Український інститут майбутнього розпочинає дискусію щодо міграції в Україні. Тож наші експерти підготували декілька алгоритмів боротьби з демографічною проблемою. Запрошуємо ознайомитись з доповіддю та слідкувати за нашими соцмережами, де ми будумо поблоково публікувати елементи з дослідження.
Замість епіграфа
Країна, яка не має власної демографічної політики,
є ресурсом для держав, які таку реалізують.
У Східній Європі спостерігається природне зменшення населення — кількість померлих перевищує кількість народжених. Україна не є винятком. Але у нашому випадку, ситуація посилюється масовою міграцією громадян за кордон. У разі економічної кризи міграцію не можна вважати однозначно негативним явищем. Наявність роботи у громадян там знижує соціальну напруженість (потенційно безробітні знаходять заробіток) і є основою істотного припливу валюти у країну. Простий приклад — за останні десять років середньорічна сума переказів від заробітчан становила від 10 до 14 мільярдів доларів — що набагато більше за середньорічні обсяги залучених іноземних інвестицій.
Але у середньостроковій та довгостроковій перспективі негативні демографічні проблеми створюють перешкоди для розвитку власної економіки. Зокрема:
• Нестача робочих рук, а особливо кваліфікованих працівників, є негативним сигналом для потенційних інвесторів.
• Зменшення кількості зайнятих в економіці помножене на старіння населення з кожним роком призводить до кризи (а у перспективі колапсу) солідарної пенсійної системи. І замість найбільшого джерела інвестицій, пенсійний фонд стає структурою, що вимиває кошти з економіки.
• Трудова міграція, коли за кордоном перебуває один із членів родини, призводить до зменшення народжуваності. А переїзд в іншу країну усієї сім’ї означає, що ці люди не повернуться на Батьківщину.
• І, нарешті, політичний виклик – виїзд найактивнішої частини населення позначається на результатах електоральних кампаній. Великі шанси на перемогу з’являються у партій, які просувають ідеї патерналізму, популізму, державного регулювання. Простіше кажучи, голосують ті, хто лишився в країні. І на цьому фоні частка громадян, які очікують «допомоги» від держави, але проти різких та болючих реформ, зростає.
Перераховані вище ризики відчули більшість країн регіону. І сьогодні всі сусіди України мають національну політику залучення працездатного населення з-за кордону до своєї економіки. Наші сусіди визначають, хто (з яких країн, з якою освітою) їм потрібен, скільки необхідно мігрантів і як вони можуть бути інтегровані в суспільство, а в перспективі асимільовані. Звичайно, підходи у всіх різні:
• Польща з 2011 року визначила 5 держав, громадян яких залучає як трудових мігрантів. Згодом кілька разів змінювала правила залучення (у бік лібералізації), а з 2017 року суттєво спростила інтеграцію для сімей кваліфікованих працівників;
• З 2018 року шляхом Польщі пішла Литовська республіка, де активно впроваджуються найефективніші механізми з польського кейсу;
• Угорщина з урахуванням політичних особливостей робить ставку на угорську діаспору в сусідніх державах. І, як наслідок, намагається активно і агресивно підтримувати національну ідентичність у етнічних угорців за кордоном. До речі, саме в економіці (міграції) варто шукати один із коренів українсько-угорських політичних конфліктів;
• Словаччина робить ставку на залучення малого бізнесу та переїзд кваліфікованих кадрів для промисловості;
• Естонія, як невелика держава, яка побоюється притоку мігрантів, пропонує свою юрисдикцію для реєстрації бізнесу. І отримує додаткові кошти на економіку;
• Росія, особливо після 2014 року, активно перетягує на свою територію жителів України (не лише з ОРДЛО), розселяючи частину з них у демографічно несприятливих регіонах. А з 2019 року розпочала процес прискореного отримання громадянства. І, нарешті, активно веде залучення молоді для навчання у російських ВНЗ;
• Білорусь робить ставку на залучення громадян України, які не змогли інтегруватися до РФ, а також на міграцію російських пенсіонерів, які таким чином створюють додатковий фінансовий потік.
