Запуск місії «Артеміда-2», здійснений 1 квітня 2026 року у США, став новим символом прагнення людства до освоєння космосу. Ця подія актуалізувала романтизовані уявлення про його майбутнє. Проте, як це нерідко буває, романтичні очікування стикаються з жорсткою реальністю міжнародних відносин. Якщо Ілон Маск розглядає космос як інструмент, що має забезпечити довгострокове виживання людства, то в міжнародній політиці космос — це середовище боротьби за стратегічне домінування, де доступ до космічної інфраструктури безпосередньо впливає на військовий потенціал, економічну конкурентоспроможність і міжнародний вплив держав.

Початковий етап космічної ери формувався в умовах Холодної війни, коли цей процес був нерозривно пов’язаний із гонкою озброєнь і ядерним стримуванням. Усвідомлюючи потенційно катастрофічні наслідки неконтрольованої мілітаризації, держави змогли сформувати міжнародно-правову систему, яка обмежили найбільш небезпечні форми військового протистояння у космосі. Однак ця система була сформована понад шістдесят років тому, тоді як сучасний космос принципово відрізняється від космосу епохи Холодної війни. Поряд із державами дедалі більшу роль відіграють приватні космічні компанії, космічна інфраструктура яких стала критично важливою для функціонування економіки та сучасних збройних сил, а повернення провідних держав до масштабних місячних програм відкриває новий етап космічної конкуренції.

У цих умовах постає питання, чи відповідає сформована в логіці Холодної війни міжнародно-правова система сучасному характеру космічної діяльності та як трансформація військових технологій, поява приватних космічних компаній і новий етап освоєння Місяця змінюють баланс сил за межами Землі.

Від ядерної гонки до правил гри в космосі

Перший етап освоєння космосу був нерозривно пов’язаний із початком Холодної війни. Географічна віддаленість між США та СРСР, а також стрімкий розвиток систем протиповітряної оборони поставили під сумнів ефективність стратегічної авіації як основного засобу доставки ядерної зброї. За цих умов розвиток міжконтинентальних балістичних ракет (МБР, одна зі складових ядерної тріади) став технологічною основою перших космічних досягнень. Показово, що перше успішне випробування радянської міжконтинентальної ракети Р-7 відбулося у серпні 1957 року, а вже менш ніж через два місяці саме на її основі було здійснено запуск «Супутника-1». В умовах взаємної недовіри 1950-х років у США це сприймалося не стільки як науковий прорив, скільки як публічна демонстрація того, що СРСР опанував технологію міжконтинентальної доставки вантажів, а отже — потенційно й ядерної зброї. Уже в січні 1958 року США здійснили запуск власного супутника Explorer-1, остаточно закріпивши космос як один із нових просторів стратегічного суперництва між двома наддержавами.

Крім демонстрації можливостей міжконтинентальних балістичних ракет, навіть перші моделі супутників відкривали принципово нові військові можливості. Уже на початку 1960-х років вони почали використовуватися для стратегічної розвідки, зв’язку та спостереження за військовою діяльністю противника, поступово перетворюючись на невід’ємний елемент системи національної безпеки. Цілком закономірно, що обидві держави паралельно розпочали пошук засобів нейтралізації космічних можливостей одна одної.

Одним із найвідоміших прикладів стала американська операція Starfish Prime, у межах якої Пентагон прагнув дослідити наслідки висотного ядерного вибуху в космічному просторі. Результати виявилися значно масштабнішими за очікування. Ядерний вибух на висоті близько 400 км створив потужний електромагнітний імпульс, що пошкодив або повністю вивів з експлуатації близько третини всіх супутників на низькій навколоземній орбіті. А на Гаваях, розташованих приблизно за 1 400 км від епіцентру вибуху, було виведено з ладу частину систем освітлення, телефонного зв’язку та радіокомунікацій. Необхідно також враховувати загальний історичний контекст 1950–1960-х років. Попри випробування в космосі та поступове визнання його одним із просторів міжнародного суперництва, основна гонка озброєнь і демонстрація ядерних можливостей усе ж відбувалися на Землі та під нею. Так, у 1961 році СРСР провів випробування найпотужнішого в історії термоядерного заряду АН602 («Цар-бомба») потужністю близько 50 мегатонн, ударна хвиля від вибуху якого тричі обігнула земну кулю.

Ілюстрація: художня реконструкція ядерного вибуху в космосі (кадр із Call of Duty: Modern Warfare 2 Remastered).

Загалом сукупний ефект ядерних випробувань (близько 1100 до 1963 року, США ~900, СРСР ~ 220 ) та стрімкий розвиток засобів доставки наклалися на Карибську кризу 1962 року. Наслідком поєднання цих факторів стало докорінне переосмислення ролі ядерної зброї. Якщо на початку Холодної війни вона розглядалася як один із засобів ведення війни, то після 1962 року дедалі більше почала сприйматися як інструмент взаємного гарантованого знищення. Найкраще цю трансформацію світогляду демонструє постать одного з головних розробників «Цар-бомби» академіка Андрія Сахарова. Після випробування він критично переосмислив власну участь у розвитку ядерної зброї, виступив за обмеження атмосферних випробувань і, зрештою, вступив у конфлікт із радянським партійним керівництвом. У своїх спогадах він писав: «Я підрахував, що кожен мегатонний вибух в атмосфері коштує життя 10 000 людей».

Втім, переосмислення відбувалося не лише на рівні окремих людей, а й на рівні міжнародної системи. Усвідомлення неможливості перемоги в потенційній ядерній війні стало політичною передумовою укладення Договору про часткову заборону ядерних випробувань 1963 року, який заборонив проведення ядерних вибухів у космічному просторі. Наступним кроком стало підписання Договору про космос 1967 року, що заклав основи сучасного міжнародно-правового режиму використання космічного простору.

Контрольована конкуренція в космосі

Переосмислення ролі ядерної зброї не усунуло конкуренцію між наддержавами, однак зробило необхідним формування нових правил гри. Космос, який ще кілька років тому розглядався як потенційний простір ядерного протистояння, поступово почав набувати ознаки міжнародно-правового регулювання. Першим кроком став Договір про часткову заборону ядерних випробувань 1963 року, в рамках якого США, СРСР та Велика Британія зобов’язались не проводити ядерних випробувань в атмосфері, космічному просторі та під водою. Водночас документ не обмежував виробництво ядерної зброї, її модернізацію чи підземні випробування. Іншими словами, він не припинив гонку озброєнь, а лише зробив її менш небезпечною.

Попри укладення Договору 1963 року розвиток космічних технологій значно випереджав міжнародно-правове регулювання. Після заборони ядерних випробувань постали нові питання. Чи можуть держави розміщувати на орбіті ядерну зброю? Чи допускається створення військової інфраструктури на Місяці або інших небесних тілах? Кому належатимуть природні ресурси космосу та за якими правилами держави взаємодіятимуть за межами Землі?

Відповіддю на ці питання став Договір про космос 1967 року. Документ:

а) заборонив розміщення ядерної зброї та інших видів зброї масового ураження на орбіті,

б) заборонив створення військових баз на Місяці та інших небесних тілах.

в) закріпив принцип неприпустимості національного привласнення космічного простору, Місяця чи інших небесних тіл,

г) поклав на держави міжнародно-правову відповідальність за діяльність як державних, так і недержавних космічних операторів.

