ФОТО: inforesist.org
Експерт розповів, що нового чекає школярів в цьому навчальному році.
Вже завтра за парти сядуть 450 тисяч першокласників. Планується, що всі вони повинні почати навчання за програмою “Нова українська школа”.
Експерт з питань освіти “Українського інституту майбутнього” Микола Скиба розповів, чи готові вчителі до роботи по-новому, і на що повинні звертати уваги батьки.
Як відомо, в цьому році стартує масштабна реформа середньої школи. На початковому етапі зміни торкнуться перших класів. Дітей навчать, як працювати в команді і брати відповідальність на себе, а вчителям нададуть академічну свободу – вони зможуть готувати власні авторські програми, обирати підручники, методи і стратегії навчання. Новий стадарт освіти вже пройшов “тестування” – в 2017-2018 році в ста українських школах.
На реформу в бюджеті 2018 року передбачено рекордну суму – 1,3 мільярда гривень субвенцій. Більшу частину грошей ще у квітні уряд розподілив і віддав на місця. Ці кошти призначалися для закупівлі дидактичних матеріалів для 1-го класу, сучасних меблів і комп’ютерного обладнання.
– Пане Миколо, за Вашими спостереженнями, чи готові українські школи до реформи?
– Під час нещодавньої конференції “Нова українська школа – старт реформи, участь громад” ми почули про точки готовності і неготовності, і навіть опору і саботажу на місцях. Так, зі слів міністра, освоєні лише 44% коштів субвенцій для створення нового освітнього простору. Іншими словами – менше половини шкіл змогли закупити нові меблі для перших класів. А це ж елементарна річ – створити умови для проведення групових занять. Опір реформі показало різницю між тими, хто готовий і вже рухається активніше, ніж пропонує концепція “Нової української школи”, і тими, хто навіть намагається заперечувати такий формат.
– Тобто виходить, одні школи намагалися підготуватися, а інші – свідомо не поспішають. Ситуація залежить від регіону?
– Мова не тільки про окремі вчителів або школах, на рівні місцевої і центральної влади немає єдності. Як не парадоксально, можна спостерігати велику готовність тих, хто вище в цій піраміді – серед представників уряду, що забезпечують реформу фінансово, є більше розуміння, що робити. Так, можливо, вони усвідомлюють, що це кон’юнктура в хорошому розумінні, можливість заробити собі бали для подальшої політичної кар’єри. Помітно було, що деякі чиновники насправді включилися, повірили в реформу. При цьому є й такі, хто спотворює її напрямок. На іншому полюсі – вчителі, які побували на різних тренінгах і хочуть йти далі, бути ініціаторами змін, бачать опір колег. Останні не хочуть здавати свої позиції, тому що для них це, фактично, додаткове навантаження. І в середині, нарікають на життя маса і чиновники районного масштабу, які триматися за своїх “теплі” місця.
Є випадки, коли за конкурсом пройшов новий директор, налаштований на зміни, а колектив його не приймає. Іноді територіальні громади кажуть, мовляв, ми тепер замовники, забезпечуємо процес якості освіти, і підштовхують школи. Включилися педагогічні спільноти, наприклад, серед вчителів англійської мови або інформатики. Працюють громадські організації – деякі створили альянс з міністерством і взяли на себе частину роботи з підготовки вчителів за допомогою онлайн курсів та тренінгів, привозять іноземних фахівців. Але при цьому помітна якась загальна втома від всіх тривалих реформ, які нічого не змінюють по суті.
До того ж немає чітких інструментів моніторингу. Щоб побачити ситуацію в режимі реального часу, не вистачає аналітичних інструментів. Тому що зараз є тільки статистика – як розподіляються субвенції, яка успішність у окремих шкіл. Але ми не знаємо, що думають про реформу батьки і діти, що знають про неї, чого не вистачає.