І, нарешті, усі ці країни в тій чи іншій мірі залучають іноземних студентів. У Польщі, Словаччині, Естонії, Росії є програми, що стимулюють приїзд таких. Аж за безкоштовну (бюджетну) освіту для талановитих іноземців. Але національною мовою. З одного боку, це дозволяє розвиватися системі вищої освіти країни (ВНЗ мають постійний приплив обдарованих студентів), з іншого це теж частина міграційної політики: країна отримує підготовленого фахівця, який уже інтегрований (а в майбутньому може бути й асимільований) у суспільство.
Природно, що вищезазначене не замінює і не скасовує ключову складову демографічної політики — захист сім’ї та стимулювання народжуваності. Тією чи іншою мірою вона присутня (і постійно вдосконалюється) у кожній з перерахованих держав.
А тепер давайте спробуємо згадати: у чому полягає українська політика у сфері демографії?
У 2019 році Український інститут майбутнього випустив доповідь «Міграційні ризики для України», в якій проаналізував міграційну політику сусідніх держав та їх вплив на Україну — кількість українців, які живуть і працюють за кордоном. У результаті вийшли на оцінку наявного населення країни – від 35 до 37,5 млн. У 2020 в результаті так званого електронного перепису населення було отримано цифру 37,289 млн. І зафіксовано перекіс структури населення — чоловіків у країні виявилося лише близько 43% (за оцінками Укрстату співвідношення чоловіків та жінок дещо інше — 46%/54%).
За нашими даними вже на 2019 рік за кордоном (з урахуванням тих, хто виїхав до РФ), постійно перебувало не менше 3,5 — 4 млн осіб. З яких 2,5-3 млн – на території країн ЄС. З урахуванням ковідних обмежень, це число суттєво зменшилося у 2020-21 роках. Але, вже до кінця 2021 року міграційний потік почав відновлюватися. Тому цифра 2,5-2,6 млн громадян України у країнах ЄС станом на початок 2022 року видається цілком реальною.
Варто зазначити, що виїжджали переважно люди працездатного віку (чи, якщо оцінювати перспективи поповнення населення, фертильного віку), що лише посилювало демографічні проблеми країни.
При цьому низка сусідніх держав почала реалізовувати політику стимулювання сімейної міграції. Простіше кажучи, якщо працівник має постійний контракт, створювалися умови для того, щоб він забрав з собою дружину та дітей. Що логічно, оскільки зароблені ним гроші у такому разі залишаються у національній економіці.
Фактор 2022 року та зміна характеру міграції
Вторгнення РФ у лютому 2022 року породило нову, наймасштабнішу за історію України хвилю міграції. За даними ДПСУ, з 24.02.2022 було зареєстровано понад 18 млн «виїздів». При цьому на травень 2023 року відомство говорить про фіксацію 9,9 млн «повернень». Природно, що ця статистика враховує як мігрантів, і тих, хто виїжджав і повертався кілька разів. Але арифметичний розрив між даними перетину кордону на в’їзд та виїзд досить великий.
Інші джерела оцінюють міграційний потік в діапазоні від 7 до 9 млн осіб. За даними ООН, у країнах ЄС статус тимчасового прихистку отримало близько 5 млн українських біженців.
При цьому варто згадати трудових мігрантів, які 24 лютого 2022 року вже перебували за кордоном. Більшість із них не повернулася на Батьківщину. З іншого боку, у «5 млн» зареєстрованих у ЄС біженця є частка таких «заробітчан», які використали можливість легалізації.
До цього варто додати умовний «російський напрямок». МВС РФ наводить цифри у 5,3 млн українців, які виїхали з країни після лютого 2022 року. Значну частину з них зараз «паспортизуватимуть». Цифра велика, але це не означає, що ці люди є переконаними прихильниками «руського міра». Є, як мінімум, кілька груп:
• примусово вивезені на територію РФ (згадаймо «евакуацію» з Маріуполя);
• трудові мігранти, яких війна застала на території Росії;
• жертви пропаганди, які повірили в казку про розправи над усіма, хто контактував з окупантами (не лише співробітниками окупаційних структур);
• студенти, які на фоні закритих українських ВНЗ змушені були вступати до російських.