Тим не менш, попри фундаментальне значення цього договору, він не демілітаризував космос. Документ не заборонив військові супутники, космічну розвідку, супутниковий зв’язок, навігаційні системи чи інші технології подвійного призначення. Фактично він лише окреслив межі допустимого суперництва, заборонивши найнебезпечніший сценарій — розміщення зброї масового ураження в космосі. Саме така модель контрольованої конкуренції визначала розвиток космічного простору протягом наступних десятиліть. Проте за більш ніж пів століття характер космічної діяльності докорінно змінився, що актуалізує питання відповідності договірної основи сучасним реаліям.

Від правил гри — до нової космічної реальності

Договір про космос 1967 року досі залишається основним міжнародно-правовим інструментом співіснування держав у космічному просторі. Водночас сам факт його ухвалення понад пів століття тому актуалізує питання відповідності цього режиму сучасним реаліям. Документ формувався в умовах біполярного світу, державної монополії на космічну діяльність і головного страху перед розміщенням ядерної зброї на орбіті. Сьогодні ж космос перетворився на значно складніший простір, де військова, економічна, технологічна та комерційна складові дедалі тісніше переплітаються між собою.

По-перше, сучасна космічна інфраструктура забезпечує повний цикл ведення війни — від виявлення противника до нанесення удару та оцінки його результатів. Розглянемо цю еволюцію на прикладі російсько-української війни:

а) Розвідка та спостереження. Супутникова розвідка перестала бути лише інструментом отримання інформації. Сьогодні вона забезпечує майже безперервний моніторинг пересування військ, будівництва військової інфраструктури та змін на полі бою, що суттєво зменшує простір для стратегічної раптовості. Якщо під час Карибської кризи Сполученим Штатам знадобилося понад місяць, аби виявити розгортання радянських ракет на Кубі, то сьогодні приховати масштабне переміщення військ або підготовку до наступальної операції вкрай складно.

б) Космічний зв’язок та управління військами. Супутникові системи зв’язку забезпечують координацію між штабами, підрозділами та окремими бойовими платформами незалежно від відстані й стану наземної інфраструктури. Попри те, що Україна не інтегрована у закриті військові супутникові мережі США, співпраця із системою Starlink забезпечила стійкий зв’язок, координацію підрозділів, управління безпілотними системами та функціонування цифрової системи управління військами навіть в умовах активного радіоелектронного протиборства. Не випадково саме Starlink часто називають одним із найважливіших елементів західної військової допомоги Україні.

в) Системи раннього попередження про ракетний напад. Інфрачервоні супутники дозволяють у режимі реального часу виявляти запуск балістичних та крилатих ракет за тепловим випромінюванням їхніх двигунів. На основі отриманих даних наземні центри управління розраховують ймовірну траєкторію польоту, район можливого ураження та час підльоту.

г) Навігація та високоточне застосування озброєння. Глобальні навігаційні супутникові системи (GNSS) забезпечують не лише визначення координат, а й єдину систему часу, необхідну для функціонування сучасних військ. Окрім цього, GNSS використовується для коригування бойового застосування високоточного озброєння, зокрема крилатих ракет, керованих авіаційних боєприпасів та ударних безпілотників.

Критична залежність сучасних держав від космічної інфраструктури закономірно актуалізує питання її вразливості в умовах великої війни. Теоретично одним із найбільш руйнівних сценаріїв могло б стати застосування ядерної зброї проти космічних систем. Однак практична реалізація такого сценарію залишається малоймовірною. Висотний ядерний вибух має невибірковий характер і створює штучні радіаційні пояси, що становлять загрозу для космічних апаратів усіх держав, включно з країною, яка здійснила атаку. Тому навіть в умовах гострої геополітичної конфронтації держави й надалі утримуються від застосування подібних засобів, що свідчить про збереження одного з базових принципів сформованого ще в період Холодної війни режиму стримування у космічному просторі

Комерціалізація космічного простору

Однією з найважливіших змін космічного простору після підписання Договору 1967 року стало зростання впливу приватного сектору. Хоча документ покладає міжнародно-правову відповідальність за діяльність приватних космічних операторів на держави, його автори виходили з реалій свого часу, коли космічна діяльність майже повністю фінансувалася державою, а приватний сектор виконував роль підрядника.

Сьогодні ситуація принципово інша. Приватний капітал дедалі активніше виходить за межі виконання державних контрактів, формуючи власні бізнес-моделі освоєння космосу. Лише у 2025 році обсяг приватних інвестицій у космічні технології досяг рекордних 12,4 млрд доларів США, що підтверджує перетворення космосу з виключно державної сфери на повноцінний сегмент глобальної економіки. Найбільш показовими напрямами цієї трансформації є:

а) Орбітальна цифрова інфраструктура. Якщо раніше протягом десятиліть супутники виконували переважно функцію передачі інформації на Землю, то сьогодні приватні компанії прагнуть перенести частину обчислювальних потужностей безпосередньо у космічний простір. Йдеться про створення орбітальних серверів і дата-центрів, здатних здійснювати обробку даних безпосередньо на орбіті.

Подібна модель може суттєво змінити сучасну космічну інфраструктуру. Замість передачі величезних масивів інформації на наземні центри обробки, супутники зможуть аналізувати її безпосередньо в космосі, передаючи на Землю вже готовий результат. Це скоротить навантаження на канали зв’язку, пришвидшить обробку даних дистанційного зондування Землі, підвищить ефективність супутникових угруповань та відкриє нові можливості для використання штучного інтелекту в космосі.

Попри те, що цей ринок лише формується, окремі комерційні проєкти вже перейшли від концепцій до практичної реалізації. Зокрема, у 2025 році стартап Starcloud за допомогою ракети Falcon 9 вивів на орбіту перший демонстраційний супутник із графічними процесорами NVIDIA, призначений для відпрацювання технологій орбітальних обчислень. А зниження вартості запусків, насамперед забезпечене компанією SpaceX, зробило подібні комерційні проєкти технічно та економічно реалістичними.

У довгостроковій перспективі орбітальні дата-центри можуть стати таким самим невід’ємним елементом космічної інфраструктури, як сьогодні супутниковий зв’язок чи навігаційні системи. Це означатиме якісну зміну ролі космосу: він поступово перетворюватиметься не лише на середовище передачі інформації, а й на простір її зберігання, обробки та використання.

б) Приватні космічні компанії. Однією з ключових передумов комерціалізації космосу стало суттєве зниження вартості запусків. Протягом десятиліть доступ до орбіти залишався настільки дорогим, що реалізація масштабних космічних програм була фактично монополією держав. Для порівняння, середня вартість запуску Space Shuttle оцінювалася приблизно у $1,2–1,5 млрд за місію, тоді як комерційна ціна запуску Falcon 9 становить близько $67 млн. У перерахунку на доставку вантажу на низьку навколоземну орбіту це означає зниження вартості приблизно з $54–60 тис. за кг до $2,7–3 тис. за кг. Ситуація почала змінюватися із розвитком багаторазових ракет-носіїв, насамперед Falcon 9 компанії SpaceX, які суттєво здешевили виведення корисного навантаження на орбіту. Це стало каталізатором появи нової космічної економіки. Якщо раніше приватні компанії переважно виконували державні контракти, то сьогодні вони самостійно розробляють ракети, супутники, системи зв’язку, навігації та орбітальної інфраструктури, залучаючи десятки мільярдів доларів приватного капіталу

в) Формування позаземної інфраструктури. Після завершення програми Apollo людство майже пів століття не здійснювало спроб довгострокового освоєння Місяця. Сьогодні ситуація змінюється. Програма Artemis, китайські місячні ініціативи та проєкти SpaceX щодо Марса передбачають вже не окремі експедиції, а створення постійної інфраструктури за межами Землі. Наприклад, стратегічною метою SpaceX є формування на Марсі самодостатнього поселення чисельністю до одного мільйона людей, тоді як програма Artemis передбачає створення довготривалої присутності людини на поверхні Місяця.

