Віктор Андрусів, виконавчий директор Українського Інституту Майбутнього, для «Хвиля»
У всі часи історії людства в основі конкуренції держав лежала організаційна модель. Чим вищою та кращою була організація конкретного народу, тим більшою та ефективною була його спроможність досягати поставлених цілей. Сьогодні ми бачимо протистояння чергових організаційних моделей у вигляді США (модель вільного світу), ЄС (модель держави загального добробуту), Росії (імперіалізм), ІД (релігійний експансіонізм), України (?) тощо. Це не протистояння назв чи політиків, а саме протистояння організаційних моделей.
В українців є жахлива риса – нетерпимість і бажання добитися всього одразу; у цьому відношенні мене не здивує, що вони рішуче проваляться. Хто бажає все відразу, той, врешті-решт, нічого не отримує. …. Коли я говорив українцям: «Почекайте, не поспішайте, створюйте свою інтелігенцію, своїх фахівців з усіх галузей державного управління» – вони зараз же вставали на диби і говорили: «Це неможливо».
(П. Скоропадський).
В основі кожної організаційної моделі лежить кілька ключових елементів.
1.Концепція. Вона дає відповідь на запитання, чому ми разом, хто ми такі, які наші цілі, хто наші вороги тощо. Наприклад, концепція російського імперіалізму чітко визначає, що «ми – великий народ», інтереси якого простягаються на весь простір Радянського Союзу, цілі – відновити «былое величие», «вернуть украденное», помститися американцям тощо. Концепція відповідає за мотивацію суспільства жити у визначеній організаційній моделі.
2.Управління. Як і ким здійснюється управління? Як і яким чином розподіляються та представляються інтереси політичних груп та суспільства? Наприклад, у російському імперіалізмі управління здійснює імператор: як думає імператор, так думають і росіяни, а хто не згідний, той «пиндос», «шпион», «враг народа». Система управляється через намісників імператора у відомствах та губерніях.
3.Ресурси. Як ми заробляємо, як розподіляємо заробітки? Російський імперіалізм заробляє на безкінечних запасах нафти та газу. Прибутки розподіляються в інтересах «аристократії», державного сектору та армії. В такій моделі не може існувати вільного підприємництва, вибуху інновацій тощо. Разом з тим, така модель ефективна з точки зору швидкості прийняття рішень та їх втілення.
За цими елементами можемо подивитися на організаційну модель України. Замість концепції у нас є битва концепцій, які в кращому випадку досягають 50% підтримки. Інтеграція в ЄС, яка були визначена як базова концепція, відірвана від реальності з боку самого ЄС, який не визначив нашу інтеграцію як перспективу. Концепція інтеграції на Схід чи багатовекторність теж не має більшості в суспільстві, і відірвана від реального інтересу «жити, як в Європі». Таким чином, відсутність чіткої концепції, яка об’єднує суспільство, ставить еліти й політичні групи у взаємне протистояння. Без концепції немає ефективного управління. Апарат влади постійно переживає навалу представників однієї або іншої концепції, при цьому залишаючись і далі пострадянським у своїх підходах і функціонуванні. Фактично, за 25 років так і не було створено української системи управління. Через відсутність об’єднавчої концепції, політичні інтереси складаються із кланових та суб’єктивних, таким чином реалізовується представництво інтересів через партії. Регіональне управління в таких умовах здійснюється за принципом «васалітету», де місцеві еліти сплачують данину центру у вигляді корупції та голосів на виборах, водночас зберігаючи повну автономію щодо управління місцевими територіями, місцевої корупції та місцевих ресурсів. Щодо ресурсів, то тут немає ставки на якийсь ключовий сектор економіки чи на певну модель розвитку. Єдине, на що є ставка – це постійне та безупинне залучення міжнародних кредитів і допомоги. Врешті країна заробляє, як вдається.
