Ігор Тишкевич, аналітик Українського інституту майбутнього, для «Хвиля»
25 березня 2017 року Національний Банк України назвав проведення пенсійної реформи в країні «життєво необхідним кроком». Про зміни системи раніше встиг заявити уряд, анонсувавши збільшення пенсій і практично непомітне зростання пенсійного віку. Прем’єр-міністр навіть анонсував розширення груп громадян, які можуть достроково виходити на пенсію. Міністр соціальної політики заявив про монетизацію пільг, яка почнеться в 2018 році. На перший погляд обіцянки виглядають прекрасно, але коли починаєш аналізувати, стає страшно за майбутнє країни.
Першопричина, або звідки беруться пенсії та пільги
Пенсії, виплати пільговикам, компенсація послуг – все це забезпечує держава з бюджету, який наповнюється податками громадян і бізнесу.
По ідеї, усі соціальні виплати, починаючи від пенсій і закінчуючи грошовими допомогами, повинні йти з єдиного соціального внеску, який платять працівники, та цільових програм уряду (що формуються за рахунок інших податків і прописуються в бюджеті). Але в Пенсійному фонді спостерігається діра.
Міністр соціальної політики пан Рева заявляв на початку цього року на засіданні Кабміну: «Загалом бюджет Пенсійного фонду України у нас виріс порівняно з 2016 роком: із 257 мільярдів – до 284 мільярдів. При цьому обсяг дотацій, який ми з державного бюджету направляємо до Пенсійного фонду, знижується зі 145 мільярдів до 141,5 мільярда». Говорячи простими словами, збори ЄСВ покривають лише 50,3% від необхідної для виплати пенсій суми. Решта грошей «забирається» від економіки – трохи від інвестицій, трохи від доріг та інших об’єктів інфраструктури. І, природно, трохи, пару мільярдів доларів можна зайняти, щоб віддавали майбутні покоління.
Ситуація неприємна і, якщо користуватися простою логікою, коли не вистачає грошей – починаєш економити. Уряд, навпаки, заявляє про підвищення пенсій. Можливо, справа в тому, що зміниться структура сплати податків та є якісь чинники, які докорінно змінюють ситуацію, про які ми не знаємо? Давайте розбиратися. Для початку дам картинку – це віко-статева піраміда населення України станом на 2016 рік. Укрстат стверджує, що тут не враховано міста та села Криму.
Діаграма називається «віко-статева піраміда» і, за логікою речей, повинна бути схожа на згадану фігуру. Замість цього маємо «тонку ніжку» – нечисленне покоління віком від 10-20 років (4 336,9 тисяч осіб) і надзвичайно численну групу від 50 до 60 років (6 714,8 тисяч осіб). Перші в найближче десятиліття поповнять ряди працівників, останні – пенсіонерів. Тобто, на пенсію підуть 6,7 мільйона, а їм на зміну на робочі місця прийдуть усього лише 4,3. Для наочності поєднав ці дві групи на фрагменті піраміди 20-60 – сегменті працездатного населення.
.jpg)
.jpg)
Замість 25,5 млн. українців, які теоретично можуть працювати в країні, таких стане 22,8 мільйони. При цьому кількість пенсіонерів збільшиться з нинішніх 11,9338 мільйонів осіб до приблизно 16 мільйонів. Це мінімальне число, якщо врахувати, що покоління, яке йде на пенсію, зменшиться (смертність є смертність) на 7% за 10 років, а з числа пенсіонерів, яким сьогодні 60+ за той же проміжок часу помре 30%. Реальна кількість пенсіонерів, швидше за все, через 10 років буде більшою, але будемо в оцінці навантаження орієнтуватися на мінімум.
На перший погляд, все не так погано – у 2017 році на 25,5 мільйонів працівників маємо 11,9 мільйонів українців «на заслуженому відпочинку». До 2027 пропорція буде 22,8 / 16.