Крім загальних цифр, варто відзначити зміну характеру міграції. Від війни бігли переважно жінки та діти. Природно, що на фоні продовження війни відбувається інтеграція у суспільство. Мами знаходять роботу. Діти йдуть до шкіл, університетів. І це створює додаткові ризики, що люди можуть не повернутися. З погляду піклування про дитину, переїзд (зі зміною країни та школи) без гарантій безпеки, наявність заробітку для будь-якої матері виглядає ризиковано.
Таким чином, відбулася зміна характеру міграційних потоків. І ситуацію та найближчі перспективи її розвитку можна описати так:
1. Значна частина громадян за межами України. Мова про цифру, що перевищує 15% від населення, навіть за оцінками Укрстату (що вказує кількість населення 41 млн). Це вже величезний виклик для національної економіки.
2. Більше половини біженців не повернеться в найближчому майбутньому (3-5 років). Люди виїжджали з дітьми. І, відповідно, якщо діти пішли до школи, батьки, найімовірніше залишаться.
3. З кожним роком війни ця частка буде збільшуватися. Дослідження міграційних настроїв українців, проведене Українським інститутом майбутнього на початку 2023 року давало підстави вважати, що станом на весну відсоток тих, хто повертатиметься складає від 30% до 40%.
4. Повернення українців, які виїхали (і вивезені) до Росії, є ще більшою проблемою. Причому навіть, коли йдеться не про колаборантів, а про громадян з потенційно проукраїнською позицією. Причина у роботі пропагандистів, страху та навіть відсутності документів, які дають змогу виїхати через територію ЄС.
5. Після закінчення війни ми отримаємо двонаправлений процес. З одного боку, частина громадян повертатиметься на Батьківщину. З іншого, в першу чергу, чоловіки з великою ймовірністю поїдуть до своїх родин.
На основі сказаного вище, можна сформулювати чотири ключові виклики, реакція на які має стати основою державної політики:
1. Розбалансованість ринку праці (що природно після війни) буде помножено на колосальний дефіцит робочих рук як таких;
2. Депопуляція та ризики погіршення проблеми. Україна ризикує втратити від 5 до 7 млн мешканців. Причому, в своїй масі це громадяни дітородного віку. Тобто після природного післявоєнного короткочасного зростання народжуваності настане період прискореної природної депопуляції.
3. Зменшення частки працездатного населення з одночасним збільшенням числа пенсіонерів (і тут треба розуміти, що до них належатимуть, як пенсіонери за віком, так і особи, які отримали поранення на фронті). Все це збільшить дефіцит пенсійного фонду.
4. Зменшення кількості дітей та підлітків створить виклики для системи освіти. Зокрема вищої освіти. Невелика кількість студентів призводить до поступової деградації освітнього процесу. А в перспективі 7-8 років до дефіциту молодих наукових кадрів, кваліфікованих інженерів, розробників і т. д. Тобто створюється ризик для технологічної примітивізації економіки.
5. Возз’єднання сімей за кордоном (чоловік їде до дружини та дітей) докорінно змінить характер української міграції та грошових переказів від мігрантів. Умовний заробітчанин частину своїх доходів передає (або переказує) родичам в Україну. Але якщо вся сім’я перебуває там, сенсу (та й адресата для) грошових переказів на Батьківщину немає. Тобто Україна втрачає й гроші від трудових мігрантів — те, що було важливим чинником підтримки економічної стабільності у попередні роки.
6. Фінансові ресурси. Інтеграція українських біженців за кордоном призведе до зменшення обсягів грошових переказів в Україну. При тому, що в перші повоєнні роки гроші від заробітчан могли б стати суттєвим ресурсом для відновлення країни.