Проте, реформа стартує у всіх школах, незалежно від готовності. Тому існують ті навчальні заклади, які доводиться підтягувати фактично за вуха – у них немає ні психологічної, ні моральної, ні фізичної готовності на рівні шкіл, і ті – хто готовий йти навіть далі, але не дозволяють стандарти. Але всі змушені рухатися з однаковою швидкістю незалежно від мотивації.
– Можливо, експеримент треба було продовжувати, а до нього поступово залучати нові класи і школи?
– Як варіант, хоча я не готовий так категорично говорити. Але, судячи з усього, масовий старт показує, середній результат – нижче очікуваного. І якщо перейти до конкретних випадків, то видно, як багато ще роботи. Уявімо, що в одній школі запустили класи “Нової української школи”, і батьки спеціально забрали дітей з інших і віддали в ці. Так, з одного боку, виникла б якась напруженість, але з іншого – це створило б чіткі маркери і основу для управлінських рішень. За статистикою стало б зрозуміло, з директорами яких шкіл і керівниками яких районних управлінь треба розмовляти. Наступив би поступовий процес природного очищення – ті, хто залишався б без ресурсів, уваги і людей, повинні були б йти і не заважати йти шляхом реформ. Сьогодні ж школам дають обіцянки забезпечити їх партами і дидактикою до 1 листопада. Але паралельно створюється поле громадського тиску – між тими, хто проявляє ініціативу, і тими, хто чинить опір.
– Як 1 вересня розпочнеться навчальний рік для першокласників?
– У деяких з оновленого формату перших дзвінків і знайомства батьків і дітей з новим простором. Дуже б хотілося, щоб навчальний рік розпочався з хвилі свіжих емоцій, тому що насправді вже багато зроблено. Але далі буде помітний контраст між початковою школою, що отримала більше уваги і фінансової підтримки, і середньої, яка тільки чекає нових стандартів і нового простору, а навчається за старою парадигмі. Не зрозуміло, коли черга реформ дійде до неї. І це поки можна пояснити, адже на даному етапі поширити реформу на всю середню школу – для країни занадто витратна справа. Ми тепер сьогодні говоримо про безпрецедентну суму – 1,3 мільярда гривень. А якби реформа одночасно стартувала і для перших, і для п’ятих класів, то сума була б в рази більша. Але з іншого боку, якби старт був необов’язковим для всіх, а за фактом готовності, тоді, можливо, гроші могли б бути розподілені більш пропорційно – ми б побачили вкраплення “Нової української школи” і в перших, і п’ятих класах.
– Можна було б бачити приклади поруч.
– В українському суспільстві завжди існувала дилема між консерваторами і реформаторами. А якщо одним дати право рухатися з комфортною для них швидкістю, а іншим – швидше, тоді можна було б зняти ряд гострих питань. І тоді було б більше часу і енергії, щоб впровадити якусь норму, завести своїх людей для контролю. Але, напевно, ще немає таких управлінців, які можуть цими моделями оперувати. У нас теорія різко зустрічається з реальністю, яка насправді завжди складніша, ніж виписані заздалегідь стратегії.
– Що знають батьки про “Нову українську школу”? Доводилося чути, як кажуть про зелені куточки і конструктори LEGO, але не розуміють, чи будуть підручники.
– У більшості підручники будуть. Обіцяють, як і меблі, до початку листопада. Але є ж і інше питання – чому батькам не кажуть, що навчатися можна і без підручників. Портфель першокласника, і взагалі учня молодшої школи, повинен стати легким, можна користуватися планшетом або іншим цифровим носієм, а дидактичні роздаткові матеріали здатні багато в чому замінювати підручники.
– Оцінки планують виставляти?