Непогано на папері, але реальність зовсім інша. Легально працює в Україні трохи більше за 10,5 мільйонів осіб. «У вересні 2016 року кількість застрахованих осіб, за яких сплачується єдиний соціальний внесок, зросла на 206 тис. осіб і склала 10,6 млн. осіб», – заявив журналістам заступник керівника Служби зайнятості С. Кравченко. Але це загальна сума, у яку входять 5,2 мільйонів бюджетників – саме таку цифру ще в 2015 році (до збільшення чисельності ЗСУ, створення НАБУ і інших «нових» структур) приводило видання «Незалежний аудитор». Тобто ті, хто безпосередньо створює додану вартість та не отримує зарплату зі сплачених до бюджету податків (у тому числі на додану вартість – вибачте, не втримався від тавтології) усього лише 5, 4 мільйонів людей.
Де решта людей? За даними МЗС, сьогодні за межами України працює 5 мільйонів українців – таку цифру наводить служба зайнятості. Міжнародні організації дають набагато більшу цифру. Ще в 2013 році МОМ та Всесвітній банк оцінювали кількість українських заробітчан у 6,5-8 мільйонів.
Є ще ті, хто отримує заробітну плату «в конверті» – таких, за даними соціологічного дослідження Українського інституту майбутнього в листопаді 2016 року, не менше 37%. Сьогоднішня ситуація (її оптимістичне уявлення з усього лише 5 мільйонами трудових мігрантів) і прогноз змін на 2017 рік представлені на інфографіку:
Це, повторю, оптимістичний сценарій. Навіть у ньому 5,4 офіційних робітників утримують працівників бюджетної сфери і (вже разом з бюджетниками) платять пенсії 11,9 мільйонам пенсіонерів. Якщо тверезо оцінювати масштаби міграції, то стає очевидною неспроможність казки про «виведення зарплат із тіні» як панацею від усіляких бід. За оптимістичним сценарієм, «тіньовий резерв» становить від 8 до 9 мільйонів. У реальності, якщо відкинути враховувані Укрстатом дані по ОРДЛО і взяти реальні цифри міграції в 8 і більше мільйонів (одна тільки Польща видала 2 мільйони дозволів на роботу в 2015-16 роках), то «тіньовий резерв» становить усього лише 5-6 мільйонів працездатного населення. З нього – частина інваліди, частина домогосподарки. Але навіть якщо всі вони вийдуть на роботу і будуть платити податки, сьогоднішнє співвідношення працівник / пенсіонер буде далеким від оптимального 2/1, а в 2027 році, за найоптимістичніших розрахунків, працівників (з усіма припущеннями) буде менше, аніж пенсіонерів.
Це ситуація, коли країна, без різких і хворобливих реформ НІКОЛИ не матиме грошей на пенсії, адже виплати людям похилого віку формуються з податків працівників. Таким чином:
- 1.Для того, щоб дати пенсіонерам грошей, їх потрібно забрати у тих, хто працює – підвищити зарплати. В такому форматі розумні працівники просто виїдуть з країни, інші підуть у тінь. Грошей не буде – пенсіонери вмиратимуть з голоду. Працівники отримуватимуть мало та скаржитимуться на погане життя.
- 2.Якщо не забирати у працівників і сподіватися, що тільки вихід з тіні врятує ситуацію – грошей буде досить – пенсіонери знову вмиратимуть з голоду.
- 3.Дати грошей з інших джерел – це забрати з економіки або позичити на зовнішніх ринках. Економіка не розвивається (гроші на інвестиції забрали), борги треба віддавати. І через пару років повертаємося до пункту 1, або пункту 2.
А тепер найстрашніше
Якщо ви думаєте, що я вас намагаюся налякати зазначеними вище графіками, не читайте далі – побережіть нерви.