Американські плани предбачають побудову не лише житлових модулей чи транспортних систем. Майбутні місячні та марсіанські поселення потребуватимуть комплексного забезпечення енергією, зв’язком, виробництвом, цифровими обчислювальними потужностями та технологіями використання місцевих ресурсів. Фактично йдеться про перенесення окремих елементів земної економіки у космічний простір. У цьому контексті розвиток орбітальних дата-центрів набуває особливого значення, адже автономне функціонування майбутніх позаземних поселень вимагатиме обробки величезних обсягів інформації без постійної залежності від наземних центрів.

Таким чином, сучасні космічні програми дедалі більше орієнтуються не на окремі польоти, а на створення самодостатньої інфраструктури, здатної забезпечити тривале перебування людини та економічну діяльність за межами Землі.

Висновок

Отже, проведений аналіз показує, що міжнародно-правова система регулювання космосу дедалі менше відповідає сучасним реаліям. З одного боку, розвиток технологій та нова науково-технічна революція об’єктивно розширюють присутність людства у космічному просторі. З іншого — поява приватних космічних компаній якісно змінила саму структуру космічної діяльності.

На відміну від держав, головною метою яких залишається збереження безпеки, геополітичного впливу та стратегічної переваги, приватний капітал орієнтується насамперед на економічну ефективність, прибуток і розширення ринків. За нормальних умов ці інтереси часто збігаються. Однак загострення міжнародної конкуренції потенційно здатне перетворити їх на джерело конфлікту. Наприклад, уряд США через механізми ліцензування, експортного контролю чи санкцій може обмежити співпрацю американських космічних компаній із державами, які розглядаються як геополітичні конкуренти. Подібні рішення відповідають логіці національної безпеки, однак одночасно можуть суперечити комерційним інтересам приватного бізнесу.

Окрім цього, сучасна реальність значно складніша, ніж її передбачали автори Договору про космос 1967 року. Формально саме держави несуть міжнародно-правову відповідальність за діяльність приватних компаній, однак масштаби розвитку окремих космічних корпорацій уже створили зворотну залежність. NASA значною мірою спирається на можливості SpaceX під час реалізації програми Artemis, тоді як Міністерство оборони США дедалі активніше використовує Falcon 9 і Starlink для забезпечення власних космічних спроможностей. Таким чином, взаємовідносини між державою та приватним капіталом поступово трансформуються від моделі одностороннього підпорядкування до взаємозалежності.

Безумовно, держава й надалі зберігатиме вирішальний регуляторний вплив через систему ліцензування, експортного контролю, доступу до радіочастот та державних контрактів. Проте зі зростанням економічної та технологічної ваги приватного сектору його здатність впливати на реалізацію державної космічної політики також лише посилюватиметься. Тому одним із нових викликів XXI століття може стати пошук балансу між логікою національної безпеки та логікою ринку.

Повертаючись до політики великих держав у космосі, слід зазначити, що договірна основа 1967 року виглядає ще більш архаїчною. Найближчим практичним викликом стане освоєння Місяця. Уже сьогодні держави розглядають його не лише як об’єкт наукових досліджень, а й як потенційне місце розміщення довгострокової інфраструктури, використання місцевих ресурсів та базу для подальшого освоєння космосу. Водночас чинний міжнародно-правовий режим не дає відповідей на питання, які неминуче виникатимуть із розвитком цієї діяльності. Кому належатимуть ресурси, видобуті на Місяці? Чи можуть держави або приватні компанії отримати фактичний контроль над найбільш придатними для освоєння районами? За якими правилами відбуватиметься співіснування різних космічних програм?

Особливої актуальності ці питання набувають через те, що людство поки не знає, які саме ресурси або технології можуть стати визначальними для наступної науково-технічної революції і чи буде здатен Місяць їх забезпечити. Саме ця невизначеність спонукає держави прагнути забезпечити собі максимально вигідні стартові позиції ще до появи чітких правил гри.

Історичний досвід свідчить, що ключові міжнародні домовленості у сфері стратегічної безпеки зазвичай виникали не до, а після гострих міжнародних криз. Карибська криза стала передумовою укладення Договору про часткову заборону ядерних випробувань 1963 року та Договору про космос 1967 року. Аналогічно Євроракетна криза 1979–1987 років завершилася підписанням Договору про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності (РСМД) та започаткувала новий етап переговорів щодо стратегічних наступальних озброєнь (СНО).

На сьогодні держави лише готуються до нового етапу освоєння Місяця, тому їхні переговорні позиції та порядок денний майбутніх переговорів ще не сформовані. Раціональним сценарієм виглядало б завчасне оновлення договірної основи ще до того, як економічна та політична конкуренція на Місяці набуде незворотного характеру. Проте історія міжнародних відносин свідчить, що держави рідко погоджуються на самообмеження до того, як зіткнуться з реальними наслідками відсутності таких правил.

Найбільш імовірним виглядає сценарій, за якого освоєння Місяця та створення там інфраструктури спочатку відбуватимуться у форматі конкуренції, а вже після формування національних позицій і предмета переговорів держави будуть змушені шукати нові механізми врегулювання. Чи стане новий етап освоєння космосу поштовхом до оновлення договірної основи, чи навпаки — перетвориться на черговий простір геополітичного протистояння, значною мірою залежатиме від здатності держав адаптувати правила гри до нової космічної реальності.

Основні підходи провідних держав до розвитку космічної політики наведені у додатку до цього дослідження.

Додаток

У додатку наведено порівняльний аналіз космічної політики США, Китаю та Росії на основі офіційних стратегічних документів, а також окремо розглянуто сучасний стан, проблеми та перспективи розвитку космічної галузі України. Матеріал деталізує окремі положення основного тексту та дозволяє зіставити різні підходи держав до розвитку космічної діяльності.

США

Загальна модель космічної політики США

Космічна політика США становить комплексну модель, у якій науково-технологічний розвиток, комерційна діяльність, міжнародне співробітництво, освоєння космосу та військова безпека функціонують як взаємопов’язані складові національної могутності. Космічні досягнення зміцнюють міжнародний авторитет США та демонструють здатність держави реалізовувати складні технологічні проєкти. Водночас приватний сектор забезпечує інновації, масштабування виробництва та зниження вартості доступу до орбіти, тоді як союзницька мережа розширює ресурсну базу американської космічної діяльності й підвищує стійкість відповідної інфраструктури.

1. Стратегічне бачення

У стратегічному баченні США космос одночасно виконує економічну, технологічну, політичну та безпекову функції. Космічні досягнення розглядаються як показник здатності держави реалізовувати масштабні й технологічно складні проєкти, а отже — як джерело міжнародного авторитету та підтвердження американського лідерства. Пілотовані й автоматичні місії не лише сприяють науковому пізнанню, а й демонструють рівень розвитку промислової, наукової та організаційної бази США.

Окрім цього космічна діяльність є одним з інструментів розширення міжнародного впливу. Співпраця у сфері запусків, супутникових систем, наукових програм і дослідження космосу поглиблює відносини США із союзниками та партнерами. Таким чином, американська мережа міжнародних зв’язків розглядається не лише як дипломатичний ресурс, а і як структурна перевага у глобальній космічній конкуренції.

