На що покладається Путін, підтримуючи введення миротворців ООН на Донбас

Ігар Тишкевич, аналітик Українського інституту майбутнього, дав компетентну оцінку останніх подій у публікації інформаційно-аналітичного порталу “Хвиля”.

5 вересня президент Росії Володимир Путін зробив заяву про можливість введення миротворчого контингенту на Донбас. Частина аналітиків і політиків побачила в цьому вияв безвиході Кремля, що змушений шукати шляхи завершення війни, частина — заявила про навмисне спотворення самої ідеї “миротворців”. На мій погляд, ця заява може стати початком вельми неприємної для України комбінації.

Глухий кут Мінська-2 та російський шлях

2017 рік не надто успішний для російської дипломатії:

• Надії на зміну влади у Франції і США зазнали краху. Точніше, влада змінилася, але цукерково-букетний період нових керівників у відносинах з РФ закінчився, за великим рахунком так і не розпочавшись.
• Росія пристосувалася до існування в режимі санкцій, введених в 2014-2016 роках. Доповідь Українського Інституту Майбутнього “Межі стійкості Росії” показує, що Кремль може в такому стані існувати досить комфортно. Але саме існувати, не думаючи про розвиток, нові технології, що, в умовах мінливої світової економіки загрожує проблемами в недалекому майбутньому.
• Спроба обійти санкції, користуючись старими бізнес-контактами вилилася в скандал із компанією “Сіменс”.
• Новий набір санкцій США може боляче вдарити по галузі, що “годує Росію” — видобуванню нафти та газу.

До виборів 2018 року населенню треба показати “перемоги”. Мова, звісно, йде не про економіку: достатньо дати привід для “гордості”, показати зовнішньополітичні перемоги та “посилення ролі Росії”. На жаль, але Україна на роль “переможеної” не підходить — попри всі проблеми, країна розвивається та виходить з “русского мира”. Процес незавершений, але напрям очевидний, а швидкість насторожує російських політиків.

Сирія також не виправдала надії: попри всі потуги пропаганди, війна за Башара Асада не сприймається населенням як щось надзвичайно важливе та близьке на тлі глухого кута на Донбасі та санкцій через Крим. Тим більше, що сирійська тема поступово сходить нанівець через те, що Асад здобуває в Сирії значні перемоги. Де-факто ІДІЛ практично розбита в Іраку та в Сирії. 5 вересня підрозділи вірні Асаду прорвали облогу Дейр-Ез-Зора, яка тривала 4 роки, ІДІЛ відступає до кордону з Іраком і ось-ось завалиться. Симптоматично, що Британія та США вивели своїх інструкторів із південних районів Сирії, де вони надавали підтримку опонентам Асада. Ситуація в Сирії розвивається на користь Асада. Розгром ІДІЛ поставить під питання подальше перебування російської армії в Сирії. Адже саме боротьба проти ІДІЛ була тим фактором, оперуючи яким Путін намагався вибудувати “мости” із Заходом. Ситуація в Сирії і, особливо, дії США та Британії наводять на думку, що низка кулуарних домовленостей щодо Сирії вже реалізується. Це закономірно ставить питання щодо України.

Якщо міркувати про “український фронт”, то, на перший погляд, Росія опинилася в глухому куті:

• Ресурсів завершити війну на Донбасі силовими методами немає, за винятком варіанта масштабного конфлікту на рівні регіону / континенту.
• Україна перехопила ініціативу, здійснюючи блокаду регіону, повісивши таким чином “горді ЛНР і ДНР” на утримання Кремля.
• Новий закон про окуповані території лише зафіксує цей статус, знімаючи з Києва відповідальність за підтримку інфраструктури, соціальної сфери, екологічної безпеки тощо.
• Росія ризикує остаточно втратити ініціативу в переговорах щодо Мінська, потрапити в ситуацію, де навіть ескалація конфлікту замість нових поступок Києва (як було в 2014, 15, 16 роках) обернеться лише новими проблемами.

При цьому, повторю, Кремлю терміново необхідно продемонструвати насамперед своєму населенню “ефективну та потужну” політику, зовнішньополітичний успіх.

