Автор: Павло Щелін, асоційований експерт Українського інституту майбутнього
У перший місяць після перемоги на президентських виборах режим Володимира Путіна зазнав значно більше стресових ситуацій ніж очікувалося. Ба більше, вперше стали зрозумілими межі суверенної влади російської еліти. У кінцевому підсумку система авторитарної рівноваги опинилась у ситуації, коли будь-яка її дія або реакція на дії інших сил призводить до поглиблення кризи авторитарної стабільності.
Читайте також Удушення долі Росії
У квітні, вперше за весь час путінського правління, система російської влади зіткнулася з проблемою технічної та інфраструктурної межі своєї влади. По-перше, невдале блокування месенджера Телеграм ставить владу перед вибором – або відступати перед громадянським суспільством, відмовившись від блокування, або руйнувати весь Інтернет в Росії, включаючи сайти президента Росії, музеїв Кремля та всієї банківської структури. Водночас, в боротьбі з Телеграм була розблокована частина раніше заборонених сайтів. Технічно ж вирішити проблему блокування Роскомнадзор не може, і не зможе в майбутньому в принципі (якщо тільки фізично не знищить весь Інтернет у країні), і ось ця неможливість протидії неконтрольованої активності – нова ситуація для Кремля. В філософському сенсі, що знаходиться поза межею державного контролю, телеграми – найрадикальніший виклик системі путінської держави за весь час її існування. Телеграм є над системою абсурдних законів, які в Росії можна обійти, мовчки не дотримуватися, але над якими відкрито може бути тільки Суверен – Володимир Путін. Телеграм підточує всю віру в безперервність волі бюрократичної машини, яку може зупинити лише вища сила “царського чуда”, що іноді трапляється у вигляді особистих розпоряджень Путіна в місця кризових ситуацій або під час прямих ліній з народом. Але в світі постіндустріальних технологій виявляється, що можуть бути й інші джерела чудес, які не підкоряються суверенній архаїці. І Телеграм тільки перший дзвіночок цього дзвону.
Окрім Телеграму продовжуються сміттєві протести як у Підмосков’ї, так і в сусідніх областях. Сміття, його переробка – це теж проблема технічного та інфраструктурного виживання системи, яка напряму не пов’язана з політикою, але яка є політичною, демонструючи межі суверенної сили. В російській системі авторитарної рівноваги влада володіє ореолом сакральної всемогутності, і не зважаючи на те, що вона допускає повільне гниття навколо себе в умовах кризової ситуації, путінський режим прагне демонструвати здатність вирішувати ці кризові ситуації. Режим-пожежник, ба більше єдиний пожежник на території країни – це одне з ключових скріплень негласного соціального контракту між суспільством і владою. Проте проблема руйнування демонструє падіння режиму як кризового менеджера, при цьому падіння не в результаті політичного протистояння, але суто з фізичних причин. Москва не може виробляти менше сміття, люди не можуть менше споживати, а ресурси сміттєвих полігонів навколо столиці вичерпані. Можливо протягом року влада зможе побудувати нові сміттєспалювальні заводи, але цього часу в режиму немає, оскільки проблема є вже зараз, люди задихаються зараз, і вони чекають від влади суверенного акту вирішення кризи. І чим довше цього суверенного чуда не відбудеться, тим більше ризику, що в містах, котрі зіштовхуються з проблемою звалищ, у суспільній думці почнеться пошук іншої суверенної сили, здатної вирішити їхню проблему.
Але і на цьому технологічні виклики системі не закінчуються. В умовах поступового введення мораторію на постачання в Росію будь-яких складних промислових технологій, під загрозою виживання будуть навіть іміджеві проекти – такі як благоустрій Криму. Наприклад, Російська альтернатива газової турбіни Siemens, постачання яких зараз неможлива через санкції, зруйнувалась на випробуваннях. Підбиваючи підсумки технологічної кризи, можна лише констатувати настання техногенної катастрофи в зламаній інфраструктурі, з якою суверенна влада не в змозі виконати акт чуда. І саме ця неможливість здійснити дії, непідвладні нікому іншому, може стати початком вже реальної політичної кризи в російській системі авторитарної рівноваги.