Космічний напрям офіційно визнаний одним з пріоритетів для системи національної безпеки. Дані, отримані із супутників, забезпечують політичне керівництво інформацією про розвиток загроз, підтримують діяльність збройних сил і дозволяють США реагувати на міжнародні кризи у глобальному масштабі. Отже, космічне лідерство у стратегічних документах США пов’язується не лише з престижем або науковими досягненнями, а зі здатністю держави зберігати економічний, політичний і військовий вплив.

2. Механізми досягнення стратегічних цілей

Основою американської моделі є поєднання державної підтримки, приватного капіталу, науково-технологічної бази та міжнародної кооперації. Держава визначає стратегічні пріоритети, фінансує фундаментальні дослідження, формує попит через державні контракти та встановлює регуляторні рамки. Приватний сектор, своєю чергою, забезпечує інновації, масштабування виробництва, розробку нових сервісів і зниження вартості доступу до космосу.

Саме тому важливим напрямом політики США є створення передбачуваного регуляторного середовища для недержавних операторів. Йдеться не лише про традиційні запуски або супутниковий зв’язок, а й про перспективні види діяльності: орбітальне обслуговування, видалення космічного сміття, виробництво у космосі, комерційні пілотовані польоти та використання позаземних ресурсів. Чітке розмежування відповідальності держави і бізнесу має зменшувати інвестиційні ризики та стимулювати формування нових ринків.

Регуляторна політика водночас має зовнішньополітичний вимір. США прагнуть узгоджувати правила, експортний контроль і стандарти космічної діяльності із союзниками та партнерами. Це дозволяє не лише полегшувати міжнародну діяльність американських компаній, а й поширювати американські підходи до регулювання на глобальному рівні. Таким чином, нормативне середовище стає одним з інструментів довгострокового технологічного та економічного лідерства.

Комерційний сектор також дедалі глибше інтегрується у систему національної безпеки. Нові супутникові угруповання, пускові послуги, системи зв’язку та дистанційного зондування використовуються для підвищення стійкості військової космічної архітектури. Паралельно США поглиблюють інтеграцію власних космічних спроможностей зі спроможностями союзників, оскільки розподілена міжнародна й комерційна інфраструктура є менш вразливою до одночасного ураження.

Окремою передумовою довгострокового лідерства визначається розвиток людського капіталу. Інвестиції у STEM-освіту мають забезпечити підготовку науковців, інженерів і технічних фахівців, необхідних для підтримання космічної промисловості та технологічного розвитку наступних десятиліть.

3. Освоєння Місяця

Освоєння Місяця посідає центральне місце у сучасній американській космічній політиці. У межах програми Artemis Місяць розглядається як випробувальний простір для створення транспортної, енергетичної, комунікаційної та житлової інфраструктури, яка у перспективі може бути використана і для підготовки місій на Марс. Загальний стратегічний напрям на освоєння Місяця, навколомісячного простору та подальші місії до Марса був закріплений ще у рамковому документі 2021 року.

Адміністрація Дональда Трампа додатково надала цьому напряму часові й конкурентні орієнтири. Оголошена мета передбачає повернення американських астронавтів на Місяць до 2028 року та створення початкових елементів постійного місячного форпосту до 2030 року. Такий підхід пов’язує програму Artemis із конкуренцією з Китаєм, який також планує пілотовану висадку до 2030 року.

З іншого боку реалізація цих цілей залежить від технологічної готовності ключових систем, передусім ракети Space Launch System і місячної версії SpaceX Starship. Затримки у розробці та випробуваннях уже призводили до перенесення попередніх строків. Крім того, залежність NASA від комерційних підрядників підтверджує загальну особливість американської моделі: навіть реалізація найбільш стратегічних державних програм дедалі більше ґрунтується на технологіях і виробничих спроможностях приватного сектору.

Отже, американська місячна програма поєднує кілька завдань: демонстрацію технологічного лідерства, створення постійної позаземної інфраструктури, розвиток комерційної економіки та забезпечення вигідних позицій США у майбутньому освоєнні навколомісячного простору.

4. Військовий вимір

Військовий вимір американської космічної політики виходить із того, що залежність США від супутникової розвідки, зв’язку, навігації, попередження про ракетний напад і систем управління одночасно створює значну перевагу та підвищену вразливість. Саме тому стратегічна конкуренція у космосі розглядається як загроза функціонуванню всієї американської військової системи. У відповідь США прагнуть підвищувати стійкість космічної архітектури, покращувати виявлення та атрибуцію ворожих дій, інтегрувати комерційні можливості й посилювати взаємодію із союзниками.

Документ Space Warfighting: A Framework for Planners визначає космос як повноцінний домен ведення війни. Головною метою Космічних сил США є досягнення космічної переваги — space superiority, тобто забезпечення свободи дій американських і союзних сил у космосі та одночасне обмеження аналогічних можливостей противника. Космічна перевага розглядається як необхідна передумова ефективності об’єднаних сил, оскільки вона підтримує далекобійні ланцюги ураження, глобальне проєктування сили, командування, розвідку та спільне застосування озброєнь.

Досягнення космічної переваги передбачає проведення наступальних і оборонних протикосмічних операцій. Наступальні дії охоплюють три основні напрями:

Orbital strike — кінетичний або некінетичний вплив на космічні апарати та системи противника безпосередньо в орбітальному сегменті.

Space link interdiction — порушення каналів зв’язку і передачі даних між супутниками, наземними станціями та кінцевими користувачами, зокрема за допомогою кібернетичних та електромагнітних засобів.

Terrestrial strike — ураження наземних елементів космічної архітектури: пускової інфраструктури, центрів управління, антен, сенсорів і інформаційних мереж. Оборонні дії поділяються на активні та пасивні. Активна оборона передбачає безпосередню протидію загрозі, включно із супроводом потенційно ворожих апаратів, придушенням систем цілевказання та контратакою. Пасивна оборона спрямована на зменшення вразливості через раннє попередження, маскування, технічне зміцнення, розосередження, дезагрегацію великих систем, мобільність і резервування.

    Класифікація наступальних та оборонних counterspace operations у доктрині Космічних сил США.

Отже, американська концепція не обмежує космічну війну фізичним знищенням супутників. Об’єктом протиборства стає вся космічна архітектура противника — орбітальні апарати, канали зв’язку, наземні центри, інформаційні мережі та електромагнітний спектр. При цьому необхідний військовий ефект може досягатися не лише знищенням, а й тимчасовим порушенням роботи, зниженням ефективності або обмеженням доступу до космічних послуг.

Окреме місце у документі посідає інтеграція космічного й кібернетичного доменів. Управління супутниками, обмін командами, передача інформації, робота наземних станцій і використання отриманих даних здійснюються через цифрові мережі. Відповідно, втрата контролю над кібернетичним сегментом може нейтралізувати космічну спроможність навіть без фізичного ураження супутника. Саме тому кібербезпека розглядається як одна з базових умов збереження космічної переваги.

Як практичний приклад документ наводить російську кібератаку на супутникову мережу Viasat у 2022 році. Вона продемонструвала, що у сучасній війні вплив на космічну інфраструктуру може здійснюватися через наземні інформаційні мережі, без прямого застосування протисупутникової зброї. Таким чином, еволюція американської військової думки полягає у переході від сприйняття супутника як окремої цілі до розуміння космосу як складної мережевої системи, у якій орбітальний, наземний, кібернетичний та електромагнітний компоненти є взаємозалежними.