Тепер поміркуємо над темою пільг. Це – все, починаючи від безкоштовного проїзду й закінчуючи надбавками до зарплати, пенсії. В Україні за станом на березень 2017 року було ні багато ні мало 18 710 363 пільговики. Всього особистих справ на обліку в єдиному реєстрі громадян, які мають права на пільги 10 152 057. Різниця пояснюється просто – деякі громадяни мають право відразу на кілька типів пільг (тобто, ураховуються, наприклад, як постраждалі внаслідок аварії на ЧАЕС і, наприклад, ветерани праці). Ось інфографіка від Укрінформу:
Види пільг, їх перелік та суми прописані в десятках законів. Фінансування всього цього свята подарунків від держави йде з державного бюджету – податків, які платять деякі офіційно оформлені працівники і підприємці. Теоретично пільги теж повинні фінансуватися з ЄСВ. Але, як ви розумієте, якщо соціального внеску не вистачає на сплату пенсій, то свято для 18 мільйонів пільговиків іде з інших джерел: або вилучається з економіки, або позичається під виглядом «на реформи».
При цьому пільги, в українському виконанні, можуть розмножуватися брунькуванням. Наведу приклад із Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали від аварії на ЧАЕС».
У нормативному акті є таке поняття як «діти, які постраждали від аварії на ЧАЕС». Згідно з законом, такими є в тому числі й ті, хто був на момент аварії в стані зародка (якщо їх батьки підпадали під евакуацію). Після досягнення повноліття вони переходять у групу … «учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС» категорії 2. Не вірите – ось цитата з ст. 14 закону: «евакуйовані у 1986 році із зони відчуження (у тому числі особи, які на момент евакуації перебували в стані внутрішньоутробного розвитку, після досягнення ними повноліття)».
Далі – найцікавіше. Відразу наведу цитату з нормативного акту – визначення, хто такі діти, постраждалі від ЧАЕС (ст. 27.5): «народились після 26 квітня 1986 року від батька, який на час настання вагітності матері мав підстави належати до категорії 1, 2 або 3 постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи, або народжені матір’ю, яка на час настання вагітності або під час вагітності мала підстави належати до категорії 1, 2 або 3 постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи».
Тобто, якщо ці громадяни завели чоловіка та зачали дитину (та хоч сьогодні вночі) – та теж буде «дитиною, постраждалою від аварії на ЧАЕС» з усіма належними їй за законом пільгами, починаючи від харчування, виплати батькам і закінчуючи вступом на бюджет до ВНЗ .
Такий собі цикл розмноження пільг. А, ураховуючи, що досить лише одного з батьків – чорнобильця, кількість дітей або вже «онуків» Чорнобиля буде зростати рік від року. І вони, і їхні батьки будуть вимагати пільг, виплат, поваги.
Подібні перли є практично в будь-якому законі, де йдеться про пільги. Наприклад, інвалідом війни може стати офіцер, який жодного разу на фронті (у зоні бойових дій) не був. Знання законодавства, ВЛК – і ти одержувач цілого набору «державної соціальної підтримки».
Хто за це все платить і наскільки система має можливість розвиватися, думаю, краще за все оцінити на інфографіку:
.jpg)
.jpg)
Коментувати особливо тут нема чого: система не просто нестійка – вона може впасти в будь-який момент. Що, до речі й відбувається сьогодні – держава неспроможна оплачувати всі належні за законом пільги. Навіть виплати йдуть виходячи з наявності коштів, а не прописаних у законодавстві норм. Люди подають до суду і, природно, виграють. Але на виплату коштів за судовими рішеннями у держави немає грошей. Скоро грошей не буде зовсім – адже їх можна забрати тільки з економіки, у працівників. Варіант з кредитами є лише відстрочкою моменту, коли улюблена країна влаштує «гоп-стоп» для працюючих громадян з метою витрусити трохи грошових знаків для пільговиків і виплат за позиками.
Чому система залишається незмінною?
Коли система руйнується, необхідно її терміново міняти, або відійти подалі, щоб на руїнах побудувати нове. Перший варіант – жорсткі реформи й урізування всіх виплат (незважаючи на обурені крики, сльози знедолених, пільгові майдани і так далі), щоб залишити підтримку лише тим, хто не може забезпечити себе сам за станом здоров’я. Другий варіант – оголошення дефолту, та після «обнулення рахунків» створення нової системи, де пільговому бенкету місця не буде від слова «зовсім».
