербайджану. До того ж, раніше на 99% імпортозалжена країна, планує видобувати газ  вже наступного року із свого нововідкритого родовища у Чорному морі із запасами обсягом 540 млрд кубометрів, з потенціалом його експорту до ЄС  згодом.

Проте, не виключено, що Ердоган буде підігравати Путіну з власних інтересів. До слова, саме зараз Туреччина намагається виторгувати у РФ відстрочку по платежах за газ до 2024 року, а проект Турецький потік напряму був пов’язаний із знижкою на газ для самої Туреччини в розмірі 10,25%. Тому спроби запустити цей проект – можливі, але лише якщо їх фінансуватиме РФ (але сама Туреччина в ці проекти не вкладатиме кошти), проте вочевидь, без реального кінцевого успіху. 

---

Кримський міст і гра радикалів

Порив Кримського моста створив проблеми російської пропаганди та дозволив позасистемним гравцям від радикальних груп (Кадиров, Пригожин та інші) активізувати спроби посилити свій вплив у російській політиці.

Події та аналіз

У суботу 8.10 стався вибух на Кримському мосту, в результаті якого виведено із ладу одна залізнодорожна колія (із двох) та істотно пошкоджено (з обрушенням частини прольотів) автомобільний міст. Це стало проблемою для Путіна як на зовнішньому полі, так і для внутрішньополітичних процесів. Причин того кілька:

1. Хід війни в Україні: вибух моста відбувся після кількох відчутних невдач на фронті. І тиждень після «референдумів» та заяв про приєднання. Таким чином, подія нівелювала певний внутрішньополітичний «позитив» від «розширення кордонів» і поставила питання про заходи у відповідь. Тим більше, що ця переправа (точніше атака на неї) неодноразово вказувалася як «червона лінія» для України, за якою нібито має бути потужна відповідь.

2. Атака на Кримський міст мала додатковий ефект з погляду ослаблення позицій силового блоку та критики їхньої роботи (починаючи від МВС, закінчуючи ФСБ) з боку як радикалів, так і ліберальної частини суспільства.

3. На зовнішньому полі це стало додатковою демонстрацією нездатності РФ забезпечити безпеку навіть ключових об’єктів поблизу кордонів. Це миттєво знайшло відгук у позиції держав Центральної Азії та навіть Білорусі (нервова реакція силового блоку на чолі з Лукашенко).

Таким чином, Путін виявився у стані вибору між поганим варіантом реакції та жахливим:

• заява про атаку (ракетний або інший тип військової операції) на міст підривала позиції силовиків, що й без того похитнулися.

• заяви про «нещасний випадок» (початкова версія про пожежу «цистерн у хвості поїзда») несла ризики особисто для Путіна — надто довгий перелік «жестів доброї волі», «перегрупування військ», «відведення на вигідніші позиції».

• заява про теракт завдавала удару ФСБ — чи не єдиній спецслужбі, яка поки що не мала явних публічних провалів.

Було обрано третій варіант, але зі своєю специфікою — у неналежному огляді звинуватили службу дорожнього контролю та передали охорону мосту Федеральній службі безпеки (яка, до речі, й так займалася процесом — але на цьому російські ЗМІ не акцентували увагу).

З погляду зовнішньої реакції, Росія опинилася у пастці своєї політики підвищення ставок. Єдиним реальним «козирем», який міг пред’явити Кремль, був тактичний ядерний удар. Проте тижнем раніше відразу кілька держав досить різко позначили свою можливу реакцію на такий розвиток подій. Путін не зміг отримати схвалення, зокрема, від КНР (від якого РФ сьогодні серйозно залежить). Тому було обрано сценарій масованого ракетного удару з активним підключенням державної пропаганди. Остання мала переконати громадян Росії у потужній відповіді Кремля, який підірвав здатність України до опору.