Китай

1. Стратегічне бачення

Космічна політика Китаю є складовою ширшого державного проєкту «великого відродження китайської нації». У доповіді Сі Цзіньпіна на ХХ з’їзді КПК розвиток космонавтики згадується поряд із суперкомп’ютерами, супутниковою навігацією, квантовими технологіями, ядерною енергетикою та іншими стратегічними галузями, які мають забезпечити перетворення КНР на модернізовану соціалістичну державу й одного зі світових технологічних лідерів до середини XXI століття. Тому космос у китайському баченні є не окремою науковою або промисловою галуззю, а одним з інструментів нарощування сукупної національної могутності.

На відміну від американської моделі, у якій космічне лідерство формується через взаємодію державних інституцій, приватного бізнесу та союзницьких мереж, китайський підхід спирається на централізоване партійно-державне планування. Комуністична партія визначає стратегічні цілі, держава мобілізує наукові, промислові, фінансові та військові ресурси, а комерційний сектор інтегрується у загальну систему реалізації національних пріоритетів.

Центральним завданням цієї моделі є досягнення технологічної самодостатності. Космічна програма має не лише демонструвати престиж і науковий потенціал Китаю, а й зменшувати залежність від іноземних компонентів, зовнішніх ланцюгів постачання, західних навігаційних систем, пускових послуг і супутникової інфраструктури. Таким чином, розвиток власних ракет-носіїв, супутникових угруповань, систем зв’язку, навігації та дослідження Місяця є частинами єдиної стратегії технологічної автономії.

У міжнародному вимірі Китай позиціонує свою космічну політику як альтернативу американському лідерству. Пекін наголошує на мультилатералізмі, рівноправності держав, протидії гегемонії та необхідності реформування глобального управління. У цій логіці китайські космічні ініціативи подаються не як інструмент експансії, а як частина формування більш багатополярного міжнародного порядку та розширення участі держав, що розвиваються, у космічній діяльності.

Отже, китайська космічна стратегія орієнтована на формування автономної державної космічної екосистеми, здатної одночасно забезпечувати технологічний розвиток, економічну модернізацію, національну безпеку та міжнародний вплив. Її основні складові доцільно розглядати за тими самими напрямами, що й американську модель: стратегічне бачення, механізми реалізації, освоєння Місяця та військовий вимір.

2. Механізми реалізації стратегічних цілей

Основним механізмом реалізації китайської космічної політики є централізована координація державних, наукових, промислових і військових ресурсів. На відміну від США, де держава створює сприятливе середовище для автономного розвитку приватних компаній, китайський комерційний сектор функціонує в межах загальної державної стратегії.

Приватні та напівприватні компанії можуть виступати джерелом інновацій, конкуренції та зниження вартості запусків, однак їхня діяльність залишається пов’язаною з державними пріоритетами. Тому розвиток комерційного космосу в КНР варто розглядати через логіку військово-цивільної інтеграції: технології, створені для цивільного ринку, можуть надалі використовуватися в інтересах державної інфраструктури та армії.

Важливим елементом цієї системи є державна підтримка фундаментальних і прикладних досліджень, концентрація ресурсів на критичних технологіях і координація між науковими установами, державними корпораціями, місцевими органами влади та військовими структурами. Такий підхід дає змогу спрямовувати значні ресурси на довгострокові програми, однак залишає менше простору для автономії бізнесу, ніж американська модель.

Отже, США та Китай використовують приватний сектор для прискорення технологічного розвитку, але роблять це по-різному. У США бізнес є відносно самостійним учасником космічної економіки та партнером держави. У Китаї він є частиною централізованої системи досягнення державних цілей.

3. Освоєння Місяця

На відміну від американської місячної програми, яка значною мірою спирається на партнерство NASA, приватних компаній та міжнародної кооперації в межах програми Artemis, китайська місячна стратегія реалізується як довгострокова державна програма, інтегрована у загальну систему науково-технологічного розвитку та національної безпеки.

За оцінкою Міністерства війни США, упродовж 2024 року Китай продовжив послідовне виконання програми дослідження Місяця. Одним із найбільш значущих досягнень стала місія Chang’e-6, яка першою у світі доставила на Землю зразки ґрунту зі зворотного боку Місяця. Забезпечення зв’язку із місією здійснював ретрансляційний супутник Queqiao-2, виведений на орбіту у березні 2024 року.

Наступні місії Chang’e-7 та Chang’e-8 розглядаються як підготовчий етап до створення International Lunar Research Station (ILRS) — міжнародної дослідницької бази на поверхні Місяця. Паралельно Китай офіційно підтвердив намір здійснити першу пілотовану висадку своїх астронавтів до 2030 року.

Реалізація цієї програми супроводжується розвитком технологій, покликаних забезпечити її економічну стійкість. Зокрема, у липні 2026 року Китай уперше успішно здійснив повернення першого ступеня ракети-носія після орбітального запуску, що відкриває можливість багаторазового використання носіїв і поступового зниження вартості космічних запусків. Такі технології мають критичне значення для підтримання високої інтенсивності запусків, необхідної як для реалізації довгострокової місячної програми, так і для розгортання масштабних супутникових угруповань.

Отже, на відміну від американського підходу, де головний акцент робиться на поверненні людини на Місяць і розвитку комерційної екосистеми навколо програми Artemis, китайська стратегія передбачає поступове формування автономної місячної інфраструктури, яка поєднує наукові дослідження, розвиток критичних космічних технологій, здешевлення запусків та міжнародне співробітництво під егідою КНР.

4. Військовий вимір

Через закритість китайської військової системи оцінка військового виміру космічної політики КНР значною мірою базується на щорічному звіті Міністерства оборони США Military and Security Developments Involving the People’s Republic of China (2025). На думку Пентагону, упродовж 2024 року Китай суттєво розширив свої космічні спроможності насамперед у сферах космічних запусків, супутникового зв’язку (SATCOM) та систем розвідки, спостереження й рекогносцировки (ISR). Одночасно Пекін прискорив формування власних низькоорбітальних супутникових мегасузір’їв, які мають підвищити стійкість китайської космічної інфраструктури та стати аналогом американської системи Starlink.

За оцінкою Міністерства оборони США, розвиток цих спроможностей уже сьогодні підвищує бойову ефективність Народно-визвольної армії Китаю завдяки покращенню космічної ситуаційної обізнаності, підвищенню можливостей виявлення американських авіаносних ударних груп і забезпеченню цілевказання для високоточних ударів великої дальності. Іншими словами, космос дедалі більше інтегрується у систему управління сучасними військовими операціями.

На відміну від США, які розглядають забезпечення space superiority як умову збереження свободи власних дій у космосі, китайський підхід значною мірою орієнтований на обмеження можливостей противника використовувати космічну інфраструктуру.

Практична реалізація цієї стратегії охоплює декілька взаємопов’язаних напрямів. По-перше, Китай активно нарощує власні можливості космічних запусків, розвиваючи багаторазові ракети-носії, морські стартові платформи та нові космодроми. Зокрема, у 2024 році компанії Landspace та Shanghai Academy of Spaceflight Technology успішно випробували багаторазові ракети вертикального зльоту та посадки, Orienspace здійснила перший морський запуск ракети середнього класу, а космодром Hainan Commercial Launch Complex ввів у експлуатацію нові стартові майданчики. Сукупно ці заходи спрямовані не лише на здешевлення запусків, а й на створення можливості швидко поповнювати супутникові угруповання у разі їх втрати під час потенційного конфлікту.

