Серед держав, що розташовані на узбережжі Чорного моря, одну з найважливіших ролей у формуванні регіонального порядку денного відігравала Росія на різних етапах своєї державності. Незважаючи на те, що форми і методи досягнення цілей з часом змінювалися, базові інтереси Росії були сформовані ще в XVI столітті. Анексія Криму в 2014 році та хід бойових дій під час повномасштабного вторгнення РФ в Україну свідчать про те, що боротьба за перевагу на Чорному морі продовжується й в ХХІ столітті. Однак значення Чорноморського регіону в суспільно-політичній сфері РФ виходить за рамки геополітичного контексту та займає одну з ключових ролей в ідеологічній парадигмі путінського режиму. Традиціоналізм, історія та велич держави є невід’ємними складовими російської ідентичності. На цьому підґрунті Кремль активно розповсюджував грант-наратив про могутність армії та флоту, російський Крим, місто геройської слави Севастополь і т.д. Цитата Олександра ІІІ «У России только два союзника – армия и флот» стала культовою в суспільно-політичному житті РФ.
Московське царство. Російська імперія
Росія на різних етапах державності прагнула розширити свою присутність у Чорноморському регіоні. Головним драйвером цього процесу було бажання отримати порт, котрий не замерзає протягом всього року, з подальшим доступом до Середземноморського басейну. Основною перешкодою стало існування Кримського ханства – з 1580 року васала Османської імперії. Першу спробу закріпитися на побережжі Чорного моря здійснив Іван Грозний у 1556 році, однак першочергової мети не досяг. У 1687-1689 роках Москва організувала два Кримські походи під керівництвом російського боярина Голіцина, але через логістичні прорахунки та слабку організацію вони також провалилися.
У 1696 році Петро І, у рамках військового походу проти Османської імперії, оволодів містом Азов (сучасна Ростовська область) та закріпився на узбережжі Азовського моря.
Тим не менш, Османська імперія, яка контролювала береги Керченської протоки, була здатна блокувати доступ російського флоту до Чорного моря. Цей факт визначив подальшу політику Росії в регіоні на наступні два століття. Дві імперії воювали між собою ще дев’ять разів. Кінцева мета Росії полягала в отриманні контролю над Босфором та Дарданеллами. «Крест над святой Софией сделался национальной идеей. Турция должна прекратить существование; Россия имеет право занять Константинополь», – зазначав російський поет Іван Аксаков.
Російсько-турецька війна 1768-1774 років та наступний Кючук-Кайнарджійський мирний договір ознаменували зміну балансу сил в Чорноморському регіоні. За його умовами Російська імперія отримувала місто Керч, а також фортеці Єні-Кале та Кінбурн. Кримське ханство виходило з-під васалітету Османської імперії, а в 1783 році воно було анексовано Катериною ІІ. Більше того, Росія отримувала право на прохід торговельних суден через Босфор та Дарданелли, але прохід військових кораблів залишався неврегульованим, що в подальшому слугувало одним із основних факторів розв’язування чергової війни між двома імперіями.
Під час війни 1877-1878 років Російська імперія максимально наблизилася до своєї мети – отримати контроль над Босфором та Дарданеллами. Російська армія знаходилася приблизно за 330 км від Константинополя, завдала ряд поразок османським військам, а дорога на столицю була «відчиненою». За умовами Сан-Стефанського мирного договору, який ознаменував закінчення війни, Болгарія отримувала незалежність, а також вихід до Егейського моря (див. карту). Османська імперія погодилася на ці умови, але європейські держави – ні. Кордони Болгарії були значно зменшені на Берлінському конгресі 1878 року, а спроба Росії отримати доступ до Середземного моря через Болгарію, оминаючи Босфор та Дарданелли, зазнала краху.
Радянський Союз
Після Першої світової війни росіяни та османи втратили свій статус імперій. Вони трансформувалися в нові держави – Радянський Союз та Республіку Туреччина. Враховуючи геополітичний контекст раннього міжвоєнного періоду, їхні відносини характеризувалися зближенням та ситуативним партнерством. Тим не менш, вже в другій половині 1930-х років, після остаточного встановлення держав у ролі суб’єктів світової політики, країни повернулися до протистояння. У 1936 році СРСР, Туреччина та ряд інших країн підписали Конвенцію Монтре, котра врегульовувала питання проходу торговельних суден через Босфор та Дарданелли. Однак її положення щодо військових кораблів не задовольняли Москву, тому відносини ще більше загострилися. 25 листопада 1940 року Сталін у приватній розмові стверджував: “Мы турок выгоним в Азию. Какая это Турция? Там два миллиона грузин, полтора миллиона армян, один миллион курдов. Турок только 6–7 миллионов”.