– Важливо розуміти, що кожному учневі треба різний час на адаптацію. І концепція це допускає. Хтось освоює програму поступово, а хтось – просто зробить стрибок. І тому замість оцінок існує 51 критерій, за яким вчитель спостерігає за дитиною, фіксує його прогрес. У пілотних класах використовували портфоліо особистих досягнень, яке дозволяє учням відчути себе творчою особистістю. Можливо тепер, ця практика буде масштабуватися. Але виникає питання, як цю лінію продовжувати. У першому-другому класі діти будуть жити без оцінок, але в третьому-четвертому їх ставити доведеться для переходу у середню школу. Там у нас залишається традиційна 12-бальна система оцінювання. До того ж там домінують предмети, а не особистість дитини, її прояви. Так, зараз адаптаційний період продовжений з 6 до 8 років, але потім все одно треба переживати психологічну травму, і тоді вже все одно, в якому віці дитина з нею зіткнеться – свою порцію стресу він або вона отримають. І якщо не продумаємо, що робити далі, – піде регрес. Наприклад, мова йде про повагу до потреб дитини – щоб він міг вийти в туалет і не просити дозволу, щоб до нього ставилися уважно – хоча б не підвищували голос, цікавилися думкою. Поки плавного переходу від початкової до середньої школи не видно. І, здається, його немає в головах лідерів цієї реформи. Є в окремих школах або у окремих педагогів, але їх голос далеко не домінуючий. Тому що на рівні чиновників ще думають стандартами і програмами з дуже конкретними і навіть категоричними методами оцінювання.
– Чи будуть домашні завдання?
– Це ж стосується і їх. За новими стандартами, в перших-других класах їх не буде або вони стануть творчими – щось вивчити, за чимось поспостерігати, провести експеримент, зібрати гербарій або намалювати малюнок. Але якщо залишається предметно-орієнтоване навчання, то завдання в звичному для нас форматі все одно будуть у 5-11 класах.
– Яка роль батьків під час перехідного періоду?
– Було б добре, якби батьки посилили співпрацю зі школою, навчилися підтримувати цей зворотний зв’язок. Сьогодні ж, згідно з опитуваннями, для 72% батьків результат – це оцінки. Навіть у батьків немає такого пункту як “незадоволеність дитини”, вони рідше звертають увагу на психологічний стан. Так, багатьом не вистачає часу, щоб запитати про щось більше, ніж записано у щоденнику. А згідно з новими стандартами доведеться орієнтуватися в 51 критерій в журналі спостережень. І цьому треба банально приділяти більше часу. Важливо працювати з дитиною вдома – елементарно навчити чистити своє взуття, мити посуд. Школа буде теж звертати увагу на дуже життєві навички – як перейти дорогу в правильному місці, як спілкуватися без насильства з однокласниками, як організувати собі перекус. А якщо вдома за дитину все роблять зі словами: “бігом, бігом, ми запізнюємося в школу, немає часу, щоб ти щось пробував”, то у дитини, звичайно, виникає контраст. Педагогіка партнерства передбачає, що у школи та сім’ї спільні завдання. І це те, про що батьки повинні говорити зі школою, про це запитувати. Так, 22 тисячі педагогів пройшли підготовку в рамках нової програми, але для батьків такого масштабу змін завдань не було. Є точкова підготовка через громадські організації або просто інтерес. Я знаю батьків, які проходили онлайн курс, передбачений для педагогів. Але таких одиниці, а ставлення буде визначати більшість.
– Чому, на Ваш погляд, вчителі саботують перехід до нової школи, чому їм так складно змінюватися? Дітям та батькам педагоги часто говорять, що їм ніколи помічати індивідуальність кожної дитини.
– Іноді лінь, іноді заважає почуття власної переваги і невдоволення своїм становищем – мовляв, можливо, я і не так багато отримую, і не на багато можу впливати, але в класі покажу, хто головний. І батьки повинні зі мною рахуватися. Такий механізм спрацьовує. Крім того, хто пройшов через різні тренінги, розуміють, що їм нова школа приносить більше роботи. І об’єктивно це так – навантаження збільшуються.
– Як батьки можуть реагувати на саботаж?
– Якщо йде явний розрив з концепцією “Нової української школи”, то спочатку на це треба звернути увагу вчителя. Кілька разів наполегливо, але м’яко поговорити. Якщо не допомагає – йти до завуча, директора. Якщо і це не спрацьовує, йти на рівень управління освіти, виносити питання для публічного обговорення. Але – без паніки, грубості, категоричності. Важливо пройти всі етапи з самого низу, а не намагатися вирішити питання зверху. Батькам теж важливо навчитися говорити з учителем.
