Скорочення кількості народних депутатів: оптимізація чи профанація?

Серед президентських законопроектів чи не найбільшого суспільного резонансу набуває ініціатива щодо зменшення кількості народних обранців з 450 до 300 депутатів та ліквідації корупційної мажоритарної системи виборів.

Добре це чи погано, і чи взагалі матиме якісь наслідки для держави і для суспільства? Спробуємо розібратися далі.

Думки навколо питання необхідної чисельності парламентарів як в Україні, так і в світі, не є одностайними.

Історія демонструє, що кількісний склад Парламентів, сформованих на території України, у різні роки (починаючи з 1938 і до 1989) змінювався з 304 до 650 депутатів, і лише 1996 року був установлений на рівні 450 парламентарів.

Стосовно того, чи є ця кількість оптимальною думки різняться, як і підходи до її визначення у світових парламентах, що не завжди пов’язується з чисельністю населення,  натомість, скоріше, з типом виборчої системи, у тому числі – з установленим рівнем прохідного бар’єру (від 2% у Данії та Ізраїлі до 10% в Туреччині).

До прикладу, британський парламент складається з 1425 депутатів (на 64 млн населення); у Туреччині та Польщі – по 550 та 560 депутатів (на 76 млн та 38 млн населення відповідно); у ФРН – щонайменше 559 (на 83 млн населення); у Франції – 577 (на 66,7 млн населення); в Італії – 945 (на 60,5 млн населення); у США – 435 депутатів та 100 сенаторів (на понад 327 млн населення); у Фінляндії – 200 (на 5,5 млн населення); у Данії – 179 (на 5,7 млн. населення) тощо. 

Певна річ, дану статистику слід розцінювати як предмет дослідження, а не безумовного калькування, зважаючи на різноманітність, притаманну світовим традиціям парламентаризму. Разом з тим, наведені показники є доволі репрезентативними, якщо все-таки говорити про співвідношення кількості депутатських мандатів з чисельністю населення, що демонструє достатню збалансованість вітчизняного підходу до передбаченого конституційного складу найвищого законодавчого органу.  Водночас, треба  зауважити, що періодично питання скорочення чисельності парламенту підіймаються і закордоном.

Цікаво, що за так званим «правилом кореня куба», запропонованим естонськими політологами, «ідеальна» для нашої держави чисельність парламентарів складала би 358 народних депутатів. Втім, видається, що вказаний показник є доволі оціночним та навряд чи може дійсно серйозно покладатися в основу парламентського планування в Україні.

Водночас, у Європарламенті, який  складається з 751 парламентаря та здійснює представництво 28 країн, одним з організаційних принципів є те, що розподіл місць має відображати ті демографічні зміни, які відбуваються у державах-членах ЄС.

У цьому контексті важливо акцентувати і на тому, що скорочення кількості населення останніми роками, яке прихильники пропозиції вважають вагомим аргументом зменшення кількості парламентарів, є не досить виправданим до моменту отримання результатів проведення вже анонсованого Всеукраїнського перепису населення.

Одночасно з цим, враховуючи законотворчі реалії сьогодення, а також відверто популістичне забарвлення окремих законодавчих ініціатив, пропоновані норми цілком виправдано можуть викликати неоднозначні оцінки. Насамперед, ідеться про намагання виправдати суспільні очікування, навіяні передвиборними обіцянками.

Цілком небезпідставними є думки про те, що скорочення кількості народних депутатів означає також зменшення кількісного представництва виборців у парламенті. 

У сучасних умовах кожен депутат щодня отримує не менше 10 звернень від виборців із проханнями допомогти у вирішенні тих чи інших проблем, тому треба чітко розуміти чи зможе забезпечити «усічений» склад Парламенту не просто розгляд цих звернень, але й ефективне вирішення поставлених представниками громадськості завдань.

Навряд чи зменшення кількості парламентарів на 150 осіб зможе суттєво вплинути на досягнення економії бюджетних коштів або поліпшення ефективності роботи даного органу, адже досягнення такої мети потребує від держави комплексного підходу та зважених кроків, спрямованих на підвищення якості парламентських процедур. 

Якщо вже і вести мову про зміни в кількісному складі Парламенту, було б більш цікавим почути пропозиції щодо можливості якісного переформатування його діяльності за умов зниження чисельності народних обранців, наприклад, до 100 осіб, що було б набагато ближче до «розрекламованої» на загал тези про суттєву раціоналізацію бюджетних показників.

Своєрідним «тестом на уважність» для законотворців та громадян стали «Перехідні положення» президентської законодавчої ініціативи де вказано, що ВРУ 9-го скликання повинна працювати тільки до проведення наступних виборів. При цьому Основний Закон визначає, що повноваження народного депутата припиняються в день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Такого роду «законотворчий маневр» може або вказувати на брак застосованих при підготовці проекту знань у сфері законотворчості, або свідчити про незнання Конституції України, але кого це турбує – картинка ж красива.

 Андрій Помазанов, експерт з реформування правоохоронних органів, органів юстиції та судової гілки влади UIF