Водночас було прийнято кадрові рішення — офіційно введено посаду командувача СВО, яким призначено Сергія Суровікін. Цікаво, що раніше такої посади офіційно не звучало. Російські ЗМІ повідомляли лише про «ймовірного» командувача угрупуванням військ, називаючи як такий генерал Олександр Дворников. Такий підхід має дві мети:

1. З урахуванням специфіки біографії Суровікіна та її сприйняття як жорсткого і жорстокого командира, призначення має продемонструвати російським громадянам (зокрема і радикальним групам) готовність Кремля до активніших дій;

2. Факт призначення та специфіка оголошення рішення. Про призначення заявив міністр оборони Шойгу на брифінгу. Таким чином, поява «командувача військами» створює у публічному полі фігуру «жертовного цапа», на якого можна списати майбутні невдачі (аж до звинувачень у військових злочинах). Призначення міністром оборони (за неозвученої ролі президента) відводить можливий негатив особисто від Путіна. Тобто маємо заготівлю під класичний формат тези «добрий цар-бояри погані».

На цьому фоні продовжився процес активізації Пригожина та Кадирова, які претендують на роль лідерів «радикальної частини суспільства». Обидва підтримали призначення Суровікіна, обидва позитивно відгукнулися про масований ракетний удар по українських містах. Але далі, у кожного з них виявився свій трек політичної поведінки:

Пригожин:

• продовжує вербування бійців у свої ПВК;

• звертається до корпорацій із закликом створювати свої військові компанії, а також до депутатів Держдуми з пропозицією очолити окремі загони його групи;

• незважаючи ні на що продовжує силами своєї ПВК наступальні дії, концентруючись на Бахмутському напрямку. Ідея — домогтися будь-якими способами успіху на тлі негативних тенденцій на інших ділянках фронту.

Кадиров:

• намагався вкотре виходити з ініціативами до керівників суб’єктів федерацій щодо забезпечення мобілізації та матеріального забезпечення мобілізованих.

• дає політичні коментарі про неможливість переговорів з Києвом, крім як про капітуляцію.

• надзвичайно активно підтримує Суровікіна, заявляючи про довгу історію особистого знайомства.

• висловлюється за застосування ЯО проти України.

• бере на роботу радником Артема Чайку – сина колишнього генпрокурора РФ Юрія Чайки.

При цьому було проведено «роботу» з блогерами (військорами) із соціальних мереж, які суттєво змінили риторику. І останній тиждень практично не критикували рішення Кремля, концентруючись на перспективах успіху в майбутньому. Тема телеграм-каналів в інформаційному полі стає ключовою – Кремль контролює ТБ за рахунок посилення групи технократів узяв під контроль інтернет-ресурси. Але поки що не може впоратися з телеграм-каналами. Тому їх змінена риторика, зважаючи на все, лише початок процесу. Неможна виключати і репресивних заходів.

Все це дозволяє говорити про пошук Кремлем форматів організації радикального крила в певну подобу керованої політичної сили всередині Росії. При цьому треки як Кадирова, так і Пригожина є скоріше їхніми особистими спробами знайти місце у керівництві майбутнього політичного проекту. Кадиров на тлі ослаблення позицій «армійців» шукає виходи та контакти з іншими представниками групи силовиків. При цьому роблячи заяви (щодо зовнішньої політики) які позначають його амбіції як політика в ядрі правлячої системи. Пригожин, навпаки, намагається працювати, протиставляючи свої підходи, класичним методам групи силовиків і на цьому контрасті намагається забезпечити собі політичний капітал.

---

Посередницька місія президента ОАЕ: Росія шукає шлях до тимчасової паузи

​Візит президента ОАЕ Мухаммеда бін Зайда Аль Нахайяна став центральною подією для Росії за цей тиждень. Основною темою переговорів двох лідерів була Україна. Сам по собі, візит мав декілька задач: 

1. Дослідити та обговорити можливість тимчасової компромісної угоди про припинення вогню між РФ та Заходом/Україною; 

2. Посилити регіональні та міжнародні дипломатичні позиції ОАЕ на тлі погіршення відносин США та Саудівської Аравії; 

3. Продемонструвати самостійну роль ОАЕ на світовій арені як одного з нових посередників, які здатні бути корисними для глобальної політики. 

​Мир в Україні та Європі є об’єктивним довгостроковим інтересом ОАЕ. Навіть проміжне перемир’я відповідає інтересам Еміратів, адже допоможе стабілізувати ситуацію на ринках, зменшити ризики “ядерної війни”, сприяти пожвавленню міжнародної торгівлі (у тому числі експорт зернових), призвести до деескалації санкційного тиску, а отже зменшити невизначеність з питання запровадження Штатами чи ЄС вторинних санкцій, які непокоять не-західні країни. До того ж, традиційними посередниками на Близькому Сході завжди були Катар, Кувейт та Оман. Очевидно, ОАЕ намагаються капіталізувати свої глобальні зв’язки для покращення свого іміджу та впливу на світовій арені у час, коли традиційні посередники в Європі не сприймаються Росією. 