У сфері зовнішньої політики путінський режим також опинився в ситуації, коли будь-яка його дія погіршує шанси на підтримку образу Великої Держави. Росія була вимушена промовчати у відповідь на бомбардування Дамаска силами коаліції США, Великої Британії та Франції, так само як путінські “унікальні” зенітно-ракетні комплекси не помічають атак ізраїльських ВПС на сирійські об’єкти. В інтерв’ю BBC Сергій Лавров поскаржився на те, що нинішня ситуація гірша від холодної війни, оскільки перестали працювати навіть традиційні канали комунікації між Росією та Заходом. Але було би наївно очікувати чогось іншого в умовах, коли російські медіа протягом десятиліть створили альтернативну картину реальності. Ба більше, практики гібридної війни, якими Росія намагалася підірвати західні демократії, починають поступово застосовуватися і щодо режиму Путіна. Перші по-справжньому серйозні санкції обвалили одну з найбільших кампаній країни РУСАЛ, і під такою ж загрозою знаходиться весь бізнес, власники якого були вказані в лютневих списках, наданих ЦРУ Конгресу США. Російські ЗМІ витісняють з європейського та американського інформаційного простору, так само як всередині самої Росії свого часу було зачищено інформаційне поле. І найголовніше. Єдине, що Кремль має в якості відповіді – це висловлювати обурення і стурбованість. Якщо раніше Володимир Путін завжди грав на підвищенні ставок в конфлікті, то тепер ту ж стратегію щодо його режиму стали застосовувати його противники. І тепер уже Кремль змушений шукати компроміси, відступати і намагатися зберегти обличчя, оскільки ресурсів для подальшого зростання як крім мультфільмів з намальованими ракетами у російського режиму не залишилося. По суті зовнішня політика з нескінченного ресурсу легітимності і пропаганди стає збитковою сферою, будь-яка дія в якій, призводить до багатомільярдних втрат. Захід послідовно заганяє Росію в межі її кордонів, де єдине, що залишилося за 18 років путінського правління – це деградоване технологічне і соціальне середовище.
Ситуація поразки і цугцванга – почуття вкрай незвичне для путінської режиму. Починаючи з 2000 року тільки один раз Кремль був змушений масштабно відступити у внутрішній політиці – при монетизації пільг, коли люди похилого віку захоплювали мерії міст. У зовнішній політиці навіть визнані експертним співтовариством поразки, такі як війна проти України, все одно не виглядали такими в очах громадськості: проект Новоросії провалився, але не до кінця (залишилися ДНР і ЛНР, залишився Крим). Зараз, на тлі зростання нерозв’язних проблем всередині Росії, і наіченим розгромом в Сирії з подальшим примусом до відходу з Донбасу, з подальшим поверненням Україні контролю над ним і постановку на порядок денний переговорів повернення Криму, режим опиняється в стані низки поразок.
Постійні поразки всередині і за межами країни – ситуація вкрай нова для Кремля. І режим просто не навчений в ній існувати. А тому кожне прийняте рішення або ініціатива, будуть дурніші за попередні і спровокують ще більшу нестабільність. В цьому і сенс цугцванга – коли будь-який хід у шаховій партії погіршує становище гравця. Отже, у режиму залишається один перевірений рецепт – пошук внутрішнього ворога і об’єднання суспільства в боротьбі з ним. Але такого політичного ворога поки просто немає: опозиція давно розгромлена, а більшу небезпеку представляють не терористи, а методи боротьби з ними. Проте, по-іншому система існувати не вміє. Тільки за останній місяць депутати і чиновники різних рівнів виступили з пропозиціями карати вступаючих в статевий зв’язок підлітків і карати вагітних жінок за вживання алкоголю та куріння тютюну.
Якби влада прагнула до більшої політизації суспільства, то її ініціативи мали б виглядати саме так. У тій же історії з Телеграмом Роскомнадзор зміг перетворити одну з найбільш лояльних Кремлю соціальних мереж в символ опору державі. Останні ініціативи режиму можуть тільки посприяти зростанню числа прихильників протестів, яких не хвилюють зовнішні війни Російської Федерації або інші злочини режиму, але є кілька цінностей, заради яких молодь поступитися не може: заборона виїзду за кордон, вторгнення держави в особисте життя, серйозна цензура в Інтернеті. А протести, викликані техногенними катастрофами, вкрай складно переконливо зобразити як підступи агентів ДержДепу, навіть інформаційній агітмашині Кремля. У зв’язку з цим Олексієм Навальним запропонована цікава акція протесту 5 травня. По-перше, це перша за рік акція не особисто за Олексія. По-друге, в атмосфері накопичилися нерозв’язні проблеми, вихід на вулицю дійсно стає єдиним способом спілкування з владою. І в нинішній ситуації режиму залишається або демонструвати слабкість ще раз, причому в символічний день (напередодні інавгурації Володимира Путіна на четвертий термін). Або ж застосувати масове насильство, масове ув’язнення, тобто повторити те, що робить Роскомнадзор в Інтернеті, але вже з людьми на вулиці, причому швидше за все з тією ж ефективністю.
У будь-якому випадку, головний підсумок квітня – час авторитарної рівноваги для російського режиму закінчився. Російській владі доведеться приймати рішення і реагувати на неприємні для неї явища. Це не означає, що в країні скоро почнуться демократичні зміни. Але те, що зміни розпочнуться, можна стверджувати. А ось які вони будуть – це вже залежить від майбутніх дій: як прихильників влади, так і її зовнішніх та внутрішніх ворогів, так і від непередбачуваних «чорних лебедів», що вилуплюються з протиріч країни з амбіціями великої держави і економікою третього світу.