З іншого боку, не все так жахливо для Путіна — українська дипломатія своєю завзятістю та вірою в непорушність “Мінського процесу” дає чудові шанси для того, щоб переломити ситуацію. Докладно зупинятися на цій темі не буду — буквально днями писав про це текст “У полоні Мінська-2: чому терміново потрібен “План-Б” для Донбасу”. Наведу звідти лише одну цитату, яка може пояснити ініціативи Путіна: “Якщо одна зі сторін нічого не пропонує, крім порядку імплементації угод, а інша — сипле пропозиціями, які, за її словами, зможуть поліпшити ситуацію, то “потіснитися в бажаннях” доведеться пасивному гравцю. Адже для політиків в ЄС головне не вирішення проблеми, а так званий “прогрес”: було гірше, стало краще”.

Путін, можливо, після отримання інформації про зустріч Волкера з Сурковим вирішив запропонувати тему, продемонструвати прогрес. Саме тому він не тільки заявив про миротворців, а й почав часткове виведення озброєння і техніки з території ЛНДР. “Прогрес” є! Росія може сказати, що зробила крок до світла, а інформацію підтверджує не тільки розвідка, а й українські чиновники в пресі. На цьому тлі Україна виглядає вже не так привабливо: виведення військ немає, нових пропозицій щодо виходу з глухого кута немає, закон, який погіршує ситуацію на захоплених терористами територіях є.

Як Путін використовує гру з темою миротворців.

Путін не просто запропонував ввести миротворчий контингент на Донбас, він позначив свої умови, які істотно обмежують ефективність роботи миротворців. Зокрема, російські пропозиції стосуються розміщення “блакитних касок” лише тільки на лінії зіткнення. Тобто жодного впливу на події всередині окупованих територій ці з’єднання не матимуть.

Проте, навіть цим Росія намагається:

1. Продемонструвати “прогрес і добру волю” — можна не сумніватися, що російські дипломати будуть всіляко підкреслювати те, що теза про миротворчий контингент озвучувалася Петром Порошенком.
2. Нав’язати свій формат обговорення проблеми та перехопити ініціативу, створити ситуацію, в якій вже від України будуть чекати “кроків у відповідь”.
3. Зафіксувати, що контингент вводиться для поділу протиборчих сторін у конфлікті на сході України та залучити ватажків ЛДНР до процесу переговорів як повноправних учасників.
4. Якщо пункт 3 виявиться вдалим, РФ отримає потужний інструмент на підтримку тези про “громадянську війну в Україні”, намагаючись знову стати “всього лише посередником, який бажає добра”.
5. Через реалізацію пунктів 2-4 не допустити визнання ОРДЛО окупованими територіями та знову повісити принаймні фінансування регіону на Київ.

Якщо це вдасться, що ми маємо класичний, неодноразово обіграний варіант “анклавів” на зразок Абхазії та Південної Осетії. Це зручна для РФ позиція, оскільки Кремль на практиці знає, як підтримувати градус напруги за таких умов.

Таким чином Україна вже на час обговорення ініціативи опинилась у досить складній ситуації:

• Відмовитися від ідеї миротворчого контингенту не можна – спочатку це було українською ініціативою. Відмова на тлі “мирних пропозицій Кремля” може призвести до часткової втрати підтримки європейських і американських партнерів.
• Підтримати ініціативу Путіна так само не можна із зазначених вище причин.

Довго обговорювати, тягнути час, ще гірше. Нагадаю, що в 2014 році спочатку проблеми Донбасу і Криму були зібрані до купи. Але обговорення тем “припинення вогню” дозволило Кремлю вивести “кримське питання” за дужки. Сьогодні для Німеччини та Франції основним питанням є не вирішення проблеми на Донбасі, а демонстрація “початку шляху” — припинення вогню. Про це, також свідчить спільна заява Меркель і Макрона до Порошенка і Путіна, у якій явно відчутне роздратування.

Для партнерів по “Нормандському формату” головне, “щоб не стріляли”. Значить, всі сили можуть піти на обговорення саме цієї теми, яка у виконанні Путіна буде звучати як “миротворці на Донбасі”. При цьому за аналогією з кримським питанням 2014 року основна тема “що робити з російською агресією” може відійти “за дужки”. А платити за всю радість довгих обговорень сьогоднішні спонсори України (давайте будемо відвертими щодо важливості європейської підтримки) примусять Київ, адже він “не виявив ініціативи, не демонструє прогресу, не зробив крок назустріч”.