Замість цього уряд говорить про фактично збереження пенсійного віку, збільшення пенсій, а у сфері пільг упор робиться на монетизацію замість скорочення кількості одержувачів. Більше того, перелік пільг розширюється. Наприклад, улюблені всіма депутати Верховної Ради прийняли зміни до закону про чорнобильців, відповідно до якого, наприклад, розширили перелік осіб, які отримують пенсії у зв’язку з втратою годувальника. Тепер пенсія буде виплачуватися, цитую: «незалежно від причини зв’язку смерті годувальника з аварією на ЧАЕС». Вибачте за цинізм, але тепер у разі вбивства «чорнобильця» в сімейній сварці сім’я (за наявності метикуватого адвоката) зможе отримувати пенсію «за втратою годувальника». Це геніально!
Замість кардинальної зміни системи ми отримуємо спробу її «оптимізації» зі збільшенням виплат і розширенням кількості одержувачів допомоги, пенсій. Можливо, у Кабміні є якесь бачення та наявні фінансові ресурси, про які я, за свою недоумкуватістю, не знаю. Але доступні ресурси, та й схиляння уряду перед можливістю отримання «міжнародної допомоги» (як люблять називати в тому числі й кредити, які треба віддавати), говорить про інше – грошей немає.
Але все стає на свої місця, якщо врахувати специфіку політичної системи країни. Населення любить щось отримати, вважаючи, що держава являє собою велику кубушку з грошима, яку можна потрясти – й поллється грошовий дощ. Політики не поспішають розчаровувати наївних, адже наївний виборець – ідеальний виборець. 12 мільйонів пенсіонерів і 10 мільйонів пільговиків (рахую людей, а не кількість пільг) – це більшість у Верховній Раді. Вимальовується простий алгоритм:
- 1.Є багато пільг, але грошей на них немає – населення традиційно озлоблене на владу.
- 2.Влада перед виборами обіцяє нові пільги та трохи збільшує виплати за «старими», бажаючи отримати голоси виборців. Люблять приймати відповідні закони, котрі набувають чинності «трохи пізніше».
- 3.Опозиція обіцяє захистити виборця й повернути всі «згідно із законом» пільги та виплати.
- 4.Проходять вибори, опозиція та влада міняються місцями, а ми переходимо до пункту першого.
Ось і зараз населення зле, опозиція (як осколки ПР, так і вічномолода «Батьківщина» на чолі з Леді Ю) розповідають про захист бідних громадян. Влада піднімає виплати та приймає закони про нові пільги. І, що дивно, більшість ініціатив обіцяють запустити з 1.01.2018. Це ще один аргумент на користь того, що восени 2017 року нас може очікувати електоральна кампанія.
І, на жаль, поки Україна живе в режимі короткого (та популістського) електорального циклу, система буде тільки ускладнюватись, приростаючи новими пільгами, пенсіями і так далі. Платити за все буде працівник, на якого, як на в’ючну тварину, будуть вішати нові та нові «оптимізовані» й «монетизовані» пільги.
Система може працювати: є така в’ючна тварина – осел. Він невибагливий, виживає в жахливих умовах і може довго нести чималий вантаж, особливо, якщо перед мордою маячить підвішена на вудку морквина. Але якщо на осла навалювати все нові та нові мішки, варіантів розвитку буде лише два:
- 1.Якщо осел розумний, він порве упряж, звалить вантаж і втече пастися туди, де ситніше.
- 2.Якщо дурний або упряж хороша – просто здохне.
В обох випадках господар осла залишиться без вантажу, без тяглової тварини та можливості заробити на ньому.
Природно, я не збираюся проводити ніякі паралелі – казка про осла просто так на розум прийшла і сама записалася. Повторю, я допускаю та вірю, що в уряду є геніальний план: як при скороченні кількості працівників збільшити кількість пільговиків, пенсіонерів та суттєво підняти їм виплати. Я занадто дурний, щоб зрозуміти цей задум.
