26 вересня міністр закордонних справ Угорщини виступив із гучною заявою про те, що після ухвалення нового закону про освіту його країна буде блокувати подальше зближення ЄС і України. Дещо менш різко, але все ж зі значною часткою роздратування встигли висловитися політики Румунії, Польщі, Греції, Болгарії і навіть Молдови. Ця неприємна ситуація може дати кілька уроків для України.
Урок 1. Союзники або не варто видавати бажане за дійсне
Угорщину, Польщу, Румунію в Києві впродовж останніх років часто-густо називали “союзниками” або “друзями” України. Загалом, так само, як інші країни. Навіть нещодавно, на форумі YES президент країни заявляв про те, що має намір створити такий собі клуб друзів із деокупації Криму.
Угорщина дійсно багато зробила для зближення України і ЄС, але сьогоднішній демарш показав, що так вона прагнула досягти своїх цілей. Допомагала зближуватись, а зараз погрожує заважати.
Позиція Будапешта не унікальна. Криза наочно демонструє те, що кожен політик насамперед є патріотом своєї країни, захищає свої національні інтереси. Якщо ж він, замість думок про користь Угорщини, Польщі, Німеччини та США, цілодобово думає про користь для України, то він просто зрадник. Усталені демократії тому й називаються усталеними, бо зрадники до влади у них не приходять.
Крім того, в міжнародному праві “союзник” — це держава, яка покладає на себе зобов’язання зробити конкретні речі (докладно описані в договорі про союзницькі відносини) у “годині Ч” або робити певні дії постійно, крокуючи паралельно з “союзником”.
В України на сьогодні НЕМАЄ ЖОДНОГО договору про союзницькі відносини. Тобто з погляду міжнародного права країна НЕМАЄ ЖОДНОГО СОЮЗНИКА. Як не дивно, писав про це два роки тому, в серпні 2015. Не думав, що доведеться повертатися до питання на практиці. Наврочив.
Отже, країни, які підтримують Україну, мають свої цілі, у кожної з держав, до речі, вони власні, відмінні від інших. Угорці, наприклад, думали про свою меншість і розширення зони їхнього впливу. Тому вони фактично перехопили в декількох районах систему освіти, перевівши (через потурання Києва) школи повністю на угорську, найчастіше за угорськими програмами, з угорськими підручниками. Новий закон (гучна стаття 7) гарантує право національних меншостей навчати дітей рідною мовою. Ось формулювання закону: “Особам, які належать до корінних народів України, гарантується право на навчання в комунальних закладах дошкільної і загальної середньої освіти поряд із державною мовою відповідного корінного народу”. Детальніше читайте на УНІАН.
Різниця лише в тому, що освіта національною мовою можлива РАЗОМ (а не ЗАМІСТЬ) із викладанням українською. Для нацменшостей створюються окремі класи, групи — школи при цьому залишаються українськими. Для політики Угорщини щодо розширення свого впливу це означає, що буде складно (або неможливо) повністю переводити школу на угорську, якщо є хоча б одна сім’я, яка не належить до їхньої національної меншості. Це проблема для культурної експансії. І тому угорські політики реагують різко — вони мали свої плани на регіон.
Інші країни нічим не відрізняються. Франції, Німеччині, наприклад, вигідно реформування України та перетворення нашої країни у відносно багатого й адекватного партнера. Це розміщення виробництв, доступ до ресурсів, транзитний потенціал, внутрішній ринок України тощо. Але якщо це вдасться, вони не підуть — зосередяться на контролі важливих для себе галузей — транзит, енергетика, частково аграрний сектор і ще кілька напрямів. Не вірите – почитайте історію УНР і спогади Скоропадського. Тоді до України був інтерес із боку Німеччини, Австрії та деяких країн Антанти, але відвертий ідіотизм місцевих політиків призвів до сумного кінця УНР.
Відсутність союзників, але наявність інтересів — чудове поле можливостей для розвитку своєї країни. Треба тільки забути, що “Богом дана земля” є “пупом світу” й адекватно оцінити свої сили, вивчити інтерес партнерів і використовувати його (точки перетину інтересів) для досягнення своїх цілей. Ось на цьому переходимо до уроку № 2.
Урок 2. Чого варте твоє слово або треба думати, підписуючи папери
Угорська сторона, висловлюючи різкий протест оперує одним простим документом — Договором про основи добросусідства та співробітництва між Україною й Угорською Республікою, який ратифіковано 1.07.1992 року. Стаття 17 цього договору відсилає до ще одного документа — Декларації про основи співпраці між УРСР та Угорською республікою від 31.05.1991 року. Фактично статтею 17 договір робить чинною цю декларацію, надаючи їй статус міждержавної угоди. Саме у цьому, другому документі, є цікава стаття 12:
“12. Сторони заявляють, що віруючи, які належать до національних меншостей, мають право сповідувати свою релігію, в тому числі придбавати, володіти,виготовляти та використовувати релігійні матеріали і здійснювати релігійну діяльність,включаючи освіту, рідною мовою”.