​Для Росії перемир’я є вкрай важливим, оскільки їм потрібна передишка на фронті для підвезення підкріплень, посилення оборонних рубежів на окупованих територіях, фіксації лінії розмежування. 

​За результатами візиту можна констатувати, що ОАЕ є одними з посередників, які виконують функцію неформального каналу комунікації між Москвою та країнами Заходу. Крім того, посередницьку місію ОАЕ намагаються розпочати з вирішення малих питань, а не одразу врегулювання конфлікту. Наприклад, під час зустрічі з Путіном, президент ОАЕ наголошував на ситуації навколо Запорізької АЕС. Не виключено, що ОАЕ діятимуть, як Туреччина — сприятимуть досягненню одного малого компромісу, розбиваючи питання України на декілька невеликих переговорних майданчиків і треків. Це вигідно і Росії, яка у такому способі вбачає можливість затягнути Захід у переговорний процес на роки. 

---

У Росії продовжують визнавати дії німецької армії геноцидом радянського народу

10 жовтня Ленінградський обласний суд визнав воєнними злочинами, злочинами проти людяності та геноцидом радянського народу дії німецької армії на території регіону у роки «Великої Вітчизняної війни». 

Це вже дев’ятий аналогічний процес в сучасній Росії. У жовтні 2020 року перший вирок виніс суд Новгородської області, у серпні 2021-го – суд Псковської, у березні 2022-го – Ростовської, у травні 2022-го – Орловської, в липні того ж року подібні рішення ухвалили суди окупованого Криму, Брянської області та Краснодарського краю. Справу про визнання геноцидом блокади Ленінграда розглядає суд Санкт-Петербурга. «Розслідування» німецьких злочинів у Волгоградській області обернулися допитами престарілих ветеранів, що викликало хвилю суспільного обурення.

Примітно, що в Радянському Союзі відбулася низка процесів проти нацистських карателів, і чимало хто з них був засуджений до тривалих термінів ув’язнення. Однак навіть якщо вироки виносилися вже після ухвалення Конвенції ООН про запобігання геноциду (1948 р.), сам термін в радянських документах не фігурував.

Захисники сьогоднішньої російської практики наголошують на необхідності юридичного визнання німецьких злочинів, навіть якщо вони вже відомі з минулих часів – це дозволить убезпечитися від «переписування історії» на Заході (передовсім від зрівняння комунізму із нацизмом) та віддати належну пошану жертвам. Противники підкреслюютьполітичний характер подібних справ – Росія маніпулює визначенням геноциду, погоджуючись із ним у прийнятних випадках і заперечуючи у неприйнятних (Голодомор, Сребрениця). 

Запустивши цю кампанію, Росія переслідує щонайменше три мети: одну очевидну та дві приховані. Перша полягає в укріпленні «правильного» погляду на події війни: «Велика перемога» є, по суті, єдиною загальною «скріпою» в розділеному російському суспільстві, тож визнання дій німецьких військ геноцидом додадуть козирів державній пропаганді. В черговий раз буде підкреслений жертовний для СРСР характер війни, пояснені величезні втрати, завдано удару по намаганнях переглянути роль «власовщини», заперечена подібність сталінізму та гітлеризму. В окремих випадках одним пострілом буде убито двох зайців – так в Криму розслідування нацистських звірств в черговий раз призведе до посилення антитатарських настроїв. Друга мета – легітимація сьогоднішньої зовнішньої політики: німецькі злочини будуть використані для виправдання антизахідної позиції Кремля, а крім того, дозволять перебити повідомлення про російські злочини в Україні (6 із 8 вироків винесені після початку «спеціальної воєнної операції»). Третя, можлива, мета – ймовірна спроба вимагати від Німеччини відшкодування нащадкам жертв геноциду (нещодавня заява Польщі про намір добитися виплат компенсацій може надихати російське керівництво).

Визнання блокади Ленінграда геноцидом – справа найближчого майбутнього, після чого слід очікувати на активізацію російського дискурсу «жертви» всередині країни та в Європі.