А що можна (та потрібно) зробити
Для того, щоб змінити ситуацію, необхідно діяти відразу по декількох напрямках. Частина ідей (далеко не ідеальний і не повний список) даю нижче.
Заробітчани
Люди, які працюють за кордоном, довгий час були спонсорами української економіки, переводячи кошти родичам в Україну. Але з 2012 року спостерігаються дві тенденції:
• кількість працівників за кордоном зростає;
• обсяг переказів зменшується.
Для ілюстрації надам графік, складений фахівцями фінансового порталу «Мінфін»:
Причина процесу в зміні характеру трудової міграції – усе більше українців влаштовуються на роботу легально. Сама лише Польща за останні два роки видала понад 2 млн. робочих віз для громадян нашої країни. Легальний працівник відвіз з собою родину і йому нікому та й нема для чого слати гроші в Україну. До речі, аналогічна тенденція спостерігалася в Польщі до 2004 року, коли вона увійшла в ЄС. Після цього кількість переказів із Західної Європи, де працювали «польські сантехніки», стало різко знижуватися.
Маємо першу точку докладання зусиль. Легальний працівник платить податки, але в іншу державу, не фінансуючи ту ж пенсійну систему України. Сусідні країни, такі як Білорусь, Польща, Словаччина останнім часом активно укладають договори про співфінансування своїх пенсійних систем державами, де працюють їхні громадяни (у межах сум сплачених податків). Цю практику підхопили навіть деякі держави арабського світу (у тому числі багаті нафтою). Але Україна багатша, ніж арабські шейхи – принаймні я не зустрічав новин про активність МЗС країни на цьому напрямку. Якщо помиляюся – з радістю визнаю помилку.
Друга точка докладання зусиль у тому, щоб очолити процес, якщо не можеш його зупинити. У випадку з трудовою міграцією є кейси Китаю та Туреччини, які продають послуги (у тому числі, у галузі будівництва) з «наданням робочої сили». Сусідня Білорусь зводила міста у Венесуелі, дороги і заводи – в Ірані, копальні та греблю – в Зімбабве, ГЗК – у Туркменістані, проводить розвідувальні та бурильні роботи в Україні.
Суть підходу проста – експортувати робочу силу через українські компанії. Працівник отримує більшу зарплату (платить інша держава), живе в кращих умовах, але податки йдуть в Україну.
Лідери української економіки, великі ФПГ, не зацікавляться таким бізнесом – вони живуть на ренту. Можна сказати, що такого напрямку поки не існує. Значить його потрібно створити, у тому числі через надання величезних секторальних пільг, аж до обнулення податку на прибуток для підприємств. Захисники уряду зараз, без сумніву, укажуть на принцип «створення рівних умов» і відхід від податків. Але ось біда – створити ці самі умови, поки вони не створені. А бізнесу з експорту робочої сили немає – значить податки дорівнюють 0. Якщо з’явиться – нехай навіть компанії будуть платити 0, але люди будуть наповнювати пенсійний фонд, кількість працівників у схемі збільшиться. Уже вигода.
Україна, до речі, має унікальний ресурс – боєздатну армію. Розвинені країни мають проблему формування миротворчих і поліцейських місій. Ось вам ще один напрямок, що дає експорт робочої сили, роботу ветеранам АТО, підвищення боєздатності армії, співфінансування українського оборонного бюджету третіми країнами.
Пенсіонери
Виїжджають за кордон, зазвичай, молоді та мобільні люди віком до 50 років. Тому єдиним резервом робочої сили в короткостроковій перспективі є покоління 50-60 – ті, кому найближчим часом виходити на пенсію. Це покоління, крім усього іншого, найчисельніше покоління працівників у країні. Значить уряд і парламент повинні створювати умови для того, щоб ця категорія громадян як можна довше залишалася економічно активною.