Говориться там, як ви зрозуміли, про свободу віросповідань і релігійну освіту. Але молоді дипломати тоді ще УРСР на радощах не особливо стежили за точністю формулювань — сам факт міждержавної угоди пестив самолюбство. Тому до словосполучення “включаючі освіту, рідною мовою” забули додати уточнювальне слово “релігійну”.
Проблема документів такого рівня в тому, що їх читають “за літерою”, а не “за духом”, як це люблять робити українські політики. За літерами освіта є угорською (без уточнення типу освіти та рівня).
Друга проблема в тому, що міжнародні угоди після ратифікації мають вищу силу над національним законодавством. Тобто все, що суперечить цьому пункту (до денонсації угоди або її зміни), є незаконним.
Третя проблема в тому, що міжнародні договори треба виконувати або розривати — третього не дано. Якщо ти не тримаєш слово в одному випадку, твоїм словам не вірять “зовсім”.
Цей договір можна сміливо назвати провалом молодої української дипломатії на рівні з Будапештським меморандумом, який теж підмахнули, забувши про значення слова “меморандум” як документа, де міститься позиція сторони, але яка не накладає жодних зобов’язань щодо конкретних дій. Гримаса історії — і той, і той документи стосуються Угорщини.
Проте, після 2014 року варто було б провести ревізію міжнародних договорів для пошуку таких ось “жучків”. Цього не зробили — сподівалися на забудькуватість партнерів. А дарма, угорці будуть тикати в ніс договором, який потрібно буде виконувати.
Урок 3. Свої інтереси або як не знайти проблеми на порожньому місці
Законодавчі норми, зокрема, Стаття 7 викликала критику ще до голосування у Верховній Раді. Сам підхід, зазначений у положеннях Закону, обґрунтований і необхідний, якщо думати про те, як вивести освіту на новий рівень і як не дозволити спрацювати міні сповільненої дії через мови меншостей у школах. Розмежування, яке не дозволяє здійснювати культурну експансію в місцях, де українці в меншості є потрібним й важливим. Так само потрібним й важливим є дотримання правил навчання мовами інших націй і державною мовою РАЗОМ, а не ЗАМІСТЬ.
Але перші сигнали проблеми з’явилися ще навесні 2017 — звучали досить різкі заяви політиків сусідніх країн. Це означає, що інтереси України з цього питання суперечать інтересам партнерів. Розумний підхід — витратити час на консультації, пошук точок дотику. Зрештою, захищаючи свою позицію в одному місці, показати перспективи, можливості — в іншому. Звичайний і звичний торг у політиці.
Відсутність діалогу та впевненість, що все й так зрозуміють і приймуть призвело до того, що угорці, побачивши обмеження своїх локальних інтересів на Закарпатті, оголосили про намір перешкоджати зближенню України з ЄС. Найнеприємніше, що сьогодні тон в дискусії з питання мови обговорення задає не Україна, Київ буде змушений виправдовуватися, відхрещуватися від звинувачень в утисках національних меншостей — надзвичайно чутливої теми для європейських політиків.
Друга проблема лежить вже всередині країни. Настрої в угорських громадах можуть загоститись, внаслідок чого почнуться акції протесту. Але ще раніше про це заявили деякі спікери українських “правих”. Наприклад, пані Фаріон критикувала ту ж статтю 7 Закону “Про освіту” за … утиск українських інтересів.
Угорці вже збиралися організовувати акції протесту. Можуть за українською традицією “піти на Київ”. Гадаю, далі довго писати не варто: організувати спочатку лайку, а потім зіткнення правих і закарпатських угорців — справа техніки. Причому до процесу може втрутитися та ж Росія як стимулятор, розганяючи в ЗМІ “зіткнення на національному ґрунті в Україні”. З одного боку, звичний антураж, але з іншого — перші серйозні зіткнення з, не дай Боже, постраждалими представниками угорської громади зроблять нормалізацію відносин Києва та Будапешта завданням надзвичайно складним.
Тим часом голова МВС Угорщини своїми заявами дає ще один урок позбавлення від ілюзій на тему бажаного та реального. Українські політики люблять говорити про курс на членство в ЄС і НАТО. Тільки забувають, що і туди, і туди не вступають — і туди, і туди запрошують. Спочатку дають дорожню карту, таке собі домашнє завдання, і ухвалюють остаточне рішення тільки після його виконання з “хорошим середнім балом”. Один із предметів такого завдання — пошук компромісів, вміння домовлятися, шукати точки дотику інтересів і, врешті-решт, реально дивитися на світ. Якщо забули, Нідерланди ратифікували договір про асоціацію тільки після ухвалення рішення очільників урядів ЄС від 15.12.2016, де пунктом “А” сказано, що “Угода не дає Україні статус кандидата на вступ до ЄС і не є зобов’язанням надання такого статусу в майбутньому”. У Києві вирішили, що краще не помічати документ і не згадувати про нього зайвий раз. Але це офіційний документ членів ЄС, де букву договору шанують і пам’ятають.