7. Деградація системи освіти та наукової школи. Невелика кількість студентів разом з міграцією частини викладачів призводить до зниження рівня освіти. Як наслідок до деградації наукової школи (у наступні 10-15 років) та ризиків технологічної деградації економіки.
Лінійні рішення у вигляді спроб збалансувати хоча б соціальну (і пенсійну сферу) за допомогою збільшення податків дасть короткочасний результат. Але вже через рік-півтора такий бонус перетвориться на чинник, що посилює проблему: виникнуть додаткові міграційні потоки. Простіше кажучи, люди поїдуть до країн з найкращою інфраструктурою, умовами для життя та можливістю заробітку.
Спроби заборон та обмежень також будуть малоефективними. Можливий ефект, як у разі збільшення податків не триватиме більше 12-18 місяців. Після цього на перше місце вийдуть негативні результати такого рішення. Якщо під час війни частина громадян країни використовувала незаконні засоби для міграції, то після її закінчення процес отримає додатковий поштовх до розвитку. Крім того, це породить зростання соціальної напруженості та стимулюватиме корупцію в державних структурах, здатних вплинути на виїзд громадян за кордон.
Необхідний комплексний підхід до вирішення проблеми. При цьому він вимагатиме трансформації національної економіки у бік більшої ліберальності, використання стимулів для зростання трудової активності громадян та, природно, зменшення державного регулювання.
Завдання, які потрібно вирішити, можна розділити на кілька блоків:
1. Фінансовий. Не мігранти, а гроші від мігрантів. Механізми, які стимулюють українців вкладати у національну економіку.
2. Програма повернення. Необхідні заходи, що стимулюють громадян, які виїхали за кордон, повертатися додому.
3. Ефективне адміністрування ринку праці. Створення стимулів для економічної активності громадян та гарантії наявності робочої сили для інвесторів.
4. Міграційна політика, спрямована на компенсацію дефіциту робочої сили країни. А також створення довгострокових механізмів управління міграційними потоками.
5. Власне, програми стимулювання народжуваності.
П.п. 1-2 відносяться до короткострокових заходів та рішення за цими напрямами повинні увалюватися відразу після закінчення війни. Пункт 3 і частково п. 4, мають характер середньострокової політики (до 10 років) і покликані стабілізувати ситуацію на ринку праці. П 5. та частково п. 4 – це вже довгострокова політика української держави.
Наразі схематично спробуємо визначити можливі напрями державної політики.
Комунікація насамперед. Перше про, що варто пам’ятати, обговорюючи політику роботи з мігрантами — це комунікація. Адже люди, які починають інтегруватися в суспільство будь-якої з сусідніх країн, випадають із української повістки. Відповідно, Україна має бути зацікавлена у підтримці зв’язку. Це може бути реалізовано через:
а) Активну роботу посольств, можливо, зі збільшенням штату, відповідального за зв’язки із співвітчизниками. Інформація про зміни державної політики має «особисто» доходити до якомога більшої кількості українців. Наголошую, йдеться саме про роботу дипломатичних місій, і не у форматі «достатньо оголошення на сайті посольства»;
б) створення (або партнерство з існуючими) ЗМІ для українців за кордоном. Мова не про загальний «канал іномовлення», а про ресурси для кожної окремо взятої країни;
в) Залучення до політичних та суспільних процесів. Типовий приклад – вибори. Існуюча система голосування через виборчі дільниці в дипмісіях вже у 2019 році продемонструвала свою неефективність — охоплення українських мігрантів було вкрай низьким.
Наступний етап – лобізм. Українці, які переїхали жити в інші країни, рано чи пізно отримують громадянство. Тобто право обирати і бути обраним. В українських ЗМІ багато говорили про позицію Канади, яка багато в чому визначається розмірами діаспори в цій країні. Процес «паспортизації» українців у країнах ЄС триває щонайменше останні 8 років. Робота з такими людьми є вкрай важливою для країни. Адже вони обирають місцеве самоврядування, парламентарів, євродепутатів. Крім того, використання бізнес-контактів діаспори може полегшувати вихід нових українських продуктів на ринок країни. Цей механізм активно використовують більшість держав, які пережили кризи масової еміграції.