Найгостріша криза в радянсько-турецьких відносинах відбулася наприкінці Другої світової війни, коли Москва заявила територіальні претензії на Закавказзя, а разом з ними вимогу про розміщення військової бази в протоках. Туреччина звернулася за допомогою до США та Великобританії, які продемонстрували готовність силою не допустити такого сценарію, а в 1952 році прийняли країну до НАТО. Наступні Генсекретарі після Сталіна намагалися стабілізувати відносини з Туреччиною та, в ідеалі, повернути їх на початковий рівень. СРСР обрав більш стриману стратегію стримування та співпраці, що дало результат у вигляді достатньо (як для країни НАТО) рівних відносин – те, чого так і не змогла гарантувати собі Російська імперія. У 1967-1992 роках у Середземному морі постійно була присутня 5-а ескадра Чорноморського флоту. Однак, незважаючи на більш стриманий політичний курс щодо Туреччини, військова доктрина СРСР передбачала висадку десанту на узбережжі Босфору та Дарданелл у випадку війни з НАТО.
Російська Федерація
Після розпаду СРСР Російська Федерація перейшла на ринкову модель економіки, в рамках якої Чорноморський регіон є ключовим в торговельній системі держави. Наприклад, у 2016 році вантажообіг портів Азово-Чорноморського басейну (244 млн тонн) обігнав Балтійський регіон (236,6 млн тонн) і зайняв перше місце в серед інших портів РФ. Ресурси Російської Федерації є недосяжними в порівнянні із радянськими та імперськими, тому загальна рамка стратегії в Чорноморському регіоні змінилася від експансіоністської до оборонної. Базові інтереси безпекової політики Москви полягають у тому, щоб залишатися домінуючою силою, підтримуючи статус-кво балансу сил регіоні, та обмежуючи прохід ворожих, у її сприйнятті, іноземних держав у Чорне море.
У кінці 1990-х років була вироблена доктрина Примакова, яка лягла в основу зовнішньої політики РФ, а її основні положення не втратили актуальності й у 2024 році. У рамках доктрини Чорноморський регіон відноситься до концепту «Ближнего зарубежья» (країни пострадянського простору), на якому Москва повинна домінувати та запобігати появі антиросійської коаліції, стримувати розширення НАТО, протидіяти та придушувати сепаратизм на своїй території з одночасним його заохоченням за межами власної держави.
Важливо зазначити, що за часів Єльцина РФ не виробила курс на «возвращение исконно русского Крыма в свой состав». Позиція адміністрації першого російського президента чітко проявилася під час подій 1993-1994 років у Криму. Тоді півострів очолив Юрій Мєшков, який проводив політику на вихід Криму зі складу України та приєднання до РФ. Його підтримала Верховна рада Росії (парламент), прийнявши постанову про «российский федеральный статус города Севастополь в административно-территориальных границах городского округа по состоянию на декабрь 1991 года». Єльцин зайняв протилежну позицію та заявив, що йому соромно за рішення парламенту. Восени 1993 року протистояння виконавчої та законодавчої влади в РФ було закінчено, а проблема приналежності Криму відійшла на другий план на наступні ~ 15 років.
Олександр Коржаков, голова служби охорони Єльцина, згодом пояснював, що позиція Єльцина була зумовлена тим, що у держави банально не вистачало грошей на функціонування, а сценарій зміни кордонів у Європі та порушення Гельсінського акту в 1994 році точно не передбачав позитивних наслідків від такого рішення.
За часів правління Путіна загальна стратегія РФ у Чорноморському регіоні не зазнала суттєвих змін. Із джерел, близьких до російського президента, відомо, що він не любить приймати глобальні рішення, а також нести відповідальність за них. Тому Путін продовжив загальний курс, вироблений Примаковим.
Важливим етапом російсько-українських відносин у Чорноморському регіоні став конфлікт у 2003 році довкола острова Тузла. За місяць до нього Путін із Кучмою зустрілися, щоб обговорити статус Азовського моря. Росія, в рамках оборонної стратегії, прагнула надати Азовському морю статус внутрішнього між двома країнами, в той час як Україна мала намір відкрити його для іноземних суден. Спільного рішення досягти не вдалося, тому РФ наважилася на провокацію, щоб досягти власної мети. У грудні 2003 року Україна та РФ підписали договір про «співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки», умови якого можна вважати компромісом між сторонами. Однак вони не передбачали процес демаркації кордону та територіальних вод. Це було зроблено не випадково, а в рамках реалізації доктрини Примакова, яка передбачає заохочення сепаратизму за межами держави з метою посилення власного впливу.
