Серія «Анатомія імперії» | Український інститут майбутнього
Матеріал підготовлено в рамках роботи над «Атласом російського імперіалізму і колоніалізму» — виданням УІМ, що виходить цього року
У цьому матеріалі ви знайдете відповіді на питання:
→ Скільки держав проголосило незалежність після 1917 року — і чому більшість із них зникли
→ Що відрізняло Фінляндію від УНР — і чому перша вижила, а друга ні
→ Яку тактику більшовики вигадали, щоб маскувати завоювання
→ Чому «добровільний СРСР» 1922 року — міф
→ Що спільного між 1917–1922 і 1991–2022 роками
Час читання: ~9 хвилин
1917: імперія розсипається за кілька місяців
Лютий 1917 року. Микола ІІ зрікається престолу. Тимчасовий уряд не контролює нічого, окрім Петрограда. На місцях починається те, що в підручниках називають «національно-визвольними рухами» — але по суті це просто народи, що скористались вакуумом влади.
За кілька місяців 1917-го:
– У Києві утворилась Українська Центральна Рада.
– У Гельсінкі парламент перебрав повноваження і проголосив незалежність у грудні.
– У Сімферополі кримськотатарський Курултай задекларував Кримську Народну Республіку.
– У Тбілісі постав Закавказький комісаріат.
– У Таллінні, Ризі, Вільнюсі — власні представницькі органи.
– У Казані — проєкт автономії Ідель-Уралу.
– У Ташкенті — мусульманська автономія.
За рік після падіння монархії від колишньої Російської імперії відбруньковувалося одне незалежне утворення за іншим. Більшість із них проіснували лічені місяці або роки. Деякі — декілька десятиліть.
Чому одні вижили, а інші ні? Відповідь не в ідеях — у структурі.
Чому виживали одні й гинули інші
Фінляндія до 1917 року мала власний парламент — Едускунту — з 1907 року. Власне законодавство. Власну бюрократію. Частку великоросійського населення — менш ніж 1%.
Польща мала власну національну буржуазію, інтелігенцію, партії. У Варшаві частка польського населення серед міських мешканців була переважаючою.
Балтійські держави — схожа картина: протестантська освітня традиція, відносно висока грамотність, сформована місцева еліта.
Тепер Україна. Дев’ять губерній без автономного статусу. Частка міського населення — близько 20%, але в містах переважали росіяни, поляки й євреї, а не українці. Грамотність — близько 20%. Власна бюрократія — мінімальна. Партії — напівлегальні або нелегальні до 1917 року.
Україна проголосила УНР, воювала — і програла. Не через брак хоробрості. Через структурний дефіцит державотворення, накопичений за два з половиною століття Російської імперії.
Тактика більшовиків: маски, а не шаблі
Більшовики не просто завойовували — вони вигадали нову тактику, яка дозволяла завойовувати непомітно.
Коли в грудні 1917 року вони вирушили на Київ, то не оголосили це вторгненням. Вони підтримали альтернативний «уряд» — Українську Народну Республіку Рад у Харкові — і подали наступ на Київ як внутрішній конфлікт між двома українськими структурами.
Так само вони вчинили з Фінляндією — утворили «Фінський народний уряд» напередодні вторгнення у 1939-му. З країнами Балтії — «народні уряди» й «петиції» про вступ.
Ця тактика незмінно складалась з кількох елементів:
– Знайти або створити місцеву лояльну структуру.
– Визнати її єдиним легітимним представником народу.
– Підтримати її «на прохання» — зброєю і військами.
– Подати завоювання як звільнення або возз’єднання.
Це не більшовицький винахід — Росія робила те саме з Кримом у 1770-х, з Грузією в 1800-х. Але більшовики відточили метод до системи, яку можна відтворювати серійно.
1922—1924: «добровільний» Союз
30 грудня 1922 року СРСР було офіційно проголошено (за сучасною термінологією: «у першому читанні»). Чотири республіки «добровільно» підписали союзний договір: РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР.
За лаштунками цієї «добровільності»:
Україна до моменту підписання пережила три більшовицьких вторгнення. Перше — у грудні 1917-го. Друге — у грудні 1918-го. Третє — у грудні 1919-го.
У кожному випадку більшовики відновлювали контроль над Україною силою. А місце справжніх українських держав посідали «українські» «радянські» або «соціалістичні» «республіки».
Конституція СРСР 1924 року формально проголошувала рівноправність республік і право на вихід. Ленін вставив це як «тактичну поступку» — заспокоїти неросійські народи. Навіть на момент написання ніхто не вважав ці положення реальними.
За 70 років дії «союзу» жодна республіка не скористалась правом виходу без розпаду всієї системи у 1991 році.
1991: та сама карта, та сама логіка
У грудні 1991 року СРСР розпався. Знову — як у 1917-му — від колишньої імперії відбруньковувались одна за одною незалежні держави.
І знову Москва застосувала ту саму тактику.
Грудень 1991 — березень 1992: у Молдові, Грузії, Нагірному Карабасі з’явились «республіки», підтримані Росією.
1994–1996: Перша чеченська війна — спроба утримати силою те, що намагалось вийти.
1999–2000: Друга чеченська — більш успішна, із масованими бомбардуваннями Грозного.
2008: Грузія — пряма збройна агресія, окупація Абхазії і Південної Осетії.
2014: Крим і Донбас — та сама схема «народних республік» і «референдумів», відпрацьована ще в 1940-му.
2022: повномасштабне вторгнення в Україну.
Від 1917 до 2022 — один і той самий цикл: розпад, відновлення силою, нові «добровільні» союзи, нові «визволення».
Чому цикл повторюється
Відповідь не в характері конкретних лідерів і не в ідеології Кремля. Відповідь у тому, що жоден із розвалів Росії не завершився її справжньою деколонізацією.
У 1922 році завойовані народи стали частиною «федерації» замість того, щоб стати незалежними націями.
У 1991 році Росія оголосила себе «правонаступником» СРСР — зі всіма правами і жодними зобов’язаннями щодо народів, які контролювала.
Поки немає справжньої деколонізації — визнання права народів на самовизначення без застережень, — цикл продовжується.
Саме тому питання деколонізації Росії — не академічна дискусія. Це практична передумова сталого миру.
Це дев’ятий матеріал із серії «Анатомія імперії». Серія створена на основі «Атласу російського імперіалізму і колоніалізму» — масштабного дослідження УІМ, яке незабаром побачить світ у друкованому та електронному форматі. Далі буде.
«Текст адаптовано за допомогою інструментів ШІ. Оригінальний текст “Атласу” може стилістично відрізнятися».
Проєкт реалізується за підтримки Міжнародного фонду «Відродження».
Думки, оцінки та висновки, викладені в цій авторській статті, є особистою позицією автора і не обов’язково відображають офіційну позицію Українського інституту майбутнього, його партнерів або донорів.
Публікацію матеріалу створено ГО “Український інститут майбутнього” за підтримки Фонду «Аскольд і Дір», що адмініструється ІСАР Єднання в межах проєкту «Сильне громадянське суспільство України – рушій реформ і демократії» за фінансування Норвегії та Швеції. Зміст публікації є відповідальністю ГО “Український інститут майбутнього” та не є відображенням поглядів урядів Норвегії, Швеції або ІСАР ⼀Єднання.
