Інформаційний вибух і нові практики читання і писання: Нотатки з фестивалю «Book Space»

“Вам яку: апокаліптичну, утопічну, кіберпанківську? Додати відтінків епічного пурпуру, чи пастельно-пасторальних відтінків бірюзи? Не тисне на гіпокамп?”.  Можливо, так колись можна буде приміряти картину світу, як сьогодні окуляри чи піджак. Книжкові фестивалі – одна з чудових можливостей приміряти на себе інші картини світу, протестувати власну, подивитися в якому напрямку її можна проапдейтити та й загалом вийти із власної інформаційної бульбашки. Книжковий універсум, зрештою, настільки багатовимірний, що може претендувати на визнання нескінченного. Так, так – книжковий текст здатен сильніше трухнути нашу уяву, ніж театр чи кіно, або навіть музика. А різноманіття жанрів править за дороговкази і вектори.

Концепція цьогорічного фестивалю «Book Space», що втретє відбувся у Дніпрі, якнайкраще для цього пристосована. За своїм форматом ця ініціатива покликана тримати на радарах розширення «галактики Гутенберга»: нові форми і формати книжок, зокрема цифрові, зміну психології читачів і письменників і способу взаємодії з текстом. Одним словом, фестиваль особливу увагу приділяє тому, як книжка вживається у сучасний світ. Цей фест особливий, тим, що він зосередився на темі, «нової близькості» , тобто – відживлення чутливості і чуттєвості у досвіді взаємодії із книжкою, в якій би формі вона не була представлена.

До речі, вимушені паузи ділової активності на кшталт сovid-локдану породили в окремих країнах, як-от Франція, саме сплеск письменницької активності. Видавництва були просто завалені романами та іншими опусами охочих поділитися своїм екзістенційним досвідом. Цю історію я почув від Ірини Славинської, однієї зі спікерок дискусійної панелі.

Досить актуальною складовою фестивалю була серія презентації і діалогів названа  «(Не)знайомі» (кураторка Богдана Неборак). Вона була про літератури країн, до яких не часто доходить читацька увага. Наприклад, навряд чи в українській книжковій тусовці знайдеться більше десятка-другого людей, які хоч побіжно обізнані із літературою Гани, Греції чи Філліпін. А це теж породжує бульбашку, тільки книжкову. Тамара Гундорова вже тривалий час наголошує на тому, що нам варто привернути більше  увагу постколоніальній літературу і шукати солідарності серед цих, начебто  «периферійних» літератур, а не лише серед “великих і центральних”. Адже у перших можна знайти значно більше спльних проблем і тем, попри географічну віддаленість і відміність мов. І вагомість української книжки й інтелектуальної сфери загалом буде багато у чому залележати від спроможності охоплювати такі контексти, знаходити сенси, які пов’язують периферійне і витіснене із мейнстрімним і трендовим.

Мене на цьогорічний Book Forum запросили поміркувати про майбутнє інформації. Я спробував подивитися на цю тему як антрополог. Це наука, що вивчає культурну зумовленість поведінку людини та результати її діяльності.

Як антрополог я можу сказати, що наш роман з інформацією триває кілька тисячоліть. Він розпочався задовго до появи книжок та інших медіумів. Власне він і зробив нас  homo sapience. Наші пра-пра жили у відносно компактних групах чисельністю 100 – 150 особин. Усі добре знали і розрізняли одного в обличчя, кожен знав своє місце в племінній ієрархії. Наш мозок дуже добре до цього пристосувався. Нейромережа, орієнтвана на розуміння поведінки інших, так звані дзеркальні нейрони, одна з тих, які «передуствновлені» в нас природою. Таким чином людині властиво сприймати інформацію дуже персоналізовано, навіть уособлено. Зчитувати її з обличчя, розуміти іншого швидко і без слів Проблема ж у тому, що чим більше стає інформації, а за нею – і даних, тим більше деперсоналізованою, чи навіть дегуманізованою вона стає і тим складніше її сприймати. За останні тисячу, сотню і особливо – десяток років кількість даних та інформації зросла в мільйони разів. Це навіть не еспоненційне розширення, це – новий великий вибух.  Мозок же змінюється  значно повільніше за розвитку технологій. Його просто накриває вибуховою хвилею, контузить і вводить у стан ступора.

Втім митці, дослідники, футурологи не полишають надії знайти ключ до апгрейту мозку, або принаймні  по новому активізувати, вийти на нові способи взаємодії з інформацією і самою реальністю. Класичний приклад – Neurolink Ілона Маска, що пропонує напряму підключити мозок до комп’ютера. Але такий механічний підхід зробить мозок радше додатком до обчислювальної машини. І власне культурні практики, зокрема література тут, нерідко виявляється в авангарді. Вона пропонує нові слова, нові фактури думки; для того, щоб перепакувати шалений потік інформації і досвіду в компакні категорії. І іноді породжують якусь нейрохімію, яка відкриває нові напрямки взаємодії зі світом.

Скажімо, з роману Роберта Гайнлайна, американського письменника-фантаста, в сучасну розмовну англійську потрапило таке слово як «грок». Тобто сказати “I grok you” означає “я розумію тебе кожною клітиною тіла”. І це поняття якось по-новому розвертає тему нової близькості, чи якщо хочете, “нової інтимності”, що її просуває цьогорічний Book Space. Воно, у тому числі, і про пошук задоволення від читання, і про повільне читання, і про симбіози читання із іншими творчими та соціальним практиками.  Про здатність намацати свою картину світу, зняти її наче окуляри, і як мінімум протерти скельця,  або поміняти фільтри.

Микола Скиба, експерт програми “Освіта” UIF