Розумію, що підвищення пенсійного віку є болючою темою, але ж є і метод пряника. На жаль, але він теж пов’язаний з податковими пільгами – окремо взята людина віком 50-60 повинна платити державі менше, набагато менше. Умови нерівні, але якщо на це не піти – податкові надходження від цієї категорії громадян будуть дорівнювати 0. Тому будь-яка, навіть найменша сума – вже більше, ніж нуль.
Пільги та зміни підходу
Монетизація пільг, яку анонсував Мінсоцполітики – хороший крок, який дозволяє заощадити значну частину коштів. Але він хороший, якщо він перший. Зекономлені кошти необхідно витратити на верифікацію пільговиків, перегляд самої системи пільг. Інакше економія за рахунок монетизації – це як дати парацетамол тому, хто вмирає від тифу – температуру на час зніме, але людина все одно стане трупом у найближчому майбутньому.
Пільги повинні отримувати ті і тільки ті, хто за станом здоров’я не може за себе заплатити, заробити. Всім іншим держава повинна створювати умови для заробітку. І, якщо немає бажання зменшувати кількість пільговиків, знову доведеться йти по шляху податкових послаблень.
Простий приклад – ветерани АТО. Сьогодні вони часто мають проблеми з працевлаштуванням, адаптацією до мирного життя. Є виплати, у тому числі й «травневі», як іншим ветеранам. Але це не вирішує проблеми – суми виплат мізерні, а з роботою все одно погано.
А ось якщо, наприклад, дати знижку по податках для компаній, у яких працюють АТОшники – буде краще. Якщо держава видасть ЄСВ колишньому АТОшнику на руки (а сума його заробітної плати відніметься з оподатковуваної бази підприємства) окремо взятий захисник країни буде отримувати щомісяця не менше 600 гривень (працюючи на мінімальну зарплату в 3200). За рік це 7200 – у рази більше разових виплат до «травневих свят».
Є аргумент, що це, мовляв, не вкладається в концепцію пенсійної реформи. Але хто забороняє державі «покривати ЄСВ» за бійця. За соціальним внеском буде подвійна виплата (на руки та за працівника в бюджет), але ми маємо громадянина, який не сидить на грошовій допомозі, а працівника, який платить інші податки, який економічно активний і тим самим соціалізується. Уже вигода.
Описаний алгоритм не ідеальний – вимагає детальних розрахунків, але суть у тому, щоб створювати умови для заробітку громадянами замість періодичних копійчаних подачок.
Міграція
Як би не обурювалися праві та захисники «неньки» від напливу чужинців, країні необхідні будуть мігранти. Але не всі – є таке поняття, як управління міграційними потоками. Мігранти їдуть у країни, де є комфорт та безпека і (або) можливість заробітку, самореалізації.
Україна поки не може гарантувати ні комфорту, ні безпеки, а значить, може намагатися привернути увагу шаленими грошима. Ось тут необхідне рішення уряду – визначення галузей (напрямків розвитку), які можуть витягнути країну з групи держав третього світу. Для таких напрямків (і тільки для них) створюються за великим рахунком офшори та пільгові умови щодо імпорту робочої сили. Якщо це нові напрямки (а не продаж зерна та сталі), то знову маємо рівняння з 0 сьогодні і можливістю отримати щось завтра.
До речі, ті ж добровольці, які захищають країну, можуть стати такою категорією. Досвід Французького іноземного легіону досить красномовний. Якщо поєднати міграцію (та інтеграцію) захисників України з ідеєю «експорту миротворців», країна отримає і нових працівників, і силовий блок, і гроші.
Перераховане вище – лише неглибокий погляд – кілька ідей, які можуть видатися дурними, а можуть бути цікавими. Моє завдання в тому, щоб викликати інтерес і обговорення шляхів виходу з катастрофічної ситуації. Тому цей розділ я сприймаю як ключовий. Хотів би крикнути «зрада», «всепропало» – поставив би крапку двома сторінками вище.
Проблема є, постарався її показати. Тепер треба думати, як зробити краще. Думати, пропонувати, робити. Тоді, як каже одна моя знайома, «Все буде Україна!»