Як бачимо, така організаційна модель не може бути ефективною в протистоянні зовнішній агресії. Тому анексія Криму та окупація Донбасу поставили на виживання не ці регіони, а саму модель української державності. Сьогодні ми маємо ситуацію, у якій наша спроможність повернути Донбас фактично вирішує наше існування, та фактично є ключем до нашої державності. Тому що модель, яка допускає втрату територій та неефективне управління контрольованими територіями, – не має майбутнього.
Відповідь на запитання, як нам повернути Донбас і Крим у всіх смислах, є відповіддю на запитання: як стати ефективною державою. І в будь-якому рішенні щодо ситуації на Донбасі ми повинні виходити саме з розуміння нашої організаційної моделі. Наприклад, коли деякі романтичні політики починають гучно заявляти про необхідність посадити місцевих мерів-«сєпарів», то треба насамперед дати відповідь, яка держава їх саджає? Та, де немає нормального управління, де мають місце домовленості місцевих еліт з центральними, де тотальний брак кадрів, і де економіка виживає, по великому рахунку, виключно за рахунок зовнішніх вливань? Така держава не просто не посадить цих «сєпарів», а просто навіть не спроможна це зробити! І саме про це була моя попередня стаття. Мери-«сєпари» працюють тому, що в моделі, у якій ми живемо, ми не спроможні їх замінити! І нормальний досвідчений управлінець добре знає різницю між бажаним рішенням, і реалістично можливим. ФБ-юзер може з легкою рукою розписувати, хто і за що має садити, але прокурор і слідчий знають, що це – місяці збору доказів. ФБ-юзер може багато кричати про демократію, свободу та вибори, але реальний управлінець знає, що організація виборів – це десятки тисяч людей, плюс сотні необхідних управлінців, яких просто немає.
Тому ще раз про головне: спочатку нова модель управління, потім – посадки, порядок і повернення.
Ще кілька ремарок до повернення Донбасу і про те, хто чого не розуміє. Починаючи з часів Римської імперії (а, може, ще й Єгипту) ключем до управління захопленою територією була економіка. Саме тому римляни обмежували можливість зовнішньої торгівлі захоплених територій, будували дороги, і робили все, щоб конкретна територія ставала на 100% залежною від Риму! Так робили США, ЄС, і так робить сьогодні Росія на окупованих територіях.
Що робимо ми? Ми намагаємося відновити руйнування на Донбасі та думаємо, що люди, які завдяки росЗМІ звинувачують нас у цьому, раптом будуть дякувати та любити Україну. Це повне нерозуміння ситуації. Найвищою цінністю в Донецькому регіоні є робоче місце. Наше завдання мало бути не відновлення зруйнованого, а саме завантаження існуючих виробництв, створення нових і повне переорієнтування місцевої економіки на інші ринки. Ми повинні були створити програму забезпечення тисяч робочих міст, нові логістичні ланцюги тощо. Замість бордів з фразами «Україна єдина!», ми мали вішати «Україна – це робочі місця та мир». Але знову ж таки ці підходи можливі виключно в іншій організаційній моделі. В системі, коли управління будується на тимчасовому консенсусі еліт і коли центр зайнятий лише самим собою, ми можемо побачити однакові борди по всій країні.
Якщо ви приїдете в Краматорськ, то вам дуже просто пояснять, чому Скудар (власник НКМЗ) у них прирівнюється до Бога. Будь-який краматорчанин вам скаже «він урятував місто в 90-ті, коли не було роботи». На Донбасі тільки одна людина має понад 50% довіри – це Рінат Ахметов. І це не тому, що його бояться чи люблять ФК «Шахтар», а тому, що його заводи працевлаштовують сотні тисяч людей. Тому Ахметов навіть без влади забезпечує досить ефективний контроль і вирішення своїх питань на всіх рівнях.
І розламати цю систему неможливо просто посадками, армією чи «директивами» з Києва. Мусить бути створена нова модель управління, яка зруйнує старі відносини та зв’язки. На її основі на Донбасі і по всій країні має виникнути новий економічний клас, тобто люди, які заробляють новими економічними інструментами, тому що тільки такі люди можуть скласти альтернативу.