По-друге, Китай інтенсивно розбудовує власну супутникову інфраструктуру. У грудні 2024 року було виведено на орбіту першу партію державної мегасистеми Xingwang, а в серпні — перші 18 супутників комерційного проєкту Qianfan (G60 Starlink). За оцінкою Пентагону, нові супутникові угруповання повинні забезпечити стійкий глобальний супутниковий зв’язок навіть у разі втрати частини апаратів, а також підтримувати так звані long-range kill chains — безперервний цикл від космічної розвідки й передачі інформації до ухвалення рішення та нанесення високоточного удару.

По-третє, продовжується швидке розширення орбітального угруповання розвідувальних супутників. Лише протягом 2024 року Китай вивів на орбіту 67 нових супутників ISR, збільшивши їх загальну кількість до понад 500 апаратів. Це значно посилює можливості КНР щодо спостереження за військовою діяльністю США та їхніх союзників у Тихоокеанському регіоні, забезпечуючи розвідку та цілевказання для далекобійних засобів ураження.

Водночас американський звіт звертає увагу на специфічну роль китайського комерційного космічного сектору. На відміну від американської моделі, де приватні компанії функціонують як відносно самостійні учасники ринку, у КНР вони розглядаються як складова стратегії Military-Civil Fusion. Відповідно, цивільні космічні розробки мають безпосередньо сприяти модернізації НВАК, а включення комерційного космосу до урядової доповіді КПК у 2024 році свідчить про надання цьому напряму стратегічного статусу.

Не менш важливою складовою, за оцінкою Пентагону, є розвиток китайських counterspace capabilities — комплексу засобів, призначених для обмеження можливостей противника використовувати космос у військових цілях. В основі цього підходу лежить припущення, що сучасна військова перевага США значною мірою спирається на космічну інфраструктуру, а тому її порушення здатне суттєво знизити ефективність американських збройних сил. У зв’язку з цим Китай формує багаторівневу систему протидії космічній архітектурі потенційного противника.

Для цього одночасно розвиваються кілька взаємодоповнюючих напрямів. До них належать протисупутникові ракети, здатні у перспективі уражати супутники на різних орбітах; орбітальні апарати подвійного призначення, зокрема супутник Shijian-21, обладнаний роботизованими маніпуляторами для зближення та зміни орбіти інших космічних апаратів; кібероперації проти космічної інфраструктури, включно з діяльністюк угруповання Volt Typhoon; засоби радіоелектронної боротьби для придушення супутникового зв’язку, навігації GNSS і радіолокаційних супутників із синтезованою апертурою (SAR); а також наземні лазерні комплекси, здатні тимчасово засліплювати або пошкоджувати космічні апарати без створення значної кількості космічного сміття.

Отже, якщо американська концепція space superiority орієнтована на забезпечення свободи власних дій у космосі та контрольоване обмеження можливостей противника, то китайський підхід, за оцінкою Пентагону, концентрується насамперед на створенні комплексної системи, здатної позбавити противника переваг, які забезпечує космічна інфраструктура. У цьому розумінні об’єктом протидії стає не окремий супутник, а вся космічна архітектура сучасної війни — орбітальний сегмент, наземна інфраструктура, інформаційні мережі, системи управління та канали передачі даних.

Росія

Попри збереження статусу однієї з провідних космічних держав, характер російської космічної політики за останні два десятиліття істотно змінився. Якщо у 2000–2010-х роках Росія залишалася одним із ключових учасників світового ринку пускових послуг та міжнародної космічної кооперації, то сьогодні її космічна діяльність дедалі більше концентрується на підтримці власної державної інфраструктури, забезпеченні військових спроможностей та реалізації окремих стратегічно важливих програм.

На відміну від США, де розвиток космічної галузі значною мірою забезпечується конкурентним приватним сектором і широкою мережею союзників, та Китаю, який робить ставку на масштабну державну мобілізацію ресурсів і прискорене нарощування технологічних спроможностей, російська модель дедалі більше орієнтується на збереження наявного потенціалу та адаптацію до нових технологічних, економічних і геополітичних обмежень.

У цьому контексті аналіз державної космічної політики Росії доцільно розглядати у двох площинах: по-перше, через стратегічні цілі, закладені у програмних документах, і, по-друге, через результати їх практичної реалізації в сучасних умовах.

1. Стратегічне бачення

Російський документ «Основи державної політики Російської Федерації у сфері використання результатів космічної діяльності» 2013 року визначає космічну діяльність насамперед як інструмент забезпечення довгострокового соціально-економічного розвитку держави. Використання космічних технологій розглядається як один із чинників підвищення конкурентоспроможності економіки, розвитку високотехнологічних секторів, удосконалення державного управління та зміцнення позицій Росії на світовому ринку космічних продуктів і послуг.

Кінцевою метою державної політики проголошується збереження та зміцнення статусу Російської Федерації як однієї з провідних космічних і високотехнологічних держав світу. На відміну від США, які визначають космос як інструмент забезпечення глобального лідерства, російський документ акцентує увагу не на досягненні першості, а на збереженні статусу однієї з провідних космічних держав.

2. Механізми реалізації стратегічної мети

Досягнення поставлених цілей пов’язується із формуванням єдиної державної системи використання результатів космічної діяльності. Документ передбачає координацію роботи федеральних органів влади, регіонів, державних компаній, наукових установ та організацій різних форм власності для забезпечення широкого використання космічних технологій у державному управлінні та економіці.

Серед основних пріоритетів визначаються:

• розвиток внутрішнього ринку космічних продуктів і послуг;
• розширення експорту російських космічних технологій;
• розвиток супутникової навігації, дистанційного зондування Землі, телекомунікацій та геоінформаційних систем;
• створення єдиної інформаційної інфраструктури для підтримки державного управління;
• розвиток кадрового потенціалу та системи підготовки спеціалістів.

На відміну від американської моделі, де рушійною силою розвитку виступає конкурентний приватний сектор, російський підхід базується на централізованій координації держави, стандартизації та інтеграції космічних сервісів у систему державного управління.

3. Міжнародне співробітництво

У міжнародному вимірі документ передбачає розвиток співробітництва насамперед із країнами СНД, ЄврАзЕС та БРІКС, підтримку експорту російських космічних продуктів, створення спільних підприємств і технологічних альянсів, гармонізацію технічних стандартів та активну участь Росії у формуванні міжнародних правил використання результатів космічної діяльності.

На відміну від американського підходу, що значною мірою спирається на мережу союзників і партнерів, російська модель орієнтується насамперед на розвиток співпраці з країнами СНД, ЄврАзЕС та БРІКС, що відображало прагнення Росії формувати альтернативні центри технологічної кооперації поза межами західних інтеграційних структур. .

4. План реалізації

Документ містить детальний поетапний план реалізації до 2030 року.

До 2020 року передбачалося сформувати нормативно-правову базу, створити основу інфраструктури, забезпечити широке впровадження ГЛОНАСС (система навігації, створена як аналог американської GPS) та запустити механізми державно-приватного партнерства.

До 2025 року — завершити формування національної інфраструктури використання космічної діяльності та інтегрувати космічні сервіси в усі рівні державного управління й основні галузі економіки.

До 2030 року — Росія планує перейти від окремих космічних програм до створення цілісної національної космічної екосистеми, інтегрованої у систему державного управління, економіки та міжнародного технологічного співробітництва.

5. Реалізація цілей державної політики: проміжні підсумки

Аналіз реалізації «Основ державної політики Російської Федерації у сфері використання результатів космічної діяльності» свідчить, що значна частина поставлених у 2013 році цілей була виконана лише частково. Найбільш успішними виявилися напрями, пов’язані з розвитком державної космічної інфраструктури та її інтеграцією у систему державного управління. Натомість завдання щодо формування конкурентоспроможного комерційного сектору, розширення міжнародної кооперації та зміцнення позицій Росії на світовому ринку космічних послуг реалізувати не вдалося.