Якщо Росії вдасться реалізувати свою концепцію “миротворці по-путінськи” (а шанси, на жаль, є), Кремль отримає:

• Формалізацію (шляхом визнання конфлікту українським) теми “громадянської війни” в Україні — зусилля та успіхи українського МЗС щодо фіксації факту агресії й окупації зводяться нанівець.
• Закріплення свого впливу в регіоні та реальні шанси повісити його фінансування на шию Києву.
• Можливість вимагати поступки в політичному блоці, наприклад виборів, пояснюючи це необхідністю формування легітимної та дієздатної місцевої влади. Партнери України, звичайно, можуть не визнати це “волевиявлення”, але як свідчить практика інших конфліктів, за кілька років самі будуть пропонувати Україні безпосередньо взаємодіяти з “обраними мешканцями”, місцевими управлінцями.

Необхідно окремо зупинитися на можливому складі “миротворчого контингенту”. Тут варто згадати слова “лідерів ДНР і ЛНР” про неприйнятність “військ НАТО” на лінії зіткнення і оголошені Путіним погрози щодо “збільшення кількості жертв” у разі постачання летальної зброї українським силовикам. В такому форматі сумнівно, щоб країни ЄС шикувалися б у чергу, з метою відправити своїх солдатів до регіону, де по ним, з великою імовірністю, будуть стріляти. Крім того, миротворча місія у виконанні Путіна, передбачає узгодження з терористами з Донбасу. Тому найбільш імовірні два сценарії:

• Формування збройної місії під егідою ОБСЄ — організації, на яку РФ має вплив. Варіант 2015 року, коли українські журналісти на камеру зафіксували відвертість “спостерігача” та паралельно офіцера ГРУ МО РФ може повторитися в більшому масштабі;
• Формування контингенту серед сусідніх країн, зокрема країн СНД. Якщо Росія досягне цього, то вимагатиме своєї участі як “країни-посередника”. А також залучати до роботи військових країн-сателітів і найближчих союзників. Насамперед Вірменії, Сербії, країн Середньої Азії. Навіть Білорусь у такому разі для РФ буде “занадто самостійним” гравцем. До чого призводять “російські миротворці” ми бачимо на прикладі Грузії, Молдови.

Що з цим робити?

Завдання, яке стоїть перед українськими дипломатами і політиками дуже серйозне: необхідно, не вступаючи в довгі дискусії та не відсуваючи проблему вирішення конфлікту на другий план після “просто розведення сторін”, сформулювати та запропонувати свої ініціативи.

На мій погляд, можна скористатися алгоритмом РФ і підвищити ставки, але не у війні, а в політиці. У такому разі закон про “окуповані території Донбасу” з ініціативи перетворюється на головний нормативний акт, який необхідно прийняти та ввести в дію якомога швидше — до винесення теми миротворців на міжнародні майданчики.

Говорячи про миротворців, самим запропонувати свій формат. Наприклад: Росія пропонує окрему місію для охорони ОБСЄ — ми тільки за, але в цьому ж рішенні ми пропонуємо ввести додаткову поліційну місію на окуповані території. Або віддати їх під міжнародне управління (за аналогією з вирішенням конфлікту на Балканах) — головне не “вішати” регіон на себе в економічному плані. Як миротворців можна залучити великі сильні країни, що мають авторитет у світі. Наприклад, Індію. Ця країна має хороші відносини і з США, і з Росією та сповнена амбіцій, що спонукає її піднімати свій статус на міжнародній арені. Для України це хороший шанс зміцнити відносини з цією дуже важливою країною, яку у нас незаслужено залишають поза увагою.

Виробити свої пропозиції щодо розв’язання конфлікту. Мінськ-2 — хороший документ, але очевидно, що не кожна красива казка може бути реалізована в житті. Якщо Київ протягом найближчих кількох місяців-року представить розумний і логічний план, його можуть почути та підтримати. Якщо це відбудеться пізніше або не станеться взагалі, я не беруся оцінювати перспективи збереження навіть сьогоднішнього рівня міжнародної підтримки.

Але найголовніше — вивчити проблеми регіону та виробити дієві алгоритми, політики, які приведуть до досягнення потрібних Україні результатів за будь-якої конфігурації зовнішніх сил.

P.S.: Коли текст вже був написаний, то з’явилася новина, що постійний представник РФ при ООН Василь Небензя повідомив, що у вівторок російська сторона надала проект резолюції про розміщення миротворців на Донбасі генеральному секретарю ООН і голові Ради безпеки ООН. Поспішає, дуже поспішає Росія.

Команда UIF

Адміністрація