А щоб хоча б перспектива отримання ПДЧ НАТО перейшла з галузі фантастики до реальних можливостей, необхідно забути про ілюзії та вчиться працювати з партнерами, вивчати їхній інтерес, шукати точки дотику зі своїм.
Що з цим робити?
Що зроблено, те зроблено. Закон ухвалений, підписаний Президентом. Скандал розростається. З одного боку, Закон “Про освіту” потрібен, його ухвалили навіть запізно. На мій погляд, стаття 7 є цілком нормальною — максимум вона потребує доопрацювання. Стратегічною помилкою було ухвалення її без попередніх консультацій із країнами, які висловлювали побоювання за долю своїх меншостей.
Скасовувати закон через одну статтю та невдоволення партнерів, як мінімум, нерозумно. А ось пояснювати принцип мовної політики партнерам із ЄС варто.
Зокрема “за гарячими слідами” написав пост, під яким готовий підписатися і зараз, після копання в міжнародних договорах:
“Є права нацменшостей, тобто їхнє право отримувати освіту своєю мовою. АЛЕ РАЗОМ зі знанням державної мови, РАЗОМ зі здобуттям освіти державною мовою.
Якщо РАЗОМ — держава так само фінансує такі школи, розуміючи, що мультикультурність, вміння знаходити спільну мову з несхожими на тебе громадянами твоєї країни — основа розвитку особистості, суспільства, держави.
Але якщо ЗАМІСТЬ — то можлива підміна понять, коли навчання мовою національних меншостей підміняє собою здобуття знань, навичок, компетенцій, які допоможуть розвиватися особистості, стати громадянином своєї держави. Якщо ЗАМІСТЬ, то навіть у ставленні до дітей отримуємо не розвиток, а культурну резервацію. Якщо ЗАМІСТЬ, то готуємо в майбутньому сепаратистські регіони — території, для яких їхня країна є чужинцем.
…
Україна гарантує розвиток культури закарпатських угорців, здобуття ними освіти своєю мовою РАЗОМ з освітою, що провадиться українською мовою.
Про що б не заявляли шановні сусіди, ми не дозволимо обмежити НАШИХ дітей, дітей НАШИХ громадян угорського походження в отриманні якісної освіти. Ми не дамо перетворювати їх на жителів культурної резервації.
Така жорстка позиція має бути мотивована, донесена до партнерів. Такий підхід цілком звичний і нормальний в країнах ЄС.
Щодо проблем невдоволення ряду країн, зокрема Угорщини, то тут варто зрозуміти, що лінійного рішення не існує. Угорці зацікавлені у скасуванні статті 7, Україна — ні, але на Київ тиснуть зобов’язання за договором від 1991 року.
Значить, Україна має виступити ініціатором консультацій для того, щоб:
1. зберегти положення свого закону;
2. змінити міжнародний договір;
3. зацікавити Угорщину в успішності українських перетворень.
Це можливо тільки шляхом розширення зони інтересів Будапешта. Темою для обговорень, зокрема, може стати ухвалення нового договору про добросусідство, де будуть зафіксовані вигідні для Угорщини теми в інших галузях. Наприклад, пільгові умови для інвесторів, руху капіталу, створення транскордонного бізнесу. Суть не в тому, щоб здати позиції, а в пропозиції мати більшу вигоду, коли буде створено нове. В такому разі Україна отримає в майбутньому робочі місця та податки, угорська меншість — економічну базу для розвитку. Можливе обговорення таких тем, як транзит вантажів, участь угорців у інфраструктурних проектах та безліч інших пропозицій. Точок дотику також безліч, суть у розширенні угорських інтересів з одного українського анклаву на всю країну, на її успіх.
Робота важка, конфліктна, але удача нівелює проблему (природно, за умови розумного, на відміну від 1991 року, підходу) і відкриває можливості.
Те ж саме час повторити й з іншими партнерами. Замість тез “революція — війна — боротьба з корупцією — дайте грошей” нарешті перейти до тез “давайте тут заробимо разом”. Це прив’язує міцніше за сотні гасел.
Але найголовніше — провести ревізію міждержавних угод — хіба мало кому ще Україна встигла наобіцяти золоті гори. Але ж, дивись урок 2, слово своє треба тримати. Простий приклад — на сайті посольства України в Москві розміщена інформація про наявність чинних “358 міжнародних документів, які регулюють низку питань щодо внутрішньої співпраці держав, зокрема у торговельно-економічній, науково-технічній, гуманітарній, правоохоронній та інших сферах”. Ось такі відносини з “країною агресором”.