Реалізовані цілі

Найбільш вагомим результатом можна вважати повноцінне розгортання глобальної навігаційної системи ГЛОНАСС, яка сьогодні залишається однією з чотирьох глобальних супутникових навігаційних систем світу поряд із GPS, Galileo та BeiDou. Вона активно використовується як у військовій сфері, так і в цивільному транспорті, навігації та державних інформаційних системах.

Значною мірою було реалізовано й інше стратегічне завдання документа — інтеграцію результатів космічної діяльності у систему державного управління. Космічні дані використовуються у роботі Росреєстру, Міністерства оборони, МНС, системах моніторингу Арктики, сільського господарства, транспортної навігації та геоінформаційних сервісах. Таким чином, інфраструктурна модель, закладена у документі 2013 року, була реалізована у державному секторі.

Частково реалізовані цілі

Менш успішними виявилися плани щодо розвитку внутрішнього ринку космічних продуктів і послуг. Незважаючи на існування окремих комерційних компаній, російський космічний сектор і надалі переважно залежить від державного фінансування та державних замовлень. На відміну від США, де приватний сектор став головним джерелом інновацій, у Росії не сформувалася розвинена екосистема незалежних космічних компаній, здатних визначати технологічний розвиток галузі.

Подібна ситуація склалася і з механізмами державно-приватного партнерства. Попри значну увагу, яку документ приділяв залученню приватного бізнесу, масштаби діяльності російських приватних космічних компаній залишаються обмеженими та істотно поступаються як американському, так і сучасному китайському космічному сектору.

Нереалізовані цілі

Найменш успішними стали напрями, пов’язані із міжнародною конкурентоспроможністю. Однією з ключових цілей документа було зміцнення позицій Росії серед провідних світових експортерів космічних продуктів і послуг. Якщо на початку 2010-х років Росія залишалася одним із найбільших операторів комерційних космічних запусків, то вже у другій половині десятиліття її позиції почали швидко погіршуватися.

Після 2022 року значною мірою було втрачено й ті механізми міжнародної інтеграції, які передбачалися документом. Співробітництво з Європейським Союзом було фактично припинене, міжнародні комерційні замовники залишили російський ринок, а міжнародна кооперація дедалі більше концентрується навколо Китаю, держав БРІКС та окремих країн Глобального Півдня. Таким чином, замість інтеграції у глобальний космічний ринок Росія перейшла до моделі співпраці з обмеженим колом партнерів.

6. Основні структурні проблеми сучасної російської космічної галузі

6.1. Технологічні обмеження

Одним із найбільш чутливих факторів західні аналітичні центри вважають залежність Росії від імпортної електронної компонентної бази, оптики, датчиків та іншого спеціалізованого обладнання космічного призначення. Санкції суттєво ускладнили доступ до таких компонентів, змусивши російську промисловість активніше переходити на власні аналоги. Однак цей процес часто супроводжується збільшенням маси обладнання, подовженням строків розробки та погіршенням окремих технічних характеристик космічних апаратів.

Іншим технологічним викликом залишається повільне оновлення ракетно-космічної техніки. Попри збереження високої надійності сімейства ракет «Союз», значна частина російської космічної інфраструктури продовжує спиратися на модернізовані радянські технологічні рішення.

Одним із найбільш показових прикладів накопичених технологічних проблем стала автоматична міжпланетна місія «Луна-25». Її розробка розпочалася ще у 1997 році, а перший запуск планувався на 2000 рік. Проте реалізувати проєкт вдалося лише у 2023 році після понад двох десятиліть перенесень і доопрацювань. Попри успішний вихід на навколомісячну орбіту, апарат був втрачений під час підготовки до посадки через технічний збій. У сукупності це свідчить не стільки про втрату Росією космічних компетенцій, скільки про свідчить про поступове збільшення технологічного відставання Росії від США та Китаю у реалізації складних космічних програм.

Крім того, характер сучасної космічної конкуренції поступово змінюється. Якщо раніше ключове значення мали окремі високотехнологічні місії, то сьогодні дедалі більшу роль відіграють масове виробництво супутників і створення великих орбітальних угруповань. У цьому напрямі Росія поки що істотно поступається США та Китаю, оскільки її промисловість історично була орієнтована на виробництво невеликих серій спеціалізованих космічних апаратів.

6.2. Інституційні обмеження

Створення державної корпорації «Роскосмос» дозволило централізувати управління космічною галуззю та сконцентрувати ресурси на стратегічних програмах. Водночас така модель має і зворотний бік. Домінування одного державного замовника та обмежена роль приватного сектору знижують рівень конкуренції між розробниками, сповільнюють експериментальну діяльність та обмежують приплив незалежних інвестицій.

Додатковою проблемою залишається кадровий фактор. Західні дослідники звертають увагу на поступове старіння кадрів, відтік частини висококваліфікованих спеціалістів та втрату окремих компетенцій у сфері складних міжпланетних місій. Після аварії станції «Луна-25» керівництво Роскосмосу також визнавало, що багаторічна перерва після радянської місячної програми негативно позначилася на збереженні практичного досвіду.

6.3. Геополітичні наслідки

Після 2022 року російська космічна галузь втратила значну частину міжнародної науково-технічної кооперації. Було припинено спільну програму запусків ракет «Союз» із європейського космодрому Куру у Французькій Гвіані, що позбавило Росію доступу до одного з найвигідніших у світі майданчиків для комерційних запусків і суттєво звузило її присутність на міжнародному ринку космічних послуг. Більше того, було згорнуто участь Росії у проєкті ExoMars, а більшість західних замовників переорієнтувалася на американських, європейських та інших операторів пускових послуг.

Таким чином, Росія одночасно зіткнулася із двома процесами: посиленням технологічної конкуренції та звуженням доступу до міжнародних ринків. Навіть потенційне послаблення санкцій навряд чи автоматично поверне їй попередні позиції, оскільки світовий ринок запусків уже істотно змінився.

6.4. Збереження військового потенціалу

Попри скорочення міжнародної кооперації, втрату частини комерційного ринку та накопичення технологічних проблем, західні аналітичні центри не фіксують суттєвого згортання російських військово-космічних програм. Навпаки, в умовах обмежених ресурсів держава продовжує концентрувати фінансування насамперед на напрямах, що безпосередньо пов’язані із забезпеченням національної безпеки та стратегічного стримування.

За оцінками західних експертів, Росія продовжує розвивати орбітальні угруповання військового призначення, засоби радіоелектронної боротьби, наземні протисупутникові комплекси, системи лазерного впливу та засоби інспекції космічних апаратів. Особлива увага приділяється розвитку спроможностей, здатних обмежити використання космічної інфраструктури потенційного противника без необхідності її фізичного знищення.

Таким чином, попри поступове послаблення позицій Росії у комерційному та цивільному сегментах космічної діяльності, її військова космічна політика залишається одним із пріоритетних напрямів державної політики. За умов обмежених ресурсів Москва дедалі більше робить ставку на розвиток асиметричних засобів протидії космічній інфраструктурі противника, прагнучи компенсувати технологічне відставання від США та Китаю у цивільному секторі за рахунок збереження військово-космічних спроможностей.