Тепер варто описати можливі кроки щодо вирішення ключових завдань. Найпростіше це зробити у вигляді таблиць.
Фінанси мігрантів
Трудові мігранти відправляли значну частину свого заробітку в Україну. З переїздом сімей це джерело підтримки національної економіки може суттєво зменшиться. У той же час українці, які працюють за кордоном, мають заощадження і, на тлі нульових ставок на банківські депозити, можуть бути зацікавлені у більш вигідному вкладенні.
Програми повернення, ринок праці
Йдеться про програми, спрямовані на повернення громадян, які виїхали з України після лютого 2022 року. Ключовими факторами, природно, будуть виступати загальна економічна ситуація в країні, а також питання безпеки. Але є дуже потужний «якір», який утримуватиме сім’ї за кордоном — освіта дітей та їхні життєві перспективи. А це на, що можна спробувати впливати.
Україні може знадобитися приплив робочої сили. Уникнути цього навряд чи вдасться. Помилки в міграційній політиці можуть створити додаткові складності, як у вигляді зростання напруженості у суспільстві, так і у зміні національної структури населення.
Тому перше питання, відповідь на яке варто сформулювати Україні, «який тип залучення міграційних ресурсів нам підходить?». Є два ключові підходи.
Перший – тимчасова міграція без шансів на інтеграцію у суспільство. Такого підходу дотримуються, наприклад, країни Перської затоки. У Саудівській Аравії, ОАЕ чимало працівників-іноземців. Але всі вони проживають на підставі робочих віз і навіть отримання дозволу на проживання (без умови роботи) малоймовірне. За таким підходом для України доцільно використовувати цільові інвестиційні програми «китайського типу» (реалізуються не тільки КНР). Суть підходу в тому, що при виділенні коштів на будівництво того чи іншого об’єкта, умовою кредитора є використання частини працівників і, можливо, його технологій. Таким чином, кредитор підтримує власні компанії. У нашому випадку, з урахуванням дефіциту робочої сили, такі кошти на інфраструктурні об’єкти (наприклад, європейська залізнична колія по території України, в якій зацікавлені і наші європейські партнери та країни Азії) можуть бути виправдані — частину працівників привозить кредитор, частину наймають на місці .
Другий підхід – «сито» з можливістю інтеграції та асиміляції. Типовим прикладом такої політики є міграційні програми Польщі. Де на початковому етапі ті ж громадяни України приїжджають на сезонні роботи. Але під час укладання постійного договору (чи оформлення дозволу на проживання) працівник отримує доступ до кредитування, іпотеки, його родина може отримати ті самі гарантії, діти — освіту. У перспективі мігранти можуть претендувати на громадянство. Польща досить чітко визначила перелік країн, мігранти з яких вітаються на її території і вкрай різко протидіє небажаним міграційним потокам.
У будь-якому разі Україні варто визначиться із можливими джерелами міграційних потоків. На жаль, вибір країн (виходячи з рівня розвитку української економіки) у нас невеликий. Але навіть у цьому випадку можна визначити кілька напрямів. В якості оцінки можна використовувати наступні критерії:
• культурна близькість. Питання не тільки й не так у «слов’янській» культурі, як у дистанції культурних відмінностей. Це релігія, спосіб життя, соціальні процеси, що відбуваються у країні-потенційному джерелі міграції;
• рівень промислового розвитку обраної держави. Залучення, наприклад, у промисловість, мігрантів із країн, що мають аграрний характер економіки, навряд чи можна назвати розумним;
• здатність до інтеграції. Нації, представники яких вважають за краще жити за кордоном у «національних анклавах», навряд чи підходять як джерело міграційних потоків;
• і, у разі вибору політики «інтеграція-асиміляція» – оцінка швидкості асиміляції мігрантів з обраних країн (ідеальний варіант – асиміляція вже у другому поколінні – на жаль, буває рідко).