Загалом доктрина Примакова пояснює геополітичний аспект рішення Путіна анексувати Крим. Наважившись на відкриту агресію, Кремль продемонстрував, що він залишається домінуючою силою на пострадянському просторі та окреслив свою позицію про неприпустимість вступу України до НАТО. Окрім цього, Росія отримала повний контроль доступу до Азовського моря, а також убезпечила функціонування порту Севастополь, в якому розміщений штаб Чорноморського флоту, що згідно з морською доктриною РФ від 2001 року класифікується як “категория высших государственных приоритетов“. Для розуміння ступеня занепокоєння Москви проблемою безпеки Азовського моря звернемо увагу на висоту Кримського мосту. Вона сягає 35 м, і ця цифра зумовлена необхідністю обмежити прохід військових кораблів (у першу чергу США) через Керченську протоку. Висота найпоширенішої моделі американського есмінця сягає 45м, а авіаносця ~ 74-75 метрів. Серед другорядних факторів слід зазначити, що внаслідок анексії півострову Москва розширила зону внутрішніх та територіальних вод, у радіусі яких, за оцінками української сторони, знаходилося 198 діючих природних родовищ і 380 перспективними. Їх загальна сума сягала 10,8 млрд $.
Ідеологічне значення Чорноморського регіону в суспільно-політичному аспекті Російської Федерації.
Традиціоналізм, віра в могутність держави, армії та флоту є ключовими факторами, що формують ідентичність російського громадянина. Враховуючи той факт, що історія більшості досягнень російського флоту пов’язана з Чорноморським регіоном, а особливо з Кримом, саме він став однією із «духовних скрєп» суспільства. Більше того, Радянський Союз проводив політику заміщення населення півострову російським. Як результат, станом на 2001 рік росіяни становили 58,5% населення Криму, тоді як українці – 24,4%, а кримські татари – 12,1%. У цьому контексті доречно згадати доктрину Сергія Караганова – придворного російського політолога. На початку 1990-х років він озвучив тезу, що Росія буде використовувати російські діаспори в колишніх республіках СРСР з метою зміцнення своєї сфери впливу на території «Ближнего зарубежья».
На цьому фоні Кремль, з початку 1990-х років, робив ставку на кризу сприйняття – «як можна вважати Крим українським, якщо там більшість населення російське. Та й взагалі Севастополь – місто геройської слави багатьох поколінь» і т.д. Звертаючи увагу на те, що Україна та РФ пішли різними політичними курсами, розкол серед кримського населення тільки збільшувався. Це яскраво проявилося під час російсько-грузинської війни 2008 року, коли кораблі Чорноморського флоту РФ направилися до берегів Абхазії, незважаючи на спроби української влади, особливо президента Ющенка та парламенту, висловити протест. 22 серпня російський військовий корабель «Міраж» повернувся в бухту Севастополя, де його зустрічали дві групи. Однією з них були росіяни з плакатами «Мы гордимся вами», «Черноморский флот с Севастополем навсегда», «Россия!», «Молодцы!». Другою групою, значно меншою за кількістю, була проукраїнська громадська організація «Студенческое братство», яка виступала за денонсацію договору про розміщення Чорноморського флоту в Севастополі.
У 2000-х Кремль почав кампанію з фінансування культурних продуктів, застосовуючи м’яку силу та нав’язуючи ревізіоністські патерни, в першу чергу по відношенню до Заходу. Однак в рамках цієї кампанії знайшлося місце й Чорноморському регіону. Наприклад, у сіткомі «Счастливы вместе» відкрито стверджується, що Крим та Приазов’я є частиною Російської Федерації. Схожі наративи зустрічаються й у культовому для російського громадянина фільмі «Брат-2», в сцені якого росіянин вбиває українця (обидва бандити) та вимовляє фразу «Вы мне, гады, ещё за Севастополь ответите». Символічно те, що ця сцена з’явилася на YouTube 7 березня 2014 року.