Україна

1. Поточний стан

На відміну від Росії, Україна не змогла повною мірою зберегти космічну спадщину Радянського Союзу. Попри наявність одного з найбільших у світі центрів ракетобудування — ДП «Південмаш» та КБ «Південне», українська космічна промисловість після 1991 року поступово втрачала виробничі потужності, державне фінансування та зовнішні ринки збуту. Підприємства, які десятиліттями працювали в межах єдиного радянського виробничого комплексу, не змогли повністю адаптуватися до нових ринкових умов, а після 2014 року остаточно втратили свого найбільшого замовника — Російську Федерацію.

Станом на сьогодні Україна фактично не має повноцінної довгострокової державної космічної програми. Остання реалізована програма завершилася у 2018 році й була профінансована лише приблизно на третину від запланованого обсягу. Нова Загальнодержавна космічна програма на 2021–2025 роки передбачала фінансування в обсязі понад 40 млрд грн, з яких майже 16 млрд грн мали надійти з державного бюджету, однак так і не була повноцінно реалізована. Однією з причин стала наявність значної кількості незавершених проєктів попередніх років, реалізація яких супроводжувалася численними фінансовими та управлінськими проблемами, що суттєво ускладнило запуск нових масштабних державних програм.

2. Новий імпульс після початку повномасштабної війни

Повномасштабне вторгнення Росії продемонструвало критичну важливість космічних технологій для сучасної війни та залежність України від іноземної космічної інфраструктури. Супутниковий зв’язок, дистанційне зондування Землі, навігація та космічна розвідка стали одним із ключових елементів забезпечення оборони держави.

Саме тому, попри обмежені фінансові можливості, Україна поступово повертається до формування власної космічної політики. У березні 2025 року Міністерство оборони створило Управління космічної політики, головним завданням якого визначено координацію взаємодії між державними органами, приватними компаніями, науковими установами та Силами оборони у сфері космічних технологій. На відміну від космічних стратегій США, Китаю чи Росії, український підхід наразі має переважно прикладний оборонний характер. Оприлюднена Міністерством оборони концепція передбачає поетапне формування базових космічних спроможностей до 2030 року.  

Масштаб поставлених завдань поки що істотно перевищує наявні фінансові, виробничі та технологічні можливості держави. Тому перспективи реалізації цих планів значною мірою залежатимуть не лише від бюджетного забезпечення, а й від здатності України залучити приватний сектор, міжнародних партнерів та сформувати довгострокову державну промислову політику.

3. Європейська інтеграція як найбільш реалістична модель

На відміну від США, Китаю та Росії, які спираються переважно на власні промислові, фінансові та наукові ресурси, найбільш реалістичною моделлю розвитку космічної галузі для України виглядає інтеграція до космічної екосистеми Європейського Союзу.

Приєднання України до компонента Copernicus Космічної програми ЄС відкриває доступ до сучасних сервісів дистанційного зондування Землі, супутникових даних та європейської інфраструктури без необхідності самостійного створення повного циклу космічної діяльності. Для держави з обмеженими фінансовими ресурсами та в умовах війни такий підхід є значно реалістичнішим, ніж спроба одночасно будувати власні орбітальні угруповання, космодроми, носії та повний цикл виробництва космічної техніки.

З іншого боку можливості такого підходу також мають свої обмеження. Насамперед Copernicus є цивільною програмою дистанційного зондування Землі й не замінює військові супутникові системи зв’язку, раннього попередження про ракетний напад, космічної розвідки чи навігації. Крім того, Україна залишається залежною від рішень європейських партнерів щодо доступу до окремих даних, розвитку інфраструктури та фінансування спільних проєктів.

З точки зору балансу сил навіть між союзниками зберігається конкуренція за технологічне лідерство. Космічні технології безпосередньо впливають на оборонний потенціал, економічну конкурентоспроможність та міжнародний вплив держав, тому країни, як правило, не схильні беззастережно передавати партнерам найбільш критичні компетенції. Це означає, що інтеграція України до європейської космічної екосистеми не гарантує автоматичного доступу до всіх ключових технологій і не скасовує необхідності розвитку власної науково-виробничої бази.

Через описані причини інтеграція до європейської космічної екосистеми повинна розглядатися не як альтернатива розвитку власних спроможностей, а як інструмент їх поступового формування. Ключовим завданням є не лише використання європейських сервісів, а й інтеграція українських підприємств, університетів та дослідницьких центрів у виробничі й технологічні ланцюги космічної промисловості Європейського Союзу. Лише за таких умов Україна зможе поступово перейти від статусу споживача космічних послуг до одного з учасників їх створення.

4. Війна як каталізатор нової технологічної бази

Влітку 2026 року в мережі з’явилися перші кадри бойового застосування крилатої ракети «Фламінго», на розробку якої держава спрямувала значні фінансові ресурси. У перспективі компанія Fire Point заявляє про намір створити власну балістичну ракету, хоча питання автономної системи навігації залишається відкритим.

Одним із ключових викликів української ракетної програми залишається переважання моделі інтеграції готових компонентів над їх власним виробництвом. Якщо для ракети «Фламінго» вдалося використати радянський турбореактивний двигун АІ-25, розроблений ще у 1960-х роках, то створення балістичної ракети потребує принципово іншої силової установки, отримати яку на відкритому ринку значно складніше.

Додатковим стримувальним фактором залишається сама війна. Станом на 2026 рік Росія зберігає можливість завдавати ракетних ударів практично по всій території України, що суттєво ускладнює створення стаціонарної виробничої інфраструктури для реалізації довгострокових високотехнологічних програм.

Теоретично, у разі вирішення проблем локалізації критичних технологій та забезпечення належного рівня захисту виробничої бази, перспективна українська балістична ракета могла б стати основою для створення власного легкого носія і виведення малих супутників на орбіту. Водночас оголошений Міністерством оборони орієнтир щодо формування відповідних космічних спроможностей до 2030 року наразі видається надто оптимістичним.

5. Досвід Південної Кореї як можливий орієнтир

Показовим для України може стати досвід Південної Кореї, де у 1970-х роках оборонні видатки становили близько 4–6 % ВВП та понад третину державного бюджету. Але держава змогла інтегрувати великі приватні промислові групи у систему виконання оборонних замовлень, перетворюючи їх на інструмент розвитку суднобудування, машинобудування, електроніки та інших високотехнологічних галузей.

Для України застосування подібної моделі могло б означати використання сучасного оборонно-промислового комплексу як бази для формування нових високотехнологічних галузей. Державне оборонне замовлення у такому випадку повинно виконувати не лише військову функцію, а й створювати стимули для локалізації виробництва критичних компонентів, розвитку власної електроніки, двигунобудування, матеріалознавства та програмного забезпечення, які надалі можуть використовуватися і в космічній галузі.

При цьому ключовим фактором є не сама наявність великих приватних виробників озброєння, а здатність держави перетворити оборонне замовлення на інструмент накопичення довгострокових виробничих компетенцій, а не лише на джерело короткострокового прибутку окремих компаній.

Однак необхідно враховувати й ризики. Південнокорейська модель розвитку значною мірою ґрунтувалася на селективній державній підтримці великих промислових груп, що частково суперечить логіці нейтральної ринкової конкуренції. В українських умовах подібна політика може бути ефективною лише за наявності прозорих критеріїв державної підтримки, чітких вимог щодо локалізації виробництва, інвестицій у дослідження та розвитку власних технологій. Її успіх залежить насамперед від здатності держави діяти як стратегічний координатор довгострокового промислового розвитку, а не як популістичний розпорядник бюджетних ресурсів чи представник окремих бізнес-інтересів.

Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.

Команда UIF

Адміністрація