• політична доцільність. Наявність міграційних потоків з однієї країни до іншої посилює зв’язки між державами та створює можливість взаємного впливу. Студенти, які закінчили твій ВНЗ і повернулися на Батьківщину, будуть лояльні до твоєї держави. Працівники, які забезпечили добробут своєї сім’ї (та їх родичі, знайомі) теж.
Окремо варто зупинитись на «освітній міграції». На фоні зменшення кількості потенційних студентів Україна ризикує зіткнутися із проблемою деградації національної системи вищої освіти. І тут варто розглянути можливість перейняття досвіду сусідніх держав:
• активно пропонувати (рекламувати за кордоном) можливість здобуття освіти в Україні;
• суттєво знизити адміністративні перепони (насамперед за рахунок трансформації політики ДМСУ) для абітурієнтів-іноземців;
• передбачити можливості безкоштовної освіти (природно українською мовою) для іноземців із високим рівнем підготовки. Йдеться не про всі спеціальності, а про обрані напрямки, фахівці з яких вкрай необхідні національній економіці.
Така політика з одного боку дасть додатковий фінансовий ресурс українським ВНЗ. А програми безкоштовного навчання окупляться, оскільки вони будуть:
• підтримувати високий рівень освіти (на програми можуть претендувати лише обдаровані абітурієнти);
• «виховати» майбутнього працівника для національної економіки, який на момент закінчення ВНЗ вже буде інтегрований у суспільство.
І, нарешті, є сенс подумати про «виїзну міграцію». Але не у форматі «заробітчан», а у форматі продажу послуг іноземній державі. Коли українська компанія пропонує надати кілька працівників (або провести комплекс робіт). У такому разі при дефіциті робочих місць на Батьківщині громадяни України отримують можливість працювати за кордоном. Але їхні податки йдуть до українського бюджету (послуги продає компанія). З іншого боку, вони позбавлені необхідності легалізації за кордоном, захищені своїм роботодавцем та державою Україна. Механізм дієвий, звісно, лише за умови справедливої оплати праці працівника. Друга умова — пільги (наприклад, з податків, мит на імпорт обладнання тощо) для таких компаній. І це вигідно, оскільки «недобір», наприклад, з податку на прибуток компенсується збереженням сплати того ж таки ЄСВ працівником.
Масово такий механізм навряд чи буде реалізований. Але в тих напрямках, якими Україна має або матиме конкурентну перевагу, — цілком. Серед таких можна назвати:
• Нафта та газовидобування. Значна частина українців-нафтовиків вахтовим методом працювала на родовищах РФ. Зараз цей напрямок частково «закрився». Держава має створити умови за яких виникне бізнес, який пропонує альтернативні локації роботи. Якщо цього не зробити, заробітчани знову можуть поїхати до Росії навіть після війни.
• Медицина катастроф. Війна, як би це цинічно не звучало, вивела на новий рівень українську військову медицину. Якщо не використовувати цю перевагу в перші повоєнні роки, вона зникне з міграцією лікарів.
• ВПК, ремонт та обслуговування військової техніки.
У документі не буде розгорнутого переліку пропозицій щодо стимулювання народжуваності. Цей напрямок є пріоритетним, але його ефект можна оцінити за кілька років. Водночас для будь-яких стимулюючих заходів потрібні гроші. Тут і зараз. На чому ми і сконцентрували увагу.
Вам також буде цікаво:
Stop парковці без правил: чи врятують Київ від заторів (відео)
Чи готові українці до великої війни: результати соціологічного дослідження
Доповідь UIF дуже доречна і своєчасна – Леонід Швець
Зона вільної торгівлі між Україною та Китаєм: можливості та ризики
Результати виборів у Німеччині повинні насторожити Україну та Польщу
Що робив “танкер” друзів Путіна біля “Північних потоків”?