– На що звертати увагу батькам, щоб зрозуміти, чи працює в класі “Нова українська школа”, і чи комфортно в ній дитині?
– В першу чергу говорити з дитиною, і добре відчувати її. Зафіксувати той стан, в якому він або вона йдуть у перший клас. Кожен день спостерігати, як цей стан змінюється, – які емоції, звички, слова приносять. Це той період, коли для дитини ще значущий дорослий чоловік. І цим дорослим може стати вчитель. Важно розуміти, чи стривожена дитина, чи відчуває себе у безпеці, чи створене у школі таке середовище, де дитина може бути собою.
Перші два тижні стан тривожності допустимий навіть у найкращій школі. Але якщо він не минеться, і дитина не адаптувався у навчальному середовищі, тоді виникають вже питання до компетенції вчителя. Треба зауважити, скільки питань задає дитина. Так, іноді батькам складно витримувати ці тисячі “чому”, але бажання дізнаватися, говорить саме про те, що з дитиною все добре – вона намагається пізнавати світ, і школа цьому сприяє. А якщо дитина хоче все більше сидіти у планшеті або телефоні, грає у більш примітивні ігри, то це знак того, що їй нецікаво. Тоді треба запитати у вчителя, як дитина себе проявляє в класі.
Спостерігаючи за своїм першокласником, можна накопичити якийсь матеріал для питань, не пропустити важливих сигналів і постаратися скорегувати вчасно.
– Як змінювалися діти, які в минулому році займалися вже за програмою “Нова українська школа”? Можливо, стали більш сміливими, дружніми?
– Вони активніше висловлюються щодо своїх потреб, більш відкриті, творчі. Раніше починають розуміти, чого хочуть, як відстоювати свої права. Можна сказати, що можуть бути більш егоїстичними. Це така загальна тенденція. Але далі багато що залежить від батьків. У одних діти швидко стають самостійними і можуть виконувати прості речі – зав’язати шнурки, скласти свій одяг, і взагалі впорядковувати свій простір. В інших – цей процес розтягується, тому що вони намагаються багато робити одночасно. У деяких швидко проявляються таланти або винахідливість – будують з LEGO різні складні конструкції. Ті ж, хто форсував ранній розвиток – вміє швидко читати, писати, можуть відчувати втому, а значить – проявляти себе в школі з новою енергією не можуть. Сучасні технології підштовхують людей моделювати себе через різні аватари – гри. Дитина конструює себе, навіть не замислюючись над процесом. Це ні погано, ні добре. Важливо, як це буде підтримано педагогами і батьками і скеровано потенціал через дослідницьку поведінку в потрібне русло. Щоб дитина розуміла, що її сила не в тому, що дали йому батьки або де вона завдяки їм побувала, а в вигаданому і зробленому самостійно. І в цьому питанні від школи багато залежить.
– Скільки часу необхідно, щоб всі школи в Україні прийняли нову концепцію?
– Багато що залежить не тільки від школи, а й від середовища. Для вкорінення нам знадобиться три-чотири роки. Важливо, хто буде задавати правила гри – маса байдужих або налаштовані на інновації і модернізацію люди. Сьогодні така ситуація, що ті, кого ми умовно називаємо “агентами змін”, або перевантажені активностями та відповідальністю, або виїжджають з країни, знаходячи спосіб реалізувати себе в іншій сфері і в іншій державі. Стає менше тих, хто може організувати громадський тиск. А якщо ніхто не створює запит, то залишаються старі моделі або з’являються якісь радикальні сили, які спотворюють шлях до якісних змін. Поки ми в такій зоні турбулентності, невизначеності. У нашій країні багато що залежить від політики, від тих, хто прийде незабаром до управління державою, від того, наскільки якісно і незворотньо пройде децентралізація.
Розмовляла Тетяна Катриченко
Матеріал вперше опублікований у виданні “Главред”.