Після анексії Криму режим продовжував розповсюджувати гранд-наратив про протистояння Заходу, запобігання спробам переписати історію, відновлення величі Росії та історичної справедливості і т.д.: «…для России Крым, древняя Корсунь, Херсонес, Севастополь имеют огромное цивилизационное и сакральное значение. Так же, как Храмовая гора в Иерусалиме для тех, кто исповедует ислам или иудаизм. Именно так мы и будем к этому относиться отныне и навсегда».
Позиція самого Путіна змінювалася неодноразово, залежно від політичної обстановки. Після російсько-грузинської війни Путін стверджував, що він не має територіальних претензій до України : «Крым не является никакой спорной территорией. Там не было никакого этнического конфликта – в отличие от конфликта между Южной Осетией и Грузией». У першій половині 2014 року Путін заперечував участь військ РФ під час анексії Криму, а вже через рік вихвалявся тим, що саме завдяки його рішенню «вдалося запобігти етнічним чисткам» на півострові. Схожий дисонанс можна пояснити політичною кон’юнктурою, яка підкріплює гіпотезу, що єдиною ідеологією режиму є збереження влади.
Висновок
Росія намагалася закріпитися та домінувати в Чорноморському регіоні на різних етапах своє державності. Однак статусу значного гравця регіону Росія досягла після російсько-турецької війни 1768-1774 років та подальшої анексії Кримського півострова в 1783 році. Подальша політика була спрямована на посилення свого впливу, отримання контролю над турецькими протоками Босфор та Дарданелли та доступ до Середземного моря. З точки зору досягнення цієї мети радянська політика стала більш успішною. Незважаючи на відсутність військової бази СРСР в протоках, 5-а ескадра Чорноморського флоту була присутня на постійній основі в Середземному морі в період з 1967 до 1992 року.
Російська Федерація була не здатна ресурсно підтримувати стратегію Радянського Союзу в Чорному морі, тому глобальний підхід був зміщений з експансіонізму до оборони. Наприкінці 1990-х років Кремль виробив доктрину Примакова, в рамках якої пострадянські країни Чорноморського регіону були віднесені до категорії «Ближнего зарубежья». Політика РФ щодо них спрямовувалася на запобігання появі антиросійської коаліції, стримування розширення НАТО, протидію та придушення сепаратизму на своїй території з одночасним його заохоченням за межами власної держави.
При цьому на внутрішньополітичному полі тема Криму та «Чорноморського флоту» була однією з ключових ідеологем протягом останніх 250-300 років. Відповідно, для РФ, яка наприкінці 90-х почала претендувати на роль супердержави, ситуація, коли вона не є беззаперечною домінантою з точки зору розмірів берегової лінії та економічної зони, була політичним викликом. Формат «Українського Криму» був прийнятним лише за умови існування самої України в зоні беззаперечного впливу Кремля. Частково це знайшло відображення в доктрині Примакова та роботах Дугіна, Караганова.
Однак, анексію Криму не можна пояснити лише реалізацією «доктрини Примакова». Тут відігравали свою роль імперські настрої населення та «ностальгія за величчю держави». Приєднавши півострів до складу РФ, Путіну вдалося консолідувати суспільство довкола своєї особи та вирішити проблему внутрішньої легітимності, що особливо загострилася в 2011-2013 роках. У такий спосіб Крим отримав символічну прив’язку до правлячого режиму та став «вітриною» його зовнішньої політики. У 2022 році Кремль, у рамках комунікаційної стратегії з суспільством «все идет по плану, все цели операции будут выполнены, не стоит волноваться», позначив будь-які удари по півострову своєю червоною лінією. Це було зроблено з метою, як мінімум, не допустити ще більших іміджевих втрат, а як максимум, забезпечити стійкість режиму. Медведєв навіть обіцяв влаштувати судний день, однак жодних реакційних дій після цього поки що не було. Тим не менш, у 2023 році МО РФ вдалося вибудувати ефективну лінію оборони на півдні України та не допустити виходу ЗСУ до Перекопського перешийку. За оцінками багатьох військових експертів, такий сценарій передбачав завершення війни та вірогідний крах путінського режиму.
Вам також буде цікаво:
Що чекає на нового Голову Нацполіції?
Вітаємо Сергія Пінькаса в Українському інституті майбутнього
Санкції для Кремля та релігійний скандал: Тишкевич підбив політичні підсумки місяця
Київський меридіан 3: Зовнішні виклики та можливості України
Підсумки-2021 та прогнози-2022
Russia in details: events and trends in Russia over the